Роберт де Білочка

Справа про "Золоту керокопію"


Всякому городу людість й нравà,
Всяка ріка йме свої рукава,
Всяку дорогу розмежать пороги:
Справа - праворуч, злива - слова.
Опанас Кумган, "Рубайки Асланівські"

Жмуток перший. Слово.

Отець Бронзій
Кодакамурськ, колійник 9-го маршруту
друге жовтня, понеділок
11:08:24

Дивна річ - відкріпне свідоцтво.

Особливо яще час ся не потребує на приправи в дорогу. Як жартують в ордені, рота закрив - робоче місце є прибране. Тимже ніщо не перешкоджає озирнути около ся, побачити призвичаєні речі під иншаким кутом. Поглядом транзитного пасажера, не обтяженого зайвою батожиною, що тримає увагу на ланцюзі.

Тож і буденна путь на правий берег пояла химерних семіотичних відтінків. Ні, почалося все, власне, з розтулянь отця Бронзія щодо загадкових обставин візитації, призначеної окресовим гуситським координатором, до якого й простує тераз його маршрут. Ще й важкий настрій наклався від певних проглянутих здуру вранці веблоґів в інформаторії. І се вже асоціятивне мереживо думок, тимчасово позбавлених цугля аскетичного самоконтролю, веде го власним лабіринтом.

Справжній гусит, як і францисканець, завди ся має за чужинця й зайдака на сій землі. Не на словах лемше. Здавало би ся, за шість років, які отець Бронзій прослужив в сьому місті, він встиг гранично породнитися з ним: курні галасливі вулиці пульсували у власних артеріях, валками презентабельних і водночас неназдарно похмурих будинків старого Кодака нарощувалися м'язи, в тихому затінку їхніх двориків, майже італійских, народжувалася ісіхатська молитовна безмовність, а пристрасті та спокуси разом з шаленим ритмом і палахкотінням індустріальних ґіґантів обабіч Борисвтена гасли й танули над його свічадно спокійною неоковирною полотниною, що перші місяці так бентежила отця Бронзія своєю, як кажуть у Тартарії, "неприміряністю", паморочливим контрастом з сивим неспокоєм в'юнких карпатських річок. Аж ось тепер - не тілько жодної передчасної ностальгії, та й здатність до відстороненого погляду абиє ся відкрила.

Щойно на минулому тидні доводив в інформаторії одному форумлянину (що прикро, не з Тартарії, а свій, европеєць, та ж не дойчин і не лях з їхньою застарілою образою) беззасадність усіх мівтів про роз'єднаність Сполученої Руси, яка, мовляв, і на зламі четвертого десятиліття не стала поправді цілим суспільством, помітно розмежована в собі колишнім кордоном Борисвтена. Але чи ж не йме певних підстав овий стереотип - призвичай, лемше на побутово-культурному рівні? Азаже не споглядає він дещо подібне в масштабах окремо ятого міста? Його ж і не ховають - назворот, підкреслюють шилиякими знаковими деталями. Такий, наприклад, дріб'язок, як колійникові маршрути й паркове господарство. Абиє ж після Злуки колійні шляхи Кодака й Амурська врочисто об'єднали през мости в єдину міську систему, але відтоді й до сих пір вона залишає ся дискретною: амурські маршрути працюють лемше як підвізні на правий берег, проїхатися на значну відстань обома частинами міста без пересадки неможливо. Лемше п'ятнадцять років тому впровадили єдину індесацію - власне кажучи, приставили спереду трійку до старих амурських нумерів. А найголовніше, лівий берег принципово продовжує користувати старі возені, кутасті, з дерев'яною обивкою каркасів та відкритими задніми площадками, з масивною емблемою-пентаграмою на темно-синій площині кабіни, з витончено вигнутим струмоприймачем-пантографом. Електроначиннє, ясна річ, повністю оновлено, хоч придбати сучасні возені було б значно дешевше. Та в тому є певний сенс: коли час від часу заблукаві кодацькі "Бескиди" таки бринять сими сонними вуличками, де хіба що наявність сателитних антен на стінах підказує, що надворі кінець століття, а не середина, ові яскраві краплеподібні стріли виглядають тут аж надто інородним тілом, так що ледве ся погоджуєш сприймати їх як дійсність.

Амурськ, звичайно, цілком сучасне місто - широкі перспекти, розпечені від транспортного струму, веселий розсип мікрорейонів, де індивідуальне, неповторне обличчє кожного сприяє створенню гармонійної єдності, що не втомлює очей ні монотонністю, ні еклектичним розмаїттєм. Але там і транспорт більш сучасний, колії ж історично проторено в оминку ба й чепурних вулиць старого центру з псевдокласикою двоповерхових купецьких маєтків (штандартні портики парадного входу, поділені навпіл по вертикалі великими балконами) і модерною еклектикою "доходних домів", саме крізь такі тихі забуті масиви, до яких ще нескоро добереться міськобудівна долонь. Принаймні, гарантовано не в сьому тисячолітті.

Крива безлюдна вуличка, що її розпорошено споглядав отець Бронзій крізь деренчаве скло возеневого вікна, так і звалася Колійниковою. А як їй ще зватися, яще всю ширку між двома рядами приватних садиб з городами за похиленими глухими парканами (ще одна відрізна риса Лівоберіжжя) займає двоколійна лінія, майже впритул до парканів з кожного боку, так що розлаписте гіллє дерев, виглядавих з-за них, постійно ся чепляло за возені та, зазираючи на мить у припущене вікно, скидало на рамена священику залишки пожовклого листя. Цікаво, як маячам приватних візків доводиться, вписуючи ся серед маршрутів, іхати просто по коліях до найближчого причного провулка? Панотець ніколи не заставав такої картини, а тепер вже ся нагода не скоро явить. Хоча майже в кожній садибі або був гараж, або з висоти колійникового возеня виднівся візок просто у дворі, за воротами, так перекошеними назовні, що деякі глухо гупали краями в борт.

Звитяжно дзвеня, колійник вивернув на вулицю Корони, щоб, як завди, потрапити у вир буденних шумів - від візків та аутобусів, між двома щільно збитими зустрічними потоками яких він опинився, від залізничних коліїв на насипу, де трудяга-товарняк з монотонним гуркотом і відвертим презирством на адресу "молодшого брата" тягнув в супротилежному керунку нескінченний ланцюг цистерн. Вулиця Корони (кол. Чжао Бормана, кол. Бабая, кол. Осkара Діркляйна) носить ім'я провідного тартарського виробника чоколаду, якому місто ще до об'єднання продало на сто років право на її назву, а зараз, згідно з міжнародними угодами, постійно перейменовує слідом за ребрендингом їхнїх підрядоспадкоємців - добре, що за їхній рахунок. Лемше в Гетьманщині могли додуматися продавати імена, й лемше в Тартарії міг ся знайти покупець. Тож чи варто наражатись, коли хтось каже про веццу культурну близкість Лівоберіжжя до Тартарії, ніж до Европи? Щоправда, тартарського чоколаду в Кодакамурську давно вже не бачили: европейський і смачніший, і, вважаючи на митну політику, дешевший.

Стація біля школи, що потопає в жовтогарячих сполохах густих корон (гм!), де ще зовсім недавно панували спокійні зелени барви. Купка дітлахів-середньогрупників (мабуть, остатній урок відмінили ради хороби вчителя) розкололася, залишива лівобережних чекати свого колійника. П'ятірка ніпонських юнаків неподалік від отця Бронзія - цікаво, пощо вони завди ходять непарними групами? - які досить голосно розмовляли рідною бесідою та пускали по колу пляжку "Лемберзького" пива, щойно до возеня вдерлися школяри, ніби по команді помітно притихла, да не являти б лихий приклад прийдешньому поколінню. Глибинна національна ментальність.

Прийдешнє покоління, назворот, не вельмі ся обтяжувало зайвими комплесами - хіба що скосило погляд в бік священика в клерикалці, - тому в возені пожвавішало. Ось хто вже не сушить мозок історичною рефлесією й не звертає уваги на те, що монументальні пілони перед крутим підйомом вулиці, які анонсують собою початок Староамурського моста - хоч до Борисвтену ще відносно далеко, - виглядають так по-прикордонному. Міст бо свогочасу й будувався Олесандром Полем як прикордонний, тож ніякі роки не зітруть ідеї межі, рубежа, первісно втіленої в його суворих своєю простотою та функціональністю інженерних формах.

Втім, чом лемше діти? Хіба ся замислюють над сим ті ж ніпонці? А що вже казати про пасажерів Східного еспресу, який щойно обігнав їх, щоб пірнути на перший, залізничний поверх моста? Для них мелькання мостових ґрат упереміж з уламками Славутича означати йме лемше край виснажливої дороги та близкість Центральної станиці негайно ж за мостом, на тому боці. Борисвтен - границя? Жартуєте! Колись, звичайно... але ж чи не зостали від тих часів, хай не надто давніх, самі спогади? Які ще й побачити треба, зупинившись перед тим, чого зазвичай не помічаєш...

Аж йому вони сьогодні самохіть в очі стрибають.

І, власне, зрозуміло - чому...

В розфарбованому осіню, але ще густому живому мурі за перилами почали з'являтися перші прогалини, де низьку прибережну смугу прудко змінила сиза блакить Борисвтена - й абиє дерева край моста збігли нанівець, поступившись велично вигнутій рептилії Зеленого (вже виключно за назвою) острова, до якого, мов поросята до льохи, присмокталися в ряд катерки, зовсім іграшкові на тлі величезної баржи, що обережно висуває з-за острова кирпатого носа, аж потім повільно являє себе на всю довжку, бентежливу й неймовірну, ламаючи масштаб та відчуття реальності. А поодаль скляно дзвенить в повітрі довга натягнута струна Центрального моста, по якій, мов кумедні крихітні комахи, швидко сковзають блискучі різнокольорові візки. Спершу здає ся, що міст дійсно висить над водою, не одразу й помічаєш не лемше павучі ніжки прибережних опор, а й центральні, що трьома білими воями-анголами, торкаючися одне одного кінцями довгих розгорнутих крил, виступають у ряд з хвиль під арками далекого Мерефо-Харківського моста, який під сим кутом зору повністю зливає ся з Центральним, так що ся ввижає, се той ся й вигнув овою парой велблюжих горбів.

Над островом почала розгортатися грандіозна декорація европейського міста. Від наблизивого вже ся готеля "Вітрило", що застиглим крилом врізає ся в ріку, погляд біжить вдалечінь і застигає, натурально, на вежах-близнятах, житлових хмарочосах в стилі арт-деко - перша значна споруда після розпаду Рейха, покликана створити нове обличчє міському центру. Вони дійсно знімають депресивне враження від потворної брили побудованого дойчинами "елітного житлового комплесу", що спадає терасами з прибережної кручи трохи нижче за течією, влучно прозваний городянами "Червоною буцигарнею". Втім, архітектурних вишуків перших років злуки їдкі на язик кодакамурці теж не оцінили, й башти негайно отримали прізвисько "Перса Самари". До Самари від них ще далеченько, але ж і цицьки які видатні... Основи фрейдизму кодаківці не дарма в шикльнахерівських академіях вивчали як загальноосвітню дисципліну. Враховуючи й автора проекту.

Нові часи - нові вежі. В напрямку загубленого серед прибережних будинків і рудих дерев окраю Центрального мосту насуваються дві хайтеківські ротонди зі скла та бетону, вища й нижча, на такій значній відстані від берега й одне від одного, що відмовляєшся вірити як в те, що міст ще продовжує ся повз них, так і в належність їх до єдиної будівлі - торгівельно-ділового мегацентру з пришелепкуватою, претендуючою на каламбур та парадоксальність назвою "Передмістє".

Колійник заздалегідь трохи збавив ходу перед пащею напівдемонтованого митно-пропускного пункту на мосту, що колись водночас розмежовував територіальні води Гетьманщини та Польщі. Правіш "Вітрила" зринув кубик-поплавець Річного порту з двома теплоходами біля причалу, що чайками сплять на застиглій хвилі. А коли зигзаг пожертих іржею ребер припинив з запеклою розмашістю перекреслювати річний краєвид, посипаний цятками застиглих рибальських човників, і возень, розгойдучись, знов став набирати рихлість, панорама берега чарівним чином змінилася. Те, що було лише тлом для висотних споруд, набуло об'ему та поросло деталями. Розвиднілися дві рожеві цеглини над парком Глоби - брати "Червоної буцигарні", щоправда, з великими вікнами, темні провалля яких вгадуються навіть звідси. Півхвилини по тому Кодак остаточно увібрав пасажерів колійника в свої обійма - ще над рікою, але приборканою ритмом неподільно пануючого тут міського життя, так що їй вже якось й не пасують такі значимі для кожного русина назви "Борисвтен" чи "Славутич" - просто "річка" та й годі. Мрячно скляні грані Річпорту на мить блимнули хирлявим відблиском, вузька бинда диких пляжів перед обривом набережної, який цілком складає ся з ангарів для моторок - аж до верб, схилених біля річпортівських причалів... Їх вже котило над містом, поверх провінційно-европейських будинків та вулиць, і школярі юрбилися на площадці, нависаючи над бортами на обидва боки.

Площа Костянтина Острозького виглядає в плані як пузата пляга, що поступово переходить в гирло-міст, втягує ся в нього, мов у вентиляційну трубу. Фактично се вузол міського транспорту в оточенні доволі підшарпаних, але шляхетних будівель. З всхідного її боку якраз і зустрічаються колійники Кодака й Амурська - паралельні колії підкреслено розмежовано посадковими площинами аутобусів та тролів. Тут і гейт між ними, але кодацькі красені, як було вже казано, дуже рідко забігають по ньому на лівий бік страхувати тамтешніх ветеранів, а навпаки, мабуть, і не бува ніколи. Два береги, два життєвих стиля, в кожного свої закони. І стації, ніби навмисно, щоб виправдати сей контраст - а водночас ще й ще раз го підкреслити, - виглядають так по-залізничному: довгі стрішки над площинами, поєднаними підземним переходом.

На зеленому п'ятачку в центрі площі, навколо якого колійник щойно зробив "коло пошани", перш ніж, полегшено зітхнувши пасажерами, поспішити знов на рідний Амурський бік, пару років тому виросла чергова колиба "Тартарська кухня" - штандартне для закладів сієї мережі хайтеківське одоробло, оздоблене умовно-всхідним декором, з великою жовтою ханьцзявкою "чжон" (众) над дахом як символом масовості. І знов отця Бронзія неприємно зачепила знаковість її розташування, якій раніш не приділяв жодної уваги: се ж Лівоберіжжя, до якого постійно рушає повз неї транспорт, має асоціюватися з форпостом Тартарії. Чи, принаймні, фронтиром. Вже майже й не Европа, майже чужина. До речі, серед низки рестораційних двориків на другому поверсі "Передмістя" - витягнута зала між кіносистемою й інфоклюбом, вздовж дитячого містечка та книжкової обходниці за скляними стінами - є куток і "Тартарської кухні" з її незмінним меню швидкого їдла: баоцзи, розстегаї, качка по-ханбалицьки, шашлик, млинці, куас, кумис... Але ж овам воно губиться серед розмаїття, та ще й Центрального мосту з тотих надр не видко, сама лише назва комплесу про нього нагадує.

І яще мешканці міста не помічають сих натяків - чи не тому, що вони вже засіли глибоко в підсвідомості? Покоління, до якого належав й сам отець Бронзій, виховуване було під пресингом постійного нагадування: "ми й вони - браття, ми й вони - один нарід". Передозування сприяло назворотньому ефекту: в пам'яті ж ся відклало, правильно, "ми й вони". Минулі роки достатньо знівелювали реальну різницю між заходом та всходом, все ся змішало, про об'єднанні прикордонні міста годі вже й казати - але закладені в дитинстві стереотипи пустили міцне коріннє. І чи могло бути інакше при тодішній параноїдальній занепокоєності рівновагою та паритетністю, щоби боронь Боже західнякам ся сприймати як підляшшє, яке прийшло на готову незалежність, триста років героїчно виборювану й втримувану Всходом. Або, навпаки, виставити рахунок всхіднякам за те, що сі триста років (ну, добре, двісті п'ятдесят до переділу Польщі, але про опошні півстоліття міцної дружби з Тартарією згадувати й зовсім незручно) вчорашні дикі степи кімерійського протекторату існували, розбудовувались й зберегали пересловутню незалежність переважно завдяки економічному й культурному донорству Заходу.

До повного ж маразму доходило - як от з подвійними назвами об'єднаних міст вздовж Борисвтена. Спочатку гадали складати їхні частини в порядку заснування - але скрізь на першому місці виходили, натурально, правобережні міста, напроти яких незалежна Гетьманська Русь ліпила свої торгівельно-опорні пункти. Врешті-решт ся зупинили на рішенні чергувати для різних міст пріоритет всхідної чи західної частини - в суворому порядку вниз по Борисвтену. Навіть столиця певний час носила подвійну назву Київ-Кієфф, хоч самі мешканці лівобережних рейонів ніколи Кієффом їх не називали, тота різниця існувала тілько на тартарських мапах а то лемше олесандрійською бесідою. Скасували аж за наслідками міського референдуму - досить, треба зазначити, одностайними. А от епископа Кієффського перейменували на Дарницького ще по п'ять років. Зміна дієцезійних меж та ж овака формальність як перейменуваннє кавтедр в екзархатах Апостольської столиці затверджує ся не предстоятелем помісної церкви, а безпосередньо Папою. Тож доки черга дійде, доки вивчать місцеву специфіку, доки зважать всі аргументи pro et contra... Се ж ся утворюють нові епархії майже аутоматично: кількість практикуючих парафіян в благочинні квоту надто перевищила - готуймо кандидатів на висвяту.

І тераз, коли вже підросла нова генерація, біблійне число років для мандрів в пустелі давно минуло і, здавало би ся, штучно закріплена поляризація всходу та заходу в суспільній свідомості мала б ся нарешті загоїти, нагло постає нова хвиля їх супротиставлення - зловтіха деяких сусідів (не на державному рівні, що ви, лемше на побутовому...) і потреба на неї відповідати. Дальня ґеополітична мушка, інформаційна атака, вся мета якої - і в новому поколінні оселити сей вірус "ми й вони".

Ніпонські сусіди отця Бронзія по колійнику купчилися біля входу до "Тартарської кухні", щось голосно доводячи одне одному й не звертаючи уваги на те, що стовпчать просто на проході, примушуючи оминати себе. Мабуть, сперечаються, зайти перехопит по розстегаю чи далі прямувати. Робітнича молодь з "Ока". Звичайно, не на завод їдуть, розчавивши дорогою на п'ятьох пляжку пивасика - суботня зміна, що догулює вікенд. На ринок, певно - з чого б інакше від свого гуртожитку на перспекті Чженьлі Жібао рушати через Амурський міст, а не через Центральний? Хіба що, подібно йому самому, роблять великого безглуздого гака, перебуваючи в ідіотському становищі людини, якій треба вбити час.

Семо його, до речі, й продовжимо вбивати. Укупі зі здоров'ям. Рот убо зранку гуляє. На дешеві кнайпи без алкогольних напоїв зазвичай не розповсюджує ся 54-те Апостольське правило, що забороняє священикам заходити до шинків, але в ченців жебруючих орденів вецце суворі й ригористичні традиції. Однак він з відкріпним свідоцтвом, отже в дорозі. Можна дозволити собі на прощаннє відвідати се місце квітуче.

Кинувши вже зсередини, крізь скляні двері остатній погляд на ніпонців, що все-таки рушили в бік перспекту Карла Мартела, резонно вирішивши купити пиріжків в наметці та зжувати на ходу, без зайвих псеудорестораційних понтів, отець Бронзій узяв курс на позивні "Вільна каса!" Обсталував у веснянкуватої дівчини в уніформеному картатому халаті давку рисової локшини з бараниною та пророслою квасолею і велику склянку куасу "Дарило". Кругла зала, багаторазово розколота, помножена та викривлена в безлічі гнутих дзеркал на гранчастих поверхнях, заважала зосередити думки. Отець Бронзій вийшов з тацем через дальні двері на площадку просто неба, де ради помітної вже жовтневої прохолоди було надмір вільних столиків. Праворуч дзеленчали колійники на стації, ліворуч ся здирав угору міст. Бронзій завди так робив, яще була можливість - повертався до тих речей і деталей, на яких ся спіткнула чи відволікла думка, щоб саме там підібрати втрачений кінець нитки. В тому був цілком природний психологічний сенс: аналізуючи, куди повернули роздуми й під впливом яких подразників вони могли се зробити, легко відтворити їхній первісний керунок.

Тераз отець Бронзій рішуче клацав квайцзями мов ножицями, відсікаючи все зайве, з'єднував потрібні кінці думок разом з неслухняними прозорими смугами локшини, нагортав на єдиний стрижень. Ліричні відступи про береги, яким ніяк не зійтися, що не відпускали його всю дорогу й доволі вже приспали нашого читача, нарешті поступилися більш конкретним речам, від яких, власне, й відбрунькувалися.

Не подобав му ся сей візит. Все з ним було не так. Неправидельно. Координатор гуситів, як то й инших орденів та конгрегацій, охоплював усі чотири дієцези Кодакамурської губернії - два міські, й два губернські, на правому та лівому берегах. Резиденція його, певна річ, була при Кодацькій консисторії. Але будь-яке офіційне спілкування з гуситами иншаких епархій, як ченцями, так і терціаріями, відбувалося, теж натурально, на їхній канонічній території - інакше хіба що з окремого дозволу їхнього епископа. Орденські структури, залишаючися аутономними (sui juris), підпорядковуються дієцезійним - сей порядок, що безпосередньо випливає з евхаристийної природи кавтолицької еклезіології, було офіційно закріплено ще на об'єднавчому Флорентійському соборі й детально розроблено на реформаційному Тридентському.

Тож викликати для зустрічі отця Бронзія, священика Амурської епархії, до чужої, правобережної консисторії було б відвертим супротиканонічним безчинням. Инша річ, що з учорашнього вечора, отримавши відкріпне свідоцтво, він знаходиться поза штатом будь-якої епархії, в безпосередній екстериторіальній юрисдикції Синоду та під обмеженою владою того епископа, на території якого в даний момент перебуває. А ще як мніх-гусит підпоряковує ся орденській структурі. Тож пощо б отцеві координатору й не призначити розмову з ним там, де тому зручно, аніж пертися на лівий берег самому - яще вже предмет її такий, що не може ся обмежити телефоном чи електронкою, а потребує особистого спілкування?

А тому, відповідає отець Бронзій адвокатові диявола, що розмови, які потребують особистого спілкування, зазвичай не призначаються на остатній день, за кілька годин до від'їзду. Теоретично, не здає ся адвокат, хіба не можуть виникнути якісь форсмажорні обставини для такої термінової зустрічи? Можуть, заспокоює го отець Бронзій, але не тоді, коли сей від'їзд не абикуди, а в Асланів, тобто до Тартарії, де, як відомо, заборонена діяльність кавтоличних чернечих орденів, і все гуситство отця Бронзія обмежувати йме ся онам особливостями його персонального молитовного правила.

Як отже не крути, а поясненнє випливає лемше одне. Те, з чим він непрямо стикався під час своїх минулих поїздок у Тартарію, коли завдяки люб'язності влади Олесандрійського улуса та особисто Великого князя Фотія мав можливість працювати з давніми літурґійними рукописами в бібліотеках його столиці та северних манастерів. Незмінна присутність до й після них якихось сторонніх осіб у цивілі, надто вже підкреслено непримітних, щоб не звернути увагу... Ні, було б несправедливо їх в сьому звинувачувати: зовнішність отця Бронзія багато кого вводить у оману. Погляд світло-блакитних очей не зосереджує ся на тому, куди спрямований, а наче го оминає, сковзить убік та розпорошує ся десь у далині. Ілюзія, яку ще підсилюють окуляри. Типовий медитативний чернець не від світу сього, одурити якого не потребує багатьох зусиль. Тому отцеві Бронзію й помітні деякі речі, що зазвичай проходять повз инших - просто їх від нього не приховують. Він та й на сповіді неодмінно ся кає в сьому, хоч яка тут його провина? Не прикидує ж бо ся, такий а є. Хто ж їм винен, що вони занадто секулярні, настілько далекі від манастерського життя, що не знають: саме людей з таким поглядом слід стерегтися перш за все.

А обставини дійсно форсмажорні. Починаючи ще з серпневих подій в Асланіві. Назва сього міста, колишньої яничарської фортеці на юго-західних кордонах Тартарії, а нині великого індустріального та науково-освітнього центра Олесандрійського улуса, опошніми роками взагалі надто помітно була присутня в інформаційному просторі як Сполученої Руси, так і далеко за її межами.

Старі пам'ятають, а инші можуть пересвідчитися, погортавши газетні підшивки, що тема міцних історичних зв'язків Лівобережної Руси з Асланівським повітом була дуже популярна після переділу Польщі між Дойчляндією та Австрією, коли контакти Гетьманщини з Правоберіжжям значно згорнулися, а особливо з приходом до влади Адольфа Шикльнахера та його однодумців, випущенних з психіатрічних лкарень під тиском европейської громадськості (тобто десятка афільованих правозахисників). "Єдине майбутнє" стало в ті роки однією з найпопулярніших ідіом політичного словника. Тим, хто понаївніш, могло здатися, що мова йде про створення в Тартарії Асланівської аутономії (а то й окремого улуса, за прецедентом Їршалаїмського!) з якою в Гетьманської Руси був би полегшений митний та візовий режим, стабільні економічні та культурні зв'язки - як от раніш з Підляшшєм. Але враховуючи на те, що сі ідеї народжувалися саме в Асланіві, де не зустрічали ніякого цензурного опору, на увазі ся мало дещо инше. До аутономії, можливо, й дішло б - яще б Гетьманська Русь ба й під загрозливою п'ятою західного сусіда не погодила б ся приєднати безпосередньо до Олесандрійського улуса.

Після розпаду Рейха (в Дойчляндії дехто й досі каже "розвалу", а найпак осоружні дідугани, нацсоци до мозку кісток, додають: "Шварцвальдська змова"), коли Правобережна Русь зробила ручкою відновленій Польщі та приєдналася до Гетьманщини, тему "єдиного майбутнього" в Асланіві як серпом пояло. Разом з паростками лібералізму та настирливими розмовами про те, що вони, мовляв, "майже Европа". Запанувала якась дика ісламська партія талібського кшталту, жорстка цензура в пресі, драконівські місцеві закони... Було зрозуміло, що Правоберіжжя Тартарії не проковтнути - надто вже воно европейське, варварське, як онам кажуть. А якщо об'єднавчий проект провалено і Руська держава вже не буферна зона, яку можна обережно тягти до себе, а повноцінна частина варварського світу, залишає ся звернути підготовчі роботи, щоб самим собі, часом, проблем не накоїти.

Або заморозити їх. До зручніших часів.

Невідомо, чи проголосив наближеннє зручних часів оракул центрального храму Конфуція в Ханбалиці. Але цілком передбачено в тональність до раптом початих три-чотири роки тому розмов про ментальну роз'єднаність Сполученої Руси абиє ж зазвучала підзабута тема европейського тяжіння етнічно самобутнього Асланіва, який - а се вже новий мотив! - стогне під тоталітарним імперським тиском. Невеличка, але галаслива команда правозахисників - одне в одне з тими, що колись калатали в дзвони про політичне переслідування змагарів Шикльнахера під виглядом примусового лікування в психіатрічних в'язницях, колишні адвокати, яким довело ся розпрощати з юриспруденцією через викриті нечесні прийоми захисту клієнтів - займалася відвертим й неприхованим піаром "асланівської проблеми" в Европі та світі. Повна узгодженість сієї кампанії з новим обличчєм асланівських масмедій говорила сама за себе, а знаннє того факту, що централізованого контролю за пресою, який здійснювало безпосередньо Підвищене Управліннє етичного нагляду, в Олесандрійському улусі ніхто не скасовував і Асланівський повіт з-під нього не виводив, не залишало сумнівів щодо джерел сього процесу.

Отець Бронзій жодного разу не політолог. По совісти кажучи, він взагалі людина аполітична, як воно й належить доброму ченцеві. Просто му відомо, що кожна подія має свою причину, яка формує ся взаємодією певних чинників. А відстежувати такі причини та чинники в діях держав значно легше, ніж в діях окремою людини - рівень організації простіш.

Отже, все ся розгортало своїм чином і виглядало цілком закономірно. До десятого серпня, до того прямого евтеру на Асланівській телевізії. Замість записної тартарської опозіціонерки Валері Жискар д'Естен (французьке псеудо в поєднанні з характерно тюркською зовнішністю та дикцією перекупки з Озерки вигляда так само безглуздо, як і її европейський одяг - надто европейський для самої Европи, де глобалізація докорінно вплинула на високу моду, збагативши її хіновськими мотивами), яка з недавніх пір працювала обличчєм Асланіва, демонструючи його "европейський вибір", на екрані несподівано з'явився серединний помічник цензора з Олесандрії - мýжик середнього віку, в якого від хвилювання помітно трусилися руки, якось незручно складені на столі перед камерою. Оуянцев-Сю. Отець Бронзій запам'ятав прізвище, бо якраз перечитував з олівцем Оуяна Cю - тобто, звичайно, cтворював шар поміток в електронному файлі: бібліотека в чужинців та зайдаків існує виключно на флешці. А ще ся його зовнішність в пам'яті закарбувала. Чимось убо схожий був на самого отця Бронзія - можливо, окулярами такої ж дещо незвичної форми, але перший раз переглянувши запис сього евтеру, він їх ба ж не помітив. Головна подібність складалася з иншакого: міміка, трохи дитячий вираз обличчя, погляд, що розпорошує ся през ові непомічені окуляри й през тебе самого, примушуючи машинально озирнутися - з ким се за твоєю спиною він розмовляє? На відміну від людей, яких уводила в оману наївна зовнішність отця Бронзія, сам отець добре знав, що за таким поглядом і такою зовнішністю найчастіше криє ся багатовимірна натура, яка має не одне підґрунтя. Але ради сього істого він був впевнений, що тому й самому невідомі всі обставини ової загадкової справи. Безпосередні виконавці складних багатоходовок - люди вецце простої душевної статури, принаймні, завди з екранованим свинцевим поглядом. А розробники перед телекамерами не виступають.

Оуянцев-Сю, переборюючи хвилювання, говорив (як се водиться) про майбутнє, що починає ся сьогодні й залежить від рішення всіх (в Европі сказали б "від вибору кожного", але слова "вибір" і "кожний" не входили до суспільно-політичного тезаурусу Тартарії), про численні людопорушення, виявлені в діяльності колишнього (вже) повітового голови Кур-алі Бейбаби Кучума - всі смертні гріхи від нецільового хоснування державних коштів до підготовки відторження Асланівського повіту від Тартарії й приєднання до Сполученої Руси, і навіть участі в кіднепінгу та замаху на вбивство... Заскоченнє отця Бронзія поділяли, мабить, усі глядачі. Не робили так у Тартарії й не бувало такого ніколи. Голови повітів, як і начальники иншаких рангів, часом зникали без усяких пояснень - на нижчу посаду в иншому регіоні, на пенсію, а у виключних випадках в невідомому напрямку, - слідом же прудко зникали їхні портрети, погруддя та імена в назвах вулиць, шкіл і свиноферм. Нові метли мели по-новому, часами радикально по-новому, і сприймалося се цілком природньо. Чи ж не писав сам Вчитель у дванадцятому розділі "Лунь Юй": "Правити - се виправляти"? Справи попреднього начальника могли та ж бути засуджені, яще не вистачало замовчування й тихого виправлення, але ніколи цей суд не торкався його особи. Шмагати батьків перед очима дітей, а тим більш, голити їм пахви є неприміряним ні з погляду людості, ні з погляду етикету. А колишніх начальників не буває, як і колишніх предків. Визнати, що колись твій повіт очолювався неприміряним начальником - се визнати зіпсованим його родовід, визнати байстрюком себе самого.

Те, що відбівалося на телеекрані, могло мати два пояснення. Або йде ся про дуже хитрий політичний трюк, сенс якого приховано від розуміння недосвідченого у світських справах отця Бронзія. Або - бувають в житті й такі дива - сей прямий евтер співпрацівника Підвищеного Управління з тремтячими руками не було заплановано та узгоджено. Цілком можливо, що виявлені речі стали для нього потрясіннєм, яке вивело людські емоції та мотиви з-під регламенту, що 'му підпорядковані вчинки державного мужа. Малоймовірно, але для людей такого психологічного типу можливо. Особливо яще задіяно особисті мотиви. А їх, мабуть, задіяно - пощо ж бо на словах про кіднепінг так спіткнувся його голос, а руки ся напружили й на декілька секунд припинили тремтіти? Отцеві Бронзію, правда, вдалося помітити се лемше при третьому перегляді, але ж... Тому, будучи послідовником номіналістичної школи Вільгельма Окхемського, він схилявся радше до другого пояснення, що не вимагало введення зайвих сутностей. Але в сьому разі сам юйсяньтун Оуянцев-Сю з гарним руським іменем Богдан невздовзі мав зникнути на нижчу посаду або ж і в невідомому напрямку. Проте вже через пару тиднів се прізвище знову спливло в гучній справі секти Великого Прозреця, та ще й як виконуючого обов'язки головного цензора улуса. Тож отцеві Бронзію довелося визнати, що позмилився.

Втім, що му за печаль до нутрішніх справ чужої держави?

Та виявилось, що асланівські події зачепили безпосередньо його.

Тимчасово призначений у повіт намісник Ахмет Йанукович Жобкін розпочав свою діяльність з повторного засудження злочинного режиму Кучума (значно різкіше й павтосніш, аніж делікатний Оуянцев-Сю) і люстрації чиновників верхнього ешелону. Власне, за давніми тартарськими традиціями, вищі посадовці, яких призначає великий князь (хан, бадаулет, прем'єр тощо) якраз і мають оновлювати кадри: правити треба в злагодженій команді - а хто ж набере команду, як не сам командер? Але Жобкін не був головою повіта, лише тимчасовим намісником та, в кращому разі (яще нарід попрохає), одним з кандидатів. Тож повноважень змінювати склад апарату він не мав, а от розслідувати та виправляти людопорушення свого попередника та призначати на посади, звільнені від причетних до них, тимчасово виконуючих обов'язки, навпаки, мав. Що й провадив не без успіху, так що на вакантних посадах - за дивним нагодним збігом, переважно провідних та "хлібних" - опинилися, теж цілком випадково, друзі та родичі Ахмета Йануковича (призначати в команду родичів взагалі було суворо заборонено, але на тимчасово виконуючих обов'язки сей параграф не розповсюджувався).

Але для того, щоб ці збіги не дали приводу безпідставним інсинуаціям ворогів та недоброзичів Тарта... перепрошую, Хуася Овердуси, люстраціям було піддано і деякі иншакі верстви населення. Між иншим екстрадовано настоятеля єдиного в місті кавтоличного християнського храму - аби ніхто вже не казав, що Жобкін розчищує місця для своїх людей, а не дбає про благо повіту.

Тут і почалися веселощі. Взаємини Тартарії з кавтоличною Церквою завди були, м'яко кажучи, напруженими. Ба ж у сі роки діалогу та глобалізації про те, щоб ординувати в священство громадян Тартарії, не могло бути й мови. Для кермування паствою доводилося запрошувати священиков сусідніх варварських країн: для Тебризького улусу, наприклад, з Місрів та Араму, для северних рейонів Олесандрійского - з Лівонії, для Малої Тартарії (Хінів, "Квітучої Середини") - з Чосону та Гіндонезії. А для Асланівського та Примаютського повітів - зі Сполученої Руси. Точніше кажучи, з її лівобережної частини, колишньої Гетьманщини. Ся умова тартарської сторони не завдавала б Синоду Руської помісної церкви великих проблем, коби не вступала в супротиріччє з иншою: кандидат конче має належати до латинського обряду. А де, скажіть, ви бачили латинский обряд на Лівобережжі, коли за Конституцією Пилипа Орлика в Гетьманщині було скрізь запроваджено візантійсько-руський, до того ж цю недемократичну норму офіційно скасовано лемше в кінці минулого століття, през персональне втручаннє папи Льва XII (на практиці - дещо раніше, завдяки створенню при парафіях громад етнічно-обрядових меншостей)? Звичайно, там чимало гуситів та й иншаких орденів західного походження, священики яких формально біритуальні, хоч майже половина з них служила римську месу всього кілька разів у житті. Але ж у Тартарії заборонено орденську діяльність - а вже гусити, завдяки яким у шістнадцятому столітті було покладено край новим рецидивам відділенських настроїв серед вірних Контантипольського патріархату, відверто спонсуємим Тартарією, там поготів найперші вороги...

І се тілько початок перепон, вигаданих конфуціансько-бюрократичною системою. Взяти лемше вимогу, згідно якій надані кандидати повинні мати статус "гоке", гостя Тартарії, тобто хоча б раз побувати в ній, яще ж ні, то, скажімо, друкуватися онам або - суща дрібниця! - отримати схвальний відгук від імператорського двору чи влади того улуса, де збираються служити. Коло пошукавачів абиє звужує ся настілько, що всі дальші півсотні пунктів виглядають вже як просте знущаннє. І се недалеко від істини, бо їхня майже неприхована мета - якнайдовше залишити парафіян без священика.

Але найвеселіше попереду. Кандидатур, що відповідають усім зазначеним вимогам, має бути три, з яких тартарські чиновники після ретельного дослідження обирають призначенця. Відхилені ж кандидати можуть брати повторну участь в тендері тілько по семи роках - яще ймуть ще підходити за віком або не зміниться щось в инших пунктах вимог.

Враховуючи на се, Синод, певна річ, заздалегідь готує потенційних кандидатів, щоб не бути достигнутим зненацька, та й для них самих не стала несподіванкою можливість тривалого відрядженння до Тартарії. Але - ось він, тотий "форсмажор" - нового священика в Асланів було призначено лемше місяць тому, і вичерпаний резерв не встигли поповнити. Тобто, як здогадувався отець Бронзій, трьох кандидатів виставити було можна, але се були реально прохідні особи, й мало б ся безглуздям блокувати на сім рокім двох пастирів, випробуваних та підготовлених на служіннє в тій суворій та небезпечній Імперії.

Бракувало саме "технічних" кандидатів, які б формально відповідали вимогам, але биша однозначно програваві в очах комісії перед тим пошукувачем, якого б хотів бачити в Тартарії Синод. Отже, одним з таких й довелося стати отцеві Бронзію.

Йому так і пояснили, що се сута формальність.

Проте вже тоді отцеві здалося, що владики дечого недостиговують. Инша річ, яще асланівському пароху дійсно бути замішаному в якісь справи колишнього голови повіта. Але за місяць се б надто проблематично - та ще й кавтоличному священику в фундаменталістському исламському місті, де вимушений ся ховати в тіні ба й місцевий, традиційний для Тартарії синкретичний парахристиянський культ на несторіанському підґрунті, офіційно ся називавий "орвтодоксією" (кавтолики, аби не кривосвідчити, завди вимовляли "ордодоксія", від самоназви Тартарії - на слух важко розрізнити; а поза очі взагалі казали "тартадоксія"). Радше за все той просто потрапив під жобкінську роздачу. Логіка зрозуміла: кавтолик, отже західник, отже кучумист.

Яще ж так, то й до кандидатур, які ймуть пропонувати підступні кавтолики варварської Руси, асланівці підходити ймуть дуже прискіпливо. І помітний відрив одного з пошукувачів у кращий бік має викликати неминучу підозру: чом се нас так піддрилюють призначити саме його? Тож про всяк випадок вирішать призначити иншакого.

Не повинен був отець Бронзій розмірковувати про такі далекі від чеснот побожності речі та ще й судити епископів Синоду. Гординя се й пиха, що не пасує ченцеві. То ж Бог і загасив 'му в лоба, по ходу ще раз продемонструвавши Своє почуттє гумору.

Технічних кандидатів було двоє. Шансів п'ятдесят на п'ятдесят. Але жеребок впав таки на отця Бронзія.

Се, вочевидь, стало несподіванкою не лемше для Синоду, а й для людей у цивілі, в існуванні яких отець Бронзій вже мав нагоду пересвідчитися. Втім, він не ханжа й розуміє, що доки існують держави - насліддє першорідного гріха - а з ними державні інтереси й таємниці, існувати ймуть розвідка та контррозвідка. А Тартарія - се ж не просто держава, а инша політична система, що відверто супротиставляє себе "варварському" світу. І хоч церкву за повсюдною европейскою нормою відокремлено від держави як позанаційну і наднаційну єдність, держава ся аж ніяк не хоче відокремлювати від жодного свого громадянина. Особливо тих, хто на довгий час має ся опинити в Тартарії.

Отець Бронзій, як завди, намагався уявити, як би він сам на місці воїв невидимого фронту організував роботу з відряджуваними священиками. Через Синод - небезпечно, можна ся наразити на гучний церковний скандал. Але на щастя, через безглузді умови самої тартарської сторони всіх пошукувачів рекрутують з орденського священства. А до сих структур гачок закинути значно легше. По-перше, централізовані, а не мережного типу, по-друге, без звітності зверху донизу. Теж від людей все залежить, але в тому й особливість, що від окремої людини на певній посаді тут залежить значно більше, ніж у Церкві взагалі.

З прохідними кандидатами резерву, певна річ, більш-менш щільно працюють завчасно. До технічних - принаймні готують підходи про всяк випадок. Але ж отець Бронзій звалився їм як сніг на голову. Тому зустріч можна було влаштувати лемше през єдину людину, що в курсі сих справ - отця координатора. А він до відкріплення отця Бронзія не міг го ні викликати до себе на правий берег, а ні організовувати таємні зустрічи на чужій канонічній території без відома свого та її епископа.

"Одне добрим є в сій справі, - подумки посміхнувся священик, відсьорбуючи крижаного куасу. - Владика Михайло до сих шпигунських ігор непричетний. Навряд чи стали б так ризикувати, відтягуючи розмову на остатній день лемше аби не зашкодити його репутаціії в моїх очах. Яще справи дійсно мають щось спільне з моїми гріховно безвідповідальними фантазіями, тут вже не до репутації".

Таке поясненнє несподіваного запрошення з боку координатора було найпростішим та найприроднішим, якщо взагалі не єдиним можливим. Тому й лежав на серці в отця Бронзія важкий тягар, тому й вийшов так рано, щоб в дорозі повільний плин часу перед неминучою аудієнцією не сприймався так болісно. Він то й взагалі негативно ставився до міждержавних розтирків, у яких не хотів мати жодної частки. Руський патріот мирно вживався в ньому з космополітом, більш того, отець Бронзій був упевнений, що одне без иншого взагалі не існує.

Ще відносно недавно се, проте, зовсім му не заважало підтримувати розмови про Тартарію як "антиправове суспільство", "загрозу світовій стабільності" та "країну, закриту для Евангелії". Ставленнє до подібної риторики різко змінилося після поїздок до того загадкового та екзотичного Краю, після того, як подихав його повітрєм, подрилявся в натовпах його людей, переважно відкритих та привітніх, реакцією яких на "варвара" та ще й кавтоличного "патера" (він скрізь ходив з бефкою) було, як правило, здивуваннє й якась по-дитячому нестримна цікавість, але не сухість та недовіра, що ними зустрічають недруга. Вони організують своє життє так, як їм зручно - і відколи, скажіть, в цивілізованому світі се перестало вважатися невід'ємним правом будь-якого народу? Підступністю та подвійним штандартом би розповсюджувати його лемше на мешканців малих територій і заперечувати для великих.

А по-друге, хіба ж овий спосіб організації є цілковитим негативом порівняно з суспільним укладом, що склався на Заході?

Подумайте, перш ніж відповісти.

Етика як ідеологія, та ще й державна - дикий стик понять для вух західної людини. Але чи не є це реакцією на істе словосполучення "державна ідеологія", що звучить блюзнірським перетином сфер кесаревого та Божого? Конфуціанська етика, зрештою, регулює суто міжлюдські взаємини, принципово оминаючи утрішній світ людини. Ані кроку за межі завдань, що стоять перед державою. Инша річ, що працює вона лемше тоді, коли сприймаються як надціннісна даність, а не просто система конвенційних умовностей. А се вже не наш метод. Де гуманізм (тобто антропність - не плутати з їхньою людістю, "жень") як фундаментальний державний принцип?

Та в тому й біда, що "нашого" методу попросту не існує. Століттями христоцентризм Церкви компенсував державну антропність, а її кавтолична єдність, наочно виражена першенствуючою в любові Римсько-Єрусалимською кавтедрою та її Предстоятелем, - суверенітет й окремішність націй. Не інституціалізований, не підтриманий нічим зовнішнім принцип конкорданта (чи, як кажуть у нас на Всході, симфонії), що тримався виключно на духовному авторитеті Церкви та її видимого центру.

Але невпинний процес секулярізації набрав оберти ще в минулому столітті. В двадцятому ж стало очевидно, що Ватикан вже не здатен, як раніше, однією загрозою екскомуніону розв'язувати міждержавні супротиріччя. Не вдалося запобігти ані австро-дойчляндської анексії Польщі, ані створенню Рейха - чітка непримиренна позиція Папи Пія XII хіба що внесла суттєвий вклад в його розпад та засудження Націонал-соціалістичної партії. Кардинал Ратцингер, постраждавий в молодості від шикльнахерівських репресій, щоправда, викликав не так давно великий резонанс сенсаційним ствердженням, що саме завдяки церковній єдності стало можним уникнити міжнародного воєнного конфлікту, до якого, мовляв, був готовий кинути Европу Рейх. Блаженнійший, звісно перебільшує, але з невтішною тенденцією секуляризації суспільної свідомості в наблизивомуся столітті новим шикльнахерам буде ще менше перешкод.

Се, власне, визнала і Ліга Націй, бо запропоновані нею принципи політкоректності, покликані заповнити етичний вакуум після відмирання симфонії, - відвертий плагіат все тієї ж тартарської концепції "людості". Правда, саме тому вони можуть успішно працювати лемше в їхньому традиційному суспільстві. В Европі ж та Псиндостані з ними скрізь виходять такі ж парадокси, як от у взаєминах мешканців Західної та Всхідної Руси. Бо ж всім відомо, що в Тартарії людина сприймає ся перш за все як представник своєї верстви чи категорії, а також соціальної ролі, яку грає в даний момент. Там треба зробити певне зусилля, щоб в чужому, иншому побачити свою подобу. Тут проблема супротилежна: треба усвідомити, що подібний тобі (такий же образ Божий, громадянин і виборець) може мати зовсім иншаку систему цінностей - і це нормально. А дихотомія "ми-вони", з якої починаються всі етичні імперативи тартарської людосвідомості, сьому аж ніяк не йме сприяти. Стара психологічна пастка: не думай про білу мавпу. "Вони" для европейської людини - поняття ситуативне, а не визначальне. Ба ж яще ситуація стабільна й тривала. А тут їх пропонують, гай-гай, закласти наріжним каменем міжособистих взаємин. Тож і наслідки можуть бути цілком супротилежні бажаним. Шикльнахер не мав би успіху, аще б починаючи з часів Бісмарка в дойчинівському інформаційному просторі не циркулювало се "ми й вони"...

Ні, копіювати тартарський досвід таки не варто, а от придивитися до нього, щоб глибше дослідити роботу соціальних механізмів і, можливо, пристосувати виявлені закономірності відповідно до власних реалій, слово честі, не заважило б. Яще вже визнане існуваннє проблеми.

Проте замість сього опошнім десятиліттям з'явилася ніби з небуття або з пожовклих сторінок старої полемічної літератури хвиля антиглобалізму та категоричного несприйняття будь-якого тартарського культурного впливу. В масмедіях не дуже помітно, чого не скажеш про інформаторій. Овам пристрасті киплять так, що ледь ся монітор бульбашками не займає. Неприскіпливій людині здаються хаосом, в якому неможливо розібратися.

Але ж отець Бронзій прискіпливий.

Та й важко, яще задати вже ся такою метою, не виявити, шо організуючим стрижнем та середовищем спілкування мережевих антиглобалістів є веблоґи деяких публічних осіб Заходу (переважно діячів культури), яких в Европі називали олесандрійським словом "сотнеґи", маючи на увазі їхню незмінну присутність в Top-100 загального рейтингу веблоґерів.

А сей, за яким остатнім часом уважно стежить отець Бронзій, несподівано відкривши для себе його книжки, ніколи не покидав ба й першої десятки.

Тим шокуючішою була ранкова звістка про закриттє його щоденника.

Довідка вебпорталу "Інь-Ян д'Екс: Хто є ким?"

Селіґей Люкуань (хін. 录款, останнім часом ради неблагозвучності свого прізвища, яке можна перекласти як "приймаючий гроші", "найманець", вимагає го писати виключно латиницею, але тартарські книговидавці відмовляються се робити, аби зміною промовтаного бренду не знизити обсяг продаж; в полеміці можна зустріти також варіант 碌款, де през заміну першої ханьцзявки на схожий в написанні омофон прізвище набуває значення "пересічний писака", "графоман") - популярний письменник-фікціонер.

Народився 13 квітня 1961 року в місті Улумуци (Тартарія) в хіно-уйгурській родині. Закінчив ветеринарне відділення Тайюаньського Дасюе. Автор кількох публікацій по біопсихології.

Літературна діяльність з початку 1980-х років. Вже перше надруковане оповіданнє "Хлопчик за ґратами" (журнал "Блискавиця", Улумуци, №2'81) отримало премію "Дебют року", що дало автору можливість відвідати ряд фікціонерських семінарів. Перший роман "Самураї жовтих берегів" побачив світ в 1983 році водночас зі збіркою оповідань та повістей, більшість з яких вже було надрукувано протягом минулих двох років у різних періодичних виданнях Малої Тартарії. Його вихід мав досить гучний резонанс в критиці ради епізодів сексу з підлітками (сей мотив ся йме зустрічати і в инших творах письменника до початку 90-х років), завдяки якому автора було помічено в Северо-Американських Сполучених Країнах, де роман разом з кількома оповіданнями було видано однією книжкою в англійському перекладі сього ж року.

В 1984 році припиняє працювати за фахом й обіймає посаду редактора відділу пригод і фікції в журналі "Блискавиця". Протягом наступного року в журналі була надрукована перша (коротка) редакція нового роману "Лабіринт ілюзій", що писався в процесі виходу частин. Тоді ж виходить друга збірка оповідань і одразу третя, великим накладом, яка включала кращі твори з перших двох, доповнені кількома новими. Разом з сим оповідання й повісті автора багато перевидаються в періодиці та колективних збірках різних улусів Тартарії, в тому числі в перекладах місцевими бесідами, а виданням олесандрійського перекладу "Самураїв жовтих берегів" (1985) розпочало свою діяльність відоме видавництво "Ост" (Мосике), з яким автор укладає контракт на перші видання перекладів своїх нових книжок. Протягом 1985-1986 років відвідує фікціонерські конвенти в ряді країн Европи та Псіндостану, де знайомиться з західними письменниками.

В 1986 році виходять розширена редакція "Лабіринту ілюзій" та новий роман "Ті, що приходять у жовтні". Обіймаючи посаду заступника головного редактора "Блискавиці", розпочинає на її сторінках гостру дискусію з проблем міжетнічних взаємин, яку було піддано жорсткому остракуванню за екстремізм в офіційному урядовому органі "Чженьлі Жібао". Проте, всупереч поширеному хибному твердженню, письменника не звільнили з посади, більш того, "Ті, що приходять у жовтні" побачили світ у розпалі критичної кампанії саме у видавництві "Чженьлі" (єдиний фіктивний роман, виданий там за всю історію). Штат редакції він облишив лемше в березні 1987 року, за два місяці до від'їзду в Сполучені Країни на постійне місце мешкання. Сьому передували проблеми з виданням сиквела "Лабіринту ілюзій" - роману "Фальшива тінь". Цензура вимагала вилучити сцени жорстокості та підліткового сексу, на думку ж автора справжньою причиною було гостре соціальне звучання цих епізодів, критика в них тартарської дійсності. Не дійшовши згоди, видає його хінською та англійською бесідою в САСК, а невдовзі сам пересеселює ся туди, розпочинаючи другий період своєї творчості. Причиною еміграції називав близкість до видавництв, де го ймуть безперепонно друкувати, та великі матеріальні витрати на часті поїздки през океан. Але в Америці починає говорити про себе як про біженця та дисентера, робить доволі різкі заяви щодо політичної системи Тартарії, які особливо загострюються опошніми роками.

Незважаючи на загострену критику тартарської політики (не лише в публіцистиці, але й у фіктивній прозі псіндианського періоду), залишає ся більше популярним в Тартарії (вважаємий "фікціонером нумер один", причому помітний сплеск популярності прийшов вже по його переїзду до САСК), аніж на Заході, де по-справжньому відомим став лемше після голівудського блокбастера "Нічний Трезор" (1997) за мотивами його роману "Вовкодав" (1992, назву було змінено з міркувань політкоректності як моглу зачепити честь тодішнього президента Сербії Вука Мілковича).

Мережевий щоденик Селіґея Люкуаня

http://doctor-dolittle.weblogs.hom/20000929192314.html?comments=50&page=15&expand=true

Квітуча Овердуси... На чиїх могилах?

[doctor_dolittle, 29 вересня 2000, 19:23:14]

Як повідомили стрічки новин, "сьогодні в 17:15 в Асланіві по Сухоторецькій набережній рухався автомобіль "Таймир 1711" (водій - чоловік 37 років), який, набравши швидкість перед підйомом на Другий Крейдовий узвіз (Південнокарачунський схил), потрапив колесом до вибоїни в асфальті (осіла поверхня після тимчасового "ямно-острівного ремонту", методом якого в місті скрізь ліквідують наслідки археологічно-кладошукацького буму, що мав місце за минулого керівництва) і, втративши управління, наїхав на пішоходів, які чекали тролейбуса на зупинці "Яничарська", після чого зіткнувся з легковим автомобілем "Скиф-Алеф", що рухався в побіжному напрямку. Внаслідку дорожно-транспортної пригоди шість пішоходів (серед яких п'ятирічний хлопчик та дев'ятирічна дівчинка) загинули на місці, ще одну жінку й пасажира "Таймиру" доставлено в лікарню у критичному стані. Винуватця ДТП затримано. Справа знаходиться на контролі Олександрійського управління внутрішніх справ".

Якби трапилось диво, й під "винуватцем ДТП" мався на увазі саме той, хто дійсно в ньому винен... ні, навіть не Жобкін з ноголамними пастками під виглядом відремонтованих доріг, а великий князь Фотій, який призначив цього будівельного генія "наводити порядок" у місті. А можливо навіть, і...

Проте годі й мріяти. В Тартарії таких не затримують і не судять. Відповідатимуть, як завжди, стрілочники. В даному разі - майже ні в чому не винний водій.

Ті, хто несамовито повторює лібералістську мантру: "Нам є чому повчитися в Тартарії", - розкажіть, нарешті, чому саме ви збираєтеся в них вчитись? "Ямно-острівному ремонту" чи вбивству дітей?

Ті, хто бризкали слиною, доводячи мені, яким поганим головою був Кучум і як він грабував край - дуже збагатив ваш Жобкін вбитих горем батьків та осиротілих дітей? Він хоча б поховає загиблих за власні кошти - тобто за ті, які він привласнив собі з щедрих олександрійських дотацій на відновлення міста, запровадивши замість повноцінного ремонту доріг халтурні латки-коржі?

Скільки ще повинно трапитися подібних "пригод", скільки треба дитячих смертей, щоб до усіх - а насамперед до Ліги Націй - дйшло: Тартарія - зло. Абсолютне. Світове й позасвітове. Імперія Зла. Країна, що принесла світу більше лиха й ненависті, ніж будь-яка держава в історії світу.

Країна, яка не залишає іншому світу жодного шансу НОРМАЛЬНО розвиватися.

Країна, яка не зупиниться, доки не буде знищена. На жаль, знищити її можуть лише самі її мешканці. Але на щастя, вони впевнено рухаються в сьому напрямку. Вибоїн на дорогах там вистачить на всіх.

З.І. Кожна сволота, яка знов напише в коментах щось подібне до "водій теж винен", "в Америці діти теж гинуть в ДТП" та іншу проглобалистську погребень, буде забанена. Адвокатам дітовбивства в моєму блозі місця нема.

З.З.І. Передумав. Не буде забанена. Хай говорять (с) Ма Лахоу. Але сьогодні вони вбивають своїх дітей, а завтра вбиватимуть наших. І ця майбутня кров - вже сьогодні на тих, хто розвів бруд у коментах. І її не змити нічим - навіть тим рідким госе, що тече замість крові у їхніх власних жилах.

З.З.З.І. Мені тут вказали, що я, цитуючи новину, випустив фразу "проїхавши через виділену бордюром зупиночну платформу". Не пам'ятаю, з яких саме джерел я компілював це повідомлення і чи були там ці слова. В усякому разі, вони нічого не міняють: потрапити в яму можна було й не порушивши правил. Карта саме так лягла, а могла й інакше.

А інформація про те, що водій знаходився у стані алкогольного оп'яніння (2,8% алкоголя в крові, 3,26% - у сечі) на момент розміщення запису взагалі ще не була оприлюднена. Хто хоче, може це легко перевірити. Втім, я їй зовсім не довіряю - на відміну від тих, хто знайомий з Тартарією лише за рекламними проспектами, а не провів там перші двадцять шість років життя.

Але якщо він дійсно був випивши - це ж повністю знімає з Жобкіна всі звинувачення. Чи не так?

З.З.З.З.І. Тим, хто цікавився, чи приїду я тепер на "Сорочий міст" - а ви впевнені, що він тепер взагалі відбудеться? Хоча цього року може ще й відбутися - востаннє перед остаточною премогою азіатського тоталітаризму та скотства. Але таки БЕЗ МЕНЕ. Позувати на групових знімках з дітовбицями не збираюсь.

Бойкотувати його, проте, нікого не закликаю. Хіба можна закликати бути порядною людиною?

З.З.З.З.З.І. Пасажир "Таймиру" теж помер у лікарні, не приходячи до тями. Тепер на совісті Жобкіна й усіх тих, хто його виправдовує, сім загиблих. Символічне число. Повнота невинних жертв. І кров ця, як Авелева, кличе до помсти.

З.З.З.З.З.З.І. Дасталі, казлииииииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

З.З.З.З.З.З.З.І. Добре, ви мене переконали.

Те, що в Тартарії регулярно гинуть діти - не підстава для узагальнень. Те, що вони інколи гинуть на Заході - підстава стверджувати, що між ними та нами немає різниці. Вам відніш, вас багато.

Я довго і з задоволенням вів цей блог. З самого початку він був відкритий для коментування. Багато хто казав, що так не можна, бо налізе всяка погань. Я не здавався. Когось доводилося банити, але в цілому я завжди був готовий вислухати будь-яку вашу думку, навіть якщо вона мене зачіпала.

Сьогодні зачепило остаточно. Ви довели мені кілька речей, з якими я уперто не хотів погоджуватися.

Гірше, ніж погань - звичайна людська дурість. Небажання думати, бачити і відчувати (що прикро, саме з небажання відчувати народжується небажання бачити, а з нього - небажання думати).

Так, мої почуття пасують перед вашою логікою. Але якщо я керувався б логікою, а не почуттями, то, мабуть, не написав би жодної книжки.

Мій журнал закрито. Не знищено, а просто заморожено. Цей запис останній. Коментарі заборонені.

Ні з ким не сперечаюсь, ні на кого не тримаю образ, прошу пробачення в тих, кого сам образив.

Хай щастить.

Щиро Ваш.

Коментарі (сторінка 15 з 22-х)

vox_popu.icu, 1.10.2000, 6:22
Рідкісний неадекват.
Цікавитися особистістю письменика - пропаща справа. Правильно кажуть, що твори існують самі по собі.
Не знаю, чи зможу тепер взят в руки ваші книжки. В них, мабуть, скрізь ввижатиметься таке ж святенництво та лицемірство, як від цього запису.

fenli_kuogan, 1.10.2000, 6:23
Я громадянин і патріот Тартарії. І разом з тим ваш активний читач.
Мене ви теж вважаєте "абсолютним злом"?
Дякую за відповідь.

: doctor_dolittle, 1.10.2000, 14:12
Особисто Вас - ні.
Вашу країну, точніш, її політику - так.
А чим ще пропонуєте вважати розпочате після розвалу Рейха (цілили в нацизм, а влучили в Европу) поділення цивілізації Старого Світу на "нізавісімиє" удільні князівства? Підтримання штучного протистояння Сполучених Країн та Конфедерації? Виконання планів Ханбалицького двору: "Америка повинна стати сировинним придатком Тартарії, але для цього треба скоротити її населення"?
Не маю сумнівів, що з погляду громадянина й патріота Тартарії все це виглядає абсолютним благом.
Але в мене інший погляд. І в сотен мільйонів людей по всьому світу за межами Вашої країни - теж.
: : fenli_kuogan, 1.10.2000, 14:27
Дійсно вдячен, що відповіли. Чесно кажучи, не чекав.
Мене цікавить, хто й коли з Ханбалицького двору казав ті слова про сировинний придаток та скорочення населення. Можна джерело цитати? В інформаторії нема нічого схожого.
: : : doctor_dolittle, 1.10.2000, 19:28
Газета Daily World. Сподіваюсь, в Тартарії її не вважають бульварною чи нацистською?
Втім, я дійсно трохи наплутав. Це слова заступника міністра енергетики Олександрійського улуса. І звучать вони так: "Якщо тенденція до скорочення населення в Сполучених та Конфедеративних Країнах Америки збережеться в найближчі десятиліття, ці країни можуть стати перспективним інвестиційним ринком та джерелом сировини". Погодьтесь, що за змістом це те ж саме. А авторство тут непринципове - ви ж, часом, не думаєте, що в централізованій деспотичній Тартарії провінційний чиновник може мати незалежну думку, та ще й публічно її висловлювати? :))
Але подібні заяви робили і в Ханбалиці. Думаю, маючи бажання, Ви самі могли б їх знайти. Навіть у Тартарії. Або спробувати почитати західну пресу, яка освітлює багато питань зовсім з іншого погляду.
Тоді Вам можуть стати зрозумілішими причини того ставлення до Тартарії, яке сьогодні формується в усьому світі.
: : pharmabass, 1.10.2000, 16:26
І не набридло Вам перла перед отим розсипати?
Воно ж свиня та хрюкає.

contra_spem, 1.10.2000, 6:25
Навіщо такі глобальні узагальнення, Докторе?
Щось у Вас негаразд з логікою. Або ще гірше - з сумлінням.
Молитимусь за Вас.

: alitet_2.icu, 1.10.2000, 10:18
А звідки тартарофільським вилупкам знати, що таке сумління? Воно ж у вас, недолюдей, атрофоване. В тартарських мовах і слова такого нема.
Шкода, не було тебе, суко, на тій зупинці.
Молись тартарському імператору, щоб він тебе трахнув )))))))
: : vizu, 1.10.2000, 12:36
Повністю згоден за змістом і категорично ні - за формою.
Все ж таки не личить нам уподібнюватися цій, як влучно висловився хазяїн блоґу, сволоті.
: : pharmabass, 1.10.2000, 16:24
*Молись тартарському імператору, щоб він тебе трахнув*
+1
Все тартарофільство - від недотраху.

maozepa, 1.10.2000, 6:26
Тартарія - вона теж різна.
Сам що, хіба не хіновин?

: doctor_dolittle, 1.10.2000, 14:16
Дитинко, я уйгурського походження.
А оскільки маю громадянство САСК, то американець. В крайньому випадку, для нацистів - уйгуроамериканець.
Але боюсь, не обтяженим інтелектом юзерам з Лівобережної Руси (тобто тієї ж Тартарії, Західної Асланівщини, що через низку історичних непорозумінь отримала незалежність, та ще й приєдналася до Східної Польщі) цього не второпати.
: : vizu, 1.10.2000, 15:44
А тут вже вимушений, перепрошую, не погодитися з Вами :-(
Серед наших таких екземплярів одиниці.

lady_bull, 1.10.2000, 6:28
А мені шкода дітей. І дорослих теж. Впевнена, що й авторові блога також. Я думаю, його просто надто занесло від граничного морального болю.
Тартарія тут ні до чого. Трагічні помилки трапляються скрізь. І у нас в Америці теж.
А винні всі - і влада, і водій. Тільки дітей цими розмовами вже не повернеш.

rahmanovski, 1.10.2000, 6:29
Селіґей, ну це вже знаєш... навіть не смішно.
Абсолютне зло, Сarthago must die... Добре, хто тебе особисто знає, той розуміє, де провокації та гіперболи.
Знов п'ять тисяч коментів хочеш? Так не на людській же біді!
До речі, з тією жінкою, що в лікарні, в мене є спільні знайомі. Ось так воно. Асланів - велике село.
А заява щодо "Мосту"... сподіваюсь, ти все ж таки погарячкував. Які ще "дітовбивці"? Жобкіна там і на постріл ніде не буде, бо цей бал Савахов як правив, так і править. А він для Ахмета нашого Йануковича по-перше, конкурент на майбутньому призначенні, по-друге, конкурент непотоплюваний. Тож все вдало розмежовано.
Що ж стосується бойкоту і порядності... особливо порядності, ага... ну, ти мене зрозумів.
Короче кажучи, доки ти офіційно не відкликав заявку до Оргкомітету, інформація на сайті про твою участь залишатиметься.


Олежень Фочікян
Олесандрія Нефська, апартаменти Багатура Лобо
2-й день десятого місяця, первиця
Ранок, трохи раніше

Олежень захлопнув кришку "Керулена".

І запоздало зрозумів, шо не треба було ділати це з такою силою.

По-перве, це не журналістська робоча конячка з тріщиною на подертій кришці, котра без усиль і не закриється, а наворочений "Платиновий", на який і дихати страшно.

По-друге, чужий. Хоча це прямо витікає з первого.

По-третє, не просто чужий, а слідчого управління Палати покарань. Тож заслуговує трепетного благоговіння хоча б через секретну інформацію, котра навірняка на ньому храниться.

Але грішен, не зміг справитися з емоціями. Замість жданого одвіта на коментар Рахмановського - цей демарш з закриттям веблоґа. То вже й годі сюди заглядовати. Тим больш, шо на сусідні одвітив, а цей проігноровав.

Хоч саме в цьому ще нема ніякої трагедії. У Рахмановського він і сам все може взнати. В списку учасників "Моста" прізвище Люкуаня ще висить, тож є надія, шо це лише викид пари. Ідея з бойкотом конвенту, яку можуть і піддержати деякі гарячі башки, явно недоречна.

Та й просто зниження його престижності через одсутність "фікціонера нумер один" теж недоречне. Бо якшо дійсно посипляться одкази, то яшмовий, трясця його ата, сяньшен Сяо Дарович, теж може не приїхати до Асланіва. З дивною політикою одділка фіктивної літератури видавництва "Алєксдрук", котрий роботає з аффтирями так, ніби займається благодійністю, всього можно ждати.

Значить, треба ще раз спробовати спіймати його в столиці. Може і справді повезе в послідній день?

З тераси десятого поверха розгорталася вже звична Олеженю панорама Праспекта Всяб'ємлючіва Спакойствія, який тягнувся у вічній мряці осінньої Олесандрії серед аритмічного черговання довгих похмурих корпусів світських споруд з численними вертикалями храмів, котрі, мов застиглі язики пламені, касалися низького неба, посилаючи йому крапельку світла і тепла. Ця велична музейна краса послідніми днями помітно напрягала Олеженя. Тягнуло домой, до асланівських вуличних чайхан під каштанами, що вже, мабуть, повністю одяглися в помаранчеві шати і роняють на тротуари їжачків з широкими тріснутими посмішками, крізь які поліровано блищать бурі шкаралупки - сліпі кушитські лиця з-під піднятих забрал колючих шоломів.

Раптом Олежень одчув на спині тяжкий пристальний погляд, котрий ішов з глибини апартаментів, через тюлеву завісу, шо одділяла їх од тераси. Різко обернувшись і одновремінно присідаючи на холодні плити тераси, шоб не схопити потилицею розпечену свинцеву "родзинку", напруженно вдивився в затінок кімнати.

- Кур... алі Бейбаба! - пошепки вилаявся він, побачивши за завісою вигнуту колесом спину і пишний рудий хвіст, котрий, яросно гойдаючись на всі боки, повільно оддалявся од тераси.

Суддя Ді ставився до гостя з неприхованим презирством. З таким же неприхованим, як і любов, котру виражав до його халата, геть-чисто пропахлого Котодамою, яка теж його любила, але вже тому, шо любила хазяїна. "А може, це ревність?" - думав Олежень, кидаючи косі погляди на четверолапого фетишиста, який при цьому неодмінно фиркав і одвертався, починаючи сікти повітря своїм видатним хвостом.

Зараз кіт недвозначно давав йому поняти: настало врем'я його безраздільного пановання в апартаментах. Сяньтун Баг давно вже на службі, чого, питається, ти бовтаєшься о цій годині на моїй канонічній території? Нема чим зайнятися в балиці?

Все воно так, яшмовий хвостатий сяньшену. І справи є, а після того люкуанівського вибрика - больше, чим треба. Але ж не дав мені Господь таланту, як дорогоцінному сяньтуну Багу - гідно почувати себе вранці після прощальної світської розмови з канонічною, визначеною ритуалом періодичністю потребління підігрітої ерґотовки.

Зараз головне заставити себе прийняти холодний душ, а дальше воно само пійде. Чим я гірше ґуйсяньтуна Лобо, котрий вчора теж порядно набрався, так шо і язика розв'язав больше звичайного (Олеженю, правда, к тому времені давно вже було все рівно, хоч стратегічні оборонні таємниці при ньому розказуй), і навіть розрішив користоватися своїм слідацьким "Керуленом", поки в майстерській чаклують над вбитим Олеженевим...

Три Яньла до гирла, як говорить в таких випадках Баг. А його теж треба з ремонту забрати. І заїхати нарешті до редакції "Нева-хе" за гонораром - а то на які шиші думаєш куповати квиток?

Тож зібравши все усилля і мисленно підстьогуючи себе, Олежень під проводом зневажливого погляду Судді Ді прослідовав до омовельної.

Пучок колючих водяних ниток, шо розбивались об Олеженеву грудь і мляво стікали по ній, плутаючись в жорсткому чорному волоссі, поступово зробив свою справу. Камінь, плававший у розжиженому мозку, врем'я од времені больно стукаючись об черепну коробку, кудись розсмоктався, а мозок почав твердішати і навіть структуроватись ізвивинами. Мов острівки затонулої Атлантиди почали спливати з пучини забуття фрагменти вчорашнього вечора, уривки фраз Багатура, на які Олежень вже тілько кивав і крізь напівзліплі очі посиленно намагався сфокусовати образ співрозмовника, який постійно кудись розпливався.

Зараз так само розпливався смисл розговору, кески якого одновилися в пам'яті, але докупи ніяк не ліпилися. І це було досадно, бо явно касалися тієї справи, яка і привело Олеженя в столицю і про яку він не проч був би дізнатися декілько больше, чим пішло в інтерв'ю, одіслане до "Асланівського вісника".

Звідки-то зайшла річ про генетику і фармацію... ні, фармація, здається, опрічна тема, якось зв'язана з Соловками. Не ті краї.

І чомусь - п'явки. Звучало це слово, чи це він так себе тоді почував, шо виповзла така асоціація? Чорні, слизькі, бридки, повільно ворушаться... Брр...

Але яке одношення має генетика до справи Олесандрійських націоналістів, кінець од котрої тягнеться до Асланіва? Фармація ще хоч як - психотропні засоби там, кодовання...

Клац!

Два кесочка пазла серед розсипаної хаотичної мішанини собі подібних раптом зібралися.

Сяньтун Баг кілька днів назад згадував про свою недавню зостріч з Крякутним. Тим самим. Мимохідь згадував - коли Олежень жалковався на свої пригоди в Мосике по дорозі до Олесандрії, невдалу попитку застати там Даровича і странну розмову в "Ості".

А дослідження Крякутного, через котрі він і пішов у затвор, якшо вірити інсайдерській інформації з Інституту імені Катаняна, од бувших його тунчжів - це тема. І тема саме та.

Погружений у роздум, Олежень вернувся на терасу, вдихнув вологого осіннього повітря, одчепив од "Керулена" флешку, на якій щойно зберіг кілька сторінок з інформаторія, шоб перенести на свй... або на новий, якшо виявиться, шо такатир скоріш мертв, чим жив.

- Здоровеньки салом, драґаценний прєждіраждьонний Фочікян, - несподіванно донеслось з сусідньої тераси.

Сусід справа, огрядний хіновський сюцай, застиг в привітному поклоні.

- Рахматую, баоґуй Єлюй, - одповів Олежень. - Ви харашо ґиварітє па-асланівські.

- Дома лі драґаценнайашмавий прєждіраждьонний Лобо?

Питання, безумовно, було витончено тактовне. Якшо два мущини седмицю живуть в одних апартаментах, і один з них виходить на терасу в костюмі з самого полотенця на бедрах, то другий непремінно повинен бути дома. А як же інакше?

- К сижалєнію, тунчжи Лобо уже нєскалька часофф как аташов на службу, - Олежень вклав в інтонацію масимум іздьовки.

Але Єлюй, здається, так і не помітив ні сарказму, ні нечаяного підтесту свого питання. Неспорчений хлопчик.

- А нє сичьтьот лі прєждіраждьонний Фочікян ніпазвалітєльнай дєрзастью, єслі йа атніму часть їво драґаценнава врємєні, абратіфшись с вапросам?

Олежень почав одчувати, шо задержуватись в такому вигляді на терасі не тілько двосмисленно, але й елементарно холодно.

- Уже вєдь тіпо отнялі... то єсть абратілись, - не ховаючи роздраження пробурмотів він.

Сюцая це трохи смутило, але через пару секунд вагання він рішився:

- Ви жи здєсь па дєлу Вєлікаво Празреця?

- Імєнна так, - здивовано підтвердив Олежень. В мозку автоматично клацнула кнопка диктофона.

- Йа панімаю, - вів дальше Єлюй, тщательно підбираючи слова, - што маґу паказаццо нісаабразна дєрзкім... но, как вам, навернає, извєсна, йа ф шеґам дєлє... нє сафсєм пастароннєйо ліцо.

Журналістську хватку не пропйош навіть в компанії з Багом: зорієнтовався миттєво, в Єлюя не зосталось сумнівів, шо співрозмовник здригнувся од холоду, а не од несподіванки. Важно кивнув башкою: певна річ, "ізвєсна", продовжуй...

- Маґлі-нє-маґлі би ви... хатя би намікнуть, как прадвінулось расслєдаванійо?

До Олеженя нарешті дійшло, шо його, мабуть, приймають за слідчого або сискаря. Він би негайно вказав сюцаю на позмилку... якби той не обмовився про якусь свою загадкову причетність до цієї справи. Треба ж хоча б вияснити, шо малось на увазі, первіш чим розвіяти непорозуміння.

- Да так, - сказав він обережно, але з багатозначливістю в голосі, - їрундістіка васнавном...

Олежень вже встиг одмітити декілько нездоровий вигляд юнака. Але він і не уявляв собі, що хінове можуть мати таке бліде лице, як зробилось в Єлюя після цих слів.

- Драґараждьонний пірєаценінний... то єсть, прашу пращєнійа... йа трєпанг бєзмозґлий, дєржу вас тут на вєтру...

- Ето ви каґбе очєнь сиабразна замєтіли, баоґуй Єлюй, - не вдержався од сарказму Олежень.

- Єслі ви нє пабрєзґуєтє пасєтіть майо скромнайо жиліщьо і атвєдать чашечґу "Залатова пуера"...

- Разві можна атказаццо ат столь тіпо елітнава чайа ф кампанії столь прєятнава сабісєднєґа? - дожив, старий, мальчеґам вишукані компліменти говориш... в майже голому вигляді. - Вот толька адєнусь...

Але одягатись Олежень не спішив. Разом з речами, розкиданими після вчорашнього церемоніалу просто в свинському неканонічному хаосі (тож не дурно так нервує Суддя Ді!), він напружено намагався зібрати докупи думки.

По-перве, чи етично він чинить? Дивне питання. Шо неетичного в тому, шоб прийняти запрошення зайти на чашку чаю? Тим больш, справжнього "Золотого пуеру", який невідомо, чи доведеться ще покуштовати. Він же не видає себе за слідчого, а сюцай нічим явно не дав поняти, що приймає Олеженя саме за нього. А може й не приймає.

Єлюй з'явився тут на третій день після Олеженевого приїзду до Олесандрії. Привітно, але якось виновато поздоровкався з Багом, який дуже здивовався, побачивши сусіда. Познайомив з Олеженем, спитав, чи давно він виписався з лікарні. Той, чомусь уникаючи прямого погляду в очі, одповів, шо тілько-но, перевели на амбулаторне дослідження. На цьому розмова й закінчилась.

Сьогоднішня зостріч - втора за все врем'я. Чи дійсно сюцай хотів поговорити з Багом, та не заставши, звернувся до його, як він вважає, тунсвея? Або ж навпаки, виждав момент, коли той залишиться сам? В принципі, і в первому, і у второму випадку можна було, пославшись на зайнятість (шо є чиста правда) одмовитись од бесіди й пійти по своїм ділам. Але він ніяк не підставить Бага, якшо вчинить інакше і вияснить, шо од нього хочуть.

Питання - з чим йти і чого чекати. Шо ми знаємо? По-перве, Єлюй якось причетен до справи, яка цікавить самого Олеженя і про яку він так мало з'ясовав за цю седмицю... хоча вперше в жизні він був радий феноменальній невловимості Даровича, котра давала повід позловживати Баговою гостинністю ще кілька днів. Зручну релігію вигадали буддисти: щитається, шо люди, які несподівано заночовали під одним деревом, у минулих втіленнях були близькими родичами. Отже, після знайденого при розслідованні справи независимих дервішів притулку під Олеженевим дахом Багові нічого не залишається, як виявляти взаємну гостинність.

По-друге, сюцай чомусь неадекватно прореаговав на слово "фіґня"... тобто ні, "їрундістіка".

Олежень старше Єлюя років на десять-дванадцять. Вже за його дитинства слово "їрунда" вважалося застарілим, витісняючись новими синонімами. Современна молодь його, мабуть, активно і не вживає. Отже, хіновин Єлюй з вивченою олесандрійською може не знати його взагалі. Тим больш, не впізнати цей корінь в штучному деріваті "їрундістіка".

Це ясно. Незрозуміло, що могло йому почутись замість цього, шо так перелякало.

"Їрунда", здається, походить од "герундій". Чи є ще якісь схожі латинські слова? Hirundo - ластівка...

Hirudo! П'явка...

Олежень ледве не підскочив на місці. Третій кесочок пазла вистрибнув зовсім несподівано. Але ніби завжди там був. І картинка почала нагадовати фрагмент чогось осмисленого.

Хоча ще неясно, чого саме.

Журналіст рішуче попрямовав до холу, майже на ходу зірвав з вішалки свій халат, досить безцеремонно одкинувши при цьому рижого збоченця, який, звичайно, вже примостився тертися об нього. Кіт підняв лапу і показав свої сталеві пазури. Олежень показав йому свій киянкоподібний кулак. Кіт показав розсержено махаючий хвіст, з-під якого визирав чималесенький ташак. Олежень показав вдогонку старовинний бойовий жест асланівських яничарів - одігнутий середній палець. Кіт його вже не побачив - або просто вирішив бути умніше.

Апартаменти Єлюя були схожі за планованням з Баговими, але виглядали... ні, зовсім не як типове сюцайське житло. Больш за все вони напоминали залу музейної еспозиції, котра одтворьовала традиційний побут хінського вченого мужа. На книжкових шафах зі стрічками каліграфічних написів між поринувшими під стелю рядами полиць лежала не тілько печать вишуканого смаку, але й по-справжньому музейна пил. І взагалі не одчувалося, що тут живуть. Так, хазяїн був у лікарні - та ж він вже п'ятий день, як вдома. Але кімната здавалася мертвою та необжитою.

Лише чудесний аромасамит чаю, який Єлюй, виявляється, вже встиг заварити, чекаючи на гостя, трохи поліпшовав враження од цих незатишних стін з шафами-склепами.

- А пазвольтє палюбапитствавать, прєждіраждьонний Фочікян, - сюцай протягнув Олеженю чашку з чарівним напоєм, - ніужелі шеґо дєло какім-то образам дастіґло даже Асланіва?

Олежень перебував у благодушності, вдихаючи дивний бадьорячий запах (якби Єлюй підвернувся зі своїм передложенням раніше, доки він сидів на терасі, лазячи по інформаторію, не було б потреби в екзекуції під льодяним душем), перш ніж наважитися дотронутися губами тонкої, мов бумага, порцелянової кромки. Тому не дуже образився на таке наївне питання. Вибачне, втім, для жителя Олесандрії та ще й хіновина.

- Ну каґжи! Свіщєннайа кніга сєктантафф імєїт к Асланіву ніпасрєдствєннайо атнашенійо. Прєжді всіво, самі сабитійа "Слова о полку Іґорєві" праісхаділі тіпо в наших крайах...

Очі Єлюя розкрилися так широко, що Олежень остаточно запідозрив в ньому переболілого гепатитом европейця, котрий щулиться, видаючи себе за хіновина.

- Как так? Разві... свадьбо князя Іґоря праісхаділо ні на Іделі?

Олежень поблажливо посміхнувся.

- Проста удівітільна, как распрастраніно шеґо заблуждєнійо. Людям кажиццо, што єслі донскії казакі на Іделі стайат, то Дон - ета і єсть старайо названійо Іделі. На самам дєлі Дон - правий прєток Танаїса. На катором і распаложен наш ґорад. Ну, істарічєскі ні сафсєм на ньом, но сєчас уже вирас. Вот там донскії казачьї палкі і фарміравалісь. А када абразавалась Гєтьманскайа Русь, славянскійа часті пірєбросілі в друґіїє крайа, ат ґрєха падальши. Адін полк - на Кубань, он там да сіх пор Славянскім називаєццо, хатя уже адиезцефф палавіна. Бальшинство атазвалі в Мосике, каґби в різєрв, а затєм разпрєдєлілі па Іделі как внутріннії вайска. Ані і сахранілі імя донскіх. А тєх, што на Дону асталісь, змєшалі с торкамє і усілилі пірєсаженнимє на канєй йаничарамє.

- Панятна, - розгублено прошепотів Єлюй. Зморшка, схожа на ханьцзявку-ключ "ґун" (工), перекреслила йому лоба. - А ідельськіє пєсні пра князя Іґоря?

- Адні тожи каґбе прєшлі с Дона вмєсті с казакамі, в друґіх пєрваначальна рєчь шла о братанії на Калкє, ф третьїх - ваапщє о свадьбє отамана Стефан-батира Лацзыня с іранскай княжной. Запісі, сдєланниє в 17-18 вєках вашимє народознатцамє із Цвєтущьєй Сірєдіни, фіксіруют еті раннії варіанти. А самайо інтєрєснайо, што для мноґіх становіццо культурним шоком: князь Іґорь, канєшна, прєдоґ алєксандрійскай дінастії і всьо такойо, но Новґорад Сєвірскій - ета атнюдь нє тот Новґорад, што ніпадальоку от Алєксандрії. Он ваабщє на Гєтьманскай тєрріторії...

- Ні может бить! - Єлюй якось неприміряно підскочив з місця. - Кахда жи хахли їво у нас заваєвалі?.. то єсть у вас... Ой, йа апядь штота ні то ґиварю...

Цей несподіваний сполох емоцій здивовав Олеженя, але він тактовно зробив вид, шо нічого не помітив. Порадив сюцаю проштудіювати "Історію держави Ордуської" Куросена:

- Она, канєшна, тенденціозна, но с ґєаґрафієй у вас послє нєйо, думаю, прайасніццо... Ну вот, а паскольку Асланів, каґ ми вийаснилі, і єсть "зємля половєцкайа", то спєкуляциї с так називаємим "правільним тєкстам" началісь імєнна у нас. Тіпаґрафскій тіраж "Правільнава Слова" бил тайно випущєн лєт пять назад сєктай нізавісімих дєрвішей. Шол разґар халоднава противустайанійа с ОбРусью, ну ви панімаєтє: "нізабудімніпрастім", князь Іґорь - тіпо аґрєсырь, руськіє - ізвєчний враґ асланівцефф... То єсть нє тє русскіє, каториє алєксандрійскіє, - поспішив уточнити Олежень, помітивши, шо співрозмовник оп'ять перестає його розуміти, - а русини із ОбРусі.

- А, - радісно кивнув башкою Єлюй, - панімаю. То єсть полякі. ОбРусь - ета ж обрусєфшиє полякі, да?

Олежень важко зітхнув.

- ОбРусь - ета каґбе сикращьонна "Об'їдіньоннайа Русь". Нє будєм атвлєкаццо, баоґуй Єлюй. Пачітаєтє Куросена, а заадно і Касим-Тамарова. Карочє, іздалі кніжку, а канцепцийо вазьмі і паміняйсо. Асланів - Європа, русини с асланівцями кунакі навєк... Дєрвіши тоже пірєстроїлісь, вмєста прєжніва ґуру пайавілсо новий, Горній Старець. Сам баликбащи Кучум, как вийаснілось. Но кніжкі нє унічтожилі. Наабарот, оні разишлісь па фсєму улусу. Толька вєктырь протівупаставлєнійа памінялсо: Русь-Дон на Алєксандрія-Ідель.

- Панімаю, - знову кивнув сюцай.

- Вєсьма вірайатна, што хдєта на Іделі окапалсо свой "Вєлікій Празрєц", віщяющій па шеґай кніґе пра вікавєчную аґрєсію алєксандрійцефф протіф татар і пра Дєву Образу, што взиваєт к мєсті.

- Дєву Абіду, - поправив Єлюй.

- Да, канєшна. Ета она тіпо па-асланівські так звучіт, - погодився Олежень, а для себе одмітив, що перевірка пройшла успішно: Єлюй знає про Дєву Абіду, отже, читав "Супроти-Слово". Тож рівень його причетності до цієї справи оказивається чималим.

Єлюй вдруге наповнив чашки. Цей жест в освяченому століттями ритуалі башлаговав власне ділову частину розмови. Олежень непомітно поправив мобілку в кармані халата. Кнопки його "Далайнора" були хитро запрограмовані: пристрій одключався лише подвійним натисненням вимикача, одинарне ж натиснення включало чи одключало диктофон.

- Ви, прєждіраждьонний Фочікян, вєсьма обаґатілі вашава нідастойнава учєніка, расказав їму так мноґа інтєрєснава і, йа би сказав, ніажиданнава. Но міня, прєзнаццо, больше бєспакоят дєла сєводнєшніх днєй...

- То єсть пійафкі? - небрежно уточнив Олежень, готовий, стрівшись зо здивованим поглядом сюцая, тут же звернути тему: а, ти про них не в курсі, то й проїхали. Так шо ж тебе тоді інтересує?

Але Єлюй полегшено закивав.

- Оні, окайаннийа... Ви панімаїтє, врачі ґиварят, што ніабхадімасті ф стацианарнам наблюдєнії больши нєт... а нармальнайа срєда, дєскать, пасадєйствуєт скарєйшому васстанавлєнію...

Олежень як раз нічого не розумів. Але вже починав.

- Но йа пачєму-та баюсь, - вів далі Єлюй. - Мнє кажеццо, вазможен рєцидіфф.

- С етава мамєнта, єслі можна, пападробніє.

- Панімаїтє, йа вєдь пачті нічєво ні помню із таво, што било пад пійафкай. Сравнівать нє с чєм. Но па начам чюствую, каґбутта ідьот сіґнал. Словна должин што-та сдєлать - па прєказу. Толька нікак ні расслишу, што імєнна.

- Лєкарям сваїм ґиварілі?

- Да, канєшна. А толку? - сюцай кумедно передражнив чиюсь інтонацію: - "Фсьо нармальна, ета астатачнайо йавлєнійо, так і далжно бить, прайдьот си врємінєм"...

- Вазможна, - одвітив Олежень після довгого ковтка чаю, - так оно і єсть?

Єлюй декотре врем'я мовчав, дивлячись на стікаючий по стінці каліграфічний вислів Багши з четвертого розділу Лунь Юй: "Нечасто помиляється той, хто поводиться здержано".

- Кахда ф Храмі Свєта Будди трі тенгрічітєля разних вєраіспавєданій освабаділі міня ат шеґай пійавачнай одєржимасті, оні сказалі слєдующєйо: екзарцизм - ета ізбавлєнійо толька ат бєса, каторий может овдалєть чілавєкам, утратівшим самоуправлєнійо. Но снять саму установку на пакорнасть, каторую запроґрамірала ґэнна модіфіцираваннайа пійафка - дєло врачєвства, душелєчьоби. Область души, а ні духа, па славам ацца Кукши. Аднака сборішьо врачей сказало, што она уже снята, йа полнастью ісцельон.

- І што вас смущяіт? - Олеженеві ця сповідь подобалася все менше. Закралась неприємна підозра.

- Ні чюствую йа шеґава... Харашо, пусть оно і "астатачнайо йавлєнійо". Тахда пачєму послє душелєчьобних занятій мнє казалась, што в мой моск ктота залєз? Точна таґжи, как ета било там, в Москітово.

- Ви хатітє сказать, што вас умишлєнно ні лєчілі?

Єлюй тяжко зітхнув.

- Умишлінно ілі па нірадєнію - аткуда мнє знать? Аччяво і хатєл паґиваріть с баоюй сяньшен Лобо. Толька... как мнє тіпєрь к німу падайті? Вас, баоґуй сяньшен Фочікян, мнє само Нєбо послало...

- А пачяму би і ні падайті ні паґиваріт? - щиро здивовався Олежень.

- Ну каґжи... послі таво, как йа брасалсо на ніво с мєчьом там, ф Храмі... Їдва ні убіл...

Сюцай замовчав. Погляд Олеженя повільно сковзав по його дебелому бодовищу. Сумнівно, м'яко кажучи, шоб він був здатен кидатись на когось з мечем. Тим паче, на Бага. Хіба шо вихопити встиг би. Врешті, враження увальня створює скоріш координація його рухів та загальна заторможеність. А виглядає радше як бувший спортсмен - після року припинених треновань. Але ніяк не після двох седмиць.

Ні, кажеться, бідолага має правоту лише в одному: виписали його рано.

Дивно навіть, як Олежень міг на таке повестись. Тілько спідпитку, ага. Почав шукати мотиви для неприміряної реакції юнака на слово "їрундістіка", приплів сюди п'явок, котрих, скоріш всього, сам і видумав. І йому сам же, мов послідній мундуз, про них сказав - а той тілько дав волю своїй хворій уяві.

І перевірка на знання "Супроти-Слова" - таке ж фуфло. Вийшла перевірка на знання асланівської мови, яке в нього, схоже, не вичерпується "здоровеньки саломом".

- Я вважаю, все ж таки треба переказати Багові нашу розмову...

- Прастітє?

- Ґиварю, сяньтуну Лобо фсьо равно нада будєт рассказать пра ваши страхі. Он боліє плотна связан с шеґім дєлам.

- Канєшна-канєшна! - закивав Єлюй. - Обізатільна расскажитє. Разві ж йа протіф? Проста сам к німу падайті ні маґу. Ночью, кахда накативаєт, панімаю: нада. А дньом словна штота ні пускаєт. Стидна.

- Пра ваши "мутниє сни", - перебив його Олежень, одставляючи чашку і оп'ять шось мацаючи в кармані халата, - луччє будєт паслушать дєлазнатцам ф шеґай області.

- Да, навєрна... Ета ви харашо сказалі: мутниє сни. Как у князя Святаслава ф Кієффє на ґарєх... А кстаті, прєждіраждьонний Фочікян, Кієфф - ета кдє?

- Кієфф, - одвітив Олежень не без тайної зловтіхи в голосі, - ета то жи самає, што Київ. Сталіцо ОбРусі. Но ви нє пєрєживайті - їво жи тіпо сам князь Ігорь і жжоґ ф тисєча двєсті трєтьєм ґаду. І атстроїлі многа пожже.

Єлюй розуміючи посміхнувся:

- А, то єсть уже полякі?

- Полякі-полякі, нє валнуйтісь...

Виходить, він дещо поторопився у висновках: з "правильним тестом" хлопець таки знайомий. Та якшо він навіть дійсно був у секті Великого Прозреця і навіть якшо саме з цим пов'язана його хвороба - шо Олеженеві з того? Інтерв'ювати нездорову людину, аби одфільтровувати в його словах правду од маячні про зомбуючих п'явок і різанину в Храмі Світла Будди, неетично. А шо про асланівський слід в справі, який первіш всього інтересовав Фочікяна, сюцаю нічого не відомо, то вже ясно.

Треба дійсно розповісти все Багу (умовчавши, звичайно, про невиправдані надії, які Олежень з нетверезої голови покладав на цю розмову). І спробовати закинути гачок: а звідки то нещасному відомо про "мутен сон" князя Святослава, якого нема в канонічному тесті "Слова"?

А взагалі звіри, а не лікарі - одпускати людину в такому стані!

Опинившись, нарешті, на площадці (під довгі прощання Єлюя, котрий ніби ожив, полегшивши душу в цій розмові, так шо навіть рухи стали помітно енергійнішими), а потім надворі, Олежень одчув, ніби вирвався з тісного та липкого кокона. Після музейної атмосфери сюцаєвих апартаментів і пануючого в них безладу навіть пасмурне олесандрійське небо не здавалося таким вже мрачним і кадирим. Свіжий северний легіт пронизував прямі вулиці, згасаючи в їх далекій перспективі.

Повз прорізані арочними пройомами фортечні стіни "Базар-Сарая", урочисто-парадні з боку проспекта і хмурні, як будь-яка олесандрійська споруда, з глибини кварталу, крізь нестихаючий гомін і товчею довжелезних торгівельних рядів Щукинського двору - такий же Критський лабіринт, як і "Базар-Сарай", тілько вдвічі больший і заплутаніший та без скляного даху над головою - дорога вивела його на набережну Фентянь-хе просто поміж корпуси видавничого комплесу "Алєксдрук".

Споруди центрального видавництва людовиправляючої та художньої літератури всього улуса тішать око здержаною фазильністю своїх контурів, способом, яким вписуються в навколишню забудову: без крикливих потуг доміновати в ній, але твердо посідаючи своє місце як її невід'ємна та збираюча частина. Подібно храмам, зовні виглядають значно меншими, чим є насправді, та й цього довліє, щоб, опинившись посеред них, медитовати про велич буття та свою мізерність в мирозданні.

Але одділку фіктивної літератури в цій архітектурній гармонії було одведено неприміряно принизливе місце. Щоб потрапити туди, треба обійти типографський корпус і знайти в торці непримітні двері під козирком. В крихітних сінях доводиться під недовірливим поглядом стражника дзвонити зі старенького довголосного пристрою на стіні: на міському номері одділку вхідні з мобілок заблоковані, а дзвонити на мобілку Даровичу неприміряно і неетично - якшо ти, звичайно, всього лиш бітигач, а не едиб (чи, як кажуть в Олесандрії, аффтирь, а не пісатєль), до того ж з дебютним китабом. Та вона ніколи й не одзивається на незнайомі або небажані номери - перевірено... Якшо вдасться додзвонитися, а потім докричатися крізь хрип у слухавці, можуть нарешті виписати разовий пропуск. Додзвонитися Олеженеві в цей приїзд до столиці довелося з третього візиту, правда, пропуск виписали аж на п'ятий, коли одмазка "прєждіраждьонний Сяо Дарович ні аставіл атнасітєльна Вас нікакіх распаряженій" вже не могла зроботати.

Дальше вузькими сходами навкруги шахти нефунциклюючого підйомника треба піднятися на третій поверх і опинитися нарешті у фікціонерському одділку, в приймальній Даровича - не надто розкішній по міркам "Алєксдрука", але після довгих хвилин чекання і приниження в сінях таки вражаючій. От тілько стрічатиме там все та ж непробивна сяоцзе, котра янгольським голоском випитувала по хриплячому довголосу всі ваші анкетні дані, первіш чим з'ясовати, шо ви таки не верблюд, а аффтирь, отже, заслуговуєте на разовий пропуск. Вдодаток до янгольського голосу вона виявиться ще власницею обворожуючої посмішки, але успіху в спілкованні це не сприятиме. Вже за врем'я перших одвідин, сумуючи в приймальній в ожиданні Даровича, котрий "обіщяв прєйті чєріз чяс" (фраза кожного разу залишатиметься незмінною), ви встигаєте роздивитися "Чертьош апаражнєнійа ф случає пажара", який висить на стіні серед численних вимпелів та грамот в рамочках, і зрозуміти, що його кабінет має другій вихід з супротилежного боку, в зовсім інший під'їзд, де не діє ваш пропуск - отже, якшо господар не бажає вашої зострічі, то вона й не одбудеться.

Тілько зачим тоді башку тунарити?

Всі ці митарства Олежень пізнав ще за минулого візиту в Олесандрію майже півроку назад. Можливо, це дійсно було випробовання, яке він подолав, можливо, йому просто поталанило - але так і не стрівшись з Даровичем, він все ж таки спромігся залишити в редакції рукопис свого роману "Так скраїла матушка". Власне, він не дуже-то надіявся на одвіт, та й сунувся в головне видавництво улусу лише з одчаю, бо в інших вже було одмовлено, а дисків з текстом нарізано достатньо - не пропадати ж добру.

Але через місяць прийшло електронне письмо од Даровича з досить конкретним змістом. Роман, виявляється, вже включено в видавничі плани... так, без формального дозволу прєждіраждьоннава аффтиря - але ж чи не це він мав на увазі, залишивши рукопис? Остається дрібниця - підписати договір. Якшо прєждіраждьонний аффтирь найближчим временем не збирається до Олесандрії, можна почекати - не горить. Типовий зразок додається. Умови звичайні - ми ж не в альтернативному світі "Резервного файлу" Люкуаня, де можливе одчудження в аффтиря прав на його інтелектуальний продукт. Хоча для кого це антиутопія, а для видавців, хе-хе... Гонорар теж звичайний. Для дебютантів.

Сума обіцяного гонорару, яку Олежень перш за все одшукав, одкривши причеплений файл, була дійсно звичайною. Фатило б на "Срібний Керулен" - якшо вдасться вигідно продати старий. Але це питання було для нього не самим принциповим. Больш високий наклад порадовав би його навіть з тим же гонораром. Та що про це мріяти - високі наклади бувають тілько у пісатєлів, едибів.

Перший китаб одкривав йому хоча б умозорову можливість вийти в майбутньому в едиби. Кілька фіктивних розказів в періодиці, дві повісті в "родинних склепах", де навіть на розкрутку було пущено фігури другого ешелону, десяток оглядів та рецензій на новинки фікціонерського ринку - з таким багажем видавці тебе не сприймають навіть як бітигача-невдаху. Просто журналіст, який захоплюється фікціонерством і щось таке пописує в свободне врем'я.

А тридцять два роки - критичний вік для початківця.

Розумні люди, звісно, роблять інакше. Штампують розкази прємисловими темпами, уперто пишуть "в стіл" романи, шоб, коли фортуна посміхнеться, дебютовати, як три роки тому Інгвар Чюдоу, трьома китабами в мосиковському "Ескімо" одновремінно. В слідуючому році - ще два, а дальше вже скадальний успіх "Селекції" остаточно вивів Інгвара, з яким вони колись разом починали в молодіжній газеті і позмінно бігали за пивом для всього одділку, в едиби і в обличча видавничих успіхів "Ескімо".

Але така вже Олеженева планіда. Розкази йому даються важко - не його жанр, не приходять розказні ідеї. А халтурити він принципово не любить. "Матушка" же, народжена з матеріалів журналістських розслідовань, які можна оприлюднити тілько під фікціонерським камуфляжем, несподівано виросла в трилогію, підім'явши під себе всі інші замисли. Друга частина зараз майже закінчена, третя написана наполовину (обидві поки без назви), але навішо за них братися, коли першу не видають? Класична бітигацька криза.

Тож получвши листа з "Алєксдруку", був готовий плясати, лякаючи не тілько Алю з Котодамою, але й усіх сусідів в окрузі. І плясав би, якби не був достатньо наслуханий про Даровича та його стиль роботи. Тому, не оманюючись сладісними словами, вирішив якомога скоріше підписати контракт.

На "Золоту виделку" в Мосике була можливість поїхати акредитованим кореспондентом "Асланівського вісника", за рахунок редакції - поїхав як "аффтирь" за свій, аби мати больше времені для полювання на Даровича. Але й це не помогло: одловити його вдалося лише раз, практично на бігу в перший день зборища, коли здавалося неприміряним одразу ж сувати договір на підпис, особливо після вислушаних веліречивих комплиментів на адресу романа. Чи треба казати, шо призначена зостріч "ф спакойнай обстанофкє" так і не одбулася: в "алкогольній столиці" Дарович пішов в глибокий та безпробудний запій...

Небезпідставно (і, як виявиться, цілком справедливо) підозрюючи, шо в "Алєксдруці" його ждатиме такий же прийом, як минулого разу, Олежень підгадав свою поїздку для інтерв'ю з Багом таким чином, щоб опинитися проїздом в Мосике разом з Даровичем, який мав приїхати на закритий видавничий семінар в "Ост" (посада баш-редактора "Асланівського вісника" крім зайвого геморою одкрила Олеженю доступ до цікавої інформації), а якшо й це не вигорить, одправитися в столицю одним волоком і "випадково" стрітися на станиці. Але Невловимий, оп'ять дірвавшись до мосиковської ерготовки, не тілько не з'явився на семінар, а й волок проспав.

Отже, нерезультативність седмичного обивання порогів "Алєксдруку" сюрпризом не стала. Але якшо участь Даровича в "Мості" під загрозою, треба ще раз спробовати взяти бика за гланди.

- Нє панімаю, драг прєр Фочікян, што вас бєспакоїт, - зовсім по-свойськи зостріла його сяоцзе. - Вашу кніґу планіруют випустіть ф канце ґода, художнєґ уже рісуєт аблошку...

- Ізвінітє, прєждіраждьоннайа Лєйла, но што ж тут ніпанятнава? Сєдміцу назад йа каґбе аставіл бланк доґавора си сваєй подпісью. Ваш бащи за ета врємя так і нє назначіл фстрєчю си мной і княжим пісцом, штоби наканєц їво тіпо утвєрдіть.

- У ніво єсть замічанійа па условійам доґавора, но он хочіт обсудіть їх с вамі лічна.

- Паслушайтє, ета дажи нє смєшно! Йа іспользавал прісланний мнє образєц, нє ізмєніф в ньом ні букви. Єслі спустя полґода штота тіпо помінялась - іспрафтє, йа сиґласєн на любиє условійа.

- С шеґім вапросам к шефу, йа нічяво нє рєшаю, - одсікла невозмутима сяоцзе.

- Так йа жи імєнна к німу тіпо і хажу. Сєдміцу, па нєскальку раз ф дєнь, как на службу. І нікак нє маґу їво застать. Вас эта каґбе нє удівляєт?

- Нєт.

- Дєйствітєльна... Харошо, пачяму мнє да шеґіх пор нє прєслалі рідактуру?

- Зачєм? - щиро здивовалась дівчина. - Ваш тєкст нас полнастью устраїваєт, рідактура ваапшє ні нужна. Толька нібальшайа коррєктура.

Олежень одчув, що починає виходити з берегів.

- Прєждіраждьоннайа Лєйла! Йа, как ви, навєрна, помнітє, главний рідактирь уєзнай газєти. І прєкрасна знаю, што так проста нє биваєт. Фізічєскі.

- С шеґім вапросам...

- Понял. Аблошку, мнє, надєюсь, каґбе прєшлют?

- Канєшна. Відітє, уже запісиваю.

Півгодини він все-таки почекав. Саме цього времені фатило, шоб остаточно зрозуміти: так дальше жить ніззя. Якшо з ним так поводяться, то і він не обов'язаний зберігати вірність там, де не було ні підписаного договору, ні усної клятви.

Ще в "Ості", чекаючи на Даровича, він дізнався з кулуарних розмов, що в їхніх конкурентів-співгородян, видавництва "Ескімо", діла пішли так добре, що кілька одділків, в тому числі і фікціонерський, переводяться з захолусного Мосике до столичної Олесандрії, шоб працювати з класними редакторами та перекладачами безпосередньо на місці. До "Ескімо" Олежень, звичайно, штрикався з "Матушкой" ще півтора роки тому. Але в новому місті нове начальство... та й Олежень тепер новий: безпосередній учасник тільки-но одшумілих подій, з якими, до речі, пов'язані кілька сюжетних ліній роману - і на цьому можна зробити його рекламу. Знов же, Чюдоу за нього словечко замовляв, а з його думкою там тепер рахуються.

Шкода, шо больше ніхто в столиці фікцію не видає - це участь провінцій. Втім, ще в "Нева-хе", з якою так добре наладилася співпраця, можна підкинути ідею надруковати розділи з роману.

Короче кажучи, не "Алєксдруком" бірним...

Майстерська, в якій чакловали над Олеженевим "Керуленом" знаходилась тут же, причепившись до одного з видавничих корпусів і одхопивши в нього пару кімнат першого поверху. Заніс позавчора після чергового невдалого візиту до Даровича, і тепер йшов, чекаючи вирока.

Але схоже, фортуна посміхається через раз. Гарний, до речі, заголовок, треба десь скористати.

Хоча попередили, шо поводитись з ним надалі треба дуже обережно:

- Матєрінка фся пабіта. Шо с нім дєлалі, єслі нє сікрєт?

Хе, проще сказати, чого з ним не ділали. Од куль не захищались, це так. А в рукопашних бійках не раз одбивались.

До причалу повільно наближався маршрутний катер. Олежень вирішив, шо це доля. Столічний філіал "Ескімо" одкривався не аби де, а в центрі, в Малокам'яній фортеці, за Монетним двором, де штампують чохи для Олесандрійського улусу. Маршрутка по Фентянь-хе довезе його прямо до фортеці. Розвідаємо, шо там як у видавництві - і одразу через задні ворота на Великий Кам'яний острів, а звідти на Баошінь, до редакції "Нева-хе".

Ледве катер одчалив, Олежень почав ладити "Далайнор" до "Керулена" як GPRS-модем. Пошту і новини він, звичайно, встиг одержати і продивитись просто на мобілку ще в приймальній Даровича, але гіпертекстового протоколу його дешевий "Далайнор" не підтримував.

Та, як це завжди буває в Олесандрії, несподіванно зірвався дощ. Коли нирнули під міст Лошадниці Анички, ще не капало, а винирнули - вже лило. Гранітні береги швидко заблищали, мов поліровані. Большість народу переповзло з одкритої палуби під обвислий полотняний намет, там для роботи в інформаторії стало надто тісно, а тут - надто мокро.

Зате роздумам така погода сприяє. Згадуючи розговор з Єлюєм, він не міг одділатися од враження, шо в словах нещасного сюцая було упущено якусь важливу деталь. Так, фрагмент пазла розпався, кесочок всередині виявився хибним, і зв'язок між іншими оп'ять зник - але зображення на ньому вперто наводить на думки, силить шось пригадати.

Олежень знайшов файл запису їх розговора, скопіював про всяк випадок на диск, одчепив мобілку од "Керулена" і приклав до вуха.

"Кахда ф Храмі Свєта Будди трі тенгрічітєля... Аднака сборіщьо врачей сказало"...

Ось це місце!

"...мнє казалась, шо в мой моск ктота залєз. Точна таґжи, как ета било там, в Москітово"...

Назва дачного селища Москитово, відома за межами столиці переважно завдяки дурацькому шлягеру "На сєдмічьку до фтарова", нещодавно сплила, хоча й не дуже помітно, в обставинах навколо обвального падіння акцій об'єднання "Керулен". Серед псевдоаналітичних розпатяковань на тему того, чи дійсно Лужан Джимба пійде з поста генерального директора, чи це лише піар-хід, і шо взагалі за всім цим криється, не могла не затерятися новина про врем'яне закриття через проблеми з фінансованням відомчої елітної клініки "Керулена" в Москитово... така ще незгарбна назва... "Тисєчя лєт здаровйа", ось.

Шо цікаво, керуленівська криза сталася одновремінно з розкриттям справи Великого Прозреця. Деякі недовірливі інформаційні агенції на Заході навіть вирішили, шо друге було вигадане просто для інформаційного прикриття первого, аби не так шоковало, аби була альтернативна тема для кухонних розговорів. Тим больш, шо воно виявилось таким схожим на справу независимих дервішів в Асланіві, пришиту до зміщення Кур-алі Бейбаби Кучума. "Азаже в тартарської пропагандистської машини закінчилися правдоподібні сценарії?"

Олежень-то знав, шо і про дервішів, і про олесандрійських націоналістів - правда. І шо схожість не випадкова.

І якшо припустити на мить (фікціонер він зрештою, чи як?), шо тут не просто збіг? Якшо в "Тисєчі лєт здаровйа" дійсно, як випливає з натяків Єлюя, когось обробляли генетично модифікованими п'явками, то розкриття цього й могло стати загадковою причиною кризи "Керулена".

Та ну, безглуздя...

Але в ці ж самі дні Баг спілковався з Крякутним - колишнім провідним спеціалістом в згорнутій урядовій програмі генноінженерних досліджень. І шось підказує Олеженю, шо цікавили там його зовсім не нові сорти байцая.

Ні, все ж таки він рано скинув з рахунків Єлюя як достовірне джерело інформації. Треба обов'язково ще раз з ним поговорити. А потім - з Багом... не уникаючи прямих і конкретних питань.

Даби все ж таки зазирнути в інформаторій, а головне - нарешті одповісти на письма (ні, конче потрібна нова мобілка - якшо й без вебу, то з підтримкою SMTP), Олежень зійшов на берег раніше, чим плановав - за устям Моіке-хе. Забіг в майже безлюдий Літній сад і сховався в одній з хінських альтанок, вбудованих в огорожу вздовж Лебядкінської канавки. Альтанка нависала над водою, просто під ногами ескадрою пливло жовто-червоне листя, опале з дерев Літнього саду, і важкі каплі дощу бомбардовали його, щоправда, без видимих успіхів. Через вузьку канавку рукой було подати до Гур'єва (Гуандієва) Поля.

В списку учасників "Моста" Люкуань ще значився. Веблогосфера поступово скипала обговоренням новини про закриття його щоденника, але ще раніш об'явленим бойкотованням ювілейного асланівського конвенту особливо не переймалася. В "Тисєчі лєт здаровйа" дійсно широко застосовувалася лічоба п'явками, причому значилася вона на сайті саме як "гірудотерапія". Жобкін виступив зі зверненням до городян, де обіцяв одремонтовати дороги ще до призначення балик-бащи. "Герой має бути. Але независимо од результатів екзамену й волевиявлення Великого князя, асланівські дороги ми з моєю командою вважаємо своєю задачею. Времені на зволікання нема. П'ятнична трагедія довела це остаточно. Розруху, залишену злочинною попередньою владою, виправляти нам. Тому на ремонт вулиць з міського бюджету додатково буде виділено"... Олежень присвиснув.

Од: "Олежень Фочікян" <ole-ren@inyangdex.ord>
Кому: "Алі Журба" <jurba@mail.aslaniv.ord>
Копія: "Асланівський вісник" <editor@visnyk.aslaniv.ord>
Тема: Re [3]: Завал! У тебе совість є?
Врем'я: Mon, 2 Oct 2000 11:42:17

Прєвєд, Алі Журба.

02.10.00, 10:53 ви пісалі:

> визначитись. Ні, готувати нові номери без баш-редактора - жодних
> проблем. Але спілковання з жобкінскими соколами ще те задоволення.

Не знаєш, шо казати в таких випадках? Можеш повчитися в сяоцзе Даровича в "Алєксдруці". Вибити тобі стажовання?

Ще раз поясни цим дуболомам (для них повторення ніколи не буде зайвим), шо в Олесандрії я займаюсь перш за все рекламою дорогого Ахмета нашого Йануковича. Якшо його цей фронт не інтересує, і пара чергових замовних статей в "Віснику" для нього важить больше, чим стаття в "Нева-хе" - шо ж, нехай надасть мені власну піар-програму, а не пудрить башку, вимагаючи її розробити.

Коли вони це засвоять, плавно повертайся до першого пункту: всі рішення такого масштабу приймає тілько Фочікян і тілько на місці. Якшо і після цього зостануться якісь питання, хай оп'ять мені пишуть. Номера мобілки не давай в жодному разі - от нема її в мене тут, і все. Спілковання тілько через емейл.

> Порівняно з ними вже й Кучумівське втручання в пресу здається терпимим.

А ти чого чекав? :((( До того ж передблагальна боротьба...

> До речі, про аварію треба вже якусь аналітику давати. Якшо її не буде, не зрозуміє
> ні Жобкін, ні читачі. Якшо буде, всеодно не зрозуміє хтось із них, зависимо од того,

Дайте знов інформацію, але розширену, з усіма подробицями, щоб читач міг зділати виводи. І ніяких оцінок. Якшо їх одсутність так вже бросатиметься в очі, напишіть, як потрібні місту нормальні дороги - саме такі, які обіцяє Жобкін. Так, шоб це не виглядало агітацією і дуполиззям. Можна ще процитовати якесь зовсім тартарофобське висловлювання з варварських новин і пояснити його очевидне безглуздя. А лучче когось з відомих веблогерів - там і тартарофобії, і безглуздя больше. Тілько не Люкуаня - він нам потрібен на "Мості".

До речі, про "Міст":

ОФ>> інтерв'ю зо Звездичем на полосу. Це питання найближчого времені, бо
ОФ>> прихована реклама ювілейного "Сорочого моста" не повинна
> Звездич зараз в ОбРусі на конференції. Історичній, а не фікціонерській :) Має
> сьогодні чи завтра прибути.

Спробуй дізнатися, коли саме. Одкладати з цим не можна, бо чим ближче до призначення, тим очевидніш сполуки "Звездич-Міст" і "Міст-Савахов". Цього вже точно не зрозуміють.

> Короче кажучи, ждемо.

Я тут подумав... можливо, таки вилечу сьогодні повітряком, щоб півтори доби не теряти.

> Зрештою, чому всі шишки маю одержувати я? :(

Знаєш, Алі, я на цю посаду не рвався. І коли після звільнення Бульдозера погодився на передложення Йануковича обашити газету, то тілько для того, шоб в цьому кріслі не оказався хтось, хто перетворить її в ганчірку для протирки жобкінських чобіт або чогось ще. Якшо я не помилився, обираючи тебе в заступники, і ти дійсно розділяєш цю мету - вона варта такання. А свою дозу шишок я ще одгребу по приїзду, не хвилюйся. Мало не покажеться.

Всіво наілучьчєва,
Олежень Фочікян


Од: "Олежень Фочікян" <ole-ren@inyangdex.ord>
Кому: "Гєнєральнайа Палата" <gepa@balykbashchi.aslaniv.ord>
Тема: Re: Інфармаціоннайа паддєржка
Врем'я: Mon, 2 Oct 2000 11:49:54

Нінь хао, баоґуй сяньшен тунчжи Фуґанцзы!

02.10.00, 10:24 ви пісалі:

> Ґорад нуждаєццо ф широкай інфарміраваннасті о дєятєльнасті
> іспалняющєва абязаннасті уєзнава ґлави А. Й. Жобкіна і
> намєчінних пєрспєктівах їйо развітійа.

"Асланівський вісник" - це команда професіоналів, якій під силу така задача навіть за моєї одсутності. Якшо хід освітлення газетою діяльності вашої команди і особисто баоюй сяньшен тунчжи Ахмета Йануковича Жобкіна чимось вас не задовольняє, будь ласка, вишліть список конкретних зауважень.

> Надєюсь, Ви панімаєтє, как ета важна в прєддвєрії
> назначєнійа уєзнава ґлави?

Безперечно, розумію. Саме тому забезпечую інформаційну підтримку в Олесандрії, щоб ознайомити столичних жихарів з тими ділами, про які асланівці і так добре знають на власному досвіді. Якраз напередодні призначення вийде номер загальноулусного "товстого" журналу "Нева-хе" з моєю великою статтею про події в Асланіві, де приділено багато уваги виправляючим діянням баоюй сяньшен тунчжи Жобкіна і його адміністрації.

З усіма поточними питаннями звертатися до мого заступника тунчжи Алі Журби. Я буду в Асланіві через два дні.

Всіво наілучьчєва,
Олежень Фочікян


Отець Бронзій
Кодакамурськ, парк імені Лазаря Глоби
друге жовтня, понеділок
12:20:47

Часу залишало ще достатньо. До консисторії отець Бронзій відправився пішки - гуситам пара кілометрів не царина.

Осінь ласкавою, тихою хвилею розтеклася по перспекту Карла Мартела серед напівсонних в перманентних заторах візків, тепло дихаючи, огорнула хистким серпанком міцні шорсткі туші модерних будинків вздовж маґістралі - з ребристими еркерами, з повитими плющем ґалереями останніх поверхів, з міцними наріжними вежами, - ближче до центру розчинені сліпим матовим склом конструктивістських та хайтеківських латок.

Осінь застигла просто посеред перспекту, проймаючи собою густу тіняву алею на роздільній смузі між коліями, мало що марнотратно широку, та ще й огорожену старим, як сам час, чавунним плотом до пояса з власним рисунком на кожній з розділених вулицями-притоками ділянок (але деталі настілько дрібні, що більшість мешканців, проживих тут весь вік, сього не помічає), спокійну, мов Борисвтен, яка, втім, широко вихлюпує поміж греблями дойчинської та ляської церков...

(Муніципальний етикет передбачає розміщення на центральних вулицях храмів "нетитульних" для даного дієцезу обрядів. Але після розпаду Рейха, коли нав'язуваний дойчинами віттінберзький обряд став "нетитульним", виявилося, що просто не існує руських церков для обміну - всі вони розміщені в глибині трактів. Тож новоутворенній збірній парафії віттінберзького обряду була передана стара будівля міського архіву. І хоч громада доклала багато зусиль і архітектурного хисту, щоб придати їй храмового вигляду, але при уважному погляді в її тварності незмінно проступає щось офіційно-ділове та нудотне. Всередені теж... одного разу довелося там служити - той ще був еспіріенс)

...утворюючи сією затокою парк Глоби, що спочатку ся причадливо ховає за будинками, аж потім, захоплюючи зненацька, розгортає ся на всю шир, зливаючи ся з рядами акацій на ходнику та розділовій смузі. Парк починає жити власним життєм - уламок натури в урбаністичному царстві, - парк набирає сили і входить в свої права, парк сутяжить з перспектом, намагаючи го ввібрати в себе, розпорошити отари візків серед своїх алей та атракціонів, направити вглиб себе колійники слідом за веселою ходою волоків дитячої залізниці - і нарешті перетинає, перекреслює го широкою головною алеєю, яка по той бік стає гульбищем, протяглим ся від центру сімейного дозвілля "Родина" аж до набережної та "Вітрила", з водометами й крилатою глою помника-обеліска літачеві Валерію Чекало.

Маленька безіменна площа-сквер, якою набухає се перехрестя обабіч перспекту, виглядає спустіло порівняно з бурлінням життя в суботу, коли з молодшими учнями катехичної класи вибралися сюди на прощальну прогулянку. Саме тут, перед помником Лазарю Глобі з сажанцем, схожим на весло, що височить в глибині площі перед початком власне алеї, його й ошелешили питанням: "Отче, а глобалізм теж Глоба придумав?"

Тобто спочатку просто розвеселили. Дитяча логіка зрозуміла: дуже вже по-хіновськи виглядає на помнику старий козарлюга, заклавий колись сей парк.

Приголомшення прийшло вслід по тому. В якому ж інформаційному просторі живуть ці малюки, яще в ньому так актуальне слово "глобалізм" і так очевидний його зв'язок з Хінами?

Се постало зовсім недавно - так, що ніхто ще не встиг помітити, і навіть він з його спостережливістю, яку люди зазвичай перебільшують, але що є, то є (non nobis, певна річ, Domine...), щойно відстежив сю першу ластівку.

Куди-то воно веде?

Серед нечисленних прогулюючих ся в парку теж помітна група ніпонців. Помітна... Можна ж помітити так:

Гуляють хлопці.
Вони ніпонці.

А може бути: ніпонці! - сигнал. Подразник. Пляма, що псує твою картину світобудови, руйнує вселенську гармонію.

Помічаєш. Мітиш. Маркуєш.

Ніпонці чи ютаї, лівші чи визнавачі темного пива - яка різниця? "Вони" - і "ми". "Ми", що інтеґрується виключно через супротиставлення "їм".

Чи є підстави носити рожеві окуляри? Вважати, що се назавди минуло від років Шикльнахера?

Що історично сприяло добробуту Кодака? По-перше, Поль і металургія. А по-друге (й ніяк сього не уникнути) - Рейх і оптика.

Світовий бренд "Кодак". Завод світлопристроїв, створений завдяки дойчинським точним технологіям і дешевій робочій силі малолітніх правопорушників з концтабора під керівництвом фундатора нової рейхівської педагогіки Антона Рахманенко. Нині - Оптичне Кодакамурське об'єднання ("Око"), яке підтримує ся на флагманському плаву переважно завдяки ніпонським технологіям та інвестиціям.

Наївним є сподіватися, що для покоління, яке встигла зачепити расистська ідеологія Рейха, се не стало постійним подразником. Що уражене самолюбство ("ми самі не здатні - а вони...") не переросте в ніпонофобію.

За Рейха, звичайно, "ми" теж були самі не здатні - але ж то прогресори, "пани", дойчини, що принесли на багнетах (та ж зачохлених!) свою культуру, свою мову, свій церковний обряд... ще й підім'яли під себе колишніх "панів", старшого брата-ляха. Міцніший, долаючий міцного - се ж майже напівбог для колективного несвідомого.

А тут - ніпонці, зайдаки. Такі ж як ми - але розумніші за нас.

Що се, як не приниження та смачний плювок в обличчє?

Ще й своїх робітників привозять, вирішують власні проблеми за рахунок наших робочих місць...

...Ви впевнені, що такі думки продукуються лемше в головах, а не в розмовах - та ще й в присутності онуків?

І скільки часу залишилось, перш ніж вони наберуть критичної маси, перш ніж вголос зазвучить сакраментальне і жахливе "Понаїхали!"

Як півстоліття тому в Дойчляндії на адресу ютаїв...

...Пощо в Тартарії се неможливо? Так, їхнє єдине державне "ми" створює ся в супротиставленні оточуючим "їм". Тобто, нам, "варварам". Так, їхнє національне "ми" цементує ся завдяки непроникності сього вододілу.

Але чи виключно сим? Мають же ся додаткові механізми, що запобігають там міжетнічним, міжкультурним, міжрелігійним конфліктам. Вони нібито зрозумілі - і тому зрозуміло й те, що не ймуть працювати в нашому суспільстві

Проте, по-перше, чи достатньо вони вивчені - зсередини?

(І чи не заради сього Господь посилає мене... йой вже ся нездоланна гординя!)

А по-друге, й се найголовніше - чи не йме сприяти просте мирне співіснування двох систем їх поступовому взаємопроникненню та збагаченню одне ся одним аж до злиття? Наша відкритість иншому, інакшому, зовнішньому - і їхня непохитна стабільність. Вони готові засвоювати, абсорбувати будь-що нове доти, доки се не порушить їхньої ідентичності - здатні ся смо змінювати остільки, оскільки се відповідати йме нашій меті й ідеалам, що задають поняттє історії - розімкнення дочасного в вічне - та вектор руху в ній.

Лемше б се співіснування переросло в діалог. Лемше б поміж "ми" й "вони" виросло "ви", що йме створювати в майбутньому "ми" інклюзивне. Якісно нове, інтегруєме не в супротиставленні "їм", а у взаємовідбитті нескінченних, невимірних і неповторних "я".

Можливо, сей процес закінчиться через століття. Можливо, вже у вічності.

Але починатися має сьогодні.

Кожного дня, доки можна говорити "сьогодні".

Шкаралупка непроникна з іхнього боку, але відкрита з нашого. За нами перший хід в діалозі, перший крок в заміні моделі взаємин з "вони" на "ви".

І тому спроби деяких "володарів думок" на кшталт Люкуаня законопатити її з нашого боку, всі ті антитартарські пароксизми та риторика щодо "імперії зла" суть замахом на майбутнє. Як не павтосно се звучить.

Парк вже охопив в свої обійми - міцні, але не стискаючі. Алеї, повільно ся ізвиваючи старими мудрими зміями, піддрилюють в середовище відпочиваючих, в гущу, в коло, що обертає ся, нанизане на вісь помника Глобі... чи Чекалові? або вже розчинився в сьому набираючому прудкість кружінні невидимий мур перспекту і сі точки з'єдналися у викривленому просторі?

Я частина тієї юрби... Юрби? Так, в наростаючому русі сього кола рідкі проціджені групки гуляючих зростають та примножуються. Ті, що були тут два дні тому... й раніше... ще й ще... ті, що будуть в майбутньому... ті, що їх приносить в сю застиглу в шаленому вирі крапку оберт планети...

Жобкін. Люкуань. Ще й ще...

Я в самій середині сього натовпу, що не залишає шансів осягнути його поглядом ззовні. Сказати: "вони".

Я частина сього космічного "ми" і його ціле. Втім, я будь-коли можу розірвати се коло та вийти за його межі.

Я можу. Але -

навіщо?......

Небо. Хмари.

Руде листя.

Я невід'ємна частина сього міста, яке залишу сьогодні й цілком ймовірно, що назавди. Минуле, всупереч хибній поганській назві, не минає. Воно лемше приймає інформаційну акциденцію, субстанційно залишаючись у се-миттєвому, щоб впливати на майбутнє.

(Тож і Рейх нікуди не зник... Шикльнахер живіший за багатьох живих)

Але майбутнє також впливає на минуле, формує та впорядковує його. Так вчить Церква. До сього все більш схиляє ся сучасна наука.

Отже... Отже.

Парк Глоби доволі малий на мапі та при потребі прудко його перетнути. Затиснутий в чотирикутник вулиць, підбитий з боків житловими будинками, які вдираються в живе тіло парка кам'яними шафами з ріжучим кутами. За рожевими гробками нагорі розтинає го акутна тиха вуличка Богомольська, відсікає шмат, що продовжує жити за нею, але вже зовсім вузькою смугою скверу, швидко згасаючою серед насунутих адміністративних будівель та визираючого з-за них перспекта Міцкевича. Ніякого порівняння з розложистим парком імені Яворницького, що ся розкинув на горбі в меандрі Борисвтена.

Яще ж інтенцією є прогулянка, і час не дихає в потилицю, то парк достатньо великий - з цікавим ландшафтом, через який з жодної позиції не можна охопити поглядом його плануваннє, зрозуміти го як ціле - хіба що з оглядового колеса, примостивогося на кручі над витягнутим майданчиком атракціонів. Звідти він як на долоні, а потім взагалі зника, бо чи можна назвати парком вузеньку ділянку між зарубнями будинків, що лемш до центру трохи розширює ся, але тілько аби було де розтектися довгій вигнутій калюжі ставка... Та варто було після того проїхати з підопічними дітлахами парковою залізницею - і ся ілюзія розвіялася вщент: подорож довга, краєвиди з вікна настілько різноманітні й манливі, що не віриться в існування шумного міста, яке вони прикривають тонкими шовковими ширмами; ставок, огорожений таким же плотом, як і розділова алея на перспекті навпроти парку, змінює обличчє, мов Протей, виступаючи то рікою, вздовж якої котить возень, то кромкою широкого озера вдалині за деревами; іграшкові тунелі по краях моста през ставок, з розкидистими шовковицями над в'їздами, виглядають настілько переконливо, що дитяче верещаннє під насмішливим поглядом дівчинки-кондуктора (не більш ніж двома роками старшої від його юних катехуменів - але скільки гідності й відчуття відповідальності в сій формі) сприймає ся як цілком належне. А головне, за дорогу встигли так багато і плідно поговорити... і звичайно ж, в черговий раз прозвучало "А може, ви все ж таки залишитеся?", підхоплене нестройним, трохи дурнуватим, щоб замаскувати приховану надію на чудо та небажану сльозу, що ся готова от-от навернути на очі, хором голосів: "Залишайтеся, батечку!"

Тераз з вишки моста проглядався весь ставок під ним - від скульптури Маленького Принца на маленькій планеті серед водометів з одного боку до мушлі Зеленого театру на острові з другого, з сиротливими заради буден циклами-катамаранами на приколі, з білими лебедями-шипунами й сірими нелинялими підлітками, що, навздогін вигинаючи зміїні шиї, жадібно хапають корм з людських рук, не залишаючи жодного шансу качицям, які ріжуть воду навколо - місцеві, збиті в купку зі зеленоголовим качуром в середині, й окремо ся тримаючі барвисті хінські гуаньки, - але безсилі проти натиску нахабних голубів та горобців, що підбирають крихти просто з-під їхніх червоних дзьобів... і чайка, що її занесло сюди від Борисвтену, креслить кола над ставом, хижим жадібним оком пристрілюючи й собі місце в сій халявній учті.

Звідси теж видко, як зникає парк під насунутими згори будинками - вже навіть не брилами, а рихлими, пористими губками, що всмоктують життє та простір. А абиє ж за мостом і зник остаточно, згорнувшись і жбурнувши в безодню за спиною - бо урочистий підйом алеї вже пірнає під місток начіпної площини біля корпусів рейонної адміністрації й починає ся називати вулицею гетьмана Щербицького.

Тихий центр, так званий Заглобник, загублений між двома ревучими міськими артеріями. Завди безлюда вулиця Богомольська - дарма що названо так на честь урочистих процесій, які здавна великими святами булькотять на її початку, від кавтедралу до капуцинської каплички. Отець Бронзій не мав впустити шанс остатнім разом пройтися під затінком її дерев, порадіти їхній золотавій осінній обновці. А ще він дуже не любив звичайну дорогу до консисторії - від Карла Мартела вулицею Карла Хлополюбця, що різко вздиблює ся вгору й обрушує на тебе до часу скритий за шляхетним модерним фасадом перспекту ще один жахливий архітектурний вишук дойчинського періоду - будинок-гармоніку, звернений до вулиці гострими кутами, на яких закругляються протягнені вздовж кожного поверху бинди балконів-опасань, лемше підкреслюючи їхню дискомфортну ребристість. І вся ся красотень вдерта на здоровенну двоповерхову брилу-стилобат, вишка якого зменшує ся з підйомом вулиці, тому всю дорогу ввижає ся, що воно, неврівноважене, на тебе з'їжджає та падає. Дивадлу одного актора "Шок", зазвичай, саме й місце в овому кривому бункері, але "Будинок зодчого" виглядає там як насмішка.

Не любив отець Бронзій й самої Троїцької (або Красної) площі з претензійним фасадом Кодацької консисторії, що своєю тяжкопадністю ніби намагає зупинити, згасити відчайдушний порив до неба дев'ятьох зелених бань-свічок руськобарочного кавтедралу по той бік, загородивого ся від неї масивною, але теж поринутою у височінь чотирикутною дзвіницею під ляською потрійною сінню-тиярою. А новий ґратчастий мур навколо консисторії, в удайно руському стилі, занесеному з лівого берега, виглядає вже цілковитим міщансько-купецьким несмаком.

Тому й відбивають кроки бруковою длажбою Богомольської вулиці. З тилу зайдемо. Щоб не псувати настрій завчасно - бо здає ся, його й без того зіпсують.

Червоні монстри, які плямували краєвид ще з колійника на мості, тут розсудливо приховалися за схилом пагорба та старою забудовою, близькі, але невидимі. Псеудомавританський портал міської санепідемстаниці. Зелений особняк з альтиками та балкончиками, в якому розмістилася школа для глухих. На тому боці за перехрестям, де закінчує ся відсічений недогризок парку, водночас задвірки губернської управи, височить будинок з наріжником, увінчаним химерною альтанкою-ротондою під круглою пласкою стріхою, що ся кидає в очі ба й з перспекту. Минуле не ховає ся тут за сучасністю, мов декорація, помник самому собі - ні, воно панує в своїх правах, підпорядковуючи собі уламки сьогодення: міцний трафік вулиці Сєрова, перетинаючої сей затишний світ, будинки-пагори в її перспективі на Міцкевича, сателітні тацеві антени на масивних ліпних римзах, візки-хіномарки, що куняють під тінявими тополями... Посполита бібліотека - бетонна насадка стискує одним з широко розкинутих крил старовинний двоповерховий маєток під вагою ще двох поверхів, добудовуючи на симетричному фланзі модерний парадний вхід з книгосховищем.

Заворожений парк таки викривив простір і час, тож зазирнути на прощання до капуцинів отець Бронзій вже не встигав. Довелося прискорювати ходу, клаптуючи закажне сонне заціпеніння Заглобника.

Наївна провінційна претензійність паркану навколо консисторії в контексті завди тихої та прохолодної Красної вулиці (власне, терасного пішохідного узвозу, що повільно стікає з горба в гуркотливе життя перспекту) виглядає ба ж доречно. Та й сама будівля з цього боку - цілком стерпно. За хвірткою важкі коси дикого винограду сплеталися просто від паркану, перетворюючи його рясно обвиті ґрати на зелений мур, та й до залу дієцезійних соборів. Живий ківорій над головою вже по-жовтневому шелестів сухим листям, й до цього шарудіння додавався шурхіт крил майже невидимих крізь зарості птахів, приваблених соковитою вагою індигових китиць. Сей спогад Едему преходив в мінімалістський абрикосовий садочок, по весні бувавий геть зарослий чабрецем та мальвами, за яким і ховався потрібний ґанок, обсаджений обабіч зовсім вже нудним та офіційним бузком.

- Мілошч а правда, брате!

А то! Яще ти до капух не зайдеш, вони тебе самі розшукають.

- Томек і Єрмаш, брате! - єхидно відказав Бронзій на привітаннє назвою популярного польського аніме про вовка та зайця намість францисканської девізи у відповідь на гуситську.

Отця Марека, він, щоправда, побачити якраз не сподівався - той вже понад рік очолював ляську парафію в Каменському. Але ж де ще зустрінешся, як не під орденськими резиденціями, що дивляться двері в двері через крихітний хол другого поверху, немов дуелянти перед бар'єром - на знак багатовікової "запеклої дружби"?

- Ну, як ти, розказуй. Все там же?

Капуцини, дарма що тезоіменні псиндіанським мавпам, повинні мати орденською емблемою камелопарда, сиріч, жирафа. Каменське - містечко не те щоб зовсім глухе, а раптове нове призначення отця Бронзія таки не лишилося непоміченим по обидва боки Борисвтену. Тобто, звичайно, серед більш-менш тісних знайомих - до тієї міри тісних, щоб оцінити весь жарт ситуації. Проте Марек питав без жодного виверту, очевидно, що справді був не в курсі.

Довелося вводити в курс.

- Дещо несподівáно, - замислено протягнув той, вислухавши історію його "пророчого покликання".

- Та ні, пощо ж? В певному сенсі цілком оправнено. Инша річ, що сесього не прорахували - а мені приймати удар.

Марек розуміючи зітхнув, і по худорлявому обличчю кисло-солодкою омачкою розтікся вираз співчуття:

- І як вспособеннє? Тартарія все ж таки...

- Ой, я тебе благаю! Був я в тій Тартарії - люди як люди. Кінокефалів не бачив. А Асланів - майже прикордонне місто. Триста кілометрів звідси, чи й того менше.

- І коли на нову ниву?

- Будеш сміятися, але сьогодні ввечері.

- О! - здивувався отець Марек, - тобто се Господь по своїй ласці нам таке спотканнє ужондзив? А ти, до речі, в сих краях яким вітром?

Навіть капуцин не міг не допетрити, що попри їхню зустріч під вікнами гуситського офісу ніяких орденських справ в день відходу в Бронзія бути не могло. Та й візитують до координаторів у повному габіті, а не так, як він - в клерикалці з бефкою.

- Просто жегнешся з усіма, чи по справах? - не відпинявся Марек. - Або ти, як щирий утраквіст, вже на два дієцези співслужиш?

Розмова від болючого питання без відповіді нагідно звернула до звичної теми гуситсько-францисканських взаємних штрикань, і Бронзій поспішив зафіксувати її в сьому річищі.

- Утраквістами, - з серйозним лицем зачав він повідати загальновідомі речі, - нас називали лемше в п'ятнадцятому столітті, коли святий Йоан Констанцький вимагав повернутися до причащення під двома поглядами. Оскілько його позиція звитяжила, то утраквісти тераз ми всі. А те, про що ти кажеш, називає ся біритуалізмом.

- Добже, добже, гауптмане Очевісність... Знаю, що ти вмієш бути занудою. Мені тут днями анекдота розповіли. Стояли поруч два манастеря - капуцинів та гуситів. І се, влучила блискавка в капуцинський...

Ні, подумав отець Бронзій, коли я вирасту великий і стану Папою Римським, жираф на капуцинському гербі таки з'явиться.

- Я ті инший розправлю, - перебив він. - Тоті ж сами два манастеря... між иншим, цілком реальні. В Чорногорії, в Которській затоці (ні, не Катарській!) є таке містечко з приємною вуху шилиякого ченця назвою Пераст. Так там просто в морі перед містом два крихітних острівця, на одному гуситський манастер (теж біритуальний, до речі), на иншакому - капуцинський. Дислокація що треба: й одне від одного морем відмежовані, й від городян.

- Повна пожеженебезпечність, - кивнув отець Марек.

- Отож. Але не так давно місцевий владика розпорядився обом настоятелям цікавитися потребами сусідів та по можливости компенсувати їх з братською любов'ю, - ну, як апостол Павло пише, "щоб ваш надмір міг покрити їхню нестачу" - і навпаки.

- І що вони? - обережно спитав Марек, небезпідставно відчуваючи якийсь закерний виверт.

- Капуцини стали постачати сусідам старі ряси. Ну, знаєш же - гусит носить те, що капуцин викидає. А вигаряють на сонці так, що стають якраз потрібного кольору, - для наочности Бронзій торкнувся хаковим передраменням своєї клерікалки темного-попільного з бурим відтінком габіту співрозмовника.

- Логічно. А гусити?

- А вони відсилали капуцинам старі леза для гоління.

Марек збентежено хмикнув.

- Навіщо ж капуцинам старі леза?

- А нові навіщо? - невинним тоном відповів отець Бронзій питанням на питаннє.

- Нові теж нінащо, се факт, - Марек посмикав свою хоча й ріденьку, але бороду. - Але все ж таки - нащо старі?

- Бо тупі! - відповів отець Бронзій і, енергійно потиснувши руку, полишив його розмірковувати над сим коаном.

Стерті до блиску старі букові сходи жалісно скиглять, немов клавіши органу, розбудженого бешкетним онуком церковного сторожа. Нагорі в сей стогін повільно, але настирливо втручає ся скляний передзвін водограю, що в глибині декоративного гроту вертить млинкове колещатко й спонукає ждучих своєї череди відвідувачів на медитацію про скоротечність часу та розумне його хоснуваннє. Відвідувачів, втім, не було. Ну, майже. Лемше біля самого гроту томився на шкіряній канапі якийсь мýжик в цивільному, що мовчки го привітав легким ухилом голови та знов занурився у свої роздуми. Щось зачепило отця Бронзія в його тварності, якась деталь, настілько дрібна, що й не вичленує ся з цілого, лемше надає йому незвичності, яку теж не кожен помітить. Але аналізувати не було ні бажання, ані часу. Той взагалі під иншими дверима нудьгує - а хвилинна стрілка на вбудованому в грот годиннику вже майже гранично наблизилася до зеніту.

Рівно о тринадцятій панотець рішуче смикнув на себе двері кабінету.

Гуситську резиденцію оформлено з відповідним статусу аскетизмом. Довгі білі полотна з червоними зображеннями чаші спадають по стінах, ховаючи за собою вузькі пенали-стелажі, полиці яких впритул заставлені теками, книжками та касами компакт-дисків. Стіни оздоблено пластиковими панелями різної форми з напиленням, що імітують кам'яну виздівку і крім гуситів користуються попитом в невибагливих дизайнерів дешевих кав'ярень. На тлі сього фальшивого муру просто навпроти входу - велике розп'яттє в пізньороманському стилі, обабіч якого темніють у сполохах електролямпад ікони Ченстоховської Богородиці й святого Йоана Констанцького. В дальніх кутах розгорнутий усередину комп'ютерний стіл з дешевим евроскладеним "Керуленом" та демонстраційний монітор на консолі з иншого боку.

І майже всю глибину квадратного приміщення займає собою оточений стільцями круглий стіл. Се називає ся так, насправді восьмикутний. Той бік, що біля входу, може розкладатися надвоє, досягаючи своїми розгорнутими половинками стіни. Тоді відвідувач кабінету - кандидат, доповідач, а то й відповідач - абиє опинявся в середині кола під прицілом спрямованих на нього суворих братерських очей. Подібні наради цинічні ченці називали, як легко здогадати, синедріоном, а оточене столом місце - коітусом.

Координатор зустрів його біля дверей, і се служило знаком не лемше неформальности зустрічі, а й чималої прихильности. Шкода, що прихильність сеся знезброює з порогу, примушує відчуватися боржником: тобі раптом виявлено кредит довіри, незрозуміло з яких справ, але ти вже підсвідомо починаєш його сплачувати. Отець Бронзій давно не піддає ся таким дешевим прийомам, і маячеві кабінету се добре відомо. Тож натякає на невдайну щирість. Рекурсія другого ступеня. Погляд біжить по Бронзієвій клерикалці, на малу мить сповнює ся прикрості, яка зараз же зникає, мов а не було. Так, Марек позмилився у висновках: отець Бронзій дійсно по орденським справам за офіційним покликом. А що не по формі - се теж знак, і координатор го зрозумів цілком вірно. Мабуть, ба ж варто биша надягти замість хакової, орденського кольору, ту чорну, в якій през чотири години сяде на аутобус. Хоча ні, се вже перебір. Тераз як раз помірний рівень і виклику, і натяку. А з иншого боку, не залишає сумніву, що зроблено се навмисно, а не через брак часу на перевдяганнє. З отцем координатором вони не дарма півроку в Маняві сусідні келії займали, навчилися розуміти одне одного з півслова. І здає ся, в новому високому кріслі той ся ще не відучив сього робити.

Сісти біля входу не пропонує, веде в обхід столу, обліпленого щільно засунутими стільцями, вздовж тріпотливих білих бинд-корогов з емблемою ордена до дальньої стіни, під розп'яття.

- Вважай цю розмову неофіційною - починає здаля. - На жаль, не було нагоди зустрітися раніше, докладно переговорити... Все ж таки ба й там ти залишати ймеш ся гуситським ченцем, що приносив обітниці саме ордену, дарма що його юрисдикція туди не розповсюджує ся. Чи не так?

- Хіба ви припускаєте уможність иншакої відповіді? - Бронзій одним питаннєм відсік і натяк до повернення на "ти", й невдалу спробу довго колобродити, перш ніж дійти до суті.

- Звичайно ж ні. Тут, брате, такі справи... Велика політика... церковна, певна річ.

Отець Бронзій мовчить, напружено чекаючи на продовженнє.

- Ви й самі добре знаєте, як ся загострила остатнім часом ситуація з янсенізмом. І зрозуміло, що ся криза - виклик насамперед нашому ордену.

Хто б заперечував? Янсенізм став першим болем гуситів ще до Янсенія - за Жана Ковена, який, власне, й побудував з полемічно загострених, а тому богословськи сумнівних тез святого Августина неорвтодоксальну теологічну систему. Вже тоді гусити очолили розгорнуту полеміку. Але з того, що для кабінетного женевського теолога було лише справами в діалектиці й дратуванням римської інквізиції, позови якої щодо його праць було двічі відхилено, його недерландському послідовнику Янсенію вдалося укласти школу, ставшу до того ж бандеркою опозиційного руху. То ж і полеміка набула зовсім иншого формату - особливо після "Листів до провінцияла", коли в гуситів з'явилася приказка "Дякую тобі, Боже, що я не Паскаль". А янсеністи, не залишивши ся в боргу, породили мем "Гусакам та гуситам вхід заборонено", що й досі можна зустріти серед свіжих графіті на вулицях Утрехта та Екона.

- Я вважаю, - перехоплює ініциятиву отець Бронзій, - що се виклик насамперед Риму. Нашою проблемою воно раніше було. Після Шостого Латеранського. А тераз історія фактично довела нашу правоту і позмилку Папи. Коби ся тоді менше вагали та дули на воду, коби Папа не відхилив соборне рішеннє...

По професійно кам'яному обличчю отця координатора знову мчить миттєва хвиля досади. Воно й не дивно: янсенізм, здавало б ся, се саме та тема, розпочавши з якої, легко дійти згоди, щоб потім плавко спрямувати на иншакі питання. То не взаємні штрикачки з капухами, а болюча теологічна проблема. Але Бронзій, чекаючи на можливе вскоченнє, й тут повів розмову так, що консенсу не вийде: погодитися з такими закидами (втім, цілком щирими), отцеві координатору посада не дозволяє. Принаймні, вголос.

- Швидкий ти, брате Бронзію, на суд, - лагідно тягне координатор, і грузлий голос сочиться, мов з ножа щільниковий мед. - На відстані століть ми всі розумні. "На воду"... А ти впевнен, що вдалося б запобігти схизми, коби звитяжила наша безкомпромісність та акрівія, а не папська розсудливість? Щойно германські бродіння ніби вгамувалися - зовнішньо... а вже як там воно насправді... От засудили б доктрину персонального обрання до спасіння - а чи би не стало се тією самою жаринкою, від якої б все спалахнуло?

- Не спалахнуло б. Гусити правильно ставили питання, і собор вів саме в такому керунку - визнати її єретичною, оскільки з неї випливає обмеження Христової жертви лемше на обраних. Не "тому що". Queatenus, non quia.

- Маєте на увазі, що персонально (хе-хе!) воно нікого з янсеністів не торкнуло би ся, тож і зачіпку для заворошень нема з чого робити? Але межу для простору їхніх теологічних експрез биша поклали?

- Хіба ж тілько межу? - поблажливо посміхає ся брат Бронзій. - Се ж наріжник всіх їхніх побудов, стрижень того, що ми нині звемо янсенізмом як світоглядом і що могли реально замедзувати в зародку. Без уможности зачепити сю тезу - хоча б обережно, хоч натяком торкнути - руйнує ся вся ідеологія, всі їхні шість стовпів. Тож і мурувати нема на чому. Повернуло б ся на нікому не цікаві парадокси Ковена. Кому, як не нашому ордену за власною історією відомо, що опозиційному руху для успіху треба мати дві складові? Харизматичного лідера, людину с пророчим покликаннєм, здатну запалити словом серця мас - і, власне, слово, яким їх запалювати.

- Чому ж? Свогочасу святим Франциску та Домініку вистачило по одній складовій кожному...

- То бо є. Ключове слово - "свогочасу", - підхоплює Бронзій. - Того, що пройшло в тринадцятому столітті, в п'ятнадцятому було вже замало. Сього ради Господь і дав святому Йоану обаполи, - уклін голови в бік ікони Фундатора.

Брат координатор обережно починає тягти на себе нитку розмови (добре відаючи, що на тому боку психолог значно кращий за нього - не луснуло би):

- Певною мірою згоден. Тартарська загроза добряче зворушила народи. І соціальну структуру, й ментальність.

- Отож! А про століттє сімнадцяте годі й казати... Тож без янсенізму як закінченої теологічної і філософської системи саме з такими радикальними висновами, що їх дає теорія приречення - аби Церква не спромогла би ся їх проковнути та уцерковити, - не склалося б ні янсеністської социяльно-політичної концепції, ні янсеністського пієтизму, ні янсеністської культури.

- І все ж таки се ми кажемо з вишки наших знань, якими не оперували предки, - хилить свою лінію брат координатор.

І звичайно ж, ускочує в пастку.

- А хіба ми вже не віримо, що голос Папи, коли здіймає ся над Собором, є голосом Церкви?

- Голос-то пролунав, - приймає удара координатор, - але чи го правидельно зрозуміли? Слова про "невчасність" соборного оросу фактично ж стали згодою Предстоятеля з його висновками - коби ж ні, воно звучало б зовсім інакше. Чи не мав на увазі Господь, що часи долання єресей офіційними анавтемами минули, що настає пора диялогу та звитяги словом, а не владним авторитетом. Як після Флорентийського собору гасилися застарілі непорозуміння між греками та Римом, як вдалося узгодити ті ж германські негаразди, а по тому й воз'єднатися з дохалкидонцями...

Уста брата Бронзія, наче від солоного лимонного соку, кривляться в скептичній усмішці. Координатор й сам розуміє всю наївність сього бадьорого прогону - тим пак, що тривалих дискусій в Манявському скиту він дійсно не забув. Як і те, що гору в них брав, м'яко кажучи, нечасто.

- Чи може ся позмиляти Собор або Папа з кавтедри, - повільно, немов перед конспектуючою авдиторією, каже Бронзій, - питаннє дискусійне, і в мене нема жодного бажання в нього вникати. Єдине, що міцно знає навіть такий дурень, як я, - се те, що Господь позмилятися не може. А в чому була ся невчасність, я не збагну - яще лемше Його плани в сьому питанні не розпростираються на якусь зовсім неоковирну перспективу і мають не надто багато ходів.

- А хіба можна се виключити?

- Не можна. Але яще кожного разу користуватися сією відмовкою - то се й буде янсенізмом.

- Два-нуль! - не втримався пирснути координатор.

- Ми самі відповідальні за свої вчинки і не завди вони лежать в площині Божої волі, - незворушно продовжував лекціювати брат Бронзій. - Тож маємо те, що маємо - і від сього мусимо виходити. А тлумачити папське мотто нині можно як завгодно. Янсеністи го успішно інтерпретують як визнаннє Церквою теорії персонального обрання припустимим теологуменом. І щосили пропагують свій софізм - "спасенна ласка, без якої неможливе наверненнє, дає ся тілько обраним, але Христос, безумовно, помер за всіх" - як кавтоличне вченнє та consensus patrum. Ба ж аналогію проводять з антиноміями Триєдности та халкидонського нероздільности-незлиття...

- Ха! Коби лемше се. Тераз в них нова мода - на паламізм посилатися. Мовляв, нетварні божествені енергії водночас Бог і не Бог. Але сі твердження не виключають одне одного - так само й щодо партикулярности та універсалізму Христової жертви. Те, що енергії - се дія, а не субстанція, тож ніякої антиномії тут і близько нема, їх попросту не цікавить.

- А янсеністи з Аквінатом ніколи не дружили.

- Се правда, - кивнув координатор. - Але ви ж розумієте, до чого ведуть такі заяви?

- Бо є. До руйнування самих основ теїстичного світогляду.

- Се в дальшій перспективі. А в ближчій... теж цікаво. Ти взагалі янсеністські публікації переглядаєш?

- Ні. Нудить, чесно кажучи, - відповів отець Бронзій, відзначивши, що співрозмовник таки повернув на "ти" - отже, нарешті ся наблизив до безпосередньої теми розмови.

- Дарма, дарма... Ось, подивися - відібрав для тебе...

Координатор підвівся, підійшов до комп'ютерного стола і, наче штукар, витяг з-за монітора дві швидкозшивані теки. Аж ляснув ними по столу "синедріону" перед братом Бронзієм.

Що ж, сюрприз дійсно отримався. З першої ж сторінки роздруку статті в янсеністському "Тюльпані" (тобто остатньої насправді, зі списком літератури) на нього ся дивило підкреслене посиланнє на його роботу про модифікацію візантійського обряду в "овердуській орвтодоксальній церкві", яка, власне, й стала наслідком його досліджень в Олесандрійському архиві та манастерях Тартарського Севера.

Однією з тез сього дослідження була типологічна подібність літургійного розвитку - чи, яще завгодно, деградації - в тартадоксії та янсенізмі. Звичайно, паралелі кидаються в очі кожному. Насамперед, занепад Евхаристийної Служби Божої, яка стала особливою святковою відправою (хіба що в тартарських манастерях продовжує служитися щоденно, але майже без причасників) та надання статусу основного богослужіння модифікованій в обох випадках вранішній. Щоправда, в янсеністів її смисловим центром служить проповідь, перетворена на щотидневу лекцію про "шість стовпів" за мотивами Євангельських читань, а в тартадоксів - так званий акафіст, розвиток кондакарної гімнографії з барочним наслідуванням формальних рамок славетної Несідальної пісні Пресвятій Богородиці (дивно, звичайно чути після знайомого "Радуйся..." хайретизми, звернені до Конфуція чи Олесандра Нефського, тай хоча б і до кавтоличних святих - але се, зрештою, певний аналог паралітургійних літаній, що в ті ж самі роки так поширилися на Заході).

Проте отець Бронзій докладно й педантично проводив паралелі по всім керункам, досліджуючи їх в процесі історичного розвитку на підставі розглянутої та систематизованої гори рукописів. І не обмежуючи ся сим, доводив схожість тенденцій богослужбових змін упливом типологічно споріднених доктрин - карми на Всході й приречення на Заході. Ба й більш того, обережно ставив питаннє про вможність і безпосереднього тартарського впливу на формуваннє янсенізму, називаючи його ймовірні канали, яких ся виявило не так вже й мало, як могло би здатися.

Висновки скидалися просто вбивчими для янсеністів, особливо враховуючи на їхню відому нелюбов до Всходу. І тераз отець Бронзій був ошелешений тим, що в тюльпанівській статті їх цитували в позитивному та спочутливому сенсі. За якоюсь непохопительною, вочевидь, специфічно янсеністською логікою автор, віддрилюючи ся від них, говорив про тартадоксальний обряд як важливе джерело свідчення давньої традиції, не спотвореної численними модерністськими інноваціями Римської курії.

Він почав повільно перегортати сторінки-файли з аркушами инших роздруків. Завбачливо вгорі на полях кожної нової публікації було акуратним почерком отця координатора підписано дату та назву часопису, або просто підкреслено, яще ся зазначали в колонтитулах, а в самому тексті обведено потрібні абзаци. Всі вони датувалися більш пізнім числом, ніж стаття в "Тюльпані", й спочатку ся посилали на неї, але цитували, інколи дослівно, приведені в ній слова отця Бронзія. Надалі зникли й посилання, а от цитати, винесені з лапок, залишилися.

- Другу переглянь. Се з тартарської преси. Воно все олесандрійською бесідою, тож зрозумієш.

Друга тека виявила себе значно тоншою, проте крім знайомих вже цитат з янсеністськими висновками отець Бронзій аж тричі зустрів вказівку на своє ім'я. Воно, з одного боку, зрозуміло - се янсеністам завпадло посилатися на гусита, а там нема різниці, кого з "варварів" цитувати. Але се означало також, що в Тартарії не пройшла непоміченою саме "тюльпанівська" стаття, що хвиля її цитування розпочалася там незалежно від янсеністської, паралельно з нею. Про те ж саме ще переконливіше свідчили дати публікацій.

- Не розумію, - сказав отець Бронзій. - Я був впевнений, що визнавати сі речі незисково ані янсеністам, ні тартарцям.

- А виявляє ся, що ні. З певного менту їм обом стало вигідно "дружити проти Риму". Ти тут про канали впливу в сімнадцятому столітті міркував - а чи не здалося тобі, що янсеністів саме тартарове на твою працю навели? Їм-то вона, безумовно, знайома - а в Утрехті навряд чи моніторять всю критику янсенізму.

- Тим більш, що праця взагалі скрізь каталогізована як літургійна та орієнталістська.

- Якою, власне, й є...

- А сі питання їх цікавлять щонайменше. Але се озачає також, - продовжував розмірковувати вголос отець Бронзій, - що там навмисно дочекали виходу "тюльпанівської" статті, щоб розпочати свою хвилю. Вони ж скрізь подають се як огляд кавтоличної думки, а не власні висновки.

- Бо є, - погодився координатор. - Їм чомусь вигідно робити саме так.

- Проте се лемше наше припущеннє. Хоча й дуже ймовірне. Тартарове могли просто відстежувати всі посилання в інформаторії на публікації, занесені в їхню інформаційну базу.

Координатор хитро посміхнувся.

- Одразу видко, що ти не цікавиш себе янсеністським життєм. Редакція "Тюльпана" працює старими методами - свіжі номери кладуть в інформаторій з великим запізненнєм, коли розпродано більшість паперових примірників. І сього числа там нема й досі.

- Тоді справді цікаво. Але...

"Дружба проти" - річ, як відомо, дуже нестабільна. Навіть яще починає ся з великим ентузіазмом. Ове як на Флорентійському соборі, коли перед тартарською загрозою, що тінню нависла над Европою, так легко з обох боків пішли на об'єднання, ба й не задумуючися про глибину взаємовідчудження, якого воно набуло за часи схизми. Політичні альянси ніхто не сприймає всерйоз - тому вони й не бувать тривалими, яще, звичайно, не трансформуються з часом у васальну залежність. І коби на Всході не було небайдужих осіб на кшталт Марка Ефеського, не задоволених поверхними обтікаючими формулюваннями, коби й на Заході не заколосили вже ся сівби оновлення, започатковані Йоаном Констанцьким, і Рим не спроміг би ся вести з греками богословський диялог на рівних, шукаючи взаємопорозуміння без компромісів та без тиску авторитетом - хто зна, чи проіснувала б сеся унія набагато довше за Ліонську...

А взаємодія янсеністів з тартарськими схизматиками - се ж на рівні абстрактних анекдотів про леза для капуцинів. Скілько ся вона може протримати?

- Цікаво, брате Бронзію, насамперед те, - координатор зробив підкреслену павзу, - що сі обставини цілком можуть бути справжньою причиною обрання там саме твоєї кандидатури...

Отця Бронзія наче блискавкою шандарахнуло. Що значить, не звик бачити себе в центрі церковних подій, які сприймав завди як глядач або статист, але жодним способом не безпосередній учасник. І се ж поправді настілько елементарно...

- Але чому ж ви кажете мені се лемше сьогодні? - розгублено пробурмотів він.

- Саме тому, - розвів руками координатор, - що остатнього "Тюльпана" ще нема в інформаторії. То ми довго не могли з'ясувати, куди веде кінець сієї нитки. По паперових носіях пошук не завдати.

Істе так! Нема ніяких "воїв невидимого фронту", що сплять та бачать, аби залучити отця Бронзія до своїх лав, та ще й використовують для шпигунських ігрищ рідний Орден. Несподіване запрошеннє роз'яснилося хоча й не менш несподіваним, але цілком гідним та зрозумілим чином. Який же біс поплутав йому з усіх можливих пояснень обрати саме таке, що плямує гуситів та особисто отця координатора?

Він готовий був кинути му ся в ноги, з невдаваними сльозами благати прощення й радісно прийняти найсуворішу епітимію - аби простив, аби зняв сей жахливий гріх супроти Ордену, що наближає ся до зради. Світ знову заграв для нього розмаїттям барв, страшенно захотілося жити й насолоджуватися життєм та Господньою любов'ю.

...Та раптом проникливий погляд отця Бронзія фіксує на кам'яно спокійному обличчі співрозмовника чергову миттєву зміну - промайнулий азарт мисливця, що влучив таки здобич. Координатор відчув його реакцію, координатор чекав саме на неї - отже, все було прораховано заздалегідь.

Зараз він скаже...

І він каже.

- Отже, враховуючи на сі обставини, що відкрилися... з вами ся хоче поспілкувати пан...

Прізвище сього "пана" отець Бронзій не розчув. Кров вдарила йому в голову. Йолоп! Як можна бути таким наївним та довірливим?

Координаторова рука тягнеться до кнопки. Звичайно ж! Резиденція не має инших приміщень - хоч новакам бува й пропонує ся вгачкувати, за якою саме завісою з чашами ховаються потайні двері. Тож нудьгуючий чоловік у холі і є тим самим "паном".

Електродеренчання дзвінка. Силует у розпахнутому прорізі. Якась тупа байдужість і спроба з'ясувати нарешті, що саме здало му ся тоді незвичним у його вигляді. Мабуть, все ж таки обличчє - просте селянське, повнокервне, з відкритим, ніби здивованим виразом, характерним більше для американців, аніж для наших країв. Не такими, конче помітними в будь-якому натовпі, уявляв він собі працівників спецслужб. Не такими й бачив.

Але хіба ж він на власному прикладі не знає, якою оманливою буває зовнішність?

Гість оминає стіл понад вікнами, з иншого боку, аніж гусити, які, заходячи, незмінно рушають в бік Богородиці, а не Фундатора. Ще кілька кроків - і отець Бронзій опиниться поміж ним і координатором.

- Перед тим я хочу задати два питання, - демонстративно відвертає ся від полишеного на півдорозі гостя до маяча кабінету. - Чи має сей пан якесь відношення до нашого Ордену?

- Ні, - після позмилки, яку той вчинив з перших кроків, з негативної відповідю дивно було б зволікати. - Але...

- Тоді питаннє друге, - отець Бронзій безцеремонно перебиває координатора, не звертаючи уваги й на гостя, що вже стоїть за спиною та дихає в потилицю. - Чи відомо про сю зустріч владиці Іринею?

На се питаннє відповісти значно важче. Але що робити, яще вимагають, не відводячи погляду поверх склонених окулярів?

- Ні.

- Тоді, - камінь, що знов було ліг на серце, скотився, й голос отця Бронзія набув сили та рішучості, - я не розумію причини й мети подібної розмови.

Координатор мовчав. "Пан" - й поготів.

- Чи можу я їх дізнати? - не збавляє натиску отець Бронзій і, витримавши символічну павзу, ставить крапку: - Тоді - до побачення!

Стрибок через стіл (добре все ж таки, що в штанях, а не в рясі!) - та навпростець през той страшний "коітус" до виходу. Перегороджавий го стіл ба ж не дрильнув - просто не спиняв ходу, і той слухняно роз'їхався навпіл. Обернувся в розчинених дверях і повільно ся перехрестив на розп'яття, обабіч якого, наче сохарки сторожів по краях вівтарної композиції Воскресіння, застигли в німій сцені отець координатор та гість. Ба й не скосив ні на кого з них погляд - вони го більш не цікавили.

Істе ж, намість того, аби ся спустити під вікна резиденції, давши можливість гледіти з них йому в спину, піднявся на третій поверх, з наскрізним коридором до головного входу в консисторію. Прудко проминув ряди мовчазних дверей та закапелків і зійшов широкими мармуровими східцями під сінь парадного портика, з якого крізь ґрати відкривався вид на Троїцький кавтедрал - такий же непарадний, як і сама Красна площа, мала та курна, з незмінними сизими голубами на плацу й у повітрі.

Надбудована і з'єднана з храмом на початку минулого століття дзвіниця стала непропорційно великою та остаточно загасила цікаву, яще роздивитися, гармонію, що її створюють зібрані в міцний вузол трьохсхідцеві стовпи на трьох рівнях. Епископську кавтедру було перенесено сюди лемше після Злуки та впровадження в Кодаці всхідного обряду як титульного: руський стиль відповідав йому значно краще, ніж необарокова еклектика Преображенського кавтедралу в історичному центрі (від якого, власне, й почало рости нове місто, вспадкувале назву від фортеці Кодак, що нині ся прилепила до його югового краю), а намість знесених гамазей навпроти можна було відбудувати нову консисторію, не обмежуючи себе ані розмірами, ані вимогами гармонування з історичною забудовою.

Отець Бронзій й сам не помітив, як полишив двір консисторії, перетнув площу й опинився під брамою дзвіниці. Ноги го несли саме туди, куди треба. Роки в ордені виробили правильні інстинкти, так що в миттєвості зневіри та відчаю на них можна було покластися. Інколи.

З двору до дзвіниці та перехідної галереї прибудовано по капличці з кожного боку - баптистерій та катехична кляса. Остатня була відчинена та порожня, й священик звернув до неї, аби спробувати вгамувати бурю в своїй душі. Ефектна втеча вже здавала му ся хлоп'ячим вибриком та боягузством. Можна було, зрештою й вислухати "пана", поставивши свою крапку безпосередньо перед наближенням "пункту неповернення". Формально він вчинив правидельно на сто відсотків, але... Сей вибір з таких, після якого ймеш шкодувати й відчувати незадоволеннє собою на кожній з гілок біфуркації.

Тож треба просто перегорнути сю сторінку, яко небулу. Відсекти будь-яку рефлексію.

А найкраща дорога до сього лежить через храм.

В храмі, як завди в кавтедралах, літургія та години відправлялися в свою чергу в кожній наві з вівтарями різних традицій, так що служба тривала з невеликими перервами протягом уього дня. Тераз ся як раз мало розпочати читаннє шостої години за західним чином. Вівтар розташовано в одному з найнижчих стовпів храму, притулилих ся між кінцями хреста в його плані. Як і вірменський вівтар з северного боку, втиснений значно всередину порівняно з головною навою, так що край абсиди сягає майже одного рівня з вівтарною прічкою центрального, греко-руського пресвітерія. Сам престол, поставлений за бернардинським звичаєм впритул до всхідної стіни, має незвичні для латинського обряду пропорції - надто вузький, ледь не кубічний, ба ж традиційні ляські шість свічок (спочатку виключний атрибут папської меси, що го після Триденту було дозволено всім кавтедралам, але ся прижило лемше в Польщі) розташовані не вдовж краю, де їм було б надто тісно, а вздираються вгору по східцях скромного ретабля, що служить також табернакулою-даросховищем, з вівтарним образом Ісуса Милосердого замість дверцят. Червону лямпадку, що свідчить про наявність Святих Дарів, причеплено над усіма свічками нагорі конструкції, яка через се виглядає зовсім як руський семисвічник.

Біля вівтаря кучкувалися четверо знайомих на обличчє кармелітських терциарів та кілька бабусь-пенсіонерок з сусідніх вулиць. Священика не було й не очікувалося, тож появу отця Бронзія зустріли радо й без зайвих слів вручили му розгорнутий на потрібній сторінці Бревіарій в потертій чорній палітурці.

Західного обряду, отець Бронзій, чесно кажучи, не любив. Хіба що з чеським гуситським мирився - звільненим від перевантаження символічними рухами та жестами, з Confiteor та "цілуванням миру" за медіоланським чином, тобто перед оферторієм, а не після Аgnus Dei, безпсередньо перед причастям, як в основному римському - буцімби жертву приносить лемше священик, а не все зібраннє, нібито мирянам примиреннє з браттями потрібно тілько для причастя, а не для літургисання, ніби їхня акламація "Смерть Твою визнаємо, Господи Ісусе..." не є такою ж невід'ємною складовою освячення Дарів, як епіклеза та установчі слова! Але навіть в реформованованому святим Йоаном чині скрізь проступають рецидиви властивого західній церковній ментальності сацердоталізму, який, поклавши руку на серце, й служить живильним середовищем для янсеністів. Чого варте хоча б знаходження священика у вівтарі під час всієї меси! Отцеві Бронзію катастрофічно не вистачало там поступового руху кліриків від притвору до Престолу протягом майже цілої служби, без якого немислимий всхідний обряд. Не вистачало помосту-беми з тетраподом посеред храму, де зазвик, а не в пресвітерії, й перебуває клір, де в колі народу звершує ся Проскомідія перед Великим входом (а тераз сестра греко-урсулінка закінчує там читаннє заупокійної Псалтирі). Всхідний обряд просто не дозволяє священикам забути, що вони є делегатами від народу до вівтаря, а не посланцями від Бога до народу, не залишає підстав для янсеністського тлумачення апостольського спадкоємства "від епископа до епископа" намість орвтодоксального "від народу Божого в конфірмації неофітів та ординації служителів руками канонічно поставленого епископа".

Остудно ся зізнавати в тому, що віддаєш перевагу одним літургійним чинам перед иншакими, та се факт, від якого не дітися.

Але в Тартарії він мати йме служити в єдиній дозволеній тамтешним Status quo архаїчній дотридентській формі римського обряду (та істе ж виключно латиною). Отже, треба звикати.

"Господи, відкрий уста мої, і язик мій звістить Тобі хвалу"...

Морок, що клубився в душі й, здавало б ся, був полишений у притворі, знов насунувся, вповз до храму, дочасно ся причаївши в сутінках "бабинця" над західним стовпом, серед відблискуючих труб органу.

- Deus in adjutorium meum intende

- Господи, мені на поміч поспішися

- Ehre sei dem Vater und dem Sohn und dem Heiligen Geist

- Jak bylo na początku, dneska i wżdy, i na wieki wieków. Amen.

Для боротьби не полишалося жодних моральних сил. Образа пирскала лебединими крилами, і від тотих ударів наставала тупа байдужість, те саме "скам'яніле нечуттє". Він зовсім не тримав зла ні особисто на координатора...

- In te, Domine, speravi - non confundar in aeternum

- На Тебе, Господи, я надію поклав - хай ся не завстидаю навіки; по правді Твоїй визволи мене

...ні на орден, ні на ті сили, що задля високих державних інтересів не гребують користувати церкву та його, брата Бронзія, наче якусь ганчірку.

- In te, Domine, speravi - non confundar in aeternum

- Neige deine Ohren zu mir, eilend hilf mir! Sei mir ein sterke Fels und eine Burg, dass du mir helfest!

Він просто не хотів мати ні з ким з них нічого спільного, прагнув ся втянути в самого себе від світу...

- In te, Domine, speravi - non confundar in aeternum

- Bądź mnie skałą mocną i warownią, aby zachovać mnie.

...від людей та Бога - наче равлик.

Щаблі знайомих напам'ять слів псалму вислизали й не давали підвестися. Молитва не працювала, і отець Бронзій механічно продирався през чужий текст, який ба ж не снажився зробити своїм. Приспів антифону, що го старанно виводили бабусі, з кожним разом все настирливіше бив у мозок. Хочеш достучатися? Спробуй - не заважати йму. На емоційний підігрів давно не ведусь, тож Твій голос з ним не сплутаю.

Позмагаємося?

- Miserere mei, Domine, quoniam tribulor

- Помилуй мене, Господи, бо тісно мені: висохло в гніві око моє, моя душа й нутроба моя.

- Miserere mei, Domine, quoniam tribulor

Думки, як навмисно, не могли відірватися від рядків Бревіарія, на які ся виявили нанизаними. Але не боліли й не кервавили - мертві ж бо.

- Staіem sie, znakiem hańby dla wszystkich mych wrogуw, dla moich sąsiadуw przedmiotem odrazy, dla moich znamych - straszidlem; kto mnie zobaczy na ulicy, ucieka ode mnie.

- Miserere mei, Domine, quoniam tribulor

- Мене, немов мерця, забуто в серці; став я немов та розбита судина...

Обсягом кавтедралу, немов комаха під перегорнутою чашею дивовижної форми, надійно замкнений - годі й трепетатися. Залишає ся, забившись в куток латинського приділу, сковзати по рядках псалму, як по наїждженій колії.

І вже знати, що до кінця аколувтії оживеш. Принаймні, заболіть.

...Заболіло, власне, вже на третьому антифоні. Ще лемше нудним та досадними болем Симона Киринеянина, якому не дали ся виспати після виснажливої нічної праці на полі, взваливши для чогось на спину чужий важкий хрест. Пронизливий трепет співрозіп'яття, яким наповнений довгий, вистачивий ся на всі три антифони тридцятий псалом (що в кращі миті життя не раз викликав гарячі сльози) та й уся символіка шостої години, минув повз нього, схлинув, наче вода. Але щось таки очистив у підсвідомості.

І коли в тиші замерлого храму підступно тремтячим голосом отця Бронзія не по-пастирськи емоційно пролунало: "Не залишайтеся запозиченцями нікому ні в чим, крім взаємної любові; бо хто любить иншого, виконав закон", - морок розвіявся остаточно.

Бог в який же раз переміг з круглим рахунком.

Все, не виключаючи й незрозумілі інтриги, що їх закрутили тартадокси з янсеністами навколо його нещасної праці, а можливо й навколо нього самого, постало не заслуговуючим на увагу дріб'язком. Кавтолична громада Асланіва, яка чекає на пастиря - ось те єдине, що мало значеннє.

Присутність отця координатора він відчув вже під час молитви. Не помітив, коли ся той приєднав до їхньої групи, не чув кроків, лемше пізнав по шарудінню за спиною. Але за всю зосталу аколувтію жодного разу не обернувся. Тілько після благословіння дозволив їхнім поглядам зустрітися.

- Христос посеред нас! - протягнув руку координатор.

- І є, і буде, - без вагань, мов ся нічого й не трафило, відповів отець Бронзій.

Але той затримав руку.

- Ти поспішив з висновками. Проте не можу сказати, що вчинив неправильно.

Отець Бронзій мовчав, і координатора се розчарувало. Але виду не подав. Вони дійсно добре вивчили один одного в Манявському скиту. І мало ся змінили за минулі роки.

- Короче кажучи - хай щастить!


Олежень Фочікян
Олесандрія Нефська, Малокам'яна фортеця
2-й день десятого місяця, первиця
Храмові куранти вже пробили

Олеженеві явно щастило. Біля Храма Багрових Хмар, міцно поставленого в центрі Зайчиковського (Малого Кам'яного) острова і взметнувшого над фортецею далеко видний золотий шпиль з флюгером-драконом, він находився вперше в жизні. Так вже вийшло - в столиці бував односно рідко і ненадовго, а достопримітностей в ній багато - коли то всі обійдеш. Але свій, тобто мусульманський вхід знайшов швидко. Всі чохи, шо найшлись в кармані, впали в бронзову чашу, і висока товста колона, зверху до низу покрита арабською вяззю перших сур Корану - молитовний барабан та турнікет одновремінно - почала повільно обертатися, шелестячи довгими стрічками та відкриваючи прохід. Буде крутитись стілько, на скілько кинув чохів, возносячи за нього молитву і даючи змогу увійти до храму бідним. Але бідних та любителів халяви на площі, здається, не було - принаймі, мусльман.

Народу під сводами великокнязівської усипальниці теж було мало, і Олеженю нішо не мішало швидко пройти крізь храм, касаючись на мить кожного надгробка та шепотячи "Бісм Алла, алрахман, алрахем". Біля високої чавунної гробниці з мощами благовірного князя Олесандра схилив коліна, поціловавши підніжжя раки.

Вихід - загальний для всіх - був одразу за нею. І виводив просто до Монетного двору, обігнувши який, Олежень і дістався нової квартири одділку фіктивної літератури видавництва "Ескімо", підселеного до редакції військової газети.

Він, звісно, догадувався, шо квартира ця повинна бути ще необжитою. Але й гадки не мав, наскілько. Гуркіт ремонту зострів його ще в коридорі, підказавши, власне, куди йти. І він не помилився.

Замість одповідальної редактирши на нього насунулась гора папок, під якою скоріше угадувались, чим виднілись, дві ноги.

- Ви к нам? - глухо донісся голос з-під гори. - Тада дєржитє!

Олежень прийняв гору на себе і миттєво втратив будь-яку орієнтацію в просторі. Десь далеко хтось чимось шарудів, про Олеженя, здавалось, забули, і його беспокоїло тілько те, як вдержати ці папки в рівновіссі.

- Давайтє, - гора нарешті посунулась вперед, і денний світ знову зажогся в його очах. - Полачку сможетє павєсіть?

Розшукати серед навколишнього гармидеру полицю і місце, де вона мала висіти (чекати підказки від господарки, знов похованої під папками, не доводилось), зайняло больше часу, ніж повісити - хоча полка виявилась достатньо важкою, а місце - високим.

- Ну разґружайтє уже, шолі! Сколька йа ждать маґу?

- На полку ставіть? - уточнив Олежень.

- Нєт, в жопу засунуть! - сердито фиркнуло під горою.

Десь з половину папок було перетягнуто на полку, коли в результаті розкопок на поверхню з'явилась розпатлана башка редактиря Влади Мíрської.

- О, - радісно гукнула башка, - а йа вас памятаю па конвєнтам! Ви с Асланіва, так? Пра вас ісчо Чюдоу казал...

Чюдоу, схоже, дійсно вийшов в брендові ескімовські едиби, якшо його протеже пам'ятають в обличча. Це так в "Торнадо" Олеженя стрічають завдяки Звездичу. А толку шо - все рівно роман не беруть...

Втім, і в "Ескімо" не беруть, про шо без обіняків дала зрозуміти йому господарка, коли змогла приєднатися до нього в розстановці папок.

- Разумєїтє, адначяєтєль Фочікян, - дізнавшись, шо гість з Асланіва, вона цілком перейшла на мосиковський козацький діалект, - жанр кріптосиврємєннава романа, на жаль, залішаєццо ніформатом. Існуют чітатєльскіє стєрєотіпи, с котримє вимушен щітаццо іздатєль. Фікцийа для широкай цельовой авдіторії - шеґо завжди ілі мінулоє, котроє ідєт па другому путі в рєзультатє сабитій кнігі. Ілі сама альтернатівнайа ґолька історії - алє тада с діахронічєскім абзорам ат самой точкі біфуркації. Єслі ж, на худой канєц, проста паралєльний мір ілі друґайа планєта, то в центрі сюжета - контакт чі взаємодєя с умовно-нашим мірам. І атход ат шеґава канона спрінімаєццо як вихад за рамкі фікциї ващє, інтєлєктуальниє опити с художнєй формай чіста для естетав. Пі Лювін, а ні Люкуань. А чітатєль купуєт нє тєкст, котрий может просто чітать в інформаторії с компакта, а кніґу, прєдмєт. І нє просто кніґу, а сєрію і колєкцию. Тож всьо тут маєт бить чьотко, в форматє.

- Пропонуєте мені камшати роман як "високу літературу"? - посміхнувся Олежень.

Собесідниця розуміючи зітхнула:

- Баюсь, с Пі Лювіном канкурювать будєт тяжка. Алє ви ж можетє пєрідєлать роман в класічную альтернатіву.

- Ага. Кардінально смєніть антураж міра, каторий у мєня нічєм нє атлічаєццо ат нашева, дабавіть новую сюжетную лінію с контактам...

- Ну, можна ж проста історічний екскурс... Дапаможетє мнє ще с тємє папкамє?

- Так, звичайно... Знаєте ж, мабуть, як десять років назад таку ж вимогу "Торнадо" ставило Звездичу до романа "Куй сьогодні". Він тоді ще в бітігачах ходив, аффтирях тобто, не дуже з ним щитались. І спроби додати історичний ескурс - по принципу "пришийкобиліхвіст" - злились в кінці кінців в окремий роман-приквел, в комплекті з котрим його і взяли.

- І котрий, - кивнула Мірська, - і тада, і зараз каристуєццо большей ізвєснастью, чим сам "Куй". Так хто ж в ітогє праграв? Аффтирь, іздатєль, чітатєлі?

Олежень мовчав, бо аргументів і правда не було. Та якшо б і були - шо б це змінило?

- А ключєвоє слово в шеґай історії, адначяєтєль Фочікян, - "дєсять ґадофф". Чяму ваш зємляк за такоє врємя, ставши вже папулярним, ні прєвчіл чітатєля до кріптосиврємєннасті? "Куй сєводня" і астанніє чясті "Укусіла" пашлі в формат чєрєз то, шо їм прєдшествовал разроблєний мір в канонічних рамках фікциї. Прічьом в пєрвам випадкє роман такі бил пєрідєлан в альтернатіфку, пусть і чіста фармальна - пєрінєсєним на сєвір Харьковам. А ви втаром - іґра с пірєходамє мєжду ґолькамє рєальнасті.

- Так, - погодився Олежень.

- Ну, а ф позніх вєщах - самі знаєтє: "всєлєннайа Звєздіча", Круґ Равновєсійа і Свод Законафф... В шеґу конструкцию можна вже впісать шо завґодна. Даже такую суто рєалістічную вєшь, йак "Ахєрон". Алє прєжді он їйо понад дєсять ґадофф разраблял - в класічних фікционєрскіх жанрах. То біш трєба вначалє забіть в стєнку цвях, а там вже вєшать на ніво полку. Ілі халат - шо хочітє. А ви питаєтєсь вєшать на пустату. Кніжний ринак такова нє пріймєт.

Друга купа папок теж розтаяла, Мірська поправила окуляри та клацнула запальничкою.

- Алє скажу вам па сєкрєту: чєріз полгода у вас может зйавіццо реальний шанс, - промовила вона після затяжки, пускаючи кільця диму в бік надсадно ревучого вентилятора. - Пісатєлю дєйсно тяжко далать інерцию чітатєльскіх стєрєотіпов - та шеґо пад сілу іздатєлям... канєшна, толька такім "монстрам", йак ми. Запускаєццо інтєрєсний проект: пісатєль із "високай літєратури" - боліє таво, ізвєсний дєятєль социальнаво рєалізма! - виходіт у нас в фікціонєрскай сєрії. Тока ета пока комєрцийнайа тайна.

- Ага, - злорадно одповів Олежень, - про яку я чув ще седмицю назад в "Ості". І навіть знаю, про кого йде мова. Кацумаха?

Обличча Влади почало зеленіти.

- Винюхалі вже, шпійони! Ані ж і ідєю нашу спьорлі - ґатуют випустіть в фікционєрскай сєрії етава літературнава сявку Хаджипавлова... ну, знєтє - "Слів в начной вазє", "Потниє ангєли"?

- А ви, я бачу, теж в курсі про їхні плани? - Олежень не міг вдержатися од піддьовки.

- А як же! Наши доблєсниє развєччікі нє дрємлют. Ну, ви ж разумєїтє, шо Хаджипавлов і аффтирь "Ніла-батюшки" - нісипаставімиє вєлічіни? Так вот, новий роман Ленхотепа Феофілактовича - імєнна кріптосиврємєннасть с експлікациєй в будущєє.

- Невже?

- Імєнна. І дуже, скажем так, злобаднєвний. На валнє їво прогнозуємава успєха должен падняццо інтєрєс к кріптосиврємєннасті йак такой. І тада їво пірєізданієм ми начньом новую сєрію, куда і пайдьот в чіслє пєрвих ваш роман.

- Звучить заманливо...

- А то! В "Ості", надєюсь, ісчо нє ходят слухі, об чьом кніґа?

- Ні - я, принаймі, не чув. А ви, до речі не знаєте, про шо новий роман Хаджипавлова?

Вкрадчивий тон Олеженя заставив Мірську запідозріти неладне.

- Шо, ніужелі...

- Так. Саме криптосовременність і саме з есплікацією в майбутнє.

- Казли! - вилаялась Влада, загасивши недокурок (з півцигарки ще) об стіну й жбурнувши в кут. - Проста палкі в кальоса суют.

По її реакції Олежень здогадався, шо ідея з Кацумахою належала саме їй. Мірська раніше була головним редактирем малого видавництва "Крисолов", яке з півроку назад збанкрутіло і злилося з "Ескімо". За це врем'я їй вдалося не тілько вдержатися в штаті, а й обашити одділок фікції. Важко навіть уявити, по скільком башкам їй доводилось дертись і з якими авантюрними проектами виступати. Мабуть, і в столицю її одправили не од гарної жизні...

- Масква, адначяєтєль Фочікян, такий гадюшник, - до Мірської явно телепатувалась його послідня мисль. - Мало таво, шо вєсь ґорад робіт на лікьора-спіртавом комбінатє і всє проста прапахлі ерґотоу. Так ісчо і шеґий бєсканєчний ґазават, протівустайання мєж кланамє хемунісу і баку. Всьо падєліно, всьо пранізано ідєолоґієй. "Ост" варварафф пірєводіт і іздайот - а нам шеґий путь закрит. Нас хемунісу ґадуют. І спроба хочь німноґа вийті за жосткіє ідєолоґічєскіє мєжи нариваєццо на скандал. Вот і бєґут всє інтєрєсниє аффтирі-фікционєри в то же "Торнадо", гдє німа такова прєссінґа. А нам прєходіццо пєріиздавать старьйо дваццатілєтнєй давнасті и паднімать с нуля нєізвєсниє імєна, маладих і талановітих. Паетаму трєба, шоб їх фікцийа хочя б на фікцию била схожа, атвєчала жанравим законам. Іначє чітатєль ні паймьот.

- Ви це вже казали, - нагадав Олежень.

- Мнє шеґий йарлик "нєформата" самой уже знаєтє гдє? Проект с Кацумахой - спроба хочь шота сдвінуть, паламать бар'єри стєрєотіпов. І пажалуста - "Ост" і тут пєріфатуєт ініциатіву. Ну скажитє - їм-то оно зачєм?

- А там, - обережно почав Олежень, - щитають, шо це "Ескімо" у них перехопило ідею.

- Врут! - одрізала Мірська. - Так ісчо і жанр Хаджипавлову, аказиваєццо, задалі. А шо? Он же борзапісєц - за двє сєдміци халтуру на дваццать аффтирскіх лістофф спасобєн систряпать. Їзика нійакова - сама матєршина. Вам спасіба за сігнал, адначяєтєль Фочікян: трєба будєт нажать на Кацумаху, шоб скарєй сдал рукапісь. Вийдєм раньше їх - і пусть гризут локті...

...Мислі про невдачу в "Ескімо" (а обіцянки, не підтверджені конкретикою, він давно звик односити до невдач, як би райдужно вони не звучали) та про клубок інтриг в їхній нескінченній війні з "Остом" полишили Олеженя, коли електрокошик шостого маршруту вже майже претнув гострий мис Великого Кам'яного острова і попереду в перспективі розвиднілася набережна та Олесандрівське ристалище через річку. Оп'ять згадалась "Тисєча лєт здаровйа" з їхніми клятими "гірудами" та незрозумілою ниточкою до секти Великого Прозреця. Якшо сказане Єлюєм - не цілком марення хворої людини? Про п'явок Олежень чув (якшо дійсно чув) од Бага, котрий чомусь їздив до Крякутного, а до того розслідував справу "ігоревічів". А Єлюй, котрий якось причетен до "ігоревічів", почувши слово "п'явки", одразу заговорив саме про п'явок генно модифікованих. Збіг? Можливо. Але генна інженерія - це не та тема, котра на слуху в кожного обивателя.

А втім, сюцаєм яких саме наук являється Єлюй? І хто знає, які асоціації могли родитися в його мозку і чому саме такі? Єдиний важливий гачок - це те, шо він дійсно знайомий з "Супроти-Словом". Та на нього чепляється багато такого, на шо інакше б не звернув уваги.

Острів Базилевський (Баошінь) помпезно виглядає з боку Стрілки - півкруглий мис зо сквером перед монументальною будівлею Біржи традиційної хіновської архітектури, ростральні колони на честь морських перемог, шо здіймаються прямо з води по обі його сторони, перегукуючусь рострами з загнутими кінцями чотириярусного даху Біржи, а факелами, цілий рік палаючими на їх верхівках - з найбольшим в світі фонтаном, котрий б'є просто з ріки супроти Стрілки, вечорами підсвічуючись в різні кольори. Але з Тучкова моста, по якому електрокошик перетинав зараз сивий Малий рукав Нева-хе, одкривалась зовсім інша картина острова - сувора та ділова. Мріям великого князя Івана Олесійовича зробити тут аналог ханбалицького Заборонного міста не дано було здійснитись. Шалені кошти, котрими розпоряджався градоначальник та воєвода Малюта, пішли в основном на будівництво його власного терема. З усіх же каналів до Великого рукава, котрі мали нарізати острів на довгі рівні кески, було прорито тілько два - Четверто-П'ятий, од стрілки Малого рукава та річки Смолянки, і Десято-Одинадцятий, од того місця, де Смолянка робить найглибший вигин. А там князь вдало помер, тож так і зосталось два канали, по яким витягнутим косяком нарізають прямокутний маршрут мотоджонки. Од інших - тілько назви, "лінії" замість вулиць, з подвійними номерами сторін.

Курултайно-Перва лінія, на котру звертала колія одразу од моста, теж нічим не нагадувала нездійснений канал. Хіба шо незвичайною нумерацією домів на добре видних з вікна табличках та причальними тумбами для човнів, які ставили архітектори біля парадних - спершу в насмішку, а потім за традицією. Соспільна стратифікація Олесандрії з певних історичних обставин проходила не по районам, а вертикально, по поверхам, і за довгими фасадами домів на Баошінь, як і в усьому місті, сосідили бідність напівпідвалів, середній клас верхніх поверхів та розкіш нижніх. Трьохцвітна кішка, котра, граціозно махаючи хвостом, неквапливо йшла прямо по коліям, була застигнута врасплох нервовим дзвоном електрокошика, метнулася вбік, охопивши на висоті двох метрів водостічну трубу, і, не в силах вдержатися, повільно з'їхала по ній з жалісним нявчанням, яке потонуло в дружньому сміху пасажирів.

Колії звернули на Середній проспект, і Олежень швидко подолав залишену частину Курултайно-Первої лінії пішки. Редакція "Нева-хе" містилася в будинку 28, де свого часу квартирував давньокопач Генріх Шліман, настійно переконуючи Олесандрійський двір спонсувати розкопки Трої, про шо зараз свідчила пам'ятна дошка на стіні.

Як не смішно, але журналісту довелося пересвідчитись в справедливості щойно одкритого ним принципа "фортуна посміхається через раз". Після фактичного фіаско з "Ескімо", котре трохи зіпсовало настрій, в "Нева-хе" все пішло на диво гладко. Гонорар видали без зволікань і повністю. Ідею з уривком, правда, одкинули одразу: "Панімаєтє, атрифкафф ми нє пічатаєм, а пічатать с придалженієм роман, даступний в інформаторії, тожи нєт смисла". Зате попросили нових розказів.

Короче, до редакційного буфета (власне, просто кафешка, вечорами і по вихідним одкрита з вулиці Рєпіна, а в робочі години обслуговує редакцію) він спустився в оптимістичному розположенні духу. Не тілько розгулявшогося хробачка приморити, але й перевірити пошту в спокійній обстановці. Щось вони нервують там в Асланіві. Може, і правда повернутися додому повітряком або куайче, зекономивши час? Грошей на квиток тепер вистачить. Хотів залишити на перші дні, але то вже розкіш. Позики - наше все. Благо, з новою посадою є чим оддавати.

Якшо, звичайно, раніше не виженуть.

- Єч Фочікян!

Схоже, спокійно попрацювати в інформаторії не вийде...

За стойкою біля брудного вікна до нього привітно махав рукою худорлявий чоловік з густою шапкою кучерів, по яким, ще не розібравши прихованого під ними обличча, Олежень впізнав провідного колумніста "Алєксандрійскіх вєдомостєй" Феліціана Ґаврілкіна, больше відомого як "Атшельнєґ Ґафф" - постійний нікнейм в інформаторії і псевдо, під яким його гострі злободенні матеріали з'являлися в інших виданнях.

- Олєжень Фочікян, да нідавнєва врємєні рєдактирь аддєла навастєй, нинє - ґлавний рєдактирь "Асланівскава вєсніка", - представлятися Ґаврілкін не вважав потрібним, натомість поспішив для чогось вивалити Олеженю його власні анкетні дані. - Нєженат, моральная устойчівасть в срєднєстатістічєскіх прєдєлах, пазивниє в інформаторії "Олєжень-нєзалєжень", спєциалізацийа - крімінальнайа хроніка і нізавісімиє расслєдиванійа, хоббі - фікцианєрскайа бєллєтрістіка. Прєєхал в Алєксандрію сєдміцу назад для інтерв'ю си слєдаватєлєм Управлєнійа внєшнєй ахрани Баґатурам Лобо. - Атшельнєґ посунувся, щоб дати Олеженю розмістити його підніс зо смаженими пельменями. - Кстаті апаздал: йа взял інтерв'ю пєрвим. Тєм нє мєніє, да сіх пор ф сталіце. Єслі нє сєкрєт - па какім дєлам?

- А єслі сєкрєт? - посміхнувся Олежень.

- Ой, да ладна! В "Алєксдрукє" вас, драг прєр єч, атслєділі ніаднакратна. В пісатєля' вибіваєтєсь?

З-під стойки донеслася мелодія "Хабанери". Атшельнєґ Ґафф приклав до вуха мобільник, прикривши пальцями мікрофон і знаком показавши Олеженю почекати з одвітом.

- Да, сіжу в прєйомнай у Матвієнко. Жду. Нєт, ні знаю. Как тока, так сразу. Ну ти же знаєш, какіє там пробкі. Да. Чмокі, пратівний. Шутка!

- Матвієнко? - саркастично перепитав Олежень.

- Ой, ну ні Матвієнко, а Бєльскайа - какайа разніца? Всьо равно жду. Самі же здєсь, прєр єч Фочікян, патхалтуріваєтє і связі крєпітє. І ета правільна. Связі в нашем дєлє - всьо.

Він з жалем перевів погляд з посліднього розстегая на своїй тарельці до повного полумиска пельменів у Олеженя

- Кстаті, на будущєє - пєльмєні здєсь так сібє. А вот расстєгаї-ассорті с форєлью і трєсковай пєчєнью - ета і вправду тєма. Рєкомєндую! - він рішуче вгризся в хрустячу корку пиріжка, котрий так і пирснув під його напором гарячим соком.

- Так фоф, фвяфі... связі, ґиварю. Ви, єч, нікада ні завідавалі варварскай журналістікє? Вазможнасті пісать і пєчятаццо, ні будучі связаним наймам с рєдакцийамі? Работайа фрілансерам, прадавайа сваї матєрйали таму, каму хатітє, куда вам виґаднєй. Ілі, па крайнєй мєрє, заключайа краткасрочниє контракти, апять-такі на виґадних вам условіях, каториє ви можитє прадліть ілі расторґнуть?

- Ета ріторічєскій вапрос? - уточнив Олежень між двома кесками пельменя.

- Ета інформацийа к размишлєнію. Пачяму у ніх такоє вазможна?

- Патаму, што у ніх тіпо вєсь уклад жизні друґой, - пожав плечами Олежень.

- Вот! - торжествуюче викликнув Ґаврілкін. - Фсє дєлают шеґу ашипку! А мєжду тєм, іх опит впалнє можит бить пєрінєсін на нашу почву. Нада проста панять, какую роль в іх жизні - всєх, ф том чіслє і журналістафф - іґрают іх "цеха". Ілі, как січяс ґиварят, "профсаюзи". Ета і єсть сістєма связєй. Горізонтальних. Панімаєтє? В наших условійах журналіст - чясть "дома". Работаєт на ніво, сиатвєцтвєнна і атнашенійа с коллєґамє друґіх "дамофф" діктуюццо атнашенійамє "дамофф" мєжду сабой. То біш - как к враґам, конкурєнтам. А прафф (так, кажиццо, звучіт шеґа варварскайо панятійо па-русскі?) у нас в домі нікакіх. Чілавєк - нішто, дом - фсьо. Дом - єдініцо, систаящьоє із нулєй. Виставіть на уліцу могут каво уґодна када уґодна, єслі дому больши ні нужен, ні сиабразєн. А вєсь баґаж тваіх наработак астайоццо сопствєннистю дома. Пачяму?

- Патаму, - одповів Олежень, дожовуючи пельмень, - што всє їво связі праходят каґбе чєріз дом і в їво мєжах.

- А, улавілі мисль? І в адіночку он нуль - да тєх пор, пака нє вайдьот в новий дом... А кто їму вінават? Сістєма? Єрунда! Он сам і укрєпляєт ету сістєму тєм, што работаєт на сизданіє вєртікальних связєй, ні заботясь пра горізонтальниє. Вот сматрітє: йа, што ґрєха таіть, пользуюсь рєпутациєй чілавєка, каторий умєєт сабірать і сістєматізіравать інформацию. Сєкрєт мой на самим дєлі прост: йа умєю ладіть с людьмі. Што, сиґласітєсь, срєді наших коллєг бальшайа рєдкасть.

- То да, - зітхнув Фочікян.

- Но майа настайащяйа цель - нє інформацийа, а імєнна люді. Ета как риба і удачка, панімаєтє? Йа абрастаю горізонтальнимє связємє і хачу іх стабілізіравать. Саздать штота вроді ніфармальнава "профсаюза" журналістафф нізавісіма ат дамофф. Сиопшєства єдіначяєтєлєй. Нє проста "єчєй", а імєнна єдіначяєтєлєй, ф повнам смислі шеґава слова.

Олежень скептично випятив губу.

- Нє палучіццо. Мєнтальнасть каґбе нє та. Наш журналіст самоусвєдомлюєт сєбя как орґанічєскую чясть дома, їво структури. На дом завязани ні тока їво связі, но і профєсіанальниє навикі. В адіночку он - тіпо как муравєй ілі пчєла. Нє виживєт. Штоби сиздавать связі за мєжамє... за прєдєламє дома, он должен каґбе аслабіть сущєствующіє вєртікальниє. А ета їму нє пад сілу - он как профєссіонал целіком тіпо систаіт із шеґіх связєй і апрєдєляєццо імє.

- Правільна ґиварітє, єч. Очєнь правільна. Віжу, што ви і самі шеґі вапроси фсєрйоз прадумивалі. Ета здорава, што йа в вас ні ашипсо.

Атшельнєґ сумно подивився на остиваючу половину розстегая і продовжив:

- Да, проблєма імєнна здєсь. Вот паетаму йа пака дєлюсь сваїмє планамє нє си фсємє, а тока с ґлавамє малих дамофф - вроді вас. На пєрвам етапє імєнна ані будут систавлять кастяґ нашива "профсаюза". С адной старани, ви мєньши завісітє ат вєртікальних связєй, чєм рідавиї журналісти, с друґой, спасобни пєрістроіть атнашенійа в ніх ф сторану мєньшей завісмасті ат вєртікалі і большева самастайанійа каждива. В бальших дамах, ета, как ви панімаєтє, нівазможна, а в малих...

Він все таки припинив свій монолог, одгризши од розстегая великий кесень.

- Пофлє етафа, - він начертив паличкою на салфетці два концентричних кола, менше та больше, - у нас будєт широкайа сєть єдіначяєтєлєй, аказивающіх друк друґу інформационную і социальную паддєржку. І пастіпєнна пад їйо влійанійо начнут пападать бальшиє дама і клани. Снізу.

- І мноґіє уже прінялі вашо прєдлаженійо? - спитав Олежень в лоб.

Атшельнєґ Ґафф хитро посміхнувся.

- Йа, канєшна, ахотна ділюсь інформациєй - для шеґава і "профсаюз" сиздаю. Но нє фсякай. Вот када самі їво прімітє - а ви же панімаїтє, шо кромє очєвідних виґад єта накладиваєт на вас столь же очєвідниє абязаннасті? - тада фсьо і узнаїтє.

Олеженя насправді цікавило зовсім інше. Ґаврілкін, звичайно, бовтун і прожектьор, але шо в нього не одняти - це те, шо він дійсно може бути єдиним джерелом інформації по самим разним питанням.

- Кстаті, аб інфармациї. Йа тут прачьол вашу статью "Лікарства бєссмєртійа"...

- Адну? - вскинув брови Ґаврілкін. - Ета цикл бил, ващєта...

- Йа пра цикл і ґиварю, - не моргнувши оком поправився Олежень. - Хатєлась би коїшто утачніть па аднаму вапросу.

Атшельнєґ кивнув розуміючи і з якоюсь зловтіхою:

- А, "Лісьї чяри"? У Лобо так нічяво і ні разнюхалі? Он ка мнє тожи падкативал, іздаліка так - мол, ля-ля, чяснайо расслєдиванійо вєду (ета в їво-та Управлєнії?). А сам шота інтєрєснайо нарил. Но пака фсьо ґлуха, как ф танкє. Нікакой утєчкі інфармациї. Странна дажи.

- Нєт, - Фочікян зробив вид, шо назву "Лісьї чяри" чує не вперше в жизні. - Мєня больши інтєрєсуют сабитійа вакруґ "Тисєчі лєт здаровйа".

Розпалившийся було азарт в очах Ґаврілкіна моментально згас, змінившись таким странним поглядом, ніби Олежень сказав шось безглузде або непристойне.

- Ета што, пра то ґонєва, каторайо Катька Шіпіґýcєва замутіла?!

Прізвище відомої тележурналістки, ведучої аффтирської програми "Свой круґ", Атшельнєґ Ґафф проізніс з наголошенням не на вторий склад, як воно звучало з екранів, а так, як було при народженні. Олежень сам не гребував таким прийомом - казати, напримір, "Месмеханум Стародомська" замість "Валері Жискар д'Естен", заставлюючи одних здивовано гадати, про кого йде мова, а іншим сигналізуючи про рівень своєї досвідченості. Але в устах провідного журналіста центральної газети цей дешевий снобізм виглядав досить смішно.

- Нє, ну йа панімаю - Асланів провінцийа. Но нє да такой жи стєпєні, штоп вістісь на всякую "парашу" і карміть єй чітатєлєй. Нада жи сібя уважать хоть німноґа!

- Да йа проста нє в матєрйалі, - поспішив виправдатися Олежень. - Тєлєвізирь ваащє нє сматрю, а Шіпíґусєвай тєм боліє ні інтєрєсуюсь. Самі же ґиварітє, шо їйо псєвдарасслєдиванійа - фуфло і ґонєва...

- А вот тут ви, єч, прінципіально нє прави, - Ґаврілкін трохи змінив гнів на милість. - Чяшє всіво ета ні проста фуфло, а сліфф. І тут важна панять, кто і зачєм сліваєт. Куй продест, - не без труда старанно вимовив він латинську фразу. - Адной із задач нашіва "профсаюза" как раз і далжно бить абучєнійо такім вєшям. Асобєнна провінциалафф - для ніх опит профсєкрєтафф, ізвєсних сталічним журналістам, ващє ж іначє нідаступєн.

- Так шо ж там она фсьо-такі "замутіла"? - нагадав Олежень, проковтнувши образливий натяк на "провінціалів" разом з черговим кеском пельменя.

Вираз обличча Атшельнєґа оп'ять змінився: замість розчарування на ньому тепер читалося щире здивовання напополам з недовірою:

- Оно што, правда міма вас прашло? Рєзонанс же бил такой, што мама-ні-ґарюй. Как можна била нічяво не слишать?

- Да вот так, - одповів Фочікян, старанно ховаючи готове народитися роздратування в виноватому тоні. - Нас в Асланівє ат сваїх навастєй калбасіло. Ні да сталічних била.

- То єсть пра ґєнна модіфіцираванних пійавак сафсєм ні ф курсє?

Підлога зашаталась під Олеженєм. Тобто це стойка зашаталась, на яку він подався од несподіванки.

- Шось слишаф... проста ні знал, што ано пашло імєнна ат Катаріни, - пролепетав він чисту, треба сказати, правду.

Ґаврілкін задовільно посміхнувся.

- Ат нійо, ґалубушкі. Када ф связі с крізісам на "Кєрулєні" лєчєбніце прєшлось закрить нєскалька атдєлафф, фключяйа пійафкалєчьобний...

- А разві он закрит? - здивовався Олежень. - На сайті да сіх пор рєкламіруют.

- Ой, йа вас умаляю! Ви ні знаїтє, как абнавляюццо еті сайти? Думаєтє, там єсть чілавєк, каторий атвєчаєт за їво паддєржку? Щяс! Вилажилі данниє в інформаторій і забилі...

- Но ета жи фсьотакі "Кєрулєн"!

- Ета нє "Кєрулєн", а адна із мнаґачіслєнних прєнадлєжашіх їму абслуживающіх орґанізаций. Каториє сваєй інфармаціоннай паддєржкай самастайатєльна занімаюццо. А січяс "Кєрулєну" тєм боліє нідатаво... Ну, а нє так давно, єслі помнітє, праізашол ряд ніщясних случаєфф с байарамє Ґласнава сабора. Ф том чіслє і - нє лєтальний, к щястью - с Гійас ад-Дінам. Ф курсі, кто ета?

- Канєшна, - образився Олежень. - Саборний байарін, дан народавольцофф.

- А то, што он Катькін спонсар? Ф смислє, ана їво законнайа врєміннайа жена - а тіпєрь уже і пастайаннайа?

- Йа жи вам сказал, што пра Шіпіґусєву мала знаю...

- Ну вот она і начяла, тіпо, расслєдиванійо. Аказиваєццо, їйо супруг і паґібший Ртіщєв оба лічілісь в "Тисєчі лєт", ф том чіслє і ф пійавачнам атдєлі, гдє, па їйо славам, прємінялісь контрабандниї модіфікати із Амєрікі, каториє-дє і павлійалі на псіхіку. Патаму мол і атдєл закрилі. Шутка юмора ф том, што там лічілсо вєсь Сабор і ващє фся номєнклатура. То єсть с такім жи успєхам можна била утвірждать, шо фсє жертви єлі аґурци і пастрадалі ат іх йадавітасті. Карочє, йавний вброс протіфф "Кєрулєна", прєчьом, пахожи, на ґасударствєннам уравнє - помнітє ету історію с чєлабітнай?

- Помню, канєшна.

- Но шуміха паднялась ізза другова. Она в етай праґрамі напомніла пра свьорнутиє ґєнетічєскіє ісслєдиванійа, пра Крякутнова - помнітє такова? Дєскать, єслі би ми іх прадалжалі, то січяс ні прєшлось би травіть цвєт нациї псіндастанскім ґавном. Вопщєм, харашо ударіла па патріотізму. Тут-та рєзонанс і пашол. Нашей братії толька кость кінь, а там начньоццо. Панаєхалі к самаму Крякутному ф Капусний Лоґ. Тот іх сначала фсєх, как водіццо, пасилал туда, аткуда на свєт пайавілісь, патом сламілсо, дал інтерв'ю: да, ісслєдиванійа билі прєкращєни па маєй ініциатівє, патаму што чілавєчіство моральна нє дазрєло да ґєннай інженєрії і абратіт їйо ва зло, спасопствуйа міждународнай напряжоннасті. Тут, канєшна, новиє круґі па вадє пашли. Фсє уже забилі пра "Тисєчю лєт" і іх "гірудатерапію", начялі споріть, прафф Крякутной ілі ніпрафф. Ну, больши, правда, ф сталічних і масикофских срєцтвах народнава апавішєнійа, а ні в опшєулусних, так шо ви в Асланівє маґлі і праспать. Да і закончілась фсьо бистро. Пашумєлі і затіхлі.

- То єсть, - підвів риску Олежень, - па вашим свєдєньйам, атдєли закрити ісключітєльна ізза крізіса?

- Безусловна. А крізіс связан с чєлабітнай. Клубок нада размативать с правільнай старани, іначє толька запутаєш. В лєчєбніце билі нарушенійа, і йа пра ніх пісал (за што, кстаті, імєл ніпрійатний разгавор), но закритійо атдєлафф с німі нє связано. Ну а пра пійавак, свадящіх с ума - ета для ґламурних блондінак. Штобы дьорґалі ні с таво канца... Ізвінітє, врємя уже паджимаєт. Так как вам майо прєдлаженійо?

- Йа падумаю, - відповів Олежень. Ідея "профсоюзу" дійсно заслуговувала уваги... і заслуговувала би більшої, якби Ґаврілкін не забронював би заздалегідь собі роль мозкового та координаційного центру цієї мережі. А так виходить і не мережа зовсім, а ще один "дім", тілько віртуальний. До того ж контролюється, на відміну від справжніх "домів", однією особою.

- Падумайтє, падумайтє... Ф сталіце ісчо долга прабудітє?

- Уви, сєводня уїжжаю.

- Панятна. Даровіча так і ні атлавілі, но ґазєта ждьот... і сабачька тожи. Аля, кажиццо?

Атшельнєґу дуже хотілось проізвести враження своєю обізнаністю, але Фочікян чекав чогось подібного. Тому спокійно відпарировав удар:

- Ага. І кошичька ісчо, - і по обличчу Ґаврілкіна задоволено відмітив, шо про кішку той не знав.

Як і про те, шо Олеженя в Олесандрії задержує не тілько "Алєксдрук". І тим більш, не якісь "Лісьї чяри".

Мобільник Атшельнєґа дуже доречно знов повідомив йому, шо "у любові, як в пташки, крила", і той, кивнувши на прощання, вже на ходу начав енергійно пояснювати невидимому співрозмовнику, шо Матвієнко вже, наканєц, приїхала, тож він не може зараз розмовляти.

Нарешті Олежень зміг покінчити з застиглими пельменями і звільнити місце на стойці для "Керулена". Почуте потребувало серйозного осмислення.

Ще хвилину назад він був впевнений, шо слова Ґаврілкіна остаточно і безповоротно зруйнували його "паззл", котрий виявився карточним домиком. Тема генно модифікованих "гіруд" з "Тисєчі лєт здаровйа", яку він вважав своїм відкриттям, заслуговуючим розгляду вже через її абсурдність, виявляється, недавно була на слуху у всієї Олесандрії. І легко уявити, яке враження вона могла справити на хворого Єлюя, особливо якшо з ними пов'язувались саме психічні розстройства. А значить, і всі свої висновки він, як сказала, хоч і з іншого приводу, мудра Влада Мірська, вішав на пустоту.

Але...

Одна-єдина деталь мішала йому зараз відкинути свої логічні конструкції і забути про них: те, шо історію про п'явок запустила саме Шіпіґусєва.

Він дійсно мало цікавився цією особою. І не мав поняття навіть про те, хто її чоловік.

Зате добре знав, хто її двоюрідна сестра.

З Наталею Шіпіґýсєвою (наголошення саме на третьому складі, тому їхнє родство очевидне далеко не всім) він познайомився на послідніх "Сорочих мостах". Проте заочно знав її з дитинства - як і будь-хто з його ровісників. Одинадцятирічною дівчинкою Наталя знялася в екранізації фікціонерського роману про Еліс Дрейк - далекого нащадка пірата Френсіса Дрейка, яка малою дитиною залишилась сама на напіврозрушеній науково-дослідницькій підводній базі біля коралового атола Марії-Целести в Тихому океані і виховувалася бортовою комп'ютерною системою, а після того, як у двобою з акулою зломала шию, сама стала напівкиборгом, здобувши еротично виглядаючий біочіп на потилиці, котрий координував її рухи та надавав їй додаткові фізичні та інтелектуальні сверхздібності (яких у неї і без того було чимало). Справжні пригоди починалися, власне, після того, як цей Мауглі-Робінзон, позбавлений тягарів соціальних обмежень та стереотипів, нарешті потрапляв до людей... Взагалі-то, як розумів зараз Олежень, це був досить гострий памфлет, спрямований проти крайностей тартарсько-конфуціанської соспільної системи, хоча вся дія розгорталась серед варварів, і саме як формальну критику варварського світу книжку й рекомендовала до екранізації Палата виправлення юнацтва.

Але в дитинстві все, звісно, сприймалось інакше. Шалений успіх фільму був викликаний, по-перве, тим шо, картин з головним персонажем-варваром - гостем з "того світу" - в то врем'я майже не було. По-друге, звичайно, сам цей персонаж - Supergirl, просто приречена на те, щоб стати предметом закоханості всіх хлопчаків, котрі познайомляться з нею через книжку або фільм.

А по-третє, і чи не найголовніше, виконавиця цієї ролі... Тендітне дівчисько, беззахісне і майже прозоре серед водного простору навіть у спокійній і затишній кораловій лагуні - не кажучи вже про суворі океанські хвилі та ще страшніший вир жорстокого світу людей. Здавалось би, типаж зовсім не відповідав заявленому амплуа - та режисер, зупинивши свій вибір саме на цій юній акторці, влучив, шо називається, в "яблучко". Саме контраст між сверхздібностями та силою характеру Supergirl і зовнішністю ніжного створіння, чуттєвого і романтичного, але цнотливого і скромного до патологічної сором'язливості, з довірливо розпахнутими у світ величезними, чи не в півобличча очима, в яких назавжди відбилася чиста блакить і невичерпна глибина океану, ставшого її колискою, створив феномен кінообразу Еліс Дрейк, якому важко навіть згадати аналог.

Слава, котра лавиною обрушилась на дівчинку після фільму, не розбестила її і не зіпсовала її характер - навпаки, під прицілом загальної уваги не лише всього улуса, а майже всієї Тартарії (і далеко не самих однолітків) її скромність і непоказність в спілкуванні, здається, гіпертрофувалася остаточно. Принаймі, в двадцять вісім років, вперше з'явившись позаторік на "Мості", Наталя виглядала все тією ж Еліс - двійником ламкої кришталевої статуетки-призу (чомусь крилатої), яку вона щорічно вручала тепер найкращому, на думку Оргкомітету, фікціонеру-варвару. Повна протилежність своїй кузині. Донька лікарки, юний іхтіолог за фільмом, вона змалку хотіла стати ветеринаром або вченим-ентомологом - і, можна сказати, здійснила свою мрію, працюючи хіміком-біотехнологом в колишньому інституті Крякутного. Власне, її співробітник Юрій Шимецький, великий любитель фікції і друг мосиковських фікціонерів, і витягнув її, мало не силком, після довгих умовлянь, на "Сорочий міст".

Ключове слово відмітили? "Інститут Крякутного"...

А ще від Наталі, яку йому вдалося, хоч і не одразу, розкрутити на інтерв'ю, він знав, шо з сестрою вони підтримують достатньо близькі стосунки. То чи не могла Катарина розполагати якоюсь інсайдерською інформацією? Зрозуміло, звідки в її сюжеті з'явився Крякутний. Та якшо і з п'явками не все так просто, як здається Ґаврілкіну?

Один факт лишився непохитним: Баґатур Лобо дійсно відвідовав Крякутного в Капусному Лозі. Саме тоді, коли розслідовав справу "ігоревічів" або ж одразу після того. І скоріш за все, ще до журналістів. Само по собі це теж могло бути простим збігом, але коли з різних кінців сходяться три нитки подібних "збігів" і доповнюють одне одну, створюючи цілу картину, ігноровати це не можна. Можна тілько спростовати, довівши їх випадковість.

Олежень швидко гортав в інформаторії знайдені згадки про передачу Шіпíґусєвої та інтерв'ю з Крякутним. Дійсно ж, він міг вийти на все це самостійно, не шокуючи Атшельнєґа Ґаффа своєю непоінформованістю. Достатньо було б набрати в пошуковому рядку "Тисєчя лєт здаровйа пійафкі".

Пошуки були перервані верещанням поштовика "The Rat?", котрий сповістив про надходження нового послання від Алі Журби. Прочитавши яке, Фочікян прийняв остаточне рішення повернутися в Асланів якомога скоріше. На куайче "Тисячолітній сапсан" квитків вже не було, на повітряк залишалися - народ побоювався літати, оддавая, якшо є можливість, перевагу наземному транспорту. Хоча на Олеженеву думку повітряк аж ніяк не більш небезпечен, чим поїзд, шо гонить без зопинок з швидкістю двісті кілометрів на годину. Не триста, як в Ніпоні, але ж Тартарія і не Ніпон. Особливо стосовно якості шляхів сполучення.

Замовивши через інформаторій квиток, Олежень відірвався від монітора і розпорошено заковзав поглядом по блискучій напівсфері паровара за прилавком роздачі. Треба конче встигнути поговорити на прощання з Єлюєм і з Багом. Як мінімум вияснити, чи дійсно сюцай лікувався в "Тисєчі лєт здаровйа". Як максимум - звідки він знає "Супроти-Слово".

Отець Бронзій
Кодакамурськ, аутостаниця
друге жовтня, понеділок
16:44:18 (на телефоні)

Отець Бронзій відірвав погляд від екрану мобільника. За обрубником, який огорожував верхню посадкову площину, през ринковий квартал блищала в променях схиленого вже сонця напівсферічна баня вірменської церкви, що років зі сто тому, відповідно запанувалій в Східнй Европі моді на візантійський стиль, замінила при перебудові храму традиційну конічну. Натисненнє кнопки - й читалка закрилася, поступивши головному меню. Люкуанівська "Октава" виявила себе не найкращим засобом коротати час в чеканні аутобуса на Асланів. Позбавлена як учнівської неохайності ранньої прози, так і печаті творчої склеслості на остатніх романах, вона по праву вважалася однією з вершин його письменницького доробку. Але саме як вершина й відкривала здаля всі свої вади. Вже нема тієї свіжості й безпосередньості початківця, за яку багато вибачає ся, але ще не прийшло розуміннє необхідності створювати принаймні видимість поліфонічності, маскувати авторський ідеологічний голос та систему цінностей і посуджувань серед розмаїття инших, надаючи твору глибини, іллюзії самого життя, а не бачення його з-під чітко визначеного кута зору. А можливо, розуміннє вже й прийшло, проте бракувало вміння. Так чи інакше, роман виглядав майстерно збитим та оздобленим містком до заздалегідь спостулованих тез, а тому при всій напруженості фабульної дії, при всій розробленості та контрасності паралельних світів під кожною з сімох "нут", при всій повнокревності головного героя-оповідача (чого про инших персонажів вже не скажеш), стежити за життям та розвитком авторської думки, цілком передбачуваними, було нуднувато. Не для самих же однодумців воно писалося? а яще й так, що то за радість знаходити в романі лемше підтвердженнє твоїх поглядів у фікціонерській огортці, без спроби дійсного, без підсуджувань зіткнення з иншими? Як казав Конфуцій, "не в моїй школі вчився Ю грати на кобзі"...

Просто над головою нависав скляний куб станичного готелю, що вінчав оперезану гвинтом посадкових площин циклопічну будівлю, схожу радше на торгівельний центр, аніж на транспортну браму міста - нескінченні крамниці, обходниці та наметки на кожному з поєднаних похилими східчастими містками трьох рівнів, не стілько для транзитних пасажерів, скілько для жихарів міста, які го й відвідували нарівні з иншими численними обходними обсягами навколо. Крихітний зал чекання біля кас губився й зникав серед сього розмаїття, і лемше сонні аутобуси за скляними стінами крамниць та кав'ярень вздовж площин нагадував, де ся знаходиш.

Справжня станиця починалася зовні, на самих площинах, виходи до яких чаїлися між наметками. Тут безроздільно панували пасажери й атмосфера дороги, оберемки батожини та довгі проводи. Поверни-но ся до станичного залу - і знов зіл'єшся з міським життєм, розчинишся в його вирі, серед якого тонуть уламками Дороги розклади маршрутів та великі сині номери площин біля виходів. А з сієї гігантської тераси з аутобусами, чекаючими на пасажерів, і пасажерами, чекаючими на аутобуси, за сим обрубником Місто виглядало вже чужим і відстороненим. І торжище, і церква, і сквер одразу за станицею, майже не видкий звідси, але звично домислюваний, переставали бути частиною оточуючого тя простору, перевертаючи вже ся на краєвид з вікна аутобуса, який ба ще й не підійшов, але якому ти безроздільно належиш, поєднаний містичним зв'язком через квиток у кишені.

Власне кажучи, від обрубника отця Бронзія відділяв підйом зі сходин, який вів до площин третього рівня просто з вулиці - тупий кут-розкрес зі стрімчастими маршами у вузький вертикальний шафі. Виглядає з середини досить моторошно, але користує ся ним не так вже мало народу, час від часу винурюючи, наче з безодні, з небуття, розчинюючи ся в пасажерах. Проваллям сього виходу відрізано від тераси місток, нависаючий над входом до станиці та в'їздом для прибулого транспорту, по якому з таким же неквапливим інтервалом відходять аутобуси з тими, для кого Дорога вже остаточно розпочалася . І лемше за сими двома тонкими прошаруваннями, входом і виїздом, символічно розпочинає ся химерне напівреальне Місто, де зараз дзеленчить на ходу порожній колійник на два возеня, в першому з яких проглядає ся щось схоже на червону труну. Отець Бронзій, що гледів поверх окулярів, здивовано зирнув крізь них. Пресне - ніякий се не рейковий катафалк, а видкий през безлюдий салон високий дах червоного візка-фургона, що їде, схований за колійником, тією ж рихлістю. Здає ся, звичка шукати зв'язки між розрізреними на перший погляд речами, фокусувати їх у єдиний об'єкт заходить надто далеко, починаючи викривляти сприйняттє реальності. Негаразд.

На иншому кінці тераси, що губився вдалечині, нарешті ся з'явив біля міжнародної площини білий "півтораповерховий" аутобус - поверх один, але з високим відділком для батожини, так що пасажерський салун високо здійнято над землею. Сховавши мобільник до кишені чорної (коли таку востаннє вдягав?) клерікалки, отець Бронзій завернув углиб, під металевий кістяк розпростаного над площинами величезного даху, мов у китове черево, і повільно поплентав під його сінню, на всю довжку якої з вулиці тягне ся широкий напис "Кодакамурськ", по одній синій літері на кожному білому щиті - а слово "Станиця" піднесено ще вище, під прямим кутом на даху готеля).

Пасажери звичайних рейсів, що ждали під великими (пропорційно розмірам цілої споруди) номерами площин, або вже садовилися на подані аутобуси й мікрошки, або наповнювали сю гулку скриню, з глибини якої Місто за знесеною передньою стінкою виглядало вже зовсім нереально та втрачено, веселим гомоном й передчуттям Дороги, розчиненим в легкому сумі близької розлуки з проводжуючими. Гомін котився ще далеко за спиною і раптом стих, наче відрізало, ледве кав'яреньки й крамнички, з яких складалася стіна станиці (відкриті як з площин, так і зі станичної нутроби - останні шлюзи, останні ланцюжки між Містом і Дорогою), змінилися сліпим та холодним затіненим склом зали очікування для "дужважперів", а звичайні площини - міжнародними, звідки відходили аутобуси до Польщі, Тартарії та Кимерії. Посадка на асланівський рейс тривала в мовчазній та діловій атмосфері. Немає проводжуючих, майже нема груп пасажерів, що коротають час чекання в легковажних розмовах - переважно одинаки.

Під стіною звалені горбищем в'язки саків та валіз. Торговці-прамарі традиційно складали основний контингент ауторейсів з Тартарії та до неї. Зовнішньо місцевих від тамтешніх не відрізнити - зодягнені всі в дешеве "варварське" вбраннє, тримаються невимушено. Лемше по тому, наскільки напружені погляди, що їх час від часу скошують вони в бік батожини, та наскільки часто вони се роблять, можна безпомилково визначити, де хто. В своїй країні відчуваєш себе набагато впевненіше. Ба ж самі бесаги й візки-рудли (або кравчучки, як називають їх в Тартарії за ім'єм місцевого підприємця Степана Кравчука, що вперше налагодив там масове їх виробництво), тілько здаля виглядають нібито однаково, а при уважному роздивленні легко визначити громадянство чи підданство маяча - знов таки, не за походженнєм самих предметів, яке з ним майже не корелює, а за тим, як їх підв'язано, як покладено чи притулено до стіни.

Се отцеві Бронзію навіть не цікаво розгадувати - тривіально до нестями.

Куди складніше розв'язати ту ж загадку щодо инших пасажерів, не "прамарів". На їхньому тлі виділяються досить чітко, але хто з них звідки... Ось двійко вийшло з темних дверей зали для дуже важливих персон. Хлопці навряд чи перекотиві за екватор третього десятка. Один тримає ся помітно впевненіше, другий слідує за ним, дотримуючи символічну дистанцію в півтора кроки. Се ще не показник, се свідчить лемше про те, хто ся ким важить як діловим партнером. Тілько по тому, як вони піднялися в аутоубус, можна припустити, що "нашим" з них є все ж таки той, хто ся підлещує перед супутником - як би то не було, а тартарове входять до транспорту, як і до житла, інакше - чинно, не дозволяючи собі вскочувати на сходинку й просуватися ривком. Одна з численних культурно-ментальних рис, які з перших років життя непомітно для тебе самого закладаються глибоко в підсвідомість.

Або взяти сього невисокого, порівняно ба й з отцем Бронзієм, мýжика, що стоіть поруч зі своїм невеличким чорним кофром осторонь від усіх. Тюркські риси вилицюватого обличчя, на якому розріз губ з асиметрично підведеними гострими кутками мовби назавди запечатав нервову іронічну напівпосмішку, здавало би ся, мають видавати в ньому асланівця. Але якось не характерно для тартарійців, тим паче, за кордоном, стояти на такій відстані від стіни, відверто озираючи довкілля нудьгуючим, але гострим поглядом прищулених чорних очей. Одяг також ні з чим не корелює - чорний френч зі стоявим комірцем, віддаленно схожий на клерікалку. До речі, про клерікалку: на відміну від инших й оком не повів, коли до аутобусу підійшов отець Бронзій - буцімби кавтоличні священики до Асланіва відходять кожним рейсом... Але явно не закоркований у себе від усього навколишнього. Видко, що все помічає, уважно за всім спостерігає - просто ховає емоції, і ніщо не відбивається на його натурально живій і багатій на міміку тварності.

Ні, з сим поки що не зрозуміло. Яще, звичайно, не піддаватися паранойі і не підозрювати в кожній незрозумілій людині чергового співробітника спецслужб, що продовжують його супроводжувати і маскуватися таким-от парадоксальним, але дієвим чином.

Але отець Бронзій поки-но не збирався їй піддаватися.

Водій тим часом відкрив дверцята батожинного відділка, й серед "прамарів" настало оживленнє, безнатяжливо порівняне з броунівським рухом. Тут вже конче неможливо стало відрізнити громадян від підданих: кожен поспішав закласти свої бесаги якомога раніше. Після митниці в Гришковому все, натурально, буде навпаки - що ближче до дверцят, то й забереш раніше. Але на митному догляданні саме перші підполягати ймуть більш ретельній увазі. Свою дорожню торбу отець Бронзій взагалі міг узяти в салун, бо вона безнапряжно лягла б на поличку в головах. За Гришковим він так і зробить, щоб не чекати, а тераз нема сенсу. Поклав до схову остатнім, з самого краю, і спокійно ввійшов до салуну, коли пасажери розташували вже ся по місцях і ніхто не стовпичив у протворі.

Місце за квитком було біля вікна, і отець Бронзій, чесно кажучи, плекав надію, що сусідом виявиться тартарієць, які зазвичай не доглядають, котре зі спарених сидінь їм належить, і полюбки користуються нагодою зайняти комфортніше. Сам би він надав перевагу місцю біля протвору. Особливо цікавих краєвидів чекати не доводиться, проте мати ймеш певний простір, буде куди ноги висунути. Але сусіда - типовий "прамар" зі стажем - виявився очевидним европейцем, і, пропускаючи го до вікна, продовжував ся спілкувати з кимось по мобільнику на таких нервових та підвищених тонах, що отець Бронзій не ризикнув запропонувати взаємовигідний обмін.

З висоти салуну вигляд за велетенським вікном та фронтальним склом попереду (водійське місце на рівні першого напівповерху, тож огляд повністю відкрито) здавався відрізаною від реальності дивадловою декорацією. Станиця слідом за містом перетворилася на мінливе марево, яке розтане безслідно, щойно Дорога остаточно прийме пасажерів у своє коло. Чекати на се недовго: двигун давно вже гуде й прогріває ся, водій нудьгує за кермом, напарник пробіг салуном, перевіряючи наявність пасажерів та квитків.

І ось, нарешті, та мить, коли легке тремтіннє охоплює корпус машини, колеса роблять перший оберт, і декорація за склом повільно починає міняти форму. Проплив далеко внизу обрубник, перейшов у місток, на якому аутобус на мить зупинився перед шлагбаумом, щоб далі набрати вже справжню прудкість на химерних вулицях зникаючого міста. Промайнув сквер за вікном, через протвір - будівля аутостаниці, що ся одразу зменшила та затерла серед простору залізничного крулівства, розгорнулогося обабіч під віадуктом, на якому машина знов задрімала, долаючи вічний транспортний корок... Ще кілька ривків по затертим вуличкам, обозретно ся ліплячих до безкрайої промзони - і, звернувши на набережну, аутобус нарешті вже спромігся показати рихлість, на яку здатен.

Борисвтен невидимо біг назустріч, відділений трьома рядами крісел та протвором між ними - на долю ж отця Бронзія за вікном залишився довгий розгорнутий сувій мурів, ховаючих спочатку залізничне господарство, а по тому - цілу країну індустріальних велетів, стяжавих Кодаку всесвітню славу, але далеких від парадних ескурсійних маршрутів для гостей міста, країну похмуру й непривітний, особливо з надр промзони, де блукають звивистими коліями, постійно ся преретинаючими з залізничними, возені сімадцятого маршруту, на відміну від инших кодацьких колійників іржаво-бурі, а не білі, бо інакше не можна серед укритих вічним шаром сажі заводських цехів. Проте й звідси вигляд шлакових гір (з яких, власне, й було свого часу намито сесю широку набережну бинду) та багряних сполохів над ними, відбитих на важких, вагітних довгим дощем хмарах, що непомітно насунули на сутінчасте низьке небо, створював пригнічуюче враженнє. Треба бути часткою того організму, як більшість жихарів міста, аби спромогтися сприймати їх інакше, любити їх наче невід'ємну складову свого життя. Але кожен подоланий аутобусом кілометр з тріском рвав прядиво тонких ниток, що поєднувало отця Бронзія з Містом, і він дивився на нього вже иншим поглядом, об'єктивно-оцінюючим.

Дорога, минувавши застиглі в рядок з боку ріки, мов кістяки мертвих лелек, портові крани, пирнула під широкий лоток Кодацького мосту і, наче так воно й треба, попрямувала далі, понад насосною станицею, за якою зовсім близько височіло зелене шатро Миколаївської церкви, де ся зберігає чудотворна Новокодацька ікона Богородиці Mater Dolorosa. Але, щойно явилася прогалина в широчезній розділовій смузі з рекламними щитами над згасаючими в сутінках факелами дерев, аутобус завернув туди, покотив у зворотньому напрямку, на мить потішивши око темним свічадом Боривстену, по якому світлячками розбіглися перші вечірні вогники, знову проїхав під мостом й гвинтом похилого узвозу піднявся на нього.

Збудований в п'ятдесятих роках, Кодацький міст став гідною відповіддю Лівобережжя важкопадному залізничному кістяку Полевого створіння. Ніби з-під кисточки хінського каліграфа вийшла елегантана дуга, що перекреслила неоковирну ширку Боривстена, впавши на один зі скупчених в цьому місці волохатих острівців. Дальній кінець настілько вигнуто, що він добре проглядався у сутінково-мрячній далечині крізь вікна по той бік салуну. Несподівано блимнуло - й назустріч аутобусу з лівого берега побігли два ряди вогняного намиста, повислого над забралами мосту, викликавши помітне оживленнє серед пасажерів.

Отець Бронзій лемше кисло посміхнувся, згадавши, як вранці переправа через Амурський міст ініціювала в нього розмірки про вічну антитезу Всходу та Заходу та инші глобальні матерії. Тераз було не до того: події в консисторії переворушили щось суттєве в найглибших схованках його душі. Він торкнувся - поза бажанням - тієї сторінки буття, що до сих пір щасливо покоїлася десь за межами сфери його щоденних інтересів, комфортного в своїй рівновазі стабільного світу. Орден і Батьківщина були його стовпами, граничними твердинями, на які можна опертися серед непевності та розчарувань сього світу - та ж ось, обидві вони захиталися водночас, поставивши під загрозу всю будівлю.

Так, він не мрійник-ідеаліст - але ж має, врешті-решт, бути межа для загальної аморальності та цинізму, що тонкою червоточиною пронизали все скрізь! Виявляє ся, її нема. Спецслужби дійсно не гребують вербувати ченців, а гуситський координатор - сприяти їм в сій небезпечній та важкій справі.

Світ кудись таки котиться. Можна, певно, заспокоювати себе, що се лемше поодинокий випадок, але отцеві Бронзію добре знано, що ціле ся складає саме з поодиноких речей.

- Де? Ого!...

По аутобусу, що вже просувався крізь греблі амурських перехресть зі світлофорами довгим, наче сповідь, Юцзивським шляхом, долаючи широко розкинуті простори Фірузинки, пронеслася хвиля занепокоєння й закрутилася виром посеред салуну. З-за Борисвтена, як раз десь приблизно з рейону щойно залишеної аутостаниці, густо валила чорна курява, плазуючи попід низькими хмарами.

Після хвилини обміну версіями (різного ступеню безглуздості) відносно того, що й чому се палає, на світ нарешті явилися мобілки. Хтось серед напруженої уваги сусідів додзвонював комусь у епіцентр катастрофи, хтось входив до інформаторію, чи то лагодячи для зручності телефон до компакту, чи, як отець Бронзій, доволюючи його власним екраном. Водій змінив радіохвилю на міську, де зазвичай передавалися екстренні новини.

Дим, ще добре видкий з вікон, густішав і рвався догори, розтікався вздовж обрія над Кодаком, наповнюючи тривогою небокрай. Декорація зникаючого міста раптово набула реальності, вдерлася до салуну димовими щупальцями. През хвилину всі знали, що горить "Ермітаж" - торгівельно-виставковий центр, протягнутий великим кварталом від залізничної до аутостаниці по той бік вулиці. Ще через дві про се нарешті повідомило радіо, а пасажери ділилися новими інсайдерськими підробицями щодо того, в якому крилі почалася пожежа і чим сталася.

Коли ж на дорогу насунули, мов білосніжні океанські лайнери, хмарочоси рейону Бір-Іцзинь, а колії, що бігли за аутобусом від самого мосту, звернули убік, щасливі маячі просунутих мобільників, дозволяючих знімати й продглядати відеороліки, вже передавали одне одному через "ЦіЧо" надісланий комусь ролік, знятий свідком з місця події (що цікаво, до інформаторію ще, схоже, не покладений - і невідомо, через скільки телефонів і якою заплутаною мережею знайомств він пройшов, перш ніж потрапити до закатаних у консервну банку пасажерів, залишаючих Місто). Напарник водія налагодив файлопрогравач - і по відеоекрану, що якось непомітно засвітився над повечорілим фронтальним склом, транслюючи з відеокомори заднього вигляду картинку переслідуючої пожежи, пішли розпливчасті в такому малому розрішенні, але цілком зрозумілі кадри.

Скляні нутрощі наметки "Млинці-Розстегаї" в зверненій до вулиці стіні "Ермітажу" на мент початку зйомки було вже повністю сховано під розгорнутими пелюстками полум'я. Жінка в зеленому салопі розпачливо металася з кінця в кінець, потім зникла на кілька секунд, залишивши стихію знищувати ефемерне твориво людських рук, повернула з охоронцем в чорному, який ще на бігу спрямував усередину довгий пруд з мобільного огнегасника.

Радіо настирливо повторювало, що, "якщойносталовідомо", всіх відвідувачів "Ермітажу" успішно евакуйовано, й пожежники намагаються, "покищобезуспішно", локалізувати полум'я; чорні клуби диму, нарешті, зникли за кормою, а на екрані відновлювалися події, що з півгодини тому, коли аутобус, можливо, ще й не виїхав на набережну, але ніхто з присутніх і гадки не мав, що ся коїть в безпосередній близькості від них, перетворилися з потенційної можливості на об'єктивне минуле, за яким залишалося лемше спостерігати безучасним споглядачем того, що вже написано на сторінках історії.

На відміну від того, хто се знімав - добре що мовчки, без коментарів. На відміну від поодиноких перехожих, що тінями прослизали між ним та пожежею, на мить ся зупиняючи й одразу прискорюючи ходу.

- Курва ж, скілько візків навколо, в кожному є огнегасник! Коби всі гутом налегли...

- То й шо? Воно вже ясно, шо проводка горить. Кутака лисого тут пінним потушиш.

- Ніхто ж ся й не намагає, от що прикро. Кожен думає: обійдуться без мене.

- Так, попитатися б стоїло, канєшна... А скілько людей завтра без роботи останеться!

- Я й кажу. Не так шкода того краму, як людей.

Вже двійко охоронців серед дзвону лусканого скла завзято оперували на екрані червоними огнегасниками, наче вейбіни-дзідаї з люсаківської "Зоряної одисеї" плазмовими мечами. Але їхня поразка в сесій боротьбі була вже приречена. Жінка, схоже, змирилася з долею, і, наче качка з підбитим мисливцем крилом, безтолково тинялася з краю в край, то зникаючи з кадру, то знов потрапляючи до нього, байдуже споглядаючи, як набирає силу буяюче полум'є. Чорні пасма сповзали з даху й кружляли в повітрі, гойдаючися димом, що темнішав та густішав на очах.

- Все. На скільки тих огнегасників!

- А подзвонити, поміч визвати, ніколи було - бігом тушити... І вона якась безпорадна.

- Та що "вона"? Вона працює... Пожежників, напевне викликали - але що з того? Внутрішня система безпеки якась там має бути, чи ні? Се ж ніпонці будували та утримують, невже ж вони не передбачили...

- Ніпонці, говорите? А це не може бути піджогом?

Співрозмовник на мить задумався.

- Все може бути. На місце в центрі претендентів багато.

"Невже хвороба зайшла так далеко?" - мовчки зітхнув отець Бронзій. - "Хоч версію виказав явний асланівець (для якого вона цілком природня і навіть не образлива - бо зі шкільної лави звик чути в своїй Тартарії, що "варвари" завди ворогують між собою), хоч наш навіть не помітив в ній етнічного підгрунтя - але се й погано, що не помітив, що вона не різанула му слух".

Між тим вимовлене слово "піджог" стало іскрою, від якої, подібно тій наметці, зайняло аутобус. Миттєво розповсюдилося воно по салуну, повторюване руською та асланівською бесідами: "підпал, піджог"... Ся нова думка відволікла увагу пасажерів від екрану - тим пак, там ся не відбувало нічого цікавого, а головне, непередбачуваного. Зникли й охоронці з опорожнілими вогнегасниками, й "вона" - набридливі комахи на шляху міцної стихії, що прокинулася. Полум'є без них посилилося настілько, що став викликати непокоєннє візок, припаркований в безпосредній близькості - не в пасажерів, бо до сього часу був не в кадрі, а там, в реалі.

"Підштовхніть го!" - надсадно галасив або знімаючий, або, судячи з того, що кадр продовжував ся тримати рівно, хтось за його спиною. - "Та він, мабуть, на рушнику... Нічого, сильніше буцніть, щоб спрацювала сигналізація, щоб хазяїн почув. Рване ж!"

Жінка з наметки, виявляє ся, стояла як раз за тим візком - й ба ж не думала про небезпеку, що він її може становити.

Повернувся охоронець (чи той самий, чи инший - не зрозуміти) вже з великим вогнегасником. Нова жалюгідна струя спрямувалася в пащу вогняному богу.

"Донизу вентилем перегорни, бовдуре! - знов ся здійняв тотий самий голос. - Перегорни донизу вентилем, кажу. Струя ж не йде".

- Сам ти бовдур, - сплюнув у серцях мовчавий досі сусіда отця Бронзія. - Кислотному огнегаснику нема різниці, як го тримати. Се ж не прашковий. Фізику би повчив, перш ніж бозлати.

- А лучче сам би і показав, як треба, - відгукнувся невгамовний асланівець, висунувий гіпотезу про підпал. - І підводу сам би потовкав.

- Що там нового? - звернувся сусіда до сидячого спереду - того самого дивака в чорному френчі, чия блискуча лисинка, мов тонзура, здіймалася над спинкою крісла у вінчику смоляного, ледь підведенего сивиною волосся. Він прудко переглядав сторінки інформаторія на дорогому кольоровому компакті - фактично, маленькому ноутбуці, ще й зі вбудованим модемом.

- Схоже, дійсно всіх вивели. А зайняло вже ся над всім комплесом. Тераз ся намагають не допустити до газових концентрувачів.

Руською бесідою той розмовляв цілком чисто, але якось рафіновано, що скоріш видавало в ньому асланівця, не маючого постійної мовленевої практики. Щодо акценту сказати нічого - голос взагалі незвичайний, гнусавий й картавлячий водночас. І звучить в його тембрі те ж хибне відчуттє недоречної іронії, що й на його обличчі, не видкому тераз, але добре врізаному отцеві Бронзію в пам'ять.

- Нові ролики викладено. Скинути му на програвач?

- Так, кидайте всі. Там вже якісь відіслали, але він по назвах розбереться.

На екрані важко було щось розгледіти през клуби чорної куряви. "Ти палиш?" - спитав хтось невидимий в знімаючого. - "Цигарка є?"

- Звідти підкури! - вигукнув хтось з глибини салуну, але його "тонкий, аж плаский" дотеп підляг остракуванню з усіх боків.

На сьому ролик й закінчився, і водій запустив перший за часом з новонадісланих. Се знімали вже здаля, коли дим знявся високо над корпусом "Ермітажу". Комора мобільника фіксувала не стільки його - видовище бо доволі статичне - скільки розгублені обличчя перехожих.

- Та що там, все зрозуміло. Запустіть ліпше останні.

- А що останні? Ну, палає все. Ми се й так бачили.

Аутобус тим часом викотив з міста, минував Ювілейне, злився з иншим транспортним струмом, що йшов з перспекту "Чженьлі", й тераз купно з ним долав Підгороднє. По ходу, з боку Новомосикальська, насувала жахлива хмара з чорнильною бородою зливи, силует якої чітко вирізався ба й на тлі зовсім вже темного вечірнього неба.

- З вогню та у воду... а на митниці будуть і мідні труби, - се, здається, той самий дотепник ззаду.

Ролики, які соборно вирішили показувати все ж за хронологією, були переважно короткі й малоінформативні. Екстрені повідомлення по радіо заспокоювали, тривога поступово почала ся гамувати, перекидаючися на звичайну прикрість від факту, що трапився, неприємного, але, на щастє, не такої трагедії, як позаторік, коли вибухнув житловий будинок на "Звитязі".

Під оминаємим дорогою Новомосикальськом на фронтове скло впали перші краплі - й одразу ся зазміїли прозорими гадючками, передвісницями справжнього потопу, за яким розплилася дорога, а по тому й взагалі зникла, коли велетенські "двірники" почали завзяту боротьбу зі стихією. За боковим склом, хоча й дощило, мов з цебра, все ж таки можна було щось розрізнити. У вогнях майже на обрії вгадувалися корпуси Новомосикальського лікеро-спиртового заводу, закладеного тут тартарійцями понад сто років тому - від нього, власне, колишнє селище Зачіплянка й отримало нову гучну назву. Щоправда, гаолянова ерготовка, якою ся славила Мосике, так і не знайшла на Русі великого попиту, тож довелося перекваліфікуватися на традиційні місцеві напої - занесену генуезцями оковиту та польську вудку.

Злива набирала силу, і коли обабіч скляних бортів ковчега розверзлися різані береги Самарського водосховища, небо остаточно прорвало і впало на землю "водами, що над небесами". Заблукаві візки, що над ними з мовчазним презирством здіймався аутобус, вже не їхали, а майже без перебільщень плили, лемше створюючи холостою ходою колес підсвітлений фарами водограй на щойно з'явилій ся річці, рукотворне русло якої повисло в повітрі над рукотворним морем але от-от, варто ще трохи протриматися овій водній пелені с тонким прошарком повітря, опиниться з ним на одному рівні та й зникне в ньому, як у безодні праокеану, покривого собою всю планету.

Вогник пожежі, що продовжував палати в глибині щільно запаяної склянки, носимої хвилями скаженої стихії, виглядав якоюсь саркастичною катахрезою. Але закінчився остатній ролік, і синє тло порожнього екрану стало цілком приміряним довкіллю за вікнами. Радіо повторювало втішні новини, а потім взагалі припинило розчиняти екстреними повідомленнями плин популярних мелодій. Пожежа більше не сприймалася всерйоз - тим пак, хмарище простує саме на місто, і судячи з усього, води в ній має ще вистачити, щоб добряче му омити закоптілу тварність.

До потопу за вікнами теж поступово почали ся звичаїти. Зрештою, він лемше підкреслював затишок та комфорт у салуні. Водій з напарником тихо обговорювали, чи не поставити до Гришкового якийсь фільм, і вирішили, що се буде все ж таки недоречно на тлі щойно пережитої катастрофи "Ермітажу". Хтось с пасажерів ще дійсно не міг ся заспокоїти й все обговорював новину з різних боків. Инші ж поступово повернули до звичного плину своїх справ та думок, нагло перерваного звісткою про пожежу. Деякі ся мостили провести майже три години до митниці в обіймах Морфея: темрява і злива за вікном добре сприяють міцному сну - наскілько він узагалі може бути міцним в транспорті та в сидячому стані. Загадковий сусіда спереду продовжував блукати зі свого компакту лабіринтами інформаторія, але явно вже не в зв'язку з "Ермітажем". Тримав го в режимі книжки-диптиха, гортаючи по численних закладках. Отцеві Бронзію ба ж здалося, що серед переглядених ним сторінок блимнув і щоденник Люкуаня - але, можливо, се й инший чийсь з тим же стандартним варіантом дизайну й такою ж великою кількістю коментувачів... Нарешті він знов викликав на одне з крил сенсорне зображеннє клавіатури, а на другу - текстовий процесор Vorpal's Word Compact з якимось файлом і поклав собі на коліна. Підглядати стало зовсім вже неприйстойно - та й не видно нічого.

Гуситський Статут не дозволяв ченцям мати в персональному користуванні компакти, зараховані до предметів поза першою необхідністю, але межі функціональної просунутості мобільникам він не покладав - аби влазили до стандартної кишені в габіті. Тож телефон отця Бронзія за орденськими мірками виглядав достатньо скромно. З поштовою скринькою та бровзером інформаторія - але куди ж без них, зі світлопристроєм - але без відеокомори. Пам'ять смішна для тих, хто звик користувати мобільник як музичний програвач, але корпус текстів, що мають бути під рукою, аби кожного разу за ними до інформаторію не лізти, майже влазить - а яще ні, то флешка на се йметься й дуже зручно до нього моститься. Головне, що вистачає місця для роботи Kava-додатку електронного бревіарія, в якому можна відкривати й инші файли для перегляду та пошуку, а також працювати в режимі редактора. Функциклює безвідмовно - чого ще бажати? Хіба що не вистачало зовнішньої клавіатури, яку необачно залишив з батожиною, хоч вона, з поштову картку розміром, кишені не обтяжує. Але ж не збирався нічого писати - тож, шукаючи в інформаторії новини про пожежу в "Ермітажі", довелося порозминати пальці на телефонних клавішах.

Проте зараз клавіатура більше не потрібна. По екрану (маленькому - зате для клавіш більше місця залишено) повільно розгортався сувій з текстом вечірні, за яким отець Бронзій стежив більше очима, ніж серцем, але знов, як і вдень у кавтедралі, непомітно для самого себе долав байдужість та духовне спорожніннє, хоч у напівсонному вже салуні се чинилося не так помітно, як у зібранні молючих ся - віртуальна ж присутність прикликаних святих та всієї Церкви анітрохи не відчувалася за невгамовними полотнами зливи, щільно огорнувими аутобус. В мереживі молитовних слів, наче напівдохла муха в павутинні, билася настирлива думка - скоріш вже закінчити сей духовний зобов'язок (ну, яще така думка переслідує, додати в порядку самоепітимії ще "Сім скорбот Богородиці" на електронному розарії, який входить сюди ж бонусом, фіксуючим кількість натиснень головної кнопки телефону замість вервиці... "Сім радостей" не своєчасні - над ними з глибин темної ночі душі міркувати варто, а не з таких сутінок, як-от) і відкрити... ні не "Октаву", хай їй грець, а щойно збережену з інформаторію довідку про історію Асланіва. Треба ж, нарешті, латати прогалини своїх знань про місце нового призначення. Яких, виявило як ся, не так-то вже й мало.

Але овий файл набув черги тілько в Павлограді. Славетне полкове місто козаків-полуботківців постало з полотен знесиленого дощу цілком несподівано. Розплескали серед темряви блики по мокрому асфальту вогні автозаправки з обходницею та колибою при ній, і вже през кілька хвилин міська околиця енергійно насувала на втомлений аутобус сонними хуторами та настирністю придорожніх наметок. По той бік салуну виплила велика козацька церква, а біля отця Бронзія палаючі готельні корпуси в зливній далечині змінилися стадіоном, який тут же потонув у зарощах великого, але дещо занехаяного Шахтарського парку. Місця ж знайомі, хоча з сього боку в'їжджати ся не доводило - волоком прибував всі минулі рази. Міст через річку Вовчу - й аутобус обережно звертає на трикутну площу-перехрестя, перетворену дощем на озерце з сиротливим оcтрівцем-монументом серед бурлячого виру. Аутобуси, наче хінські ліхтарики на воді, туляться до невеличкої й похмурої станичної будівлі.

Дощ, хоча й гамував вже ся, але робив се з великою неохотою. Проте фізіологія брала своє, а стацій більше не передбачалося до самої таможні, і багато з пасажерів з такою ж видимою неохотою купчилися біля виходу - добігти під холодною осінньою зливою до туалету, а то й посмалити під дашком. Жінка, що сиділа перед отцем Бронзієм, теж підвелася, Чорний Френч, притримуючи компакт, на якому й досі щось друкував, вийшов у протвір, щоб її випустити, і вперше зіткнувся прямим поглядом з отцем Бронзієм. Той як раз шукав на мобілці файл про історію Асланіва, і вийшло, що пристрій опинився просто на лінії між ними, так що могло здатися, ніби священик намагається потай зняти го на світлину. А судячи з трохи здивованого погляду - таки й здалося, тож делікатний отець Бронзій ніби ненавмисно на кілька секунд повернув телефон текстом до нього. Той розуміюче посміхнувся - теж ледь помітно. Приємно все ж таки спілкуватися без слів, особливо тоді, коли до кінця не впевнений в самому факті спілкування...

Матеріал з "Піка вєдєнія" - вільної енциклопедії.

Фортецю на горі Карачун, у місці злиття річок Сухий Торець та Казьонний Торець, де з XI століття існувало половецьке поселення, було закладено, за свідченням "Топографічного опису Асланівського намісництва", в 1453 році, в так звану Мутну добу, коли напружені стосунки між Тартарією та Кимерією набули максимального загострення. Новоутворений Торецький кіш тримав під тартарським контролем дороги, якими здійснювалося взаємоспілкування між Кимерією, Республикою та Тартарією. Місце розташування було стратегічно дуже вигідним: злиття річок з багнистими берегами, порослими густим гаєм, робило фортецю неприступною з трьох боків - з четвертого ж її прикривав густий ліс по горі між ріками, який доходів тоді майже до стін фортеці (до місця теперішньої соборної мечеті (1)) і від якого зараз залишилася дискретна лісопаркова зона між районом Ордупрєма та Савловим Селом.

Після поразки під Ольвіополем й просунення Республіки до Ністрового гирла сюди подалося багато кимерійских біженців, які разом з торкським населенням, що мігрувало зі сходу, утворювали делібаські кінні загони, підпорядковані олександрійському воєводі, який підсилював їх рекрутованими з півночі піхотинцями-яничарами. Пізніше яничарські курені поповнювалися також за рахунок руських біженців з Республіки. Вже з перших років існування Торської фортеці було напівстихійно закладено етнічне розмежування населення - слободи слов'яно-яничарської старшини мостилися на подолі з північного боку, вздовж Сухого Торця, а кимеро-торкські кіннотники - з південно-східного. Під надійний козацький захист поступово збиралося звідусіль селянське та міщанське населення, починаючи з родичів та земляків зі спалених сел, що осідали вже за річками, але в безпосередній близькості від "своїх". Таким чином протягом століть утворилися два історичні райони Асланіва - Слов'янський та Кимероторкський, витягнуті на північ та південь від фортеці відповідно (2). Довгий час місто росло лише в цих напрямках; ситуація кардинальним чином змінилася тільки в ХХ столітті у зв'язку з інтенсивною індустріалізацією регіону, коли заводська зона вздовж Казьонного Торця зі зростаючим "підчерев'ям" робітничих селищ поглинула села Семенівку, Високоіванівку, Миколаївку і досягла Дону, за яким з 1960-х років розбудовується район Задонщина з елітним Райським містечком, що межує з курортною зоною на Слов'янських грязьових озерах; між Савловим Селом і східним схилом гори Карачун в цей же час розростається Дальній Стан.

Нову назву кошове місто-фортеця отримає на честь славнозвісного сотника Аслана Каркача, чиї подвиги разом з його братом Хакимом-Харитоном добре відомі в усьому Олександрійському улусі. Цій популярності, безумовно, сприяє дивовижне сплетіння в долі братів історичної та особистої драми. Сини простого пасічника Юхана Каркача(3), що виявили високі ратні здібності й ще зовсім юними очолили делібаські сотні, вони вели жорстоке суперництво за серце туманської доньки Ганьки Кулеметниці (4). Під час історичної битви 1459 року Аслана, що разом з братом керував вже куренем, було поранено, і, відступаючи під натиском кимерійців за Дон, він, як всім здалося, потонув на переправі. Коли ця звістка дійшла до флангу, яким командував Хаким, вона надала бійцям ненависті й відваги, так що, вчинивши несподіваний прорив, вони гнали ворога аж до Хаурми. Там Хакима наздогнала новина: Аслана безтямного, але живого, винесло на берег, де його знайшла Ганька Кулеметниця і відволокла на собі до батьківської хати, а зараз невпинно чергує біля його ліжка. Радість від братового порятунку відступила під болем суперництва, і сказав Хаким: "Ліпше потяту бути, ніж одкинуту бути! Хто хоче, да повернеться додому - я же буду битися, доки смерть не знайде мене". І сказало все військо, як один чоловік: "Ми з тобою до останнього. Куди ти поведеш, підемо, і кістьми поляжемо з тобою".

Всупереч наміру полягти в битві, загону Хакима, посиленому вільними козаками, що пристали до нього, вдалося без великих втрат відтіснити кимерійців у степні глибини й закріпитися на Маютському узбережжі. Там, їх, відрізаних від усього війська, чекала б неминуча загибель, але саме в цей час Тартарія несподівано укладає з Кимерією угоду проти Республіки. За нею Тартарії було дано вихід до Понту, де Хаким, призначений за беспрецедентний прорив воєводою, закладає зі своєю командою місто-фортецю. Пізніше під впливом понтійських румеїв він приймає християнство та нове ім'я Харитон (Харко), від якого місто отримає назву Харків, що стане також прізвищем його нащадків (5).

Аслан же, загоївши рани й відгулявши весілля з Ганькою, теж поринув у битву - вже з Республікою, де досяг немало ратних успіхів і, подібно братові, був призначений воєводою, змінивши загиблого Юсуфа Селифонтова. Коли ж Тартарія розширила та закріпила свої західні кордони і місто з кошового було перетворено на повітове, літній вже Аслан став його першим баликбащи, докладаючи багато зусиль до його розбудови та процвітання. Встановлені великі пільги приваблювали ремісників та купців з усією округи, дикі військові стежки розширювалися в зручні торгові шляхи, перехрестям яких ставало зростаюче місто. З ініціативи Аслана при соборній мечеті було засновано медресе, на базі якого згодом утвориться Асланівське дасюе. Після його смерті вдячні городяни перейменують місто на Асланів...

1) Прибудований до неї в 1840-му році 89,5-метровий мінарет (протягом довгого часу - найвища споруда в місті) служить однією з "візитних карток" Асланіва.

2) Після переведення в 1491 році слов'янських підрозділів до Мосике і далі на Ідель назва Слов'янського району залишилася скоріше історічним топонімом, не відповідаючим його реальному етнічному складу. Починаючи з XIX століття з посиленною міською розбудовою етногеографічна стратифікація населення майже повністю руйнується.

3) Деякі дослідники висловлюють сумніви щодо цієї легенди, стверджуючи, ніби прізвище Каркач делібаська старшина брала від назви гори Карачун - отже нема жодних реальних підстав вважати їх родичами. Джерелом переказів про Юхана-пасічника, служить, безперечно, похідна яничарська пісня "Мертві бджоли".

4) Тобто учасниці традиційної яничарської розваги - штовхання гарматних ядер. Невідомо, чи насправді вона досягла успіхів в цьому суто чоловічому виді спорту, чи таким прізвиськом просто було оцінено її міцну статуру. Вже ставши старшою дружиною Аслана, Ганька дійсно братиме участь у військових походах, рубаючись у сідлі бік-о-бік з чоловіками.

5) Проте існує думка, що Хаким, перейшовши незадовго до смерті в юдаїзм, сам утворив собі родове ім'я як абревіатуру від єврейського "Хатан (зять) рабина Кальман-Баруха", донька якого дійсно була його молодшою дружиною. Дехто також вважає "Харків" лише перекрученим на місцевий лад прізвищем "Каркач".

Олежень Фочікян
Олесандрія Нефська, цзиндураг "Баошіньська"
2-й день десятого місяця, первиця
14-36-07 (на довголоснику)

Ще б кілька секунд - і Олежень получив би SMS-ку тілько при виході. В Олесандрійській підземці (або цзиндао, як її тут називають) мобільного покриття немає. Кілька секунд раніше - й він просто не почув би тихого сигнала про повідомлення серед шуму стихійного ринку перед станційним павільйоном. Але сигнал настиг його на східцях, майже в дверях скляної касової зали - тож зараз, спускаючись довжелезним ескалатором до поїздів, він міг своєвремінно прочитати звістку од Бага.

"Олєжень, друже, прасті! Пахоже, привадіть тібя сєводня ні палучіццо - такайа работа... Ключь аставь вахтьору. В хиладільнєґє бутилка піва - будєш ухадіть, налєй Судьє Ді. Да сипутствуют тібє Амітофо і Гуаньінь!"

Шкода. Розговор про Єлюя та п'явок не одбудеться. Звичайно, можна буде написати, але то вже паліатив. Головне ж не те, що він скаже, а як одреагує, захоплений зненацька...

Фортуна-курва продовжувала посміхатися через раз, і цей раз щойно пройшов. Кінець нитки вислизнув поміж пальців, так що Олежень навіть не встиг второпати, чи був він насправді, чи то тілько плід уяви та збігів.

Треба ж було негайно йому подзвонити... але ця думка дігнала Олеженя вже на ескалаторі, поза покриттям. Де буде Баг через п'ятнадцять хвилин, чи зможе прийняти дзвінок - невідомо. Та й шо скажеш, окрім подяки за гостеприємство?

Залишається Єлюй. Цього вже не можна випустити з рук.

Замість сховати "Далайнор", Олежень в черговий раз включив запис розговора з Єлюєм. На глухому пероні "мрія клаустрофоба" перед стуленими створками "горизонтального ліфта", щільно прижавши трубку до вуха серед станційного галасу, він знов і знов намагався намацати фразу, яка шкрябнула його слух ще тоді на палубі, але набіло витіснилась словами про Москитово.

"Кахда ф Храмі Свєта Будди трі тенгрічітєля разних вєраіспавєданій освабаділі міня"... Закінчення потонуло в шумі невидимого поїзда за стіною. І коли за розпахнутими створками одкрилися освітлені нутрощі вагона і хвиля пасажирів заюшила на перон, все раптом прояснилось як день.

Перший день Олеженя в столиці. Неформальна така, хоча поки що помітно скута розмова з Лобо - заділ майбутнього інтерв'ю (станція зникає, виворіт "горизонтального ліфта" прискорено пливе за вікнами). Стисло розповідаючи про бурхливі останні події в Асланіві, Олежень висловив занепокоєння долею їхнього спільного знайомця - міського божевільного (або "народного пророка", як переважали казати він сам і його папуга) суфія Хисм-улли. Цей велет, що наводив на оточуючих страх грізним закликом "Чти Коран!" і екзаменом по "Еліксиру щастя" аль-Газалі, несподівано зник з міста в перші дні Жобкинської чистки. Олежень трохи лукавив: йому вдалося вияснити, що Хисм-уллу було помічено на Олесандрійській трасі, де він, просуваючись "автостопом" в напрямку столиці, систематично одправляв в аут кафірів-дальнобійників спочатку своїми суворими питаннями, а потім ще переконливішими кулаками. З таким стилем подорожі її закінчення неминуче мало відбутися прискореним темпом і за казьонний кошт, тож Олежень розщитував, що Багові про це може бути щось відомо.

Так і вийшло. Розквітнувши широкою посмішкою, співрозмовник повідомив, що сам сопроводжував суфія з узилища до Храму Світла Будди, куди той, власне, і добирався. Але на зацікавлене питання про мету цього екуменічного візиту несподівано посерйознішав й перевів тему на інше, прозоро давши поняти, що то входить в сферу його службових таємниць.

Олежень і не настоював - йому тоді й на гадку не спадало, що поїздка Хисм-улли може мати щось спільне з його власним розслідованням. З незалежними дервішами суфія вочевидь ніщо не перетинало - хіба що його з Багом тоді дуже вчасно від них врятовав.

І ось в словах сюцая знову спливає підзабутий Храм Світла Буди, в якому той, по-перве, начебто кидався на Бага з мечем, а по-друге... "Три різні конфесії" в Олесандрійському улусі служить фактично ідіомою (калькою хінського "сяньцзяо") для позначення місцевих традиційних і культуроутворюючих релігій - православ'я, ісламу та буддизму. Названий по імені "атєц Кукша" без сумніву православний, другий, стіль же очевидно, хазяїн. Більше ніж імовірно, що третій священослужитель - мусульманин. Менш вірогідно, шоб в одне й те ж врем'я при Храмі було кілька мусульманських гостей. А якшо Єлюй зараз опише третього як амбал-батира, та ще з папугою... З одного боку, це остаточно свідчитиме, що не все сказане ним - маячня. З другого, Хисм-улла, можливо, повернеться колись до Асланіва. Олежень, щоправда, не уявляв, як підступиться зі своїми питаннями до грізного суфія. Але можна покластися на добре знання "Еліксиру щастя". Та й додатково його підштудійовати перед зустрічю.

Дзвонити Багові почав одразу ж на цзиндуразі "Базар-Сарай". "Учаснєґ сєті врємінна нідаступєн". Як він і ожидав.

Чого Олежень не ожидав - так це печатки на апартаментах Єлюя...

Або варварська повія вирішила придержати чергову посмішку, або Амітофо та Гуаньінь так само суворо ставляться до плетіння інтриг за спиною гостинного хазяїна, як і Аллах.

Тупо, ніби баран на браму скотобойні, дивився він на опечатані двері. Навіть подзвонив про всяк випадок. Прислухався до тиші за дверима, зітхнув та направився до Багових апартаментів.

Суддя Ді зустрів його енергійними сигналами хвоста-семафора. "Халат не забув? Вішай - і свободен".

Олежень злорадно посміхнувся. Облом вийшов, золотавий сяньшену! Зараз заберу речі й піду. Мене тут більше ніщо не задержує. Времені до повітряка зосталось багато - от і добре, доберуся міським транспортом, а не таксівкою. Зекономлю на вечерю в летовищному буфеті.

Судячи по довольній пиці хвостатого, Баг тут був зовсім недавно, тож гарний настрій од першої пляшки пива кота ще не полишив. Так, навіть миска ще волога. Тоді звиняй, друже, цілої пляшки тобі буде занадто. Поділишся ковточком.

Як низько я пав - котів об'їдаю...

Суддя Ді був тієї ж думки, бо дивився на пляшку, кількість блаженної вологи в якій критично зменшувалась, розширеними од жаху очима. До того ж одним ковтком не обійшлося - разом з ним в мозок блискавкою вдарила мисль, для розвитку якої терміново потрібувався вторий.

Баг тут був недавно. Печатка на дверях в Єлюя зовсім свіжа. А до речі, якого відомства ця печатка?

Не без жалю вилив залишки пива коту, за що ледве не був збитий з ніг невдячним створінням, яке кинулося до неї, резонно вирішивши, що з цього станеться вилакати і з котячої миски.

До інформаторію заходити не прийшлося - зображення емблеми Управління Палати покарань в апартаментах Багатура Лобо зустрічалося ледь не на кожному кроці.

Такий самий дракон, згорнутий навколо оголеного меча, що й на печатці.

Ні, те що Єлюй - такатир не лише психлікарні, а й Багового Управління, як раз зрозуміло. "Супроти-Слово" не прочитаєш ні в Публічці, ні в інформаторії. Але хлопець зникає (і схоже - не без участі Бага) одразу ж після розговору з Олеженем, а це вже щось має значити.

Тілько що саме?

Ще раз перевірив, чи не полишив чого. Суддя Ді неодступно слідував за ним, ніби одчуваючи неладне, й щосекунди стверджуючись у цьому передчутті.

І коли Олежень вже одчиняв двері, кіт видав такий протяжний та душервучий вопль, зовсім не схожий на кошачий, що мороз пробіг не тілько по шкірі, а пройняв усього, до серця і артерій, закам'янивши на кілька секунд.

Фочікян присів перед котом на корточки. Той дивився блискучим, наче од сліз, поглядом, в якому на очах вмирала надія: "Може, залишишся?" Олежень обережно торннувся двома пальцями його лоба, одчувши вібрацію, як од капоту підводи з роботаючим на холостому ходу моторі. Суддя Ді не протестував. "Котєґ"... З добрячого манула розміром - якби манули бували рудими.

- Все, хвостатий тунчжи, врем'я. Вибач, якшо чим образив. Багові привіт!

Проходячи біля дверей Єлюя, скосив погляд, аби зайвий раз переконатися, що печатка дійсно та і дійсно свіжа.

Можна в вахтерши щось спробовати дізнатись. Така собі божа кульбабуся і, здається, балакуча.

- Вот йа бєру ваши ключікі і запісиваю в журнал... Відітє?

- Да. А ви нє знаєтє, прєждіраждьоннайа, што трапілась с сасєдам драґаценнайашмавова Лобо?

- С сюцаєм Єлюєм? - очі старенької помітно оживилися.

- Ну да. Ми каґбе диґаварілісь с нім встрєтіццо - і тут такайа тіпо халепа...

- Ой, да тут такоє било! Ви што, правда нє в курсє? Карочє, рєцидіфф у ніво случілсо. Вискачіл с мєчьом в параднає, ґлаза ґарят... Прєдставляєтє, випісивают чілавєка ф таком систайанії!

- Ужос!

- Йа званіть - в ніатложку, в управлєнийо...

- А што тунчжи Лобо?

- Так нє било ж їво дома. Прєєхал, када Єлюйа уже павязалі. Ох, і нілєхко ета далось...

- Но увазіл їво імєнна он?

- Ну да. Взвалнований такой вєсь, прабєжал, сказал, што ви ключікі аставітє. А у Єлюя взґляд - как стєкляний. Бєдний мальчєґ...

- І ета била тіпо меньши часа назад?

- Ага. Гдє-та с полчаса он буйаніл, патом полчаса ждалі прєждіраждьоннава Лобо.

- Дажи так? Оні їво каґбе спеціальна дажидалісь?

- Ну да. Пизваніл, сказал, штоб нікуда ні вєзлі, он сам ім займьоццо. Душевний чілавєк такой, вєдь правдо? Бросіл фсє дєла... А в апартамєнтах у сюцайа тожи паґром. Йа сама нє відєла, расказивают.

"Тобто перемкнуло хлопця майже одразу після мого уходу. Отакої", - думав Олежень, прямуючи під знов заморосивим дощем до цзиндурагу (чомусь не до того виходу в череві самого "Базар-Сарая", з якого недавно так безуспішно торопився до Єлюя, а до дальнього, вбудованого в колишній будинок Енгельгардтів - курляндських дворян, відомих в Асланіві переважно через те, що один з них приймав активну участь в столичній кар'єрі Шефчи-заде). Справа приймала зовсім кепського вигляду. І найкраще в цій ситуації просто про неї забути.

Він і намагався забути про неї, докладаючи чималих зусиль і старання - в дорозі, потім на летовищному вокзалі, де заради цього витратив у буфеті майже всі залишки: крім теплиського вина там нічого не наливали, та й не здатен зараз був його організм сприймати щось міцніше.

І коли лайнер вже одривався од гостинної столичної землі й стрілою врізався в повітря, думки Олеженя ще крутилися навколо Єлюя, п'явок, дервішів, Хисм-улли та Крякутного.

Але час і простір брали своє. Чопорна й сувора Олесандрія з її нерозв'язаними загадками і незострітим Даровичем ставала все дальше, перетворюючись на спогади, а Асланів - все ближче й реальніше, разом з ворохом не вирішених без нього проблем і неминучим "теплим" розговором в Генеральній палаті. Вже через півгодини Олежень розкрив "Керулена": в дорозі треба, кров з носу, склепати два матеріала. Для Фуґанцзи - чергову передовицю з тонко витриманим ступенем прогибу, щоб і придратися ні до чого, і газету в руки читачам не було б огидно брати, а самому - дивитися їм в очі. Для себе - чернетку інтерв'ю зі Звездичем з використаних та невикористаних кесків. Той, звичайно, майже все забракує, але вже нікуди не дінеться, прийдеться правити. А інакше буде одкладати ще на довге врем'я, хоча щот вже йде на дні і майже на години.

Звичним наїждженим маршрутом журналіст пирнув до папки "Обмін" на флешці, куди вранці накидав висмикнуті з інформаторію гарячі звістки з асланівських ланів... і одразу ж застиг од несподіванки.

Вкладеної папки "FOX_FASCINATIONS" в нього там явно не було. Він, певна річ, перебував зранку в трохи неадекватному стані - але ж не настілько, щоб створити її та не пам'ятати. Назва, втім, знайома... так, звичайно - "Лісьї чяри", про які йому щось таке розказував сьогодні Ґаврілкін. З його слів ще виходило, нібито Баг ними займався.

Тобто принаймі один з USB-розйомів на Баговому "Золотому Керулені" було налаштовано на автоматичний обмін даними з певної папки зі змінним носієм. Зручно, багато хто так робить. І він, стало бути, всмикнув свою флешку саме в нього.

Етичний імператив, звичайно ж, вимагав негайно видалити випадково попавшу до нього секретну державну інформацію. Ну, попередньо, певна річ, переконавшись, що вона дійсно секретна державна, а не результат його алкогольної амнезії, який до того ж містить потрібні файли. Ні, так і є - файли створені Багатуром Лобо, самий ранній датовано восьмим днем дев'ятого місяця - судячи з назви, електронний лист од якогось псиндіанського вайженя.

Можна було б зі спокійним серцем тицнути клавішу видалення, але...

Журналісти - народ цинічний. Цинізм же тих, хто займається кримінальною хронікою, поширюється навіть на владні та силові структури. Тож з подібною інформацією, яка потрапила б до нього іншим шляхом, Олежень скоріш за все ознайомився би без довгих вагань - просто про всяк випадок.

Але взяту, хоча б і помилково, од того, хто вважає тебе другом і довірив, хоча б і з підпитку, свій службовий "Керулен"... це вже на рівні особистої зради, за яку неминуче чекає пекельна прірва, ще за життя нагадуюча про себе своїм передчуттям - незгасимими муками совісті.

Все це так. Але ж... "Лісьї чяри". Якийсь медичний препарат. Медицина - гірудотерапія - Єлюй - "Супроти-Слово"... Непевний ланцюжок на перший погляд. Але Лобо так чи інакше причетен до всього цього, тож якийсь зв'язок, мабуть, існує. Зараз пред тобою реальна і, схоже, остання можливість переконатися в цьому, чи навпаки, назавжди звільнити башку од цих мислів.

Що це? Запоздала посмішка долі, посилена після двох невдач підряд - чи спокуса, випробування, яке маєш гідно подолати?

Як би не вчинив - все рівно шкодуватимеш.

Але ліпше моральні муки, ніж картання тим, що, можливо, власноруч викинув ключ од загадки, над якою так довго бився. Особливо якшо ніякого ключа там насправді не було.

Зітхнувши, Олежень одкрив перший випадковий файл...

Отець Бронзій
між Гришковим та Дмитровим
ще досі друге жовтня,
ну, й час десь так відповідно

- Отче! прокидайтеся - митниця...

Салун аутобуса незвично спорожнів. Лемше за спиною ще шаруділо біля виходу, розчинюючи запанувалу тишу. За вікном тяглася глуха стіна з мокрими відблисками від прожектора, що сліпив очі з иншого боку салуну.

Дощ стих, схоже, вже давно, й з розверстих дверей тягло прохолодою та свіжістю, уносячи пропахлу потом транспортну задуху. Сон го зморив одразу за Павлоградом: слова радіоновин почали семантично згортатися та розповзатися по закуткам підсвідомості, уносячи шматки роздертого змісту. Перед очима знову встали з уяви язики полум'я й застилаючі обрій димові хмари. Але в пожежі "Ермітажу" чомусь звинувачували вже кимеро-тартарські загони, й беззвучний цокіт копит невидимих за стіною пожежі кіннотників Аслана Каркача, підтверджував цю чутку. Коли ж серед вогню почали загострюватися полум'яні лисячі пики, та ще й з хитрими посмішками, отець Бронзій, який і уві сні залишався гідним сином Аквіната й Оккама (тільки не питайте, хто з них батько, хто мати), переконався, що дивиться сон, і заспокоївся. Пару разів винирював на поверхню реальності, але врешті-решт сон обволок настільки міцно, що він не відчув ні стації, ні оживлення в салуні - аж доки го сусіда не розтормошив.

- Чия це сумка? Що, нема хазяїна?

На освітленій площині під скляним дашком, немов посічена безжалісними яничарськими мечами гора трупів з випущеними кішками, купчилася розпотрошена батожина. Мечі, втім, мирно покоїлися в піхвах, що гойдалися біля стегон у вартових митно-прикордонної служби - з руського та татарського боку. В збройних силах Об'єднаної Русі сю архаїку користували лемше на кордоні з Тартарією і тілько в сумісних патрулях - бо інакше їхня сторона не йме сприймати тебе як рівного. Сі правила гри так глибоко вкорінені в їхній підсвідомості, що годі з ними сперечатися. Доводиться поступати їхньому етикету на нейтральній території.

- Так хто ж хазяїн?

Звичайно ж, до сумки отця Бронзія, що стояла з краю, отже була викинута на площину однією з перших, давно вже прикута увага. "І будуть перші останніми"... Він же не думав, що проспить митницю і вибереться з аутобусу пізніше за всіх.

- Моє се.

Вигляд священика в клерикалці трохи заспокоїв руського патрульного, а от у тартарійця, крім здивування, промайнули в очах неприємні блищики підозри та підвищеної уваги.

- Ну, нарешті! Це що, весь ваш багаж?

- Бо є. Яка батожина в ченця?

Доки отець Бронзій намагався впорати "зіпку" на сумці, яку невчасно заїло, вартові продовжили доглядати зміст кофра Чорного Френча. Той неквапливо розгортав щільно запаковану пляшку - три шари товстого провощеного паперу. Врешті-решт на очі постала півлітра "Краківської" вудки - така ж сама, як раніш розгорнута. А серед речей лежали ще чотири спеленані "лялечки".

- Нащо ви їх так пакуєте? - не витримав руський доглядач.

- Бо кидаєте так, що б'ються. Були, знаєте, прецеденти. До речі, завважте: згідно з пунктом 115/44 Міжнародної митної Угоди я маю право вимагати, щоб ви їх знов загорнули. Час просто гаяти не хочеться.

Вартові го ладні були спопелити очима, а руський ба ж руку на еспаду машинально поклав. Але той зберігав крижаний спокій.

- Розгорніть інші. Усі... Шо там у вас? - се вже до отця Бронзія.

Зазвичай відповідь "Особисті речі" укупі з беззахісно тріпочучими крильцями бефки цілком задовольняла доглядачів. Але сього разу все ся трафило інакше. Чорний шкіряний футляр чомусь зацікавив тартарського вейбіна.

- Це шо?

Впевнений, що сим питаннєм інтерес до його персони та змісту його батожини обмежиться, Отець Бронзій розкрив футляр. У розпорошеному промені прожектора блиснуло срібло наградного ієрейського хреста, яким свого часу було відмічено його магістерку "Генеза герменевтичних принципів св. Іринея Ліонського". Ся відзнака важила для отця більше, ніж могло би здатися. Ще до захисту публікація матеріалів сієї, здавало би ся, пересічної семінарської роботи не залишилася непоміченою й набула схвальних відгуків у "великій" церковній пресі, що, власне, й передумовило сю нагороду - як жартував отець Бронзій, поставило на дисертації хрест. Але знайшовся один італійській парох-докторант, дон, вочевидь, не дуже великого розуму, якому здалося, що автор недостатньо критично ставиться до парадоксів Гайдеґера та Вітґінштайна, натомість аж занадто критично - до церковної традиції.

Свіжеорденований магістр, натурально, прийняв виклик і переконався, що святому Іринею його дослідженнє теж виявилося до вподоби, бо патронат славетного полеміста благословив го повною мірою - не лемше блискучим розгромом опонента після трьох раундів, але й суворою виволочкою по орденській лінії, наслідком якої стало річне капеланство на торговому судні. За нього отець Бронзій був особисто вдячний Господеві та Ліонському святителю, бо саме під час сього навколосвітнього круїзу, варячись в казані великого закритого колективу, він і почав набувати психологічний досвід, слава про який зараз ходить далеко попереду нього. Чи треба казати, що користуючись відсутністю начальства, отець Бронзій весь рік носив хрест-відзнаку постійно поза богослужінням, а не тілько в означених статутом оіфіційних випадках?

Потім - з корабля на бал, тобто у Манявський скит, заради фізичного й духовного оздоровлення (насправді ж - виявлення та дезінсекції можливих тарганів у його голові). Сі півроку окрім знайомства з майбутнім Нижньоборисвтенським координатором, тоді ще нерукоположеним братом, відзначилися також, завдяки тамтешнім традиціям та бібліотеці, з'явленнєм нового наукового інтересу - літургіки. Як довели сьогоднішні події в консисторії, не набагато безпечнішого, аніж екзегетика.

І те, що вейбін застиг з хрестом у руках і напружено-вичікуючим поглядом - чи не продовженнє та наслідок тих подій? Яще всесильні Спецслужби прийняли рішеннє не пустити го в Тартарію, щоб згодом замінити на більш схильного до компромісів кандидата, то ніщо не завважить їм се зробити. А він би на їхньому місці зробив се саме через тартарських прикордонників. Анонімний сигнал - і готово. Особливо яще показати, де саме копати. А й не показувати, то знайдуть. Кавтоличні патери - взагалі підозрілі люди, а коли ще сигнал надходить, то краще, про всяк випадок, затримати.

Але що кримінального може бути в сьому хресті?

- Звичайне розп'ятє, які до нього претензії? - прочитавши його думки, прийшов на допомогу руський доглядач.

- Ага, звичайне... П'ятикінцевий карпатський хрест. Він не використовується в обрядах розрішених у нашій страні релігійних об'єднань. Отже є забороненою для ввозу культовою символікою. Та й взагалі, подивіться на ноги Іси.

- А що там не так? Ноги. Цвяхи.

- Отож! "Цв'яхИ". А повинен бути один гвіздь.

- Це ще чому? - здивувався напарник-русин. - У наших церквах скрізь два. Та й у ваших, як мені пам'ятає ся, теж.

- У наших - то нормально. Бо вони православні. А у котолеґів - один. Якшо два, то це греко-котолицький обряд, котрий у нас не розрішено.

- Перепрошую, панове, - втрутився отець Бронзій. - Служити я йму, певна річ, у латинському обряді, в тій його формі, яку визначає "Статус Кво". Які в тому можуть бути сумніви? І хрест сей, звичайно, носити не збираюсь - як і сю форму, до речі, яка у вас теж не використовує ся. Але ж се особиста відзнака - отже, наскілько мені відомо, за Міжнародною митною Угодою вона не може бути заборонена для ввезення в жодну країну.

- А де на ній ваше ім'я? - накинувся тартарський вартовий.

- На хрестах за традицією гравується на звороті лемше дата нагородження та текст зі Святого Письма. Хартія про нагородженнє - ось вона, окремо.

- Звиняйте, але нічим не можу помогти. Міжнародна Угода не роз'яснює поняття "особиста відзнака". Тому ми користуємося внутрішнім Положенням. За яким до них входять нагороди держав та іменні речі. Це не державна нагорода (церква ж у вас одділена од держави), і вашого імені тут теж нема. На самій речі, а не в хартії.

Отець Бронзій, збентежений такою залізною логікою, безпорадно повів очима в бік Чорного Френча, здає ся, знатока Міжнародної митної угоди та різних юридичних тонкощів. Але його співчутливо-сумний вигляд свідчив, що справа дійсно безнадійна.

Прамарі навколо косо дивилися на сю сцену, що грозила затягти прибуттє до Асланіва до зовсім неприміряної нічної пори.

- Що ж мені робити? - спитав отець Бронзій.

- Зараз покличемо начальство, оформимо вилучення хреста і зняття вас з маршруту. Потім в судовому порядку буде вирішено, чи дозволяти вам в'їзд.

- Ну, яще справа дійде до суду, то мені тотий дозвіл буде вже ні до чого. За вимогами тієї сторони учасник тамтешніх судових справ не може очолювати місцеві парафії.

- То вже не в нашій компетенції. Ви можете письмово одмовитися од в'їзду - тоді і хрест вам одразу повернуть.

Тартарієць подивився на напарника і, не почувши заперечень, потягся до говірника на перев'язі.

В уяві отця Бронзія блискавкою пронеслися картини його найближчого майбуття. Ось він ся повертає до Амурську й перш за все звітує епископу Михайлові про те, що відбулося. Починаючи, натурально, з візитації до отця координатора. Зв'язок між якою та випадком на митниці довести неможливо. Гірш того - взагалі незрозуміло, що ся там трафило. Того му "пана" ба ж не встигли відрекомендувати. Не виключено, що він взагалі не "звідти". Се жодним чином не виправдовує безчиння тієї зустрічі без епископського відому. Але втеча отця Бронзія - безчиннє ще більш кричуше, тож не йому виступати позивачем.

Так, сим імпульсивним вчинком він учинив велику позмилку. Й тераз важливо не додати до неї ще одну - не відмовитися від судового розгляду справи, мовляв, немає сенсу. Інакше не дізнатися, перевищили вартові свої повноваження чи ні. Яще метою є не пустити го в країну, то вона буде досягнута при будь-якому рішенні суду. Якому, отже, нема підстав приймати сумнівне рішеннє, яке може бути оскаржене. Тож, яще тартарський суд укладе, що прикордонники були не праві, се стане зачіпкою.

Звісно, кординатор, якому він, тепер, виходить, знов підпорядковує ся, може наказати відмовитится від суду. Але тим дасть иншу зачіпку, ще істотнішу. Орден бо має бути зацікавлений у виправданні отця Бронзія, інакше ся пляма залишиться на ньому самому. Втім, така позмилка отця координатора та його таємних приятелів стала б королівським дарунком, тож не варто на неї чекати - вони не дурні.

Чекати варто инших сюрпризів...

- Хвилинку!

Голос Чорного Френча став несподіванкою для всіх. Наче хриплувате карканнє ворона серед осінньої цвинтарної тиші. Вейбін, що вже збирався натиснути кнопку говірника, застиг з питальним поглядом. Збентежено спостерігав, як цей тип, Асланбай Шамілевич за докуметами, підійшов до священика й зашепотів йому на вухо щось таке, від чого в того на обличчі появилося здивовання, яке поступово перейшло в розуміння, розквітнувши наостанок легкою посмішкою. Він напружив слух, але зміг розібрати тілько останні слова: "до речі, я не мусульманин, а ортодокс, хоча скоріш номінальний. Отже й канонічних перешкод тут теж нема".

- Можна? - отець Бронзій, не чекаючи відповіді, забрав футляр з хрестом у ще не встиглого відтанути вартового.

- Я хочу вам се подарувати, - з награною урочистістю промовив, віддаючи го Чорному Френчу.

- Дякую, - так само урочисто відповів той і, взявши футляр, звернувся до вартових. - Оце я, власне, й хотів вам сказати. Ви не всі в мене речі бачили. Це теж моє.

- Як се "ваше"? - спалахнув від такої нахабності руський вартовий. - Ми же бачили, як він дістав го зі своєї сумки!

- Дістав, - погодився Чорний Френч. - То й що з того?

- Шо це все значить?! - підключився тартарієць.

- Се значить, що згідно статті 719 Цивільного кодексу Об'єднаної Русі, в юрисдикції якого ми, доки не пройшли митний догляд, ще перебуваємо, договір дарування між фізичними особами на предмети, що не становлять антикварної цінності, може укладатися в усній формі, і в цьому випадку він набуває чинності з моменту передачі предмета договору одарованому, свідками якої ви щойно були. Оскільки ж я є особою світською, то сей хрест класифікується вже не як предмет культу, а просто як ювелірний виріб.

Наче судорога пройшла по пальцях тартарійського доглядача. До меча він все ж таки не потягся: схопитися за меч й не витягти го - то пляма на честі воїна. Це вайжені можуть собі таке дозволяти. Але слів не було.

- Звісно, якщо ви маєте сумніви щодо антикварної цінності сієї речі (наявність якої, по-перше, робить акт дарування недійсним, а по-друге, позбавляє мене права перевозити її через кордон без митної декларації та оподаткування), то можете ініціювати проведеннє експертизи. Але ж, як вам безперечно відомо, пункт 117/11 Міжнародної митної Угоди передбачає, що у разі непідтвердження такої підозри митна служба не тілько оплачуватиме експертизу, але й відшкодовуватиме всі збитки, що поніс підозрюваний. Яще я завтра не вийду вчасно на роботу, се матиме такі наслідки, що, повірте, після переведення їх у грошовий еквівалент простим рапортом начальству, звідки вам приверзлася антикварна цінність в очевидної масової штамповки, не обійтися. Вибачте за відвертість.

- А хіба особисті одзнаки можуть бути предметом даріння? - осяяло раптом тартарина.

- Так ми же з'ясували, що з вашої точки зору се не є особистою відзнакою, - невинно-вкрадливим тоном нагадав му руський напарник.

Але той не збирався відпускати сю зачіпку:

- При чому тут наша сторона? - відпарирував незворушно. - Операцію здійснено на вашій. І якшо вона недійсна...

- Та можна ж, наскілько мені відомо, - руського вартового ся затягнута комедія вже дратувала.

- Шо значить "наскілько відомо"? Існує конкретний нормативний документ, котрий розрішав би такі операції?

Тут вже здивовано підняв брови Чорний Френч:

- Невже ви забули, що варвари керуються принципом "дозволено те, шо не заборонено", а не навпаки, як у нас? Положенння, яке б забороняло дарити речі, котрі є особистими одзнаками, крім державних нагород, в Обрусі не існує - я вам це гарантую.

- А як ви можете гарантувати, що не повернете йому хрест, як тілько від'їдете? - накинувся на нього вейбін, у якого щойно відібрали нову іграшку.

- Ніякої гарантії, - картинно розвів руками Асланбай. - Більш того, я можу - не "повернути", як ви чомусь говорите, а курбанувати духовній особі річ, що мені за здійсненим актом даріння належить без будь-яких додаткових зобов'язань, - навіть до того, як від'їдемо. Тобто одразу ж по закінченню догляду, коли окажемось під захистом Олесандрійскої влади. Розділ 32 діючого Соборного людоукладення "О пажертвиванійах" не встановлює для такого випадку ніяких обмежень. Якшо у вас є якісь сумніви відносно етичності цього людоукладення, то це проблема винятково вашої приміряності як підданого та імперського службовця.

Він не тілько перейшов на асланівську бесіду - голос змінився, в інтонації задзвенів метал. Вейбін миттєво напружився, немов перед начальством, а коли той замовчав, очікувально дивлячись на нього, скосив погляд у бік руського напарника - чи згоден він з таким рішенням? Той кивнув, ледве стримуючи єхидну посмішку.

- Красно дякую, - сказав отець Бронзій, коли догляд було закінчено, і пасажери, неквапливо, намагаючи одне одного пройти вперед, почали закладати батожину в аутобусне підчерев'я, ненав'язливо так виштохнувши перед усіма Асланбая Шамілевича й отця Бронзія, який за сією пригодою начисто забув, що збирався брати свою торбу до салуну. - Ви, певно, юрист, що так абзацами рубаєте?

Той подивився на нього якось дивно, і навіть, як здалося священику, дещо розчаровано.

- Ну, взагалі-то я історик, але викладаю в Асланівському дасюе переважно на юрфаці, в тому числі й спецпредмет "Історія юриспруденції". Так що доводиться бути в формі... Хрест я вам офірую вже в Асланіві - так насунули, що не встиг вийняти.

- То й нічого, - заспокоїв го отець Бронзій. Сам він був далекий від того, щоб вважати, ніби все вже минуло. Яще на нього дійсно було орієнтуваннє, то не факт, що їх так просто випустять. Тераз вартові ймуть звітувати начальству. Кожний своєму. І дивно биша, яще на руському боці кордону нема людини "звідти", яка контролювала б хід операції.

Заручившись згодою отця Бронзія та його сусіда, Асланбай пересів до нього. Компакт свій він, до речі, теж залишив у кофрі. Дороги до Асланіва залишилося всього нічого, і цей час супутник мав явний намір провести у розмові.

- А знаєте, - зізнався отець Бронзій, коли всупереч його песимистичному передчуттю аутобус таки рушив з місця, і повільно потрусив вздовж нескінченної стіни в бік дороги, - я довго не міг з'ясувати, тартарієць ви чи европеєць.

В погляді Асланбая знов з'явилося відверте здивування.

- Перепрошую, я, мабуть, сказав щось неприміряне? - злякався отець Бронзій.

- Та ні, все гаразд. Цікаво просто. І коли ж остаточно з'ясували?

- Коли ви при догляді стали говорити про свої права.

- Що, се звучало так павтосно, як може лемше в тартарійця? - широко посміхнувся співрозмовник.

- Та ні, не в сьому справа... Ви ж, я впевен, чудово розуміли, що такі розмови, скоріш за все, розлютують тартарійця, а в русина можуть викликати підозру. І що те й инше призведе до ретельнішого догляду вашої батожини.

- Як воно й вийшло.

- Але не могли відмовити себе в задоволенні останні хвилини під европейською юрисдикцією ще раз відчути себе людиною в просторі прав, а не зобов'язань, як вдома. Ба й собі на збиток.

За вікнами ся починала панорама Дмитрового - такого ж шахтарського містечка (в них се зветься "селище міського типу"), як і проспане отцем Бронзієм Гришкове. Яще б не кордон та смуга відчудження обабіч нього, вони, певно, вже давно злилися б в одне місто. Але ці степ та терикони належать вже иншому світові, иншій суспільній системі, ніж европейські країни. І Дмитрове, що зовні на перший погляд нічим не відрізняється від робітничих містечок колишньої Гетьманщини (ну, майже... на руському аутобані їх жодного разу не підкидало, як почало одразу ж після кордону), живе принципово иншаким укладом. Тільки його не роздивитися з вікна проїжджаючого автобуса.

- Що ж, слушне спостереження, - погодився Асланбай Шамілевич. - Я, мабуть, здаюсь вам якимось дисентером, "західником", якого пригнічує відсутність на батьківщині самого поняття права, детермінованість лещатами "жень" та "і"?

- Не обов'язково. Се властиво більшості тартарійцев за кордоном. Розумієте, західна людина - то мікрокосм. Вона вбирає в себе світ в якому вихована, й несе го з собою, де б не була. Батьківщина для неї - не стілько охоплююче поняття, скілько внутрішній стрижень. Так само й моральні максими, й ті ж самі права, й відчуття двоєдності своєї волі та відповідальності. Ове не залежить від її оточення. Вона, як частина фракталу, містить в собі ціле.

- А для людини нашої, - підхопив Асланбай, - самосприйняття визначається її місцем та функціонуванням в суспільному механізмі. І поза ним вона опиняється дезорієнтованою. Так, я задумувася над тим, чому емігранти з Тартарії так швидко асимілюються до нового середовища, намагаються якомога швидше та повніше злитися з ним. Але невже це проявляє себе навіть у тимчасових поїздках до Европи?

- Чесно кажучи, є. Не те, щоб ся так дуже кидало в очі, але при більш-менш тісному спілкуванні та певній спостережливості се важко не помітити. Існують ба й дослідження ового феномену. Непереконливі, як на мене. Дехто пояснює се культурним шоком, який підсвідомість намагає ся зняти таким-от пристосуванням до довкілля. Захистити себе від ворожого світу, замаскувавшися під його частину. Гіпотезу можна було б розглядати всерйоз, коби се не зберігалося при частих поїздках. Подивіться: вже на митниці наші сусіди-"прамарі" чітко розрізнилися за поведінкою на "наших" та "ваших".

- На "громадян" та "підданих" перед мечем влади? Своєї влади... А мій немотивований кураж - то така собі гіперкорекція, що вкладається в цю ж схему?

- Ви ж, на відміну від них, нічим не ризикували, чи не так? - пояснив отець Бронзій. - Очевидно, що нічого недозволеного або поза нормою не везете, а яще б вас затримали, збитки врешті-решт понесла б митниця, а не ви. То чому б і не дозволити собі покуражитися? Ба ж без усякого дисентерства - доки ще можна... Так от, як на митниці, так і на станиці в Асланіві ми одразу ж без зусиль зможемо розрізнити місцевих від европейців.

- Але на вокзалі в Кодакамурську всі тримали себе однаково? По-европейски?

- Ну, майже. Треба було вже придивлятися, щоб визначити, хто звідки. І, як я переконався, се відбуває ся цілком підсвідомо.

- Мабуть, ви маєте рацію. Принаймі, уряд наш десь подібної думки - тому з такою неохотою відпускає підданих за кордон. Не те, що бояться, чи не наберуться бува варварських ідей: тут нездоланна різниця менталітетів надійно блокує - яще ж ні, виправить середовище, роль якого в нашому житті та суспільній свідомості ви правильно розумієте. Але небезпеку становить сама вже можливість відчути себе іншою людиною, яка може привести до усвідомлення: ти не тому займаєш саме таке місце в нашій гармонійній системі, яке займаєш, що йому відповідає твій внутрішній світ - навпаки, твій внутрішній світ повністю сформований твоїм місцем та середовищем.

- А хіба се для тартарійців не очевидно й не природньо? - щиро здивувався отець Бронзій.

- Ну що ви! Пересічна людина просто не задається таким питанням. Але якщо починає над ним замислюватися й докопається, що тут первинніш, курка чи яйце, то не факт, що відповідь їй сподобається й сприятиме її внутрішній гармонії.

- Се дещо прояснює...

- Отож. Тому й в Олесандрії, й в Ханбалиці багатьох непокоїть нинішній курс на культурний обмін. Цей процес виявляється менш контрольованим, аніж передбачалося. І приклад Ніпону з їхньою реставрацією Мейдзі дає підстави прогнозувати наслідки, що можуть привести, говорячи по-вашому, до геополітичної катастрофи. Оскільки ви кажете, що мали можливість спостерігати тартарійців в природному, так би мовити, середовищі, та й служити, як я зрозумів, запрошені - значить, ви до нас не вперше?

- Лемше вдруге. До того ж перший мій візит не так багато часу зайняв.

- Ну, тоді відкриття для вас тільки починаються, - посміхнувся супутник. - Помилка, через яку проходять всі европейці - перенесення на наш грунт своєї аксіології та аксіоматики. Якими б ордусофілами вони б не були, їхній погляд на наше життя - то завжди, а особливо попершу, відсторонений погляд чужинця. І ви, до речі, зараз дали мені відповідь, чому так відбувається.

- Тому що европеєць залишає ним ся, на відміну від тартарійця, й по той бік кордону?

- Саме так. Та ж причина, за якою для гокеженів зараз практично неможливо отримати овердуське підданство. Ваша принципова нездатність до асиміляції. Навіть у третьому поколінні - звичайно ж, при змішаних шлюбах, бо інші не дозволяються імперськими законами - залишаєтесь "гостями".

- Тобто, зберігається таке ставленнє до них з боку корінних тартарійців? - уточнив отець Бронзій.

- Ні! Таке ставлення (а воно існує, не заперечую) мотивоване як раз тим, що вони за ментальністю залишаються чужинцями. Варварське щеплення від батька чи бабусі неминуче дасть себе знати, і знадобиться не менше двох століть, перш ніж воно повністю розсмокчеться в нащадках. Я, щоправда, не знайомий особисто з жодним онуком вайженя, бо їх - окрім ютаїв, звичайно, - взагалі в імперії мізерна кількість. Але ж я історик, і приклади з минулого про це свідчать досить красномовно.

- До речі, про асиміляцію та гіперкорекцію. Існує й инша думка щодо того, чому тартарійці за кордоном підсвідомо намагаються наслідувати місцеві звички. Я з нею теж не згоден, хоч воно більш схоже на правду. Мовляв, дають себе знати закладені змалку закони етикету. Гість в чужому домі живе за його правилами - се ся сприймає як подяка за всхідну гостинність. Для нас се, звичайно, важко зрозуміти: ми приймаємо иншакого таким, який він є, і у власному домі, а не лемше на відстані... - він замовчав, помітивши, що сусіда неприховано посміює сі у вуса.

- Як же ви нас все ж таки погано розумієте! - пояснив той. - Це не "більш схоже на правду" - це зовсім на неї не схоже! Тартарієць дійсно поширює закони гостинності й на варвара, якщо той вже опинився біля його столу або потребує допомоги. Тим більш зараз, коли ми офіційно називаємо колишніх "варварів" гостями. Але сам він у зовнішньому світі не підпорядковує себе правилу гостя. "Свій" (хоча б у найширшому розумінні) для нього завжди господар, а "чужий" - гість, гокежень. Навіть на його території.

- Се ж перекреслює все, про що ми щойно казали!

- Аж ніяк. Просто ви мислите як европеєць, для якого не існує поняття "свого".

Отця Бронзія ці слова відверто зачепили:

- Як се так - не існує?!

- А я зараз висловився як тартарієць, тому ви мене неправильно зрозуміли. Не існує верхньої межі для цього поняття. Межі, за якою не може бути "свого".

- Яка ж тут може бути межа? - священик вирішив вже нічому не дивуватися, а, наскільки це можливо, зрозуміти співрозмовника. - Хіба ж не всі люди - Божі створіння? Хіба не всіх відкупив Своєю кров'ю Христос, в Якому нема ні гелена, ні ютая?

Асланбай з видимим задоволенням кивнув:

- От я і кажу: ви не зможете по-справжньому зрозуміти психологію нашої людини, перш ніж не усвідомите в повному обсязі, яке значення має в її світогляді поняття межі. Для тартарійця це найголовніший стуктуроутворюючий фактор, основа світобудови, якщо хочете. Що, до речі, згідно й зі Святим Письмом: "І розлучив Бог воду, бувшу під твердею, із водою, бувшою понад твердею" або "Визначив їм межу, і не перейдуть її, не повернуться назад, щоб покрити землю". Самі ж можете подібних місць навести більше за мене. А ще, напевне, знаєте наш традиційний образ держави й соспільства (ми ці поняття, як відомо, не розрізнюємо) - хінський корабель...

- Так, - згадав отець Бронзій. - Поділений на комори, герметичністю яких забезпечує ся його непотоплюваність.

- Тілько це груба й неповна аналогія: насправді розмежування - то лише засіб збереження необхідної різниці між людськими групами імперії, так би мовити, "різниці потенціалів", вибачте за фізичний термін. Доки є ця різниця, система діє. Зменшується ентропія, ще раз вибачте.

Дорога, яка одразу за Дмитровим почала поступово звертати на север, танула в густій темряві. Доща тут або й не було, або минув вже давно, і промені фар не стілько відбивалися від її полотна, скілько висвічували його вибоїни та нерівності й губилися серед них. Ріденька лісосмуга вздовж дороги лише підкреслювала неоковирність нічного простору, що безуспішно намагався сховатися за нею.

- Я розумію, що ви хочете сказати. Але хіба не те ж саме кажемо ми, експонуючи образ Церкви як Тіла Христового на суспільний ідеал? Єдність тіла створює ся саме різницею дарів, служінь та енергій - проте сама різниця зумовлена та підтримує ся не якоюсь штучною сегрегацією, а навпаки, активною взаємодією між членами тіла. "Служіть одне одному тим даром, що го отримав" - і тоді "все тіло, складене й зв'язане всяким помічним суглобом, за мірою дії кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування себе самого". Чи не маємо ми на увазі те ж саме, просто виражаємо се по-різному, в зумовлених різними традиціями формах та мівтолоґемах? Мені конче важливо се зрозуміти.

Супутник покачав головою.

- Ні, то дійсно принципова різниця між нашими системами. І вам треба прийняти це як даність вже з цих перших хвилин на ордуській землі. Інакше можуть виникнути проблеми. Ви, напевне, знаєте, як насторожено та неприхільно ставляться тут до ваших тартарофілів?

- Так. Але їх то не дуже засмучує. Вони усвідомлюють, що потрібні довгі десятиліття діалогу, аби зрозуміти одне одного, подолати взаємні стереотипи. Заслужити довіру, врешті-решт.

- Це помилка, - зітхнув Асланбай. - Трагічна, я б сказав. Пойміть: як би ви не намагалися наблизитися до нас, своїми для нашої людини не станете ніколи. Хіба що остаточно й безповоротньо порвете зв'язки з варварським світом та його цінностями. Бо опозиція "свій-чужий" - вісь тартарійського світогляду. Не заспокоюйте себе колисковою про те, що "вайжень" - то не якийсь недолюдок, а просто "людина іншої культури"...

- Хіба се не так?

- Це так. Тілько слово "інший" тут значить не те, що у вас. Не брат, в тертях та непорозумінніх з яким ти краще пізнаєш себе самого й відкриваєш власну ідентичність. Для тартарійця "інший" - значить "чужий". Потенційний ворог.

- Припустимо. Але як тоді пояснити ту єдність і взаємопорозуміння між різними верствами вашого населення, якій в нас багато хто заздрить? По-вашому ж вони одне для одного теж "чужими" виходять?

- Слушне питання. І дуже проста відповідь. Виключно тим пояснити, що межа "свій-чужій" врівноважується тут іншою світоглядоформуючою цінністю - Державою, Імперією як охоплюючим та керуючим началом. Чужий залишається чужим, але будучи таким же підданим, як ти, вже не може бути ворогом, а в рамках загальнодержавних питань взагалі стає своїм. Але тілько в них. Вертикаль влади не слабішає саме завдяки відсутності горизонтальних зв'язків. І для неї якраз життєво важливо проводити та зміцнювати внутрішні межі.

- Тобто працює старий принцип "Divide et impera"?

- Еге ж. Тілько римляне здійснювали його переважно зовнішніми факторами, тому він їх і не врятував. В Тартарії ж це означає насамперед формування приміряної свідомості. Тому і образ тіла для нас аж ніяк не приємлимий. Соспільство - то не тіло, здатне до самоорганізації, а механізм, функціонуючий виключно під воздією благородних мужів, котрі розуміють його будову та закони. Людина - не клітинка, а гвинтик, і благородних мужів це стосується насамперед та в більшій мірі, аніж маси. Щоб виправляти механізм, треба стати якомога більш притертим до свого місця - приміряним! - гвинтиком. І тому для компонетнтів системи потрібні аж ніяк не зв'язки, а чітке розмежування - щоб вони могли відштовхуватися одне від одного, рухаючи механізм.

- Що ж, - посміхнувся отець Бронзій, - принаймні на рівні метафор слова про безнадійність наших спроб стати для вас своїми звучать переконливо. Можна прищепити чужу гілку до маслини, але між працюючими зцепленеми колесами не вставити нову деталь.

- В кращому разі вони її зламають, в гіршому - зупиняться, а то й зламаються самі. Держава монголів заклала передумови для утворення Великої Тартарії, коли об'єднала в своїх межах саме ті народи і країни, чия ментальність та уклад були підготовлені до такої суспільної моделі. До Суздальського каганату - Окраїнної Русі - включно. Кимерію з консолідованими навколо неї уламками Сельджуцького султанату перетравити вже не вдалося. Центральну Европу - не вдалося. Северну Русь довелося втримувати вогнем та мечем, депортацією автохтонів та заповненням переселенцями з глибини країни. В нас про це, звичайно, не згадують, наголошуючи на тому, що Олесандр Неффський - легітимний Рюрикович, якому протистояло сепаратистське віче...

- Там же віче й вважалося єдиним джерелом легітимної влади та законів, - згадав отець Бронзій.

- Звичайно. Ще в більшій мірі, ніж у Центральній Русі. Але для тартарійця така постановка питання абсурдна за визначенням, тому наша історіографія її навіть не спростовує - навіщо? Так чи інакше, Олесандрія виросла, метафорично кажучи, на руїнах Пскова та Новгорода, залишивши від европейського варварства в цих краях самі спогади. Тож і Северна Русь не стала винятком. І коли Ші-цзу Кублай приєднав Квітучу середину і переніс столицю у Ханбалик, Федерація Улусів отримала інтегруючу культуру та ідеологію, до прийняття якої була вже готова. До цього єдність її безмежних територій залежала лише від сильної руки і без неї була приречена на розпад. З Римом було інакше - він підкорив вже елінізований світ і сам перейняв від нього геленську культуру. Тартарія ж довгі десятиліття існувала не тілько без єдиного культурного стрижня, але й без розвинутих традицій самоврядування та культуротворення серед підкорених народів. Виключно за рахунок владної вертикалі. Тому вона так легко, немов губка, всмоктала та засвоїла ідеї Жусюе.

- Тобто так сталося не лемше через універсальність сих ідей, а й через відсутність опору?

- Саме так. І для того, щоб його не виникало й надалі, необхідно уникати небажаних горизонтальних зв'язків. Тобто на державному рівні підтримувати розмежування та стратифікацію. Тому вісь "свій-чужий", "ми-вони" - стрижень нашого світогляду. Европейцям ми здаємося єдиним цілим тілько через те, що вони для нам чужі, і це протиставлення нас інтегрує, так що наших внутрішніх протиставлень і протиріч зовнішній наблюдач просто не побачить. І це не через державний патріотизм - те ж саме маємо і на внутрішньому рівні.

- Втім, - посміхнувся отець Бронзій, - я чудово розумію, що таких протиставлень не може не бути. Але те, що саме вони забезпечують вашу суспільну стабільність - се доволі парадоксальна теза. Треба її обміркувати.

- А як може бути інакше, коли різні верстви населення не можуть існувати одне без одного, але їхня взаємодію цілком контролюється - і навіть керується - державою? Я ж кажу: склалася унікальна ситуація. Суспільство, побудоване на таких засадах, і культура, що сприяє їх зміцненню.

- Ні, якщо межа між "своїми" та "чужими" дійсно займає таке місце в тартарійському світогляді і сприймає ся як фундаметальна цінність, то се много пояснює. Просто для мене ове не є очевидним.

- Нічого, ще матимете можливість в цьому переконатися. Насправді саме навколо існування цієї межі будується і наша етика, і вся суспільна ієрархія. В книжках про це, звичайно, не пишуть. Але ви, бачу, людина спостережлива і здатна робити висновки...

Зліва по обрію насувалися вогні Костянтинівки. Наскілько пам'ятав отець Бронзій, попереду залишається ще Дружківка, за якою майже одразу й розпочнеться Асланів.

- І все ж таки, - задумливо сказав він, - ви мені таки вдаєтеся дисентером, хоч якоюсь там мірою. Дуже бо відсторонено й критично говорите про Тартарію.

Супутник похитав головою.

- Що критично, то помиляєтесь. Можливо, я з вами відвертіший, ніж ми звичайно спілкуємося з гокеженями, але між собою гострих тем не уникаємо. І взагалі, я ж не давав ніяких оцінок. Просто визнавав існування певних фактів. Якщо вам вони здаються безперечнго негативними, це не значить, що тартарійці про них такої ж думки. Дуже багато речей ми з вами оцінюємо полярно.

- Припустимо.

- А щодо відстороненості - так я ж асланівець. З діда-прадіда, зазначте. А народжені в Асланіві - то люди кордону. Група ризику.

- Тобто?

- О, тут ми з вами повертаємося до того, про що почали - до унікальності первинних кордонів Великої Тартарії та охоплених ними народів. На жаль, зупинитися на тих кордонах Імперія на могла. Треба було затвердитися на морях - а, значить, розширювати межі.

- Так, я в курсі, що більшість території вашого повіту відійшла від Республіки та від Кимерії. Ну, й населення міста переважно переселенці започаткували...

- Отож. Люди з іншою ментальністю, яку до того ж настирливо зберігають протягом поколінь. Козаків та яничарів, певна річ, переселили вглиб країни - а з селянами що робити? Для таких засобів, що їх застосували були в Северній Русі, вже не той був час і не ті обставини...

- Але ж існував план створення в Асланіві літньої княжої резиденції? - згадав отець Бронзій.

Асланбай подивився на нього з повагою:

- Мало хто з широкого загалу за межами Асланіва про це знає... Так, концепція Ботон-цзін - "рухомої столиці". Або Потон-кін, як це тоді звучало. В Тартарії тоді система трьох столиць остаточно затвердилась - тож гарячі голови носилися з ідеєю створення поліцентрії й на рівні улусів.

- Гарячі голови з провінцій переважно?

- Авжеж. Але й у центрі цю ідеєю слушною вважали. Аж доки досвід не показав, що розосередження влади сприяє втраті контролю та розкраданню коштів. І залишилися нам в спадщину від того амбітного проекту Асланівське дасюе, образцові потон-кінські села та образа асланівців на Олесандрію, що, мовляв, не дала покермувати... Хоч тут радіти треба, що не зрослося, що не втратили внаслідок цього власне обличчя, мову. А від фактору кордону та відділенських настроїв столичний статус не врятував би. Кажу ж - інші вже часи пішли, інша внутрішня політика. Селян не знищиш, на нові землі масово не переселиш, голодом не вмориш та не виженеш з насиджених місць. Воно бо й на державу пляма, що не дбає про підданих, і вся система захитається, якшо селяни рухатися по країні почнуть. А самі по собі столичний вплив та навала переселенців неефективні, як досвід Курляндії довів. Вона ж, якщо пам'ятаєте, саме тоді відійшла до Тартарії від Лівонії. Ну ось, Олесандрія під самим боком, маєтки столичних бонз наче гриби Курляндію вкрили - і що з того? Протистояння лише посилилося. І його ж не приховати - на виду ж бо, просто за князівським ганком...

- Думаєте, в Асланіві сталося б так само?

- Ще гостріше! Тут же не згори впорядкована структура, яку просто перевели під нову долонь. Сюди прийшли вільні люди на вільні землі. І за зброю трималися чи не частіше, ніж за плуг. Тому якщо зараз, на відстані від центральних органів влади їхні нашадки, що аж ніяк не збираються про це забувати, ще можуть відчувати себе якоюсь мірою господарями в своїй хаті (органи місцевого самоврядування, низові громади в нас, якщо не знаєте, надзвичайно розвинуті та впливові порівняно із загальноулусною картиною), то столичний статус зробив би контраст між амбіційною історичною пам'яттю та реальністю зовсім нестерпним.

- Отже, певні прозахідні і навіть відділенські настрої в Асланіві місце мають й історично зумовлені?

- Зумовлені, звичайно. Ви ж не вважаєте, що Кучум їх на рівному місці започаткував?

- То дуже добре, що ви торкнулися сієї теми... Перепрошую, якщо моє питання звучатиме неприміряно, але я зовсім не маю наміру завдати образу...

- Ви ще додайте "дорогоцінний ранішнароджений Асланбаю Шамілевичу"! - уїдливо посміхнувся супутник. - Отче, ми ж з вами понад годину спілкуємося як нормальні люди - звідки раптом така делікатність? А коли вже вирішили просто зараз почати практикуватися в етикеті, то завважте, що від гостей неделікатні питання сприймаються як належне, до них готові, на них чекають.

- Так, справді. А я приречений бути "гостем", тож маю поводитися як "гість"?

- Саме так. Не виправдовувати сподівань співрозмовника, який чекає від вас як "гостя" неетичних та неприміряних питань - ото вже справді річ неприміряна.

- Добре, один-один. Тоді скажіть, будь ласка, якої ви - саме ви, з вашим розкутим та відстороненим поглядом! - думки шодо останніх подій у вашому місті?

- Останніх - що мається на увазі? Останні три роки чи два місяці?

- Друге ж випливає з першого, чи не так? І зрозуміти процеси, які ся щойно розпочали й тривають, можна лише усвідомивши справжню суть того, що ім передувало. У нас спочатку, - продовжував отець Бронзій, бачучи, що красномовство раптово зрадило сусідові, й той вже не поспішає, як раніше, з розгорнутою відповідю, навіть не дочекавшись кінця питання, - з ентузіазмом сприймали чутки про паростки демократії та національного відродження в Асланіві. Потім справи дуже прудко довели, що за проварварською риторикою криється те, що звикли називати "варварством" у нас: не инша культура, а відсутність культури взагалі. Хтось до останнього, як Глюксман Кова-Леві, твердив, що це хвороба зростання, неминучий без прогресорської допомоги з Заходу конфлікт між прагненням европейських цінностей з пережитками тартарської ментальності. Або справді так вважали, або не хотіли визнавати помилковими свої поспішні оцінки та прогнози...

- Або, - вставив, нарешті, репліку Асланбай, - керувалися логікою "суперники наших суперників - наші спільники".

- І таке не виключено. Цей принцип передвиборчих блоків у світі представницької демократії дійсно стає для декого життєвим credo. Такі зараз знову ім'я Кучума на щит підіймають. Півроку тому для всіх було очевидним, що це звичайний тиран і самодур уїзного масштабу - а зараз його так зручно виставити жертвою тоталітарного режиму. Тим більш, нових гріхів, за які б довелося червоніти його "героїзаторам", вже не накоїть.

- А старі можна безболісно звернути на центр...

- От саме про це я й хочу спитати. Бо крім нечисленних "героїзаторів" більшість в нас схилялася скоріше до думки, що вся ця "кучумівщина" - вистава, організована саме з центру.

- Щоб контролювати дисентерів та дискредитувати відділенські настрої в очах ширких мас? - посміхнувся в вуса Асланбай.

- Десь так. І зізнаюсь, мені така гіпотеза вдається досить ймовірною. Бо чому тоді Олесандрія три роки все це терпіла й не втручалася?

Асланбай витримав паузу, наче збираючись з думками. Зітхнув в передчутті довгих роз'яснень студентові, який елементарно не готовий їх сприймати:

- Ну, що тут сказати? Давайте все розсортуємо по поличках. Перше. В нашого тріумвірату вочевидь були особисті шкурні інтереси, які з інтересами центру не мали нічого спільного.

- Тріумвірат, вибачте, це хто?

- Ну як же? Сам баликбащи Кучум та його правиця й левиця. Тобто начальник зиндану унутрішніх справ Чорний Абдула Нечипорук і мій завідувач кафедрою - нині вже колишній - Мутанаїл ібн-Зозуля. Ну, в Зозулі якраз інтереси зрозумілі. Кур-алі наш Бейбаба його всіма можливими регаліями обвішав, аби той вів потрібну лінію.

- Тобто національно-історичне відродження?

- Не просто історичне! То лише підгрунтя для роздутої ним давньошукацької істерії, наслідки якої зараз героїчно долає Жобкін, ліквідуючи розкопи та нашвидку відновлюючи по них закриті дороги. Настільки нашвидку, що... ну, про трагедію знаєте, звичайно...

- І в чому тут був прихований задум?

- Та не такий-то він і прихований був... Тобто, прихований був не задум, а скарб графа Дракусселя Заяїцького, що його, власне, всі й розшукували під приводом давньошукацтва. І викрадення Кова-Леві з асистенткою, власне, через той скарб сталося.

Це зараз офіційна версія така, - додав Асланбай і зробив багатозначущу паузу. Не дочекавшись зустрічного питання, продовжив помітно тихішим голосом:

- Тільки є тут цікаві обставини... Мало кому відомо, що Кучум - прямий нащадок Дракусселя Заяїцького. І, наприклад, за вашими обруськими законами міг би претендувати на скарб. За нашими - дзуськи, бо графа було оголошено поза законом з відчуженням майна, а це взагалі не має терміну давності.

- І що з того?

- А те, що Кучум мав реальний мотив для відділенства й воз'єднання Асланівщини з Обрусью. Враховуючи на те, що cкарб таки було знайдено... до речі, жобкінські заходи фінансуються переважно з нього.

- Ой, ну то вже надто сміливе припущення!

- Анітрохи не сміливіше вашого щодо "організованої з центра вистави", повірте. Вас у цій історії нічого не бентежить?

- Хіба що одна деталь. Те, що всі, як ви стверджуєте, знали, що розшукують саме скарб.

- Правильно. Обізнаність була такою, що це скидалося не на витік інформації, а на її вкинення.

- Для чого? Якщо скарб дійсно існував і якщо Кучум не мав на нього законних прав як нащадок... Кошти, як я зрозумів, надішли в міський бюджет?

- В повітовий, точніше.

- Це так за законом?

- Еге ж. Звичайно, експертна вартість скарбу, значно нижча за справжню... якщо вона взагалі підлягає точному оцінюванню. Але й так сума величезна - навіть за винятком тих двадцяти відсотків.

- Яких?

- Ну, в даному випадку вони пійшли до казни, бо скарб знайшли держслужбовці в ході офіційного розслідування - тож і обмежилися премією в розмірі квартального окладу. А якби це була приватна особа, то вся сума, за винятком податку на прибуток, надішла б їй.

- О! тобто копачі були зацікавлені в пошуках скарбів. А Кучум, навпаки, не зацікавлений, щоб їх знайшов хтось инший - бо втратить навіть ту п'яту частину... Нічого не розумію!

- Аж ніяк, ви зараз на вірному шляху. Якщо я вам скажу, що крім зацікавленості скарбом - журавлем у небі - копачів заохочували й такими "синицями", як плата з міських коштів за будь-які знахідки (навіть за такі, що не мають ніякої цінності й викидаються у відвал), я вас не остаточно заплутаю?

- Навпаки, щось починає прояснюватися... І багато платили?

- Ну, такими даними я не володію, але на розвиток давньошукацтва в міському бюджеті закладали величезний відсоток. Електростанцію через це не могли добувати... Звичайно, Зозуля зі своїми хлопцями на цьому збагатилися - але ж не заради цього затіяли цю схему?

- Та навряд чи. І в версію про Кучума-альтруїста, що шукає скарб безкорисно, дбаючи про добробут повіту, так що навіть від законних двадцяти відсотків готовий відмовитися, подібне марнотратство також не вписується. А копали спонтанно чи за якимось планом?

Асланбай знов окинув отця Бронзія пильним поглядом:

- А ви дивитеся в корінь! Розробкою планів розкопок і контролем за їх дотриманням керував ібн-Зозуля. Або хтось від його імені.

- Тоді могли копати в місцях, про які "тріумвірату" достеменно було відомо, що скарбу там нема. Взагалі ж вкинення інформації про нього могло мати подвійну дії: простеців заохочувати до копання, а тих, хто порозумніше, скоріше наводити на думку, нібито ніякого скарбу насправді нема, що це легенда, запущена саме для підняття народного ентузіазму.

- І відбити охоту від власних пошуків, які б вони, на відміну від простеців, могли б і здійснити. Слушно.

- Але яка ж тоді справжня мета розкопок? Виявляється, скарб - лише додаткове коло прикриття. Його, до речі, знайшли зовсім не там, де копали?

- Звичайно ж, - кивнув Асланбай.

- І чому мене це не дивує? Отже, розкопки до його справжніх пошуків прямого відношення не мали. Схоже, що вашому "тріумвірату" потрібен був саме розкоп. Чи, скажемо відверто - те, що під нього маскувалося.

- Ні, ви справді молодець!

- Не захвалюйте. Я й гадки не маю, що це могло бути насправді. Тіньове будівництво, прокладання якихось підземних комунікацій? Не газопровід же до Об'єднаної Русі!

- А я бачив у Зозулі перспективний план робіт. І можу сказати, на що це більше за все скидалося в остаточному варіанті в масштабах міста.

- То й скажіть.

- Треба ж вас трохи помучити... На лінії артилерійських укріплень, ось на що!

По-хлоп'ячи несолідний присвист отця Бронзія пронизав тишу заспаного автобуса, що стрибав по заспаним сільським вуличкам Дружківки призвичаєними вже дорожними вибоїнами.

- Ото вам і "надто сміливе припущення", - вдоволеним голосом тріумфатора підвів риску Асланбай. - Тепер шодо припущення вашого. Чи могли в столиці використовувати дії Кучума в своїх інтересах - хоча б у тіх, про які ви казали? Звичайно ж могли. Теоретично. Але як провідний, певною мірою, спеціаліст з криптосучасності, - цієї фрази отець Бронзій не зрозумів, але перепитувати не став, - я одразу ж мушу задати собі необхідне в таких випадках питання.

- Чи був мотив?

- Чи був сенс. І тут, не затримуючись більше на другому аспекті проблеми, одразу переходимо до третього. Ви, мабуть, не помітили, що на ваше питання про варварофільські та відділенські настрої серед асланівців і про їхню історичну зумовленість я був відповів дещо хитро?

- Помітив, чому же. Ви погодились з існуванням історичних передумов, але про існування самих тенденцій якось відмовчалися.

- Правильно. Передумови є, а тенденцій нема. Ще нема чи вже - то діалектичне питання. Кордон кордоном, але Імперія теж дбає про те, щоб привабливо виглядати в очах підданих. І на сьогодні доцентрові настрої в Асланіві з великим одривом переважають центробіжні, не залишаючи їм шансів. Єдиний, кому одділення несло очевидні переваги - це Кучум, який отримав би можливість успадковати скарб графа Дракусселя. Серед загалу воно популярністю не канало. Звичайно, з подачі професійних тартарофобів на кшталт Кова-Леві все виглядало інакше. Та якшо ви мали можливість дивитися власне асланівські телепередачі, то не могли не помітити: на відміну від шикльнахерівських років, тема братерства з Лівобережною Обрусью практично не підіймалася.

- А це не завдяки ширшому контексту - педалюванню европейської культури й метальності Асланіва?

- Хіба ж таке педалювали? - з удаваним подивом перепитав Асланбай. - То вам з-за европейського пагорба вчувалося. Бо нюансів не розрізнюєте. Насправді говорилося про унікальність Асланіва в імперському контексті як місточка між Тартарією й Европою та його історичну роль в державотворенні. Тобто цінність асланівської культури зумовлювалася цінностями імперськими. Погодьтеся, на відділенство це якось не дуже схоже...

- Погоджуся. Але якраз це працює на користь версії про зацікавленість центру в посиленні подібних настроїв. Обернути комплекс "людини кордону", білого слона, що ніяк не впишеться в герметичну структуру державного корабля, на предмет гордості й пишання...

Асланбай почухав потилицю.

- Звучить не те щоб переконливо, але вірогідно. Сублімувати прикордонні комплекси, якщо вже нема можливості їх подолати... Ви ж, напевно, розумієте, чому за Шикльнахера в Асланіві таким популярним було гасло воз'єднання з Гетьманщиною (в межах Імперії, звичайно)?

- Здогадуюся. В цьому разі асланівці автоматично просунули би ся вглиб країни, переставши бути "людьми кордону"?

- Правильно.

- І такі настрої, на відміну від відділенських, серед асланівців дійсно мають місце? Що серед старшого покоління мають, я знаю - та воно й зрозуміло. А як шодо молоді?

- Важко сказати. Озвучувати їх, принаймі, не прийнято, бо на імперському рівні тема розширення територій, м'яко кажучи, непопулярна. І зовсім не через міжнародний імідж...

- А через той фактор, про який ми казали? Унікальність тартарських кордонів?

- Одразу за якими починається варварський світ з іншою ментальністю. І спроби прирости народами, що настирливо не збираються ні асимілюватися, ані вписуватися, такими, як є, в імперський дім з герметичними кімнатами, завжди завдавали проблеми, не розмірні з перевагами такого приєднання. Асланів, Курляндія, а на Далекому Всході - Корьо (Пукчосон по-вашому)... За все доводилося платити помітною дестабілізацією соспільного життя. І не лише в соміжних районах.

- Зрозуміло. Мабуть, тому й Гетьманщину після розпаду Рейху Тартарія ба ж не намагалася під себе прибрати, відпустила до Европи?

- Саме так. З минулого винесені уроки, й варварські народи Імперія до себе більше не приймає.

- Крім Алії, звичайно...

- Так - але ж це навіть не виняток. Розумієте, чому?

- Тому що ютаї самі по собі "герметичні". Релігія і весь життєвий устрій працює на відокремлення від оточуючих народів, протиставлення їм. І тому вони легко вбудовуються в імперський "корабель".

- Саме так. А інші варвари спочатку мають перестати бути варварами, стати тартарійцями за свідомістю. В цьому й сенс глобалізму та його "м'якої сили". Навіщо намагатися будь-якю ціною приєднати сьогодні Гетьманщину й отримати собі море проблем, коли можна буде безболісно зробити це через сто років у складі Об'єднаної Русі? Або через триста у складі Об'єднаної Европи - якщо через пару поколінь під гаслом боротьби з глобалістською загрозою в вас буде вчинено вдалу спробу повторити те, чого прагнув Шикльнахер, але вже своєчасно й менш шоковими методами... Навіщо витрачати сили на знищення кордонів та притирку народів, коли можно це передоручити самим народам і пізніше скористатися готовим? Зброя Імперії - це Вчення, яке вічне, тому що вірне. Тож куди спішити, нав'язуючи його сосідам, замість того, щоб дочекатись, доки вони під впливом глобалізаційних процесів дозріють до його прийняття?

- Таку логіку европейській людині дійсно важко зрозуміти, - промовив отець Бронзій, байдуже споглядаючи, як з лисого степового виднокраю котить величезна хвиля - tsunami! - асланівських вогнів, що на очах матеріалізуються в дрібно перфоровані крихітними віконцями ліхтарики далеких будинків, набувають щільності та ваги, аби розчавити тендітну шкарлупку аутобуса серед кам'яних брил, затерти та розрідити в павутинні вулиць, у вирі ще незнайомого, але вже неминучого міського життя.

- Неможливо! - категорично виправив Асланбай. - Це логіка метаісторичної нації. Максимум, на що здатен европеєць - визнати її існування. Але усвідомити, не кажучи про те, щоб прийняти... Для цього треба не просто стати тартарійцем за самовідчуттям, а стати їм назавжди, минувши точку неповернення.

Нависле Місто, готове прийняти виснажених дорогою пасажерів у кам'яні обійми, раптом наче зірвало напівсонне заціпеніння, в якому перебував отець Бронзій від самої митниці, захитаний стрімчастими віражами долі, що ледве не завернула го додому, а потім так само несподівано дозволила продовжувати путь. Підозра, що закралася на адресу Чорного Френча ще у Кодаку й одразу була відкинута через екстравагантність - чи не "звідти" він і чи не його супроводжує - розквітла знов. Якщо інцидент з хрестом дійсно був не випадковим, а це невимушене дорожнє базікання, у яке він вилився й під час якого на отця Бронзія було обрушене море нової інформації (для Тартарії вкрай непривабливої - що би там не заливав Асланбай про полярність цінностей), стало фактично початком тієї нездійсненої розмови, від якої він ганебно втік у консисторії? Коли чекати на продовження?

А втім - яка вже різниця?

- Знаєте, - почав він, знов обережно добираючи слова, - мені раніше не доводилося стикатися з подібними міркуваннями, та ще й так глибоко проробленими... Цікаво, наскілько вони поширені в масах, у широкому, так би мовити, тартарійському загалі?

- Ну, в масах, очевидно, не дуже. Але ж я історик - тож фах зобов'язує розуміти процеси, що відбуваються, й прогнозувати тенденції.

Саме на цих словах по лівому борту автобуса урочисто виплила з мороку висока стела, знаменуюча міський рубіж: великі літери "АСЛАНІВ" над гербом Міста, що у світлі фар заграв золотом та сріблом на зеленому тлі. Можна було б встигнути роздивитися деталі, навіть якби рисунок герба не стояв пред очима отця Бронзія після численних переглянутих сторінок в інформаторії: під летючим левом - родовим знаком, дарованим Аслану Каркачеві, - золотий ріг гойності, з якого, мов з фонтану, рясно вихлюпувалися срібні плоди та листя, так що золотий лев не стільки летів, скільки плив на їхній хвилі; а внизу, під кінцем вертикально піднятого рогу блищав тонким лезом ятагану срібний напівмісяць.

- До речі, знаєте історію нашого герба? О, то ціла драма з бурхаючими пристрастями... Повітові герби розроблялися олесандрійськими чиновниками, що мали дуже приблизне уявлення про місцеві особливості. Тут якраз обговорюється проект Потон-кін, треба якось зафіксувати можливий столичний статус. Ще триває мода на західну емблематику - спогади про недовгий період дружби з Европою проти Кимерії. А місто, поза іншим, прикордонне, вікно до Европи. Ось і вирішив думський боярин Шир-Батий, що ріг достатку найкращим чином символізуватиме як столичність, так і европейськійсть.

Іронія в тому, що для асланівців він асоціювався майже виключно з ютаями. Їх у Імперії тоді дуже мало було, трималися разом. Не вживуться в одному місці - кочують до іншого. Коли Аслан почав розвивати торгівлю, вони тут майже всі й осіли. Район Савлове Село, в якому я живу, якраз і був спочатку ютайською слободою.

- Так, - згадав отець Бронзій, - на відбої, на західній околиці, за бором. Осторонь від южних кимероторкських і северних слов'янських поселень.

- А ви, дивлюсь, добре підготувалися! Між іншим, до межі історичних міських кимероторкських поселень звідси ще далеко. Цей район зветься Красноторчалівка - колишній половецький стан, що дивом зберігся серед минулих лихоліть.

- І схоже, ваш ібн-Зозуля тут встиг попрацювати, - невибагливий отець Бронзій майже звик до жахливої якості тартарських доріг, але те, як почало трусити й підкидати аутобус, щойно він в'їхав до міста, відрізнялося від попереднього відрізку майже настілько ж, наскілько той від руського.

- Встиг, звичайно. Попереду, де великі будинки, ще на початку століття простирався голий степ. Але й там, як зараз матимете нагоду преконатися, все перекопано - скрізь кургани були (могили, по-вашому)...

- І лінія оброни на южному рубежі конче потрібна?

- Хтось тут казав про "надто сміливі припущення"?... Так от, повернемося до наших ютаїв. В одного з їхніх кланів-цехів і була емблема з рогом гойності. Власне, в нас його називають "керокопія" - це й підтверджує, що асланівці саме від них познайомилися з таким зображенням.

- Це ж латинське слово. Cornucopia.

- Так, але ми його засвоїли з ютайським акцентом.

- Дійсно, гебрейською "ріг" - "кер"...

- Правильно. А ця емблема насправді називалася в них "керенгопу".

- Як молодша дочка Йова.

- Яничари наші, треба сказати, були хоч і правовірними хуйженями, але хлопцями простими й толерантними. Ще й вірнопідданими. Ну, вдерла влада над мусульманським місячним серпом ютайську керенгопу. На то вона й влада, їй видніше. А ми лиш простий народ.

Але тут створюється Асланівське дасюе. Починається, звичайно, в рамках потон-кінського проекту, але продовжується й після його згортання - завдяки старанням Опанаса Кумгана. Той одразу взяв курс, який визначив обличчя Дасюе, унікальне протягом тривалого часу: окрім ісламських і традиційних для Імперії гуманітарних дисциплін, велика увага мала приділятися, за европейськім взірцем, природничим наукам. В Краківському університеті вів справжню агітацію. Власне, знав, що робив: в Польщі якраз здіймалася хвиля антіютайських настроїв, та ще безпрецедентна.

- Я пам'ятаю. Чепляло не лише юдаїстів, а й християн ютайського походження. Навіть Римові, який, навчений гірким досвідом еспанської Супреми, одразу зреагував на цей тривожний дзвіночок, довго не вдавалося взяти ситуацію під контроль...

- Ось Опанасова пропозиція й прийшлася ютайській професурі до нагоди. Він обіцяв золоті гори, а місто, занепокоєне питанням престижу, готове було їх забезпечувати. Тож потяглися разом з сім'ями, з численним родичами... І раптом виявилося, що ютаїв у Асланіві стало не те, щоб занадто багато, але якось вони занадто помітні. Вже не якісь там купці та ремісники, а перші особи в міському житті, його обличчя. В центрі поміж мечетей будується хоральна синагога, яка за розкішшю від них не відстає. Коротше кажучи, загострюються релігійні протиріччя, до яких Асланів, раніше моноконфесійний, виявився неготовим.

І саме на цьому тлі в столиці вирішують відмітити на гербі Асланіва його новий статус як університетського міста. Стандартним геральдичним способом - зіркою Дасюе, яку вже нікуди було помітно притулити, як тільки внизу між рогом та молодиком. Здогадуєтеся, який трапився жарт?

- Невже зірка була шестикінечною? - посміхнувся отець Бронзій.

- Ага. Не наскрізна, як могендовид, але асланівці на таких тонкощах не зналися. Починаються невдоволенні розмови: ютаї вже зовсім знахабніли, мало що в житті правовірних тіснять, так навіть на гербі. І в столичній Думі, виявляється, їхні люди засіли! Вуличні сутички на релігійному ґрунті, написи на стінах з загрозами... Раптом зникає Опанас Кумган. Безслідно. В нього були тертя з Радою Дасюе, до того ж в даоську містику вдарився. Зараз більшість дослідників вважає, що він кинув все й подався в мандри. Дехто навіть ототожнює його з одним дервішем, що з'явився в Астрахані рік по тому. Але тоді почали валити один на одного: ютаї казали, що його вбили мусульманські фанатики за те, що запросив їх до Асланіва; хуйжені - що це зробили ютаї, аби витіснити з дасюе правовірних й безроздільно там панувати. Зрештою довелося втрутитися Олесандрійській владі. На горіхи всім дісталося. Яничарські формування реорганізували в армійський гарнізон, чим остаточно налаштували місто проти центру. Але й зірку з герба, щоб не було більше спокус, вилучили.

Дорога, вдосталь натішивши пасажирів обіцяними Асланбаєм сюрпризами рельєфу в районі Нових Домів, нарешті пішла більш-менш рівно - за тартарійськими, звичайно, мірками. Серед широкого проспекту з'явився газон-розділювач, що стрілою мчав назустріч аутобусу, і тут же, на відеоекрані над фронтальним склом (захоплений розмовою, отець Бронзій знов упустив момент, коли його увімкнули) - від нього, зникаючи далеко за кормою. Посередиині, звичайно ж, здіймалися на павучих ніжках підсвітлені рекламні щити, вже третій з яких привернув увагу отця Бронзія. Не стілько сам привернув, скілько те відверте незадоволення, яке він чомусь викликав в Асланбая. Він навіть не встиг його роздивитися, але невдовзі це зображення повторилося на новому щиті. Крупним планом напружене обличчя мýжика 35-40 років (мабуть, того самого Ахмета Жобкіна) поруч з написом хінською та олесандрійською бесідами: "Герой має бути!" Саме в той час, коли отець Бронзій, напруживши зір, розбирав текст, автобус знов підкинуло на вибоїні - так рвучко, що ремство в недипломатичних словах розкотилося по салону, немов сухий горох по стінках розтрушеної макітри.

- Більшість ютаїв після цього зробила висновок, що в Асланіві їм теж стало незручно, - продовжував між тим Асланбай. - Залишились переважно викладачі дасюе з родичами та інші соферім, як у них це зветься, а у вас - інтелігенція. Простіший люд подався шукати щастя та спокою на Кубань, в щойно збудований Адиезьк - повітове місто адиго-генуезького козацтва. Там врешті-решт і осіли... Але ця історія мала продовження вже в нашому столітті. Ви ж чули, що в Асланіві в 1932 році було розщеплено атомне ядро?

- Ні, - зізнався отець Бронзій.

- То не дивно. Про ті експерименти зараз не прийнято згадувати. Знайшлися розумні люди, що довели їхню небезпечність. А теж були райдужні плани: атомні електростанції, нова енергетика... Вирішено було увічнити це досягнення імперської науки на гербі Асланіва. А оскільки в цей же час йшла кампанія по вилученню з державної атрибутики релігійних символів, щоб нікого не дискримінувати й не провокувати ворожнечі, то, як легко здогадатися, напівмісяць на гербі попросту замінили на символічне зображення атома.

- І що далі?

- А далі від ісламської громади міста виступила неформальна група, яка апелювала до минулих подій. Здогадуєтеся, яку знайшли зачіпку?

- Щось не дуже.

- А пригадайте, як звичайно атом зображують.

- Ну, ядро і три орбіти в різних площинах... Тобто вийшло схоже на шестикінечну зірку?

- Так! А це вже виглядало як спростування попереднього рішення - за нашими ж законами то ціла тяганина. Ще й виходить, наче релігійний символ однієї віри замінили на інший. Тут, як на замовлення, змінюється офіційне ставлення до дослідження атома, дається одмашка. Атом на гербі міняють - але не на місяць, як було, а на шестірню. Ну, то ви вже знаєте: з двадцятих років в місті прискореними темпами розвивається промисловість, Торецький заводський пояс - Асланважмаш, АБЗ, АЛЗ, АТЗ... Хмарочос Ордупрєма на центральній площі, в знаковому місці між повітовою Думою та новою будівлею Дасюе. Дуже зручна нагода зафіксувати це на гербі замість архаїчного напівмісяця, який вже вирішено скасувати...

- І до чого ж ті пролазливі хлопці причепилися на цей раз - якщо напівмісяць на гербі кінець-кінцем залишився? Невже до самого слова "шестірня"?

- Зізнайтеся - ви про це чули!

- Та ні. Справді, здогадався.

- Після того, як їхню претензію розглянув Федеральний суд і визнав справедливою, прийняли рішення залишити історичний герб без змін. Бо вигадають щось ще - а тобі червоніти на всю Імперію. А "пролазливі хлопці" (вони себе вахабітами називали) не просто стали міськими героями, а якось непомітно на хвилі цього визнання почали контролювати й низові громади самоврядування, і бізнес, і кримінал.

- "Незалежні дервіші" - то вони і є?

- Так. Але скандал з Кучумом - "Горнім Старцем", схоже, поклав край їхньому пануванню. Це не Жобкін, звичайно, такий герой, - Асланбай демонстративно скривив губи в презирливій усмішці, - а служба унутрішніх справ ще до нього все перетрясла, бо, як я казав, їхній чиновник, Абдула Нечипорук, виявився по вуха замішаним в кучумівських справах. Ахмет Йанукович зараз лише пінки збирає у власних інтересах та під Савахова все прагне підкопатися, повісивши на нього зв'язки з дервішами. Алішер Савахов - то голова ради громад самоврядування Асланіва, власник агропомислового об'єднання, яке має ліцензію на присвоєння сертифікатів халяльності не лише в повітовому масштабі, а по всьому улусу. Головний конкурент Жобкіна на майбутніх екзаменах в Палаті Церемоній. Тобто підтвердження прохання щодо висуванців ще не проводилося, але сумнівів, що він набере потрібні десять відсотків, нема.

Анфілади мікрорайонів обабіч проспекту швиденько й непомітно змінилися довгими десятиповерховими жилими мурами, монотонність яких зрідка розчинялася шістнадцятиповерховими вежами-свічками, але вже протягом майже кілометру не спостерігалося ні перехресть, ні навіть просвітів між будинкам, а темні провалля поодиноких в'їзних арок скидалися скоріше на заводські брами, і в їхній глибині неможливо було нічого роздивитися - жодний вогник не пробивався крізь чорнильну темряву їхніх гирл.

- А цей район, - змінив тему Асланбай, помітивши зацікавленість супутника невеселим краєвидом за вікном, - називається Хутуни. Назва, як здогадуєтеся, не випадкова. Там попереду старовинний цвинтар буде, де зараз збудовано крематорій, через що дотепники прозвали Кимероторкський район "Крематорським". Цей була южна межа міста - од цвинтаря й починався неконтрольований самобуд. Навіть не од цвинтаря, а прямо з занехаяної та забутої дальньої його частини. Саклі, прибудовані до склепів, городи поміж могильних пагорбків. На це варто подивитися. Але не раджу гуляти там ближче до вечора і без великої компанії. Не через кладовищних привидів, звичайно... В середині століття крізь хутуни, що простяглися далеко на юг, пробили проспект Серго Гагаріна, яким ми їдемо, а залишки прикрили цими презентабельними будинками. Квартири, що виходять на проспект, коштують вдвічі дорожче, ніж такі самі з вікнами на хутуни. Хоч, як на мене, саме вигляд глухого жолоба, по якому безперервно котять транспортні струми з міста й до нього, здатен викликати депресію. А в хутунах - життя. Цікаве й мало досліджене. Половина дворів і досі ніде не зарестровані. А іншим номери надаються в порядку постановки на облік, не враховуючи географію...

- Вибачте, - перебив отець Бронзій. - Вам не здається, що ця жовта таксівка, яку ми весь бачимо на екрані, переслідує нас вже від Нових Домів?

- Це закономірно. Дорога ж одна.

- Так, але вона не хоче нас обганяти. Проте коли час від часу між нами втискується хтось инший, вона швидко його тіснить і знову пришукується одразу за аутобусом.

Асланбай пильно вдивився в екран, ніби намагаючись розрізнити сидячих у підводі - безнадійна справа з такого ракурсу.

- Думаю, в вас розігралася уява. Хоча, можливо, когось з "поромників" хтось "пасе".

- То й годі. Як же в тих хутунах взагалі орієнтуються?

- Хто, мешканці?

- Та ні, з ними зрозуміло. Різні служби, людоохоронці... Листоноші, нарешті.

- О, за листонош можете бути спокійні, - радісно посміхнувся Асланбай. - Асланівські листоноші, як і таксисти - то героїчні люди. Міська топоніміка взагалі довгий час була неконтрольована. Мало того, що в Слов'янському та Кимероторкському районах назви улиць дублювалися, так і в кожному з них одноімених могло бути навіть по три-чотири. Тут ще навколишні села місто вбирає разом з їхніми назвами улиць, помножуючи омонімію. Алe й це не все: з п'ятидесятих років починається активна реконструкція асланівської забудови на принципах мікрорайонування. Від улиці міг залишитися одрізок в центральній частині міста й несподіване продовження далеко на периферії, з нумерами домів вже за другу сотню. А десь у середині, в оточенні мікрорайону, винирює одинокий будинок, що зберіг нумерацію по улиці, бо власник відмовився міняти адресу, до якої всі звикли...

Ось те кладовище з крематорієм, про яке я казав. З проспекту не дуже прозирається, та ще й у темряві. Це вже почався справжній Кимероторкський район. За нашим вікном - Староасланівський машинобудівний завод, що тягтиметься так само довго, як і Хутуни. Триста сорок гектарів між проспектом та Казьонним Торцем. Стара прємзона розташована навколо злиття Казьонного Торця з Маячкою, новий Торецький пояс відділено від неї історичним центром. А робітничі квартали, що починаються по той бік проспекту за парковою смугою, навпаки, за останні десятиліття злилися з колишніми котеджними селищами робітників Торецького поясу в єдине Соціальне Місто.

Тут звичайно зупинку роблять для кимероторкських мешканців, якщо є бажаючі. О, бачу що є... З цих "паромників" щонайменш половина повернеться з товаром у Хутуни - але ж треба відкрити багажний одділок, а там, як ви могли помітити, місць для стоянки нема - тілько в'їзди до підземних гаражів та крізь арки власне до хутунів... Як там наша таксівочка? Стоїть! Слухайте, а це й справді стає цікавим...

Коли автобус, проріджений від пасажирської начинки майже наполовину, продовжив, переслідуваний все тією ж настирливою жовтою підводою, свою путь, ряд каштанів на вузенькому розділювачу почав густішати, утворивши щось на зразок лісосмуги, за якою ховалися заводські мури та корпуси з темними вікнами.

- Так ось, - Асланбай Шамілевич повернувся до перерваної розповіді, - якщо ви думаєте, що на цьому комедія з асланівськими адресами закінчилась, то помиляєтеся. Інтенсивне мікрорайонування призвело до того, що адреси з нумерами по улицях, а не мікрорайонах набули певної престижності. І водночас звільнилося багато уличних нумерів. Є товар і є купець - то буде й угода. Певна цінова ієрархія вишикувалась: звичайно ж, за адресу з нумером першого десятку міська Управа загилить більше, ніж за трьохзначний, а за адресу по улиці Центральній чи Яничарській - значно більше, ніж по якійсь там Цементній, П'ятій Заводській або Мірошницький. А якщо твій офіс знаходиться, наприклад, в тій же Красноторчалівці, а тобі задля іміджу конче потрібна адреса "Центральна, 5", то й це можливо, але за плату дуже й дуже додаткову. Яка так чи інакше на порядок менша за реальне приміщення в центрі.

- Цікавий спосіб робити гроші з повітря!

- Еге ж. До того невичерпний: одну адресу можна продавати кілька разів - і нічого, що реально це будуть будинки в різних кінцях міста. А можна за ще додатковішу платню відкріпити адресу. Ну, це більше для офісів, ніж для домовласників. Переїхав, заплатив на цей раз вже відносно невеликий внесок - і значся собі за звичною адресою.

В отця Бронзія голова пішла колом. Почуте не влягалося ні в звичний европейський досвід, ні в уявлення про Тартарію з її тотальним обліком та контролем. Він відчув, що втрачає почуття реальності й провалюється в якийсь бездонний колодязь.

- Але ж це... безглуздя! - тільки й міг промовити він.

- Безглуздя? - перепитав Асланбай. - Ні. Це - Асланів!

І це дійсно був Асланів. Минув завод, зник розділювач з каштанами, проспект, стрибнувши мостом через річку Біленьку, стиснувся до ширки звичайної вулиці з просторими гульбищами обабіч, обліпленої трьох-чотирьохповерховими будиночками в гущині садів за кованими мереживними стулками брам, архітектурну вишуканість яких неможливо було приховати навіть за чорним серпанком ночі та переважно сплячими очницями вікон. Враження псувало лише те, що дорога знов стала вкрай розбитою.

Невдовзі крізь проріділий ряд будинків за вікном відкрився похилий узвіз, під яким у сяйві місячного серпа (вже досить пухленького порівняно з багатостраждальним зображенням на асланівському гербі) засріблилася змійка Казьонного Торця, про який щойно довелося багато чути, але до цих пір він ховався від очей. Ще через кілька хвилин туди завернула дорога і, вдосталь попідкидавши автобус на східцевих вибоях, спустилася до набережної. За вузькою річкою здіймався схил славетної гори Карачун - вже не занадто високий, щоб справді сприйматися горою, але вражаючий своєю майже відвісною стіною, з навислими над рікою велетенськими крейдовими брилами, з-під яких зжолоблено вибиваються одинокі скручені деревця. Втім, це величне видовище тривало недовго. Верх пагорба з'явився в полі зору й почав прискорено знижатися. Над щетиною кущів, якою поросла його верхівка, у світлі прожекторів виросла величезна конструкція. Силует її скидався на ханьзцзявку 八, тобто "вісім", з надто широко рознесеними залізобетонними ногами та хінським дахом, що сором'язливо прикривав завернутими догори краями утворену прогалину.

- Монумент "Брама до Европи", кінець тридцятих років. Не питайте, чому стоїть саме тут, звідки з жодного боку ніяка Европа крізь нього не прозирає. Кращого місця просто не знайшли. А це... ну, мабуть, знаєте...

Спиця мінарету під золотим шоломом, піднесеного над ще глибше вклоненим схилом, дійсно була знайома за численними ілюстраціями, фігуруючи майже в кожному переглянутому матеріалі про Асланів.

- Соборна мечеть?

- Так. Ми біля підніжжя старого міста.

Без сумніву, в п'ятнадцятому столітті Казьонний і Сухий Торець були значно повноводнішими, якщо не лише становили серйозну перешкоду на шляху ворога, але й сягали берегами, особливо розливаючись навесні, майже до гори. Зараз щільно забудований Подол менш за все був схожий на колишню багнисту місцевість, непролазну для коней та кибиток. Звернувши на міст через Казьонний Торець, автобус опинився між розпластаними на всю ширину міжріччя базарними рядами та гранчастим торговим Пасажем, що скляно-кам'яним панциром скував підніжжя гори, над яким і звідси продовжував світити маяком вогняних циферблатів на чотири сторони світу, наче чоториликий херувим з видіння пророка Єзекиїла, мінарет Соборної мечеті. А куліси крамниць, розступаючись, вже відкривали очам иншу мечеть, вкорінену серед Подолу його головною архітектурною домінантою. Система бань та апсид, зібраних у міцний жмут, що здувався над базаром здоровенною напівкулею, явно наслідувала в зменшеному вигляді знамениту Блакитну Мечеть Ахмедіа в Анкарі, яка в свою чергу ностальгійно копіювала повернену християнами Агіа-Софію. Проте відзначалася вона не стільки несподіваними в цих краях візантійськими мотивами, підсиленими псевдорустуванням, чергуванням горизонтальних смуг темної цегли та світлого тунькування по всім фасадам, скільки прибудованим до неї масивним мінаретом - квадратним в плані, схожим на західноевропейські дзвіниці-кампаніли, з готичними віконцями й башточками... Важко сказати, що дивувало більше: відверте запозичення християнських, та ще й підкреслено варварських мотивів, чи курйозна стильова еклектика. Але, схоже, їм, тартарам, все рівно.

Обігнувши мечеть і проїхавши ще один базарний квартал, автобус якось одразу й несподівано опинився біля станційної будівлі, зовсім непоказної як на таке велике місто. Найбільш нетерплячі пасажири вже просувалися до виходу, не вважаючи на круті віражі, які вимушений був робити автобус, аби вписатися між куняючих побратимів.

Припаркувався він у першому ряду, біля низької огорожі, за якою так само щільно стовпичились легкові візки та напівфургони. Водії, перевісившись через огорожу, жадібно їли пасажирів оцінюючими поглядами, а найпронирливіші, певна річ, вже зустрічали їх просто біля виходу з автобуса закличними: "Таксівки, готелі!"

Жовту підводу, що кудись зникла після стації в Соцмістечку - щоб, як виявилося, обігнати й вичікувати в кінцевому пункті - отець Бронзій помітив лише після того, як його увагу пригорнув чоловік років за тридцять, невисокий, але міцної статури, що стояв біля неї й махав руками Асланбаю:

- Ібн-Шамілю! З поверненням, сяньтун. Як доїхав?

Той, подолавши розгубленість та подив перших секунд, широко посміхнувся йому у відповідь:

- Отакої... А ми тут з падре сидимо, гадаємо - хто ж то нам на хвіст сів?

- Вибач - я щойно з летовища, сам ще з багажем. Агентура донесла, що ти цим автобусом вертаєшся. От і вирішив зостріти.

- А переслідовати зачим було? - хитро вищулився Асланбай.

- Про всяк випадок, - анітрохи не знітившись, відповів незнайомець. - Раптом ти в Крематорську зійдеш?

- Ні, ви подивіться! І що я там забув? Чи хочеш сказати, я жінку до доньки одправив - а сам наліво? Так?

- Та я взагалі про жінку не знав!

- Не знав він... Хто тобі повірить, піранья каляму? Ото яким я рейсом вертаюся, дізнався, а додому мені не додзвонював?

В отця Бронзія не було ніякого бажання брати участь в цьому міжсобойчику, але Асланбай звертався своїми риторичними питаннями та вигуками безпосередньо до нього, начебто за підтримкою, і взяти та відійти було б незручно й неприміряно. До того ж його сумка, як і кофр Асланбая, знаходилися в глибині завалу під салоном, який неквапливо розбирали "поромники". А представників парафії, що мали його зустріти, й досі чомусь не видно.

- І яка ж негайна потреба заставила тебе гнатися за нами аж од трапу повітряка?

- А то не знаєш! Інтерв'ю, яке ще коли було обіцяне...

- Це що, дійсно так терміново?

- А як же! Мало того, що "Сорочий міст" під загрозою зриву завдяки твоєму "другові", - журналіст старанно зобразив пальцями лапки, - так тут ще й політичний момент. Воно ж з підтвердженням прохання за часом співпадатиме. Куди ще одкладати? Дотягнемо до того, що його тихо прикриють, і навіть скандалу не вийде.

- За це як раз можеш не переживати. Савахов скандал влаштує, будь певен.

- Савахову без різниці - конвент чи скандал. На його рейтинг працюватиме і те, й інше. Тобі теж?

- А якщо мені й справді наскучила ця клопітна іграшка? Ти-то чому так за неї піклуєшся? Я щось пропустив - "Асланівський вісник" тепер саваховська газета?

- Ну, якщо ти, як вияснилось, пишеш слогани для Жобкіна, то чому б і ні?

- Уїв, язва! - невесело розсміявся Асланбай своїм характерним гнусаво-хриплуватим реготом. - Як каже наш отець Бронзій, "один-один"!

Отець Бронзій між тим намагався скласти докупи уламки змісту, що спливали в цій розмові - дрібні, але гострі та дряпаючі. "Сорочий міст" під загрозою зриву... завдяки твоєму "другові"... історик, викладаю в Асланівському дасюе... Коли ж ім'я "Асланбай" саме по собі напівпереклалося англійською, все раптом стало на місця.

- Вибачте, - спитав він, - а ви і є той самий Звездич? Письменник?

Вуса Асланбая заворушились в задоволеній недопосмішці - наче почув нарешті те, чого чекав од отця Бронзія всю дорогу.

- Іноді, - відповів поблажливо. - Взагалі-то я історик.

Імран Кара-Ченцов. Світи і час Річі Аслана Звездича. Рецензія на роман "Ти досяг"

"Звездич і Стар - два різних автора абсолютно різних творів, що співпадають не лише за назвами, але й текстуально від першої до останньої літери, проте, воскресаючи з коленкорових домовин в руках евразійського та варварського читача, не мають між собою практично нічого спільного". Це парадоксальне висловлювання Майстра неможливо не пригадати, перегорнувши останню сторінку його нового роману. Не лише тому, що воно матеріалізується в ньому на фабульному рівні - і, я би сказав, зовсім не тому. Як і кожний новий твір Звездича, він радикальним чином переписує весь багатовимірний і нелінійний текст, що складається з його попереднього доробку, розпаковуючи у співставленні з ним нові змісти в раніших речах, дає відповіді на доти відкриті питання, ставить нові питання там, де їх не очікувалося, спростовує ті відповіді, які, здавалося, було дано остаточно. Але ще ніколи цей процес не сягав так далеко і водночас не тривав з такою невимушеною віртуозністю. Можна без перебільшення вбачати констатацію цієї істотної авторської перемоги одним із значень назви роману.

Полярізація "Звездич-тексту" та "Стар-тексту", яка - і це підтверджує й сам автор у наведеній цитаті - відбувається лише в актуалізації трикутника "автор-текст-читач" конкретним читацьким втіленням, зумовлена не стільки тим, що письменник розгортає події тартарської історії та міфології з позиції західного сприйняття та навпаки (в тій чи іншій формі - герой, оповідач, експліцитний автор, втягнення в рамки іншої знакової системи або парадигми інтерпретації тощо), чим досягається баланс "свого" та "чужого" по різні боки кордону. Якраз від цього прийому, свого часу революційного, але після активної експлуатації як самим Звездичем, так і епігонами, перетвореного на штамп, автор, починаючи з "Товстого шуліки" та "Холокосту", послідовно відходить. Романом "Ти досяг" переконливо доведено більш глибокий і, так би мовити, глибинний рівень створення подібного ефекту.

В літературознавстві затвердилася точка зору, згідно з якою феномени фікціонерської літератури в тартарській та варварській культурах при певній спорідненості генези є принципово різнорідними явищами. Не вдаючись у зайві зараз деталі, можна спрощено сказати, що для західної белетристики фікція є творчим методом, тоді як для нашої - жанровою моделлю. Той же самий інструмент - деформація всесвіту настільки, що він вже не може ототожнюватися з умовно-нашим, з тим, в якому розміщені автор і читач - використовується письменником-варваром для створення світу, якомога вигіднішого для розкриття характерів й вирішення інших заданих художніх задач, в той час як для фікціонера братських літератур народів Імперії він формує закони, що визначатимуть тип і характер героя. Це призводить до численних кроскультурних бар'єрів. Взяти, наприклад, достатньо поширений в західній фікції прийом, коли деформованість світу не очевидна для читача з перших сторінок і несподівано виявляє себе далі у розвитку подій. Читачеві-варвару це створює ефект присутності, подібно Stanislawsky-system, що свого часу гучно й епатажно заявляла про себе в театральній режисурі, підмінюючи традиційну умовність, завдяки якій створюється глибина естетичного й семіотичного виміру, підкресленою натуралістичністю [1]. Нашого ж читача воно дезорієнтує й ускладнює сприйняття твору без належної підготовки - бо подібне "маскування" деформованого світу під умовно-наш ламає жанрові канони фікції та формально маркує текст як "високу літературу". Перекладачі старої школи, як відомо, додавали від себе мітки-маркери іншості художнього світу десь у перших абзацах твору - й багато хто навіть сьогодні вважає такий підхід більш виправданим, аніж сучасна перекладацька матриця.

Яким же чином твори Звездича-Стара вписуються водночас в такі споконвічно різні до полярності системи сприйняття?

Усі ми пам'ятаємо зі школи тезу "культура - зламаний міф". Злам цей відбувався в різних площинах для Імперії та Заходу. Для нас інобуттям міфу є ритуал (що в свою чергу приймає в літературі форму жанрового канону), для варварів - метафора й взагалі художній троп, відновлене переживання забутої єдності різних пластів буття, синтез уламків первинного синкретизму, здивування, з якого постає металогічність художнього слова в той час, коли ми дістаємо її з невичерпних джерел ритуалу. Легко побачити, що міфологічна атомарна єдність "Я-Світ", розпадаючись у східній та західній постархаїчній суспільній свідомості (а як слідство - в мистецтві), деградує в першому випадку в колективізм, де особистість виступає як функція, визначена правилами та традиціями, а в другому - в індивідуалізм, який розкривається виключно відштовхуючись від традиції та цілого, в той чи інший спосіб виступаючи в опозиції до них, якщо не буквально, то завдяки ракурсу подання автором. Ці загальні типологічні риси відзначають вододіл культур, і щойно зазначена різниця між нашої та варварською фікцією є лише багаторазово опосередкованим слідством з нього.

Для його долання Звездич робить неможливе - реміфологізує художнє слово.

Здавалося б, саме цим шляхом впевнено йде "висока література" двадцятого століття, починаючи щонайменше з Дж.Джойса. Проте в її дискурсі, постміфологічному за визначенням, можлива лише гра в міф, яку ми, власне кажучи, й бачимо. Простір гри, згідно Й.Хейзинзі, створює гомологічну міфові структуру універсуму, але він не здатен забезпечити адекватної позиції сприйняття, з необхідністю залишаючи принципову можливість "деролінгу", свободної зміни внутрішньої позиції на зовнішню без руйнування художнього всесвіту.

Саме тут для письменика-фікціонера постає в міцну нагоду інша, поруч з деформованістю світу, спільна для Імперії та варварів відзначаюча риса літературної фікції - художня автологія.

Як відомо, поняття плаского, одномірного слова (грецькою - "автологічного", такого, що позначає лише саме себе) виникає стосовно младописьмових культур як реакція на неможливість адекватного перекладу класичної хінської літератури, розпакування в рамках фонетично-складових або алфавітних систем письма суми змістів, виражених в оригіналі на ідеографічному рівні. Варварами цю концепцію було за аналогією застосовано до текстових елементів, що не складають художніх тропів, тобто не збагачують атомарні лексічні одиниці новими семантичними вимірами ("металогізація слова"). Зрозуміло, що для хінської літератури автологія ні в першому, ні в другому розумінні не іманентна тексту-в-собі. Але це поняття було врешті-решт засвоєно хінською герменевтикою та теорією інтерпретації для позначення рівнів читацького сприйняття. Автологічно прочитане слово - це слово розпізнане, але не пізнане, співвіднесене з певним класом предметів та явищ дійсності, але залишене з нерозкритими гіперзв'язками від його внутрішньої форми до контексту висловлювання. Автологічне сприйняття тексту - сприйняття варвара або невігласа, що сковзають по поверхні його змісту.

Від шкільної теорії "пласке слово" поступово знаходить своє місце в літературах з класичною писемністю, де широко застосовується прийом підкреслення семантичної одномірності (або ідеологічної сторонності тощо) висловлювання через запис його замість ханьцзів фонетичними позначками - піньїном, хангилем, каною. Під ніпонським та хангуцьким впливом коло замикається: в варварській літературі на межі XIX-XX століть починається естетизація автологічного слова, яка й ознаменувала початок нової, постреалістичної прози.

Деформованість світу в фікціонерських творах відрізняється від його деформованості, до якої вдається "висока література" задля створення притчі, алегорії, символу тощо, саме своєї автологічністю. Попервах це просто сцена, де розгортаються події, інший світ, що зацікавлює та приковує увагу своїм антуражем, самою своєю іншістю. Іншість ця може набувати певної символічності (а в майстрів, на відміну від підмайстрів та епігонів, неодмінно й набуває), але виключно як вторинне фонове відлуння. Варто цій символічності почати домінувати, стати небхідним компонентом повноцінного естетичного сприйняття твору - і він неминуче випаде з жанрового простору фікції (чи, як кажуть книговидавці, "з формату"). Що характерно, факт такого дрейфу від фікції до матриці "високої літератури" безпомилково відмітить як наш читач, так і варвар - при всій зазначеній вище глибинній міжкультурній різниці не тільки фікції, а й белетристики взагалі.

Можна, таким чином, вважати відмітною ознакою фікції (жанровою в нас або стильовою на Заході) деформованість світу, яка, на відміну від "високої літератури", залишає принаймні можливість для автологічного сприйняття. Наївно-автологічне прочитання Пі Лювіна - це, безумовно, помилкове прочитання, яке важко навіть назвати автологічним в хінському розумінні, бо й позверховний шар змісту залишається в такому разі нерозпізнаним. Його можна порівняти хіба що з розумінням ханьцзів тексту, які читач не здатен скласти в фрази та речення. Автологічне прочитання Звездича цілком легітимне - більш того, для кожного окремо взятого твору поза циклами та "всесвітом Зведича-Стара" як цілим воно найприродніше (а, скажімо, для перших частин "Укусила" - й єдине можливе).

Фіксація автологічного сприйняття у виражено металогічному художньому світі достатньо гомоморфно моделює міфологічну свідомість. Але як досягти цього в рамках існуючої дихотомії "фікція-висока література"? Хід, до якого вдається Звездич, простий, як усе по-справжньому геніальне. Власне кажучи, я вже сформулював цей "секрет" в попередньому абзаці. Розкриття (а з позицій варварської парадигми - створення) металогічності його книг відбувається з переходом від рамок ізольованих романів до мікроциклів, а від них - до цілої сукупності його творчості, що перебуває в процесі становлення і, як було сказано на початку, перманентного коригування новими текстами змісту всього написаного раніш.

Наприклад, у романі "Герой має бути" процес відгалуження альтернативної історії подається, на перший погляд, цілком в традиційному жанровому ключі. В повній відповідності канону ми спостерігаємо єдину допущену деформацію - славетний торський сотник Аслан Каркач дійсно гине, перепливаючи через Дон під кимерійським натиском, - і накопичення її фатальних наслідків. З одного боку, як дотепно й переконливо доводить історик Звездич, саме Маютський рейд Хакимового загону, що вразив кимерійців своєю божевільною відчайдушністю, припинив для них вагання терезів і підштовхнув до угоди з Тартарією, а не з Республикою, до чого впевнено йшло раніше, і що відбувається без перешкод у світі роману. З іншого, Хаким-Харко, як і в нашій реальності, проносить скрізь все своє епічно довге й насичене життя невгамований біль, що керує всіма його мотивами та вчинками - але то вже не програне суперництво і втрачене кохання, а почуття невідкупленої вини перед братом, яка не раз позбавляє його рішучості в кульмінаційні моменти битв, яка робить нещасливим довгоочікуваний шлюб з Ганькою Кулеметницею. Здавалося б, перед нами класична "лавина подій", що змінює історію й людські долі в їх багатовимірному впливі одне на одне.

Можна дійсно прочитати й зрозуміти роман лише таким чином, віднести його міфологічну складову на рахунок зовнішнього та необов'язкового антуражу сутінкової психологічної боротьби Хакима. Глибокі роздуми про роль та незамінність певних осіб в історії сприймати у відриві від логіки подій. Вбачати суто фольклорний елемент в історії роду Каркачів як хранителів Торського "закону", в тому, що Хаким вимушений не просто воювати на два фронти з Кимерією та Республікою, але й у буквальному сенсі проходити два життєвих поприща, за себе й за брата (автор, тонко розвиваючи певні натяки народних пісень, робить Аслана та Хакима близнюками, приглушуючи відверту символічну металогію цього мотиву докладним обґрунтуванням того, чому первістки Юхана Пасічника вимушені ділити успадкований тягар Хранителя на двох). Можна вважати тему людської гекатомби на вівтарі війни в ім'я Закону та Хранителя (підхоплену від "Шляху вітру", щоб стати наскрізною, досягши максимального напруження в "Холокості") лише банальною алегорією, а всю лінію загибелі Торського "номоса", зметеного відступаючими межами Імперії, та відродження його далеко на півночі, в заснованому біля нових кордонів Харкові, що химерно поєднує риси реального Харкова з реальним Асланівом, - лише історією міфу, а не історією в міфі. Таке автологічне прочитання, безперечно, позбавить текст його глибини та нелінійності, проте залишається цілком виправданим.

Але тільки в межах окремо взятого роману.

Бо друга частина дилогії, "Куй сьогодні", не залишає подібній інтерпретації жодного шансу. Логіка подій, що відбуваються у світі роману в часи, які відповідають нашим та найближчому майбутньому, стає зрозумілою з огляду на передісторію п'ятисотрічної давнини - і саме на її міфологічний виворіт. Створена альтернатива знівелювалася за півтисячоліття, Імперія давно повернула втрачені землі, від химерного Харкова відсунулися південні кордони, і взагалі світ зовнішньо майже нічим не відрізняється від нашого. Відрізняються люди, злам стався на глибинному рівні світу-"закону", порушуючи його гомеостатичну Рівновагу, що й відбивається на будь-якому рівні його будови, ведучи до неминучого апокаліпсису. В нащадках Харка та Ганьки Кулеметниці, в започаткованому ними мікровсесвіті завершуються лінії, що підвисають у невизначенні після першого роману, але водночас оголюється металогічність і багатовимірність в тих його моментах, де їх не передбачалося.

Знавці творчості Звездича, звичайно, вже готові мені нагадати, що "Куй сьогодні" не лише було написано першим, але й дія відбіувалася спочатку в умовно-реальному Асланіві, а вся передісторія з альтернативною реальністю введена під тиском вимог видавця і приєднана до первісного задуму значною мірою механічно, з численними нестикуваннями. Але хіба що виходячи з парадигми західного літературознавства тут можна вбачати протиріччя зі сказаним вище. З позицій класичної хінської теорії словесності продовження циклу не додають нових змістів, а експлікують ті, що наче в зернятку були закладені з самого початку, живляться його "де" - інакше ми мали б справу не з витвором мистецтва, а з ремісницьким ширпотребом. Отже, "Герой має бути", який хронологічно виступає приквелом, не підводить "заднім числом" вигадану мотивацію до змісту другого роману. Він розкриває єдину художньо виправдану мотивацію [2] - і необхідність створення альтернативної реальності лише поставила автору нові умови для її конструювання й можливість позначити в співставленні з реальністю історичною те, що інакше довелося б проговорювати.

З таких цеглинок - дилогій-диптихів або мікроциклів з більш складною системою перетинань - і формується грандіозна будівля Космосу Звездича, яка в деяких книгах носить назви "Коло Рівноваги" та "Склепіння Законів" [3]. Всесвіт за нею складається з світів-"законів", ізольованих один від одного завдяки різниці світобудови, об'єктивній у їхніх межах. Злипаючись та з'єднуючись, наче бульбашки (створюючи в цьому процесі ілюзорне уявлення про "космічний час", тоді як усередині кожного "закону" час має різні властивості, а в архаїчних не існує взагалі або є циклічним), вони отримують віртуальну "спільну історію", власна ж історія розгерметизованого "закону" стає мертвим міфом. Західний читач назве це реалізацією метафори, наш - проникненням в глибинний зміст поняття "виправлення". Спочатку "законами" виступають вогнища цивілізацій, але в процесі глобалізації (виліплення земної кулі з надр Праокеану, що омиває світи) спливають також "закони" альтернативних гілок історії (хронострумів), які можуть з'єднуватися через минуле, в точках біфуркації, а також, як показано в останніх романах з циклу про Інститут Виправлення Історії, через інформаційний прорив.

Неважко побачити ізоморфність такої космогонії становленню самого "Звездич-тексту" завдяки переосмисленню окремих творів в структурі цілого. Кожен новий роман вбудовується в інтертекстуальний каркас, водночас змінюючи його, за тим же самим принципом, за яким черговий світ-"закон" врастає в Коло Рівноваги. Автор створив унікальну динамічну конструкцію, в якій форма відтворює зміст (або навпаки - бо з'ясувати, що тут є первинним, неможливо, та й не має сенсу), вподібнюючись міфопоетичному синкретизму змісту та форми.

На якийсь час складалося враження, що Звездич ризикує опинитися в полоні власних формальних експериментів, що дбайливо розбудований всесвіт обернеться схематичністю характерів та колізій, що логічно закінчений мегаміф прирікає автора на постійні самоповтори. Цикл про Інститут Виправлення Історії показав безпідставність таких побоювань. На перетині металогічного й архетипічного до запаморочення образу-символу Інституту (хоч автор анітрохи не лукавить, коли стверджує, що це фактично "виробничі романи" з буденного життя його альма-матер), який розплутує нескінченні вузли та перешкоди на шляху впровадження загадкового Проекту, і невимушених, повних легковажного екшену пригод Сергія Шимонова та Вальдара Зусера в різних хронострумах розставлені маячки-натяки, з яких випливає, що Склепіння Законів - це лабораторна установка Інституту для ретропрогностичного моделювання, чи то цілком віртуального, чи все ж таки створює якусь об'єктивну реальність. Плюралістичний всесвіт згортається до меж невеличкої лабраторії, загубленої в тупику інститутського лабіринту. Але й ця істина виявиться не остаточною - і вже в "Пасинках хронополів" ми дізнаємося, що Проект і вся діяльність Інституту цілком вкладаються в алгоритми ретропрогнозування, чим доводиться існування Метапроекту, розпочатого невідомо ким з невідомою метою...

В новому романі "Ти досяг" письменник йде ще далі. Він вже не балансує на грані фолу, а рішуче долає непорушний, здавалося б, вододіл між фікцією та "високою літературою", підіймаючи заборонені вимогами фікційної автології питання взаємодії художнього світу з реальністю, в якій знаходиться читач, вдаючись до його багаторазової й різноманітної деконструкції, вживлюючи в нього автора-деміурга, пізнавану власну проекцію, яка, однак, починає мерехтіти та розчинюватися серед рівнозначних, але взаємовиключних інтерпретацій... І весь цей підкреслено металогічний вимір і паморочлива гра з читачем за постійно змінюваними правилами без видимих перешкод вміщується в прокрустове ліжко фікційного жанрового канону - річ досі немислима.

Вище я казав, що будівельним матеріалом "всесвіту Звездича" служать дилогії (явні та приховані, ізольовані та вбудовані в мікроцикли), частини яких знаходяться між собою в класичних відношеннях "теза-антитеза". "Ти досяг", без сумніву, становить продовження дилогії "Шлях вітру" - "Відпусти Мій народ", доповнюючи її до першої в творчості Звездича трилогії, отже, виступаючи синтезом її частин. Це одразу ж підкреслюється на формальному рівні. Як пам'ятає читач, перша книга структурно складає класичний роман-біографію, де традиційна композиція лише відтінює неординарність героя, Гільгамеша-Німрода, що завдяки принесенню в його ім'я людських жертв проходить путь від людини до бога, але, обтяжуючись власною граничністю й тіснотою шумерського "закону", прагне досягти Єдиного, отримати відповіді на вічні й болючі питання буття, що непокоять його в перервах між кривавою ратною різаниною та гомоеротичними пещеннями з Енкіду, так припалими до смаку деяким вразливим критикам. Після неї "Відпусти Мій народ" ошелешує неприборканим шквалом імен та подій, сплетінням сюжетних ліній, серед яких неможливо виділити головну і в яких постає історія двох народів, гебреїв та критян-філистимців, протягом кількох століть. І при всьому тому роман без силування сприймається як сиквел "Шляху вітру": палестинський "закон", даний Мойсею, зростає в тіні Місрів, що, в свою чергу, з усіх сил намагаються повернути собі минулу славу Стародавнього царства, будівників пірамід, в спогадах про яку незмінно спливає ім'я людинобога Імхотепа, культурегера й творця об'єднаного "закону" двох Місрів - як неважко здогадатися, того ж самого Гільгамеша, що, залишивши наприкінці першої книги царство Ноя-Зіусудри (воно ж у другому романі - гинучий "номос" лотофагів, де було поховано Мойсея), знаходить заступництво фараона Джосера й перебудовує його майбутню гробницю на новий зикурат... Сюжетний ланцюжок, здавалося б, досить слабкий, щоб казати про тяготіння саме цих романів одне до одного - проте він посилюється перекликом характерів та естафетою ідей.

"Ти досяг" за фабулою повертає нас на твердий ґрунт біографічного роману. Ось тільки відновити цю фабулу з ускладненої композиції, цілком співрозмірній епічній панорамності другої книги - задача не з елементарних (втім, і не з нудних: письменнику вдалося перетворити її на захоплюючий квест, тримаючи в напруженні читача й примушуючи повертатися до перегорнутих сторінок). Месопсиндостанські розділи чергуються з полінезійськими, розташовуючись і між собою не за хронологією, з численними багаторівневими ретроспекціями. Власне, до середини роману навіть нема повної впевненості, що вигнанець Топільцин Кецалькоатль та острівний прибулець Кон-Тікі - дійсно одна особа, як здається. Крізь власні спогади героя проростає пам'ять його батька, тольтецького царя-жерця Мішкоатля, який перед загибеллю поділив свою душу між малолітніми синами-близнюками - і ось, вона пробуджується з плином часу, поступово витісняючи його власну свідомість. До того ж історія як батька (з якої ми дізнаємося, що він - це все той же Німрод-Імхотеп, що живим пройшов дорогою фараонів крізь серце Праокеану і вкриває зиккуратами-пірамідами тепер вже виворіт всесвіту... а можливо, його дух просто втілюється в різних псиндіанцях, як зараз в Кецалькоатлі, протягом тисячоліть - якщо космічний час все ж таки об'єктивний), так і сина, викладається то від першої, то від третьої, то навіть від другої особи...

І розплутуючи цей клубок, читач раптом помічає те, на що навряд чи звернув би увагу при лінійній композиції: відвертий переклик історичних подій різних епох та народів. Те, що мотиви ацтекських та майянських міфів витончено поєднується автором зі змістом "Книги Бурбона", сфальсифікованої Чарльзом Кастанедою, персонажем "Поношеної роби" С.Люкуаня, не дивує - тривалі пікіровки між цими майстрами й досі не втомлюють читачів завдяки дотепній формі, в яку незмінно зодягаються. Але синтез того й іншого виявляється підозріло схожим навіть не на події роману "Герой має бути", а на біографії братів Каркачів в реальній історії. З'явлення ж Данте на східцях піраміди Кукулькана (яку той пізніше зобразить у вигляді гори Чистилища на іншому боці земної кулі) примушує знаходити численні й вражаючи паралелі з історією його вигнання.

Виникає враження, подібне тому, яке зазнавали Шимонов та Зусер, знаходячи в сплетінні несподіваних збігів нові аргументи на користь існування Метапроекту. Звичайно ж, при бажанні розібратися в них з позицій дослідника, а не читача, відносно легко побачити, так би мовити, "цятковані карти", якими веде гру письменник - різні варіанти псиндіанських легенд комбінуються відповідно заданому результату. Але якщо не підмінювати естетичне прочитання аналітичним, то читачеві дійсно стає близьким занепокоєння героя питанням авторства світу, в якому живе. Мова, певна річ, йде про читача історично підкованого, який здатен побачити всі ці паралелі - але згідно з вимогами фікційної автології, цілком дотриманими письменником, розуміння подібних алюзій не обов'язкове для більш-меннш адекватного прочитання роману. Можна врешті-решт дивитися стереофільм без окулярів, досить швидко обвикнувши до розпливчастого зображення. Повноцінного естетичного враження не отримаєш, але певне уявлення сформується.

Отже, відчуваючи, що пам'ять батька починає тіснити його власне "я", керувати його мотивами та вчинками, Кецалькоатль-Кон-Тікі призупиняє свою подорож через Праокеан і осідає на островах, даючи їм "закон". Він повинен з'ясувати мету, заради якої Мішкоатль, що живе в глибинах його свідомості, діючи через його власні афектовані й просто маломотивовані вчинки, а також через брата-суперника Тітлаукана-Шолотля-Тецкатліпоку, примушує його під тиском обставин відправитися в безумну подорож. Саме на стрижень цієї рефлексії й нанизується мозаїчна композиція твору, де за видимим хаосом епізодів криється послідовна аналітична лінія - проте читач починає це розуміти лише з середини роману. Кон-Тікі усвідомлює, що досягши Обличчя світу, старої Ойкумени, свого часу залишеної Імхотепом, він замкне Землю в коло, відкриє шлях між світами, досі розділеними неприступним Праокеаном. Але що це значитиме для Мішкоатля, який все відвертіше проявляє себе, так що, як небезпідставно побоюється герой, під кінець подорожі взагалі знищить сина, повністю займе його свідомість? Не маючи відповіді на це питання, Кон-Тікі починає з батьком нерівну боротьбу, для перемоги в якій треба здійснити неможливе, те, що не вдалося ні Гільгамешу-Німроду, ні Імхотепу, ні Мішкоатлю, хоча й було граничною метою його життя в кожному з світів: продертися до престолу Єдиного.

Той, хто встиг прочитати роман, знає, які карколомні пригоди, що перед ними мерхнуть всі минулі драматичні події, чекають його на цьому шляху. Кон-Тікі розуміє, що його божественні здібності підтримуються тим, що Тецкатліпока продовжує приносити людські жертви в його, Кецалькоатля-Кукулькана, ім'я - те, чого він з усіх сил прагнув запобігти, будучи правителем Толлану. Але ці здібності необхідні йому для успішної боротьби з батьком - і він не без жаху розглядає можливість тимчасово запровадити жертвоприношення на островах, якщо вони раптом припиняться на Вивороті світу. Мішкоатль же несподівано, але з іншого боку, закономірно, виступає спільником на шляху його Возходження, розраховуючи на легку перемогу над виснаженим сином в кінці дороги.

Легкої перемоги не відбувається, Кон-Тікі з останніх зусиль заганяє батька в темний куток підсвідомості. Але разом з цим відбувається несподіване: Деміург-Єдиний розщеплюється на дві іпостасі! Розшифровуючи відсторонене зображення через сприйняття героєм відкритих йому таємниць буття, читач дізнається, що насправді Кецалькоатль-Кон-Тікі - це персонаж роману під назвою "Ти досяг", який пишуть у співавторстві письменники Асланбай Звездич та Річі Аслан Стар. Перший живе в Тартарії, другий у Мексиці, спілкуються через інформаторій - і фрагменти їхнього листування, які виступають для героя "білим шумом" і тому подаються в оригіналі, без перекладу на мову звичних йому понять, читачеві, навпаки дають ключ розуміння. Виявляється, роздвоєність свідомості героя пояснюється тим, що його "веде" один з співавторів, а Мішкоатля, як і Тецкатліпоку - інший. Більш того, сам епізод досягнення Топільцином Творця (тобто, співтворців) - частина авторського задуму, придуманий і написаний ними. Ось тільки після нього між письменниками виникають серйозні розбіжності відносно подальшого розвитку сюжету та характерів і замість призупиненої роботи по інформаторію через океан летять взаємні претензії та докори.

Гра з читачем, набуває, таким чином, кульмінаційного загострення. Відомо, що під час роботи над романом Звездич пережив мікроінсульт, і першими його словами після нього були "Кецалькоатль мене досяг". Розщеплення на Звездича і Стара можна, таким чином, віднести на рахунок марення (реально-біографічного чи вигаданого) під час хвороби. Але за логікою роману брати під сумнів реальність окремого існування двох співавторів нема підстав, фігура же Єдиного Деміурга сприймається як внутрішньотекстовий "образ автора". З іншого боку, відомі з псиндіанських легенд події життя Кецалькоатля-Кукулькана постають в переписці як плід спільної творчої уяви співавторів і навіть гри-змагання між ними. Читач опиняється перед вибором: або відкинути версію про співавторів, або вважати себе самого частиною їхнього твору.

Перед Кон-Тікі ж постає інше питання: хто саме з співавторів пише його лінію - бо з того, що він дізнався, виходить, ніби від відповіді на нього залежить розуміння мети його подорожі через Праокеан до Обличчя світу: приведе вона до спасіння світу чи до його загибелі. Розгортаючи осмислення героєм відкритої йому картини світобудови, Звездич наводить цілі абзаці з Авести, злегка стилізовані під мову ацтексько-майянської міфології - ще один бонус підкованому читачеві... Топільцин прагне знову піднятися духом до престолу Творців, щоб дізнатися правду, але не здатен на це самотужки, Мішкоатль же з тієї пори ніяк не проявлює себе. Відчаявшись після численних спроб розбудити в собі батькову душу, Кон-Тікі йде на останній крок: вимагає принести в ім'я Мішкоатля людську жертву. І, новий Авраам-Ібрагім, зупиняє піднятий ніж, відчувши в собі його тихий голос.

Тепер Мішкоатль нібито цілком залежить від волі сина (пояснюючи це тим, що кров у його ім'я так і не пролилася), але ні в Кон-Тікі, ні в читача нема впевненості, що це не підступна пастка. Удвох вони знову доходять до Авторів... і знову їх чекає несподіванка. Колективний Деміург складається вже з шістьох (!) письменників, серед яких одна жінка, які до того ж всі живуть в одному місті (окремими деталями схожому на химерний Харків з "Кую сьогодні"), але деякі з них ніколи навіть не творили в співавторстві з іншими...

Перше можливе пояснення цієї нісенітниці, яке Кон-Тікі протягом тривалого часу вважає єдино можливим, остаточно впадаючи у розпач - це те, що обидві показані йому картинки лише ілюзії, навіяні іменами-сутностями більш високого рангу ніж ті, які він навчився підкоряти, а справжній Престол Творця, отже, як і раніше, нескінченно далекий. Проте з роками, кінець яких припадає на останні сторінки роману, в нього поступово визріває інша версія. Згідно з нею, його історію вигадують у різних світах різні особи, тому вона ніяк не може закінчитися. Йому потрібно взяти справу у власні руки й почати вигадувати себе самого (тема Атона з роману "Відпусти Мій народ"), а для цього насамперед вигадати читача. Ця думка несподівано уривається на половині фрази, залишаючи в кінці книги кілька чистих сторінок. Читач механічно закінчує фразу, речення, абзац... і, ловлячи себе на цьому занятті, розуміє, що він і є тим читачем, якого вигадує Кон-Тікі для того, щоб закінчити власне створення.

Залишиться герой на островах чи продовжить подорож? І якщо продовжить, то хто, власне, досягне Старого Світу - Кон-Тікі чи Мішкоатль, який втерся йому в довіру, непомітно знову опановуючи ним? І що це насправді значитиме для світу? І значитиме тоді щось протистояння в "Холокості" двох кевалів, Алонсо Кехани й Кристобаля Колона, якщо насправді шлях до Вивороту світу вже було прокладено з іншого боку та в іншому напрямку? Не треба чекати, що в нових книжках письменник дасть на ці питання відповіді, принаймні, однозначні. Зняття невизначеності приведе тут до зменшення металогії - а, як ми завжди переконуємося, всесвіт Звездича розвивається виключно в зворотному напрямку. Скоріш за кожною з можливих відповідей слід бачити рівноцінний з іншими "закон"-хронострум, за взаємодією та взаємопроростанням яких нам, можливо, ще доведеться спостерігати в майбутніх творах.

І при всьому тому "Ти досяг", безумовно, не виходить за жанрові рамки фікції, залишаючи необхідну міру автологічного сприйняття і зберігаючи, при всіх експериментах з деконструкцією світу, героя, автора і читача, ілюзію об'єктивної дійсності [4]. Автор поставив собі майже непідйомну задачу - і, як це не дивно, блискуче з нею впорався. Читачеві-варвару відкритий, або, краще сказати, відчинений у реальність фінал конче має нагадати "метатекстовий роман" Романо Арміні "Тут сумно та самотньо" (відвертою алюзією на який є також "Октава" С.Люкуаня - а отже, перед нами, крім іншого, ще один раунд змагання митців). Проте саме в цьому співставленні найрельєфніше відбивається різниця між художньою металогією та автологією. На відміну від Арміні й "високої літератури" взагалі, як варварської, так і імперської, будь-яка літературна гра з читачем не руйнує цілосності художнього універсуму, як і композицйна дискретність наративу не руйнує лінійності сюжету, якій врешті-решт підпорядковується.

Існує дещо маргінальна, але досить поширена спроба подолати розмежування між імперською та варварською фікцією по лінії "жанр-метод" через "охоплююче" тлумаченння фікції як особливого типу художнього хронотопу. Творчість Звездича наголо спростовує цю теорію (або опиняється за нею поза межами літературної фікції, що абсурдно), бо саме хронотоп Кола Рівноваги відверто металогічний. В новому ж романі, де духовні подорожі героя виписані іноді рельєфніше за фізичні, підкреслюється структуроутворююче значення саме символічного хронотопу. Згадане вже з'явлення Данте проводить чітку паралель між частинами трилогії та його Комедії, і паралель ця не в останню чергу стосується саме "географії духу". "Шлях вітру" - це нисходження по спіралі, що згортається, до глибин людської екзистенції та споглядання її, подібне подорожі по колам-виткам пекельної воронки в Данте. Дійшовши до свого екстремуму в кінці першої книги, спіраль вже на новому рівні продовжує згортатися і в другій - але тепер перед читачем постає зовнішній світ, і вектор спрямований вже вгору, як при сходжені по уступам гори Чистилища. "Ти досяг" замість згортання пропонує нам розвиток, а замість поступального руху - рух в усіх напрямках одразу. Кецалькоатль-Кон-Тікі буквально, за законами міфологічної топології, розширює власне "я", розповсюджує його по зростаючим небесним сферам Дантового "Раю". І при цьому не втрачає його, залишається людиною навіть вимушений бути богом (на відміну від Гільгамеша-Німрода, безповоротна дегуманізація якого відбувається вже в першій книзі - тож в другій йому доводиться задовольнятися статусом персонажа легенд, а в третій - деструктивної сили). Читач Звездича побачить доказ цьому в прагненні Кон-Тікі зайняти в світобудові саме те місце, яке йому належить, читач Стара - в його здатності робити власний, суб'єктний і недетермінований вибір. Але обидва вони при всій неподоланній різниці ментальності та світогляду погодяться з таким висновком.

І в цьому, мабуть, найбільше з досягнень як героя, так і автора.

[1] Давно забута на театральних помостах (хоча як модний курйоз мала певне відлуння навіть в Імперії), вона на короткий час стихійно оживає в кінематографі з кожною етапною технічною інновацією, яка, не вкладаючись у сформовану знаково-естетичну систему, подається спочатку як атракціон, засіб створення шокуючої натуралістичності - й від естетизації цього шоку починається поступове її вростання в кіномистецтво.

[2] Варто згадати історію з постановкою Пітером Бруком драми Герберта Куейна "Таємне свічадо". Режисер щиро вважав, що вдається до оригінальної та неканонічної інтерпретації твору родоначальника сучасної "високої літератури", трактуючи "сонячний" та "місячний" акти таким чином, що кожен з них може бути твором головного героя іншого, викривленням реальності в його уяві, в той час як аксіомою вважалася реальність другої, "місячної" дії. Але після вистави було доведено, що саме в цьому й полягав задум класика, що згідно з розкиданими в тексті натяками, вперше розпізнаними лише Бруком в процесі постановки, Джон Квіглі має такі ж шанси бути персонажем Вілфреда Кворлса, як і навпаки. Критики й літературознавці десятиріччями перебували в полоні авторської містифікації через упередження про несценічність п'єси, тоді як перша ж спроба її театрального втілення виявила приховані підказки.

[3] Асланівською й олександрійською мовами слово "свод" означає і зведення, і склепіння. Маються на увазі обидва значення одразу. - Прим. перекладача

[4] Пор. з нещодавнім романом К.Пріста "Невидимки", де несподівана розв'язка полягає саме в руйнуванні цієї ілюзії. Такий відвертий вихід за межі фікційного узусу був досить холодно сприйнятий і читачами, і критиками.


Отець Бронзій та Олежень Фочікян
Ще не разом, але поруч
Асланів, Сухоторецька набережна
3-й день десятого місяця, вторниця
Глибока ніч

Рясно порослий деревами северний схил гори Карачун, що збігав до маловодного Сухого Торця, разюче різнився від лисого та неприступного югового. Отець Бронзій пам'ятав, що Асланів лежить на межі степової та лісостепової природних зон, але це відчувалося аж надто вже наочно.

За спиною на задньому сидінні тихо сперечалися Звездич з Фочікяном:

- Ось подивись: ти вже втретє за інтерв'ю згадуєш, що я - переконаний імперець. Чи це не занадто?

Легке шарудіння - Олежень відбирає ноутбук.

- По-перве, не я, а ти. По-друге, не втретє, а тілько вперве: раніше це говорилось в анотації, а потім - в питанні інтерв'юера. По-третє, якраз оптимальна доза. При минулій владі постійно підкреслювали твоє прозахідництво, тепер треба імперство підкреслювати.

- Все рівно хватить і двох.

- Наполягаєш?

- Так. І ось цей абзац, - знову шарудіння, - треба переділати. Потім, криптосучасності забагато уваги. Це ж вже вчорашній день.

- Але для декотрих читачів то буде перше знайомство з твоєю творчістю.

- А виглядає наче дуля в кармані сам розумієш на чию адресу.

- То й нехай виглядає.

- Настілько прозоро?

- Ти знову переоцінюєш нашого пересічного читача. І непересічного теж.

Перед черговим узвозом, прорізаним в товщі гори, мовчазний водій, що всю дорогу майстерно виписував рогалики між вибоїнами, різко збавив швидкість і натиснув, не відпускаючи, клаксон. Розмова позаду теж обірвалася. У ледве розчиненій темряві отець Бронзій помітив, що широку площадку за перехрестям огороджено тимчасовими бордюрами, як при будівельних роботах, а до них рясно понав'язано гирлянди та живі квіти.

- Це те саме місце? - спитав він у водія, вважаючи, що уточнення тут не потрібне. Той мовчки кивнув.

Але як потрапив отець Бронзій до жовтої таксівки, що котить у бік Савлового Села?

Дуже просто.

Коли нарешті батожинний відділок опорожнів, і священик спромігся дібрати до своєї сумки, він вже був переконаний, що сталася якась позмилка. Про прибуття автобусів оглошують по радіо, отже, якщо зустрічаючих і досі нема, значить, їх і не було. Він, звичайно, пробіжиться по станційному залу, але схоже, що до церкви треба буде добиратися самотужки.

- Перепрошую, - звернувся він до Звездича, який щойно підхопив свій кофр, - кавтолицька церква звідси далеко?

Той перезирнувся з журналістом.

- Не дуже далеко, але боюся, що...

- Сторожа там нема, - прийшов йому на допомогу Олежень. - Не вистачає в парафії коштів. Тож серед ночі там робити нічого. Та і днем... Вам до старости треба.

- А старостою, - підхопив Асланбай, - у них наш Буреніч з мехмата.

- Так ти можеш вияснити його телефон? - зрадів журналіст.

- Вночі? У кого? Я знаю тілько, що живе він в дасюе.

- Тобто до ранку бачку туди по-любому не пустять?

- А як ти думаєш? Власне, гокеженя без реєстрації не пустять і вранці...

- Теж вірно, - стурбовано погодився Олежень.

- То й нічого, - отцеві Бронзію було ніяково від того, що ці милі люди так вже перейнялися його проблемою. - Доночою на станиці, а там вже... Тепер хоч знаю, кого і де шукати.

- І думати облиште! - відрізав Звездич. - Ви мій гість. До того ж, я дійсно зараз сам у хаті, можу вас комфортно розмістити. А зранку шукатимемо Буреніча.

Пронирливий журналіст вже котив його кофр до своєї таксівки, що продовжувала чекати.

- А я вас провожу. Дорогою текст подивишся, думаю, питань не виникне.

Але питання, як ми вже знаємо, виникли. І коли таксівка дісталася мікрорайону "Соснова гірка" і звернула в глибину дворів десь на середині похилого узвозу, до їх розв'язання було ще далеко.

- Що ж, - зітхнув Звездич, - місця вистачить і для двох. До ранку, сподіваюсь, впораємося.

Олежень наче й чекав на запрошення:

- Впораємося, звичайно. Тілько, Шаміличу... в мене з грошима, - він демонстративно ляснув по кишені халату. - Весь гонорар од "Нева-хе" на аероквиток пійшов. Розплатишся з водієм?

- Що, од самого летовища?!

- Та оддам я! Додому тілько доберусь нарешті.

- Він оддасть... Три ха-ха! Фочікян, ти маніпулятор!

- Робота така, - з кам'яною непорушністю відповів журналіст.

В апартаментах Звездича отцеві Бронзію, натурально, припала до душі його бібліотека, в яку він, заручившись дозволом хазяїна, поспішив зануритися. Але майже безсонна, зате повна переживань ніч брала своє, а пригублена "за знайомство" символічна стопка асланівської горілки з початої пляшки, яку Асланбай дістав з шафи-бару, остаточно нагнала на нього паморочливу дрімоту просто в кріслі над книжкою. Лише гучні голоси в сусідній кімнаті час від часу повертали до реальності. Судячи зі змісту розмови, до згоди щодо багатостраждального інтерв'ю дійшли несподівано швидко. Мабуть, теж горілка сприяла.

- Так шо то все ж таки за історія з гаслом "Герой має бути"?

- Сам в шоці. Коли почув, а потім при в'їзді в місто ще й побачив...

- Хтось з референтів Жобкіна - твій прихильник.

- Дуже смішно. Скажи, комусь з референтів фраза згадалася, а звідки воно, і які асоціації тягне...

- Небажані для Жобкіна, зазнач.

- Мені від цього не набагато легше.

- Напрасно. Треба розвити тему, предложити йому ще слоган "Куй сьогодні". А шо?

- Угу. І додати: "не епоха, а імператив".

- А як там у вас на кафедрі справи?

- Та ж, хм, куйня, що і скрізь. Колишні підзозульники, крім самих затаврованих, і зараз на коні. Замість його демагогії - нова, люстраційна. Вся різниця, шо раніше як було? Дівчатка копають, хлопчики тримають автомати. А сьогодні всі автомати під контролем Команди.

- Кують... наче переконані в перемозі.

- Так саме перемогу і кують. І їхні дії не такі безглузді, як здається.

- "Їхні" - це насамперед і переважно Фуґанцзи.

- Безперечно.

- Слухай, ну а шо ж Савахов передприймає? Я з ним, через понятні причини, давно на спілковався...

- Важко сказати. Критиковати Команду не надто спішить.

- Це зрозуміло. Жобкін його одверто називає людиною Кучума, шо прагне повернення старих порядків. Тож критика тілько підливатиме олію в огонь. Треба протиставити шось позитивне.

- А його, схоже, поки бракує... Сам-то шо за подвійну гру ведеш з газетою?

- Я тебе благаю! Яка там подвійна гра? Просто я завжди мріяв, щоб "Вісник" доносив голос саме Міста, а не його влади. І на новій посаді маю можливість хоч трохи зсунути справу в цьому напрямку.

- І як, вдається?

- Принаймі, на серйозні компроміси з совістю доси не йшов.

- Я трохи інше маю на увазі. Ти ж кажеш не просто про власну позицію - тобто твою і твоєї команди, - а про "голос Міста". А як можна донести те, чого нема?

- Нема?

- Хіба ж ні? Я навіть не про якусь там суб'єктність у варварському розумінні кажу. Елементарне одчуття міста як цілого і себе його частиною - ти з таким часто стикаєшся? У реальних, конкретних перехожих на улиці?

- Ось газета і має його виховувати...

- Так доносити чи все ж таки виховувати? Визначись для початку. Бо "голос Міста" і голос його вихователів - різні речі. Вихователів у нас і так вистачає, і ти їм не конкурент.

- Ти так кажеш, наче Асланів - то якась Ряцзань в олесандрійській глибинці. У нас міцні традиції самоврядовання і низових громад!

- Які очолюються Саваховим. Тобто опозиційною політичною силою. Ти впевнен, що голос опозиції і є "голосом Міста"?

- Не завжди. Але в даній ситуації десь близько до того.

- Тоді було б і простіше, і чесніше одкрито працьовати на Савахова. Чи звідти просто не було таких вигідних пропозицій?

- Тю на тебе! Просто у Савахова своє коло читачів. Цікавіше діяти за його межами. А знав би ти, який тиск доводиться заради цього терпіти од Команди та особисто Фуґанцзи, тобі та посада не здавалася б такою вже "вигідною". Я в цій седмичній одпустці, з одного боку, сили та нерви одновив, але як подумаю, що мене зранку чекає...

- Як, до речі, з'їздив? В смислі, з Даровичем шо?

- Угадай з трьох букв.

- Зрозуміло. Сяо-тунчжи в своєму репертуарі.

- Тепер розумієш, чому я так піклуюсь про "Міст"? Якшо Дарович на нього приїде, я його живим без підписаного договору не одпущу.

- А чого б йому не приїхати, коли давно вже зарєстровався?

- Ну як же? Люкуань...

- Шо "Люкуань"? Мені вже Рахмановський дзвонив прямо в Обрусь по міжнародній, тривогу бив. Ну, він людина трохи не од світу цього. А ти-то чого панікуєш? Первий раз Люкуань не приїздить?

- Одкликає подану заявку - первий.

- Почнемо з того, шо він її офіційно ще не одкликав. А якшо це й зробить, шо з того? Дарович на конвент заради нього їде? Я чогось не знаю про його сексуальну орієнтацію?

- Та хіба ж діло особисто в Люкуані? Він же фактично закликав бойкотовати "Сорочий міст"!

- Ну, закликав. То й шо?

- Як "шо"?! Ти впевнен, шо едиби-варвари його не підтримають?

- Абсолютно. Ти не розумієш варварської психології. Одна справа - виступити з власною ініціативою. Люкуань це зділав і пропіарився. А приєднатися первим до чужої - то завжди ризик. Якшо вона не получить широкої підтримки, ти виглядатимеш посіпакою ініціатора без власної позиції. А то й ще гірше - нібито маєш від нього матеріальний чи ще якийсь інтерес. І якби ще ініціатором був хтось інший, не Люкуань з його репутацією... Ні, дурнів нема, повір.

- Добре, а якшо дурні знайдуться?

- Теж нічого страшного. Тут вступає в силу інша варварська тенденція - протистояти течії та стадності. Більше половини учасників-варварів ні при яких обставинах заявки не одкличе - це ж означатиме "стати як всі". А враховуючи, знов-таки, шо воно йде од Люкуаня... то й чверть навряд чи набереться.

- Та навіть чверть - це ж безпрецедентна ганьба. Та ще для ювілейного кону...

- Але ж твоя задача - шоб приїхав Дарович, чи не так? Ось уявімо, сталося неможливе: чверть учасників-варварів, чи навіть більше, бойкотовали "Міст" на знак протесту проти дій призначеного центром Жобкіна або, як каже одкритим текстом Люкуань, проти тартарського тоталітаризму і терору. Як ти думаєш, наважиться після цього хтось з наших послідовати їх прикладу? Це ж виглядатиме солідаризацією з протестом!

- І те правда. Схоже, я дійсно ішак - не тілько варварською психології не розумію, але й нашої також. Втім, можна ж і не одкликати заявку, а просто не приїхати.

- Втратити реєстраційний внесок? Три ха-ха. Та й чого б Даровичу не приїжджати? В нас шо, погано наливають?

- Переконав остаточно... Слухай, а про ініціативу - то цікава думка.

- В смислі?

- В смислі одвіту на твоє питання: шо може "Вісник" поза саваховськом форматом. Низові громади висловлюють власну оцінку подій, але не висувають ініціатив - особливо зараз, коли Савахов, як сам кажеш, перетворив їх на централізовану опозиційну партію. Але закон дозволяє виступати з ініціативами навіть окремим підданим.

- Ну да. Просто наша людина до такого не звикла.

- От я і кажу. А газета могла б до цього поступово привчати.

- Не уявляю, як цього досягти, особливо в газеті, підконтрольній Жобкіну та Фуґанцзи. Але... дорогу осилить той, хто йде...

...Ранок ломився крізь важкі складчасті порт'єри кабінету довго й уривчасто, губився серед неоготики книжкових полиць кволими промінцями з тріпочучим серпанком срібного невагомого пилу, і нарешті вголос звістив про себе човганням ожившого Фочікяна за стіною.

Господар підвівся останнім.

- Який в нас фронт робіт, тунчжи та панове? - напівспитав, напівпозихнув, розливаючи гостям каву. - Буреніч...

- Не парся, сяньшену! - зупинив його Олежень. - Тобі до альма-матери сьогодні треба?

- Після обіду.

- А я просто звідси прямую до Генеральної палати. Не для того, знаєш, за повітряк переплачував, шоб гаяти врем'я. І ацца-бачку проведу.

- Ну, це навіть краще, чим на Буреніча покладатися. Староста ваш, отець Бронзій, людина досить специфічна. Як в нас кажуть, ні балик ні шашлик. Не здивуюсь, якшо він і не зострів вас тілько через те, шо дату прибуття переплутав. Ви собі спокійно вставайте на облік, а я його тим часом розшукаю та повідомлю.

Вже в прихожій, коли священик з журналістом схопилися за свої торби, Звездич раптом ляснув себе по лобу.

- Зовсім з башки вилетіло...

Невдовзі повернувся з дуже знайомим отцеві Бронзію футляром та якоюсь товстезною книжкою.

- Отче, я хочу курбановати вам цей хрест, - промовив з такою ж театральною урочистістю, як тоді на митниці.

- Щиро дякую і приймаю.

Фочікян, який був не в темі, здивовано спостерігав цей ритуал.

- Ну, а це на додачу.

Том роману "Відпусти Мій народ" було вже підписано. "Отцеві Бронзію - на згадку про знайомство. Не судіть суворо за єресі :)".

Згорнуті й загублені в тіні корпусів, підперезаних лоджіями-терасами з зеленими панелями на огородженнях, двори мікрорайону були на рідкість тихими навіть о такій порі. Тим разючішим виявився контраст з оживленим проспектом Лю Ніна (якийсь невідомий отцеві Бронзію місцевий державний діяч минулого), на який вони несподівано вивели. На зупинці під стильно вигнутим дашком купчилося з десяток людей, а троль під'їхав вже майже забитий, і намагатися влізти до нього, та ще й з торбами, було б необачно.

- "Пікова година", народ їде на роботу. А цей маршрут аж з Дальнього Стану йде. Ви, атац-бачко, до ходьби пішки як односитесь?

- З задоволенням! - щиро відповів священик.

- От і добре, - зрадів Олежень. - Тут всього-то три зопинки.

Проспект отцеві Бронзію сподбався. Не стілько архітектурою - дивний для старовинного міста функціональний конструктивізм з вкрапленнями пізнього модерну ближче до центру - скілько простором, де було розвіятися ранковому леготу. За Кучума тут розкопок однозначно не вели, тож і свіжі провалені латки не псували вигляд. Розділювач з алеєю майже не поступався шириною тому, що на кодацькому проспекті Карла Мартела, дарма що без огороджень. Щоправда, засаджений в обидва ряди, як і тротуари, виключно каштанами, помаранчеве осіннє вбрання яких виглядало до нудності монотонно. Але невдовзі з северного боку почав тішити око розмаїттям дерев міський сад імені Тарсуна Шефчи-заде, спочатку боязко визираючи з-за будинків, а потім і зовсім витіснивши їх, змивши жовтогарячою хвилею, що знов-таки викликало відчуття дежавю, спогад про вчорашнє прощання з парком Глоби. Кряжисті дуби в глибині наводили на здогадку, яку й підтвердив журналіст - що сад значною мірою складається з залишків лісу, який на світанку історії Асланіва вкривав гору.

- А в Сосновій Гірці сосни хоч залишилися? Чи лемше спомин у назві? Я ж бо щось жодної не бачив.

- Е, - зітхнув Олежень, - де тії сосни...

- А се що за монумент? - увагу священика привернуло величезне кам'яне яйце, що стовпило на перехресті з проспектом тінявої алеї, оточене сумними довгокосими вербами.

- За ним чайхана ховається. За старої влади називалася "Кристобаль Колон".

- Тобто се, виходить, колонове яйце?

- Було. Тепер псиндостанська тема не в моді, тож ушлий господар, щойно Жобкін почав мести по-новому, перейменував чайхану на "Бабрак". Так звали папугу живої асланівської пам'ятки - блаженого суфія Хисм-улли, який о це ж саме врем'я подався в мандри, спочатку до Олесандрії, а потім не знаю куди.

- Хитрий чайханщик і яйцю вигадав нову мотивацію, і на почуттях городян зіграв?

- Навіть залу вже перебудовав: раніше купол скидався на глобус, увінчаний трьома каравелами, зараз на пташину клітку... От тільки шо він робитиме, якшо суфій раптом повернеться і зайде до нього поцікавитись, чи чтить той Коран? Ви б, атац-бачко, бачили того Хисм-уллу: кожен кулак як ваша башка...

- А я думав, вона називає ся "МТС", - отець Бронзій кивнув у бік яйця, по якому весело червоніли, мов на стіні палацу Бальтазара, ті три великі літери.

- То реклама.

- Машинно-тракторної станції?

- Ні, це латиницею, - посміхнувся Фочікян. - Ем-Те-Це - муніципальний телецентр. Головний рупор та прожектор жобкінських реформ разом з "Асланівським вісником". Чайханщик знає, кого рекламовати. Інші йому більше б забашляли - посліднім временем підлітки чомусь полюбили світлописатись на фоні яйця, тож реклама на ньому - дуже рентабельне вкладення. Але для чайханщика важливіше задружитися з владою, поки йому "Колона" не пригадали. Місце вигідне, бажаючих на нього много, а доноси швидко пишуться...

Здавалося, до початку проспекту йти ще далеко. Але це було ілюзією, пов'язаною з тим, що він разом з розділювачем швидко почав звужуватися, візуально поглиблюючи перспективу. Тож і хмарочоси Ордупрєма та Дасюе по його боках зблизу виявилися не такими вже й велетенськими, хоча все рівно вражали. Високо над проспектом їх поєднував двоповерховий перехід, з середини якого виростала на всі боки скляною гулею сфера гігантського глобуса. За цією титанічною брамою проспект вливався в безкраю площу, яку хіба що в насмішку можна було назвати Слобідським Майданом. Навіть великий круглий острів-сквер в її центрі, густо порослий деревами різноманітних порід, так що навколо зелених ялинок та кипарисів гойдалися переливами всі мислимі жовто-червоні відтінки, не скрадав її розмірів, а лише підкреслював їх. Ні, з іншого боку, слово "майдан", від якого віє простором та необмеженістю відкритого всім вітрам витоптаного сільського плацу, пасувало їй більше, ніж нудна та щільно забудована міська "площа".

- До односно недавнього времені це була найбольша площа Імперії, - повідомив Олежень з наївною гордістю провінціала, який спішить здивувати гостя, вивернувши на нього весь комплект нечисленних місцевих пам'яток. - Недовго, звичайно - хіба ж Ханбалик з таким змирився б? Розширили свою площу Тяньаньминь, да так, що вже нікому не обігнати. А наші після того взяли й з'єднали Ордупрєм з Дасюе цим переходом, тіпо, в одну будівлю, щоб на новий рекорд вийти. Правда, ніколи не бачив, щоб ним хтось користовався. Коли після школи поступив в Дасюе на журфак, думав: от нарешті зроблю те, про що малим мріяв, полажу всередині цієї кулі. Де там! Так досі і не вияснив товком, як туди можна добратись і чи можна взагалі. В тому корпусі якісь фізтехівські лабораторії на цих поверхах, чужі там не ходять. А планували навіть зробити в нижній напівкулі лекторій трибунами і екран в верхній, як в планетарії. Добре, здоровий глузд переміг, вдалось переконати розумним людям, шо такої нагрузки ніякий залізобетон не видержить. Так і оставили глобус порожнім: вечорами всередині прожектори обертаються в різних площинах і миготять всіма кольорами. Дуже красиво!

Поза сумнівом, і Дасюе, і Ордупрєм були симетричними в плані, а разом складали вишуканий архітектурний ансамбль, який можна охопити поглядом, оцінивши задум, з іншого боку площі, а краще - з повітря. Отцеві Бронзію навіть зустрічалися такі знімки в інформаторії, що супроводжували статті про Асланів, і виглядало це дійсно ефектно. Але зблизу обидві будівлі поставали як хаотичне нагромадження об'ємів різної висоти, вражаючи вже не єдністю плану, а видимостю його відсутності, наближаючись до заворожуючої безсистемності форм в дикій природі.

Журналіст чомусь вів його в бік Дасюе, хоча з вчорашнього автобусного монологу Звездича виходило, начебто до Повітової Думи треба рушати в іншому напрямку.

- Сумки залишимо, - перехопив його погляд Олежень. - В Думу з ними не пустять, а до Фуґанцзи й поготів.

Як завжди на новому місці, отець Бронзій дивився точно крізь окуляри, щоб отримати якомога більше вражень та інформації. Однак і з ними він готовий був присягнути, що два корпуси, в кут між якими прямував пролазливий Фочікян-тунчжи, впритул прилягають одне до одного в цьому місці. Лише кроків з двадцяти між ними відкрилася прогалина на рівні перших трьох поверхів, лише в кінці схованого за нею тупика виявилося, що це зовсім не тупик, а поворот, який вивів у невеличкий замкнений дворик, рясно утиканий вентиляційними шахтами - безпомилковими доказами того, що і вниз цей хмарочос сягає не на один поверх. До протилежного кутку скляним ліхтарем ліпилася прохідна.

- На центральному вході це не спрацює, але тут вахта нелякана. А посада головного редактора окрім геморою та простатиту дає певні маленькі радощі - я ж тепер пайцзюк...

І дійсно, вахтер, повз якого з лютим криком "Спецрозслідовання!" пронісся Олежень, сунувши йому під ніс дерев'яну пайцзу, лише очима заклипав, але не зробив ніякої спроби перешкодити їхньому рішучому руху.

- Раніше взагалі не було такої параної з перепустками, - пояснював журналіст, коли вони вивертали довгим коридором з аудиторіями з обох боків. - Це все Баґір-огли намутив, як ректором став.

- Баґір-огли - теж людина Жобкіна?

- Ні, він ректорує вже шостий рік. Але такі люди не тонуть при будь-якій владі.

Східцевим маршем піднялися на другий поверх, пройшли черговий відрізок коридора, також освітлений лише торцевими вікнами на поворотах, знов спустилися широкими світлими сходами, що оперізували сітчасту шахту ліфта-підйомника, і через просторий склепінний перехід, розписаний сценами з історії Асланіва, вийшли в фойе.

Як зрозумів отець Бронзій, це була одна з бокових веж - та, що ближче до Ордупрєма, зі стрілковим термометром та барометром під верхівкою. Він і гадки не мав, що вона усередині пустотіла, хоча й не повністю, а лише до останнього (одинадцятого) поверху найвищого з трьох корпусів, що примикали до неї. Дзеркальна стеля, з-під якої звішувалися різнокольорові вимпели-бандерки з нерозрізненими звідси зображеннями, подвоювала висоту, створюючи повне відчуття перебування на дні глибокого колодязя. Вздовж корпусів асинхронно сковзали вгору-вниз скляні кабіни підйомників, по два на кожний. Один, досягши найвищого рівня й обмінявшись пасажирами, почав спускатися, інший зник у дзеркальній стелі, попрямувавши до верхніх поверхів. В кожному з корпусів висота поверхів була різною, тож лише на деяких рівнях стикалися по дві площадки, всі три разом - на жодному, і тільки на останніх двох, де вже закінчилися корпуси-аутсайдери, йшли замкнені кругові галереї з дверима до аудиторій та інших приміщень навколо самої вежі.

Простір між підйомниками та проходами до корпусів, обрамлених дошками оголошень, що стирчали радіальними ребрами, займали ниші гардеробу, більшість з яких заради теплого сезону було перетворено на кіоски з пресою та іншим дріб'язком. Пробігши очима першу сторінку "Асланівського вісника", причепленого до вітрини найближчого кіоску, Олежень подався до працюючого гардеробу.

- На різні нумери, - подав сумки служительці в бузковому хіджабі.

До сусіднього кіоску "Вісник" було причеплено останньою сторінкою, тож і біля нього він на кілька секунд затримався.

- Ну, ось, - сказав отцеві Бронзію, віддаючи йому номерок. - Звездич каже, що ваш староста - доцент з кафедри прикладної математики (кавтéдри по-вашому). Якщо його раптом не розшукають, треба буде піднятись на четвертий поверх цього ж корпуса і двигати все врем'я вперед по коридору. Він на тому поверху наскрізний, приведе вас до центрального стилобату. А там підйомником на десятий - і одразу ж в кафедру упретесь. Там і чекайте. Головне зайти туди, сісти й не виходити... До викладацьких квартир і гуртожитку аспірантів теж одсюди можна добратись: корпус напроти входу, сьомий поверх - бачите, де напис "Кав'ярня". Але там навіть я не візьмусь щось розшукати - шайтан, вибачте, зломить і ногу, і голову...

- Хіба ж секретар Генеральної палати, беручи на облік, не зобов'язаний забезпечити мені зустріч з парафією? - здивувався отець Бронзій.

- Він-то зобов'язаний, - зітхнув Олежень. - Але борони вас Боже йому на це хоча б натякнути...

Залишили Дасюе цивілізованим шляхом - через просторий трапецієподібний вестибуль між двома корпусами, примушуючи студентів і охорону здивовано обертатися при вигляді кавтолицького священика, та ще й у варварській клерикалці. Перетнули Майдан, нещодавно рясно зволожений поливальними підводами, і острівець, в заростях якого, виявляється, ховався фонтан-водомет. Коли дерева по краях звивистої алеї нарешті роздалися, отець Бронзій не міг стримати здивування - настільки бо відрізнявся відкритий краєвид, до часу схований за сквером-островом, від конструктивістської гігантоманії на тому боці площі. Особняк повітової Думи в монументальному імперському стилі з легким присмаком европейських мотивів та гербовими левами біля входу заповнював ріг Майдану з Думської вулицею, що положисто схилялася до Старого міста черепицею високих трикутних дахів і гронами невеличких повитих плющем балкончиків, ділячи навпіл гору Карачун. Лише звичним вже асланівським засиллям каштанів, ледве розчинених одинокими тополями, Думська нагадувала проспект Лю Ніна, продовженням якого фактично й була. Тут починалася історія міста, бриніла в повітрі ледве відчутними звуками та пахощами серед буденної метушні.

Вейбінам на вході в Думу Олежень показав свою пайцзу зовсім іншим жестом, ніж у Дасюе - прохальний, начебто винуватий рух. Ті, байдуже кивнули, даючи відчути, яку надмірну послугу зробили, звернувши на нього увагу. Паперам отця Бронзія приділили більше часу, але без виявів службового фанатизму, як і звичайної людської цікавості.

До скляної внутрішньої стіни вузького вестибулю було приліплено єдину листівку з дві долоні: "Вошуо чжунень!" - "Я розмовляю хінською!" (точніше, мовою Середини).

- Се ще як розуміти? - здивовано шепнув отець Бронзій. - Наскілько мені відомо, регіональні бесіди улусів та повітів у вас мають офіційний статус в їхніх межах...

Олежень зніяковіло опустив очі:

- То не зовсім те, чим кажеться. У нас за Кучума хінська мова була фактично під забороною, отже, такі дацзибао за задумом мають нагадувати, що цю дискримінацію скасовано. Тіпо, хінською тепер можна балакати, а не те, що треба лише нею...

- Але ж виглядає саме так, - перед сходами як раз висів інший напис, трохи більшого розміру: "Шеньхуй чжунень!" (Хінська - священа мова Ісламу!). Отець Бронзій лише головою похитав і не став нічого питати.

- Секретар Генеральної палати сяньтун Фуґанцзи - хіновин, - сказав Олежень, ніби це щось пояснювало. - Точніше наполовину, а наполовину ютай.

Коридор другого поверху з глухими дверима (переважно без табличок, так що робити здогади щодо рангів схованих за ними кабінетів можна було лише за тим, обито їх натуральною шкірою чи дерматином) вивів їх до просторої приймальної, схожої скоріше на невеличку оранжерею. Крізь ламану скляну стіну, що виходила у двір і тому виглядала повною несподіванкою всередині суворої ампірної будівлі, сонячні промені губилися серед густих заростів пальм і фікусів у зелених діжках. В оточенні широкого листя шлях відвідувачів барикадою перегороджував стіл сяоцзе, яка, наче Цербер, кинулася було на гостей, але побачивши Фочікяна, повідомила з привітною посмішкою:

- Шеф буде з хвилини на хвилину. Як з'їздили, юйсяньтун Фочікян?

- Дякую, непогано. А шо, мою поїздку часто згадували?

- Не те, шоб дуже часто, але було.

- Здогадуюсь, в яких виразах, - хмикнув Олежень.

Безсистемність планування вітальні й розміщення рослин вочевидь була удаваною: від порогу до диванів для відвідувачів отець Бронзій так і не побачив дверей до самого кабінету Фуґанцзи. А з диванів пальмами затулявся навіть вхід до вітальні.

- Мовне питання взагалі в Імперії досить гостро стоїть, - повернувся Олежень до обірваної теми. - Знаєте, напевно, що є в нас загальнодержавна мова - веньян. Книжна й архаїчна, ні для кого не рідна, тож всі вимушені її окремо вивчати.

- Хіновинам се простіше.

- Мабуть так, але вона все рівно одмежована од побутового та профанного вжитку. Є офіційні мови для кожного улусу. В самих Хінах її формально нема, як і власного гімну, але фактично там поруч з "високим" веньяном в офіційному обігу використовується путунхва, діалект провінції Хебей, що не припустимо на загальноімперському рівні. Тож і тут всі нібито в рівних умовах. Є мови з офіційним статусом в окремих повітах, як асланівська, і, нарешті, ті, що такого статусу не мають.

- Чотири рівні ієрархії. Так, я курсі.

- І от коли хтось пробує балакати рідною мовою співрозмовника, реакція корінним чином одрізнятиметься залежно від того, в яких односинах ці мови між собою знаходяться. Знання офіційної мови свого улусу чи повіту восприймається як належне, тому ні вказувати на помилки, ні, навпаки, хвалити за гарне володіння ніхто не буде - неетично. Знання ж мов нижчого рівня носієм офіційної, імперської мови завжди буде схвально одмічене - навіть якщо воно обмежується кількома словами. Це ж, тіпо, ознака дружби та братерства народів. А от усі інші випадки будуть сприйматися вороже та недовірливо - до речі, також і спроби активно користуватися веньяном з боку тих, кого це посада не обов'язує.

- Тому, що співрозмовник порушує кордони, про структуроутворюючу роль яких мені Звездич в дорозі розповідав?

- Ну да. Чужий, що входить за межі, якими окреслюється і, фактично, визначається моя етнічна ідентичність, становить для цієї ідентичності загрозу. Тому, атац-бачко, будьте впевнені - в цих випадках вкажуть на кожну мовну помилку співрозмовника, натякаючи, що годі, мовляв, перекручувати чужу мову. Є офіційна, то й общатимемося нею.

- А варвара, певно, поправляти ймуть, якою мовою Тартарії він бих не говорив?

- А як же! Варвар - він німий за означенням. Йому наших мов знати не годиться - це ж порушення основ світобудови. Спілковання - тілько через товмача. Нашого, звичайно - а то варварський ще такого напереводить...

- Я зіткнувся з цим під час першого візиту в Тартарію. Але мені здавалося, що таке постійне виправлення моїх помилок - навпаки, заохочення до кращого засвоєння бесіди. В нас бо, яще поправляють іноземця, вкладають саме такий сенс. І сприймають се з подякою, а не як ввічливу форму образи.

- Та отож. Міжмовна семіотична паронімія. Знаєте, чому коти з собаками не можуть порозумітися?

- Хочете сказати, що коти сприймають знаки дружелюбності з боку псів - підняту лапу та вихляння хвостом - по-котячому, як виявлення агресії?

- Тілько в даному злучаї - скоріш навпаки.

- Що, як на мене, значно гірше, бо непорозуміння залишаються та накоплюються.

- І можуть вибухнути. Цілком з вами згоден.

Гучний голос донісся відлунням ще з коридору. Спочатку навіть не голос, а надривно-нервова інтонація, в якій поступово стали розрізнятися слова телефонної розмови:

- Ахмєт, нє вийоживайся! Ти прєзінтуєш праграму. Аживі сібя і аживіш праграму.

Судячи з того, як напружився Олежень, саме маяча сього голосу вони й чекали. А судячи з імені його далекого співрозмовника... цікаві, однак, стосунки між секретарем Генеральної палати та виконючим обов'язки міського голови!

- Скажи, шо ти такой умний? Твайа задача - азвучіть напісаннайо, а патом мнє рассуждай... Шо? Нормальна всьо напісана. А у тібя скучнайо ліцо і злиє ґлаза! І рот злой. Тібє дєнєґ нікто нє даст!

Голос обірвався на півслові - схоже, Фуґанцзи помітив наявність відвідувачів.

- Пачіму бєз диклада? - переключився на сяоцзе, але Олежень героїчно поспішив їй на допомогу, випирнувши з-за пальми.

- Ви? Шо за... Ґиварілі же, толька зафтра...

- Оскільки без мене не можуть впоратися, я прилетів повітряком, - пояснив Фочікян. - Ось навіть квиток. За власні кошти купив, зазначте, бо в газети таких средств нема...

- Ета очінь пахвальна, - Фуґанцзи почав було пом'якшувати чиновницький гнів, але раптом вибухнув знов. - А шеґа ісчьо хто?

Священик блискавично піхопився з дивану й церемонно вклонився.

Напівхіновин-напів'ютай виглядав майже так, як і уявляв собі отець Бронзій, почувши від журналіста про цей генетичний коктейль. Вузькі очі навикаті, довгий ніс на плоскому обличчі, пейса в комплекті зі стрільчастими вусами та бородкою... Навіть відсутність рослинності на більшій частині голови являла собою щось середнє між благородною хінською лисиною та ютайською плішиною.

- Новий священик, - відповів за нього Олежень. - Кавтолицький.

- Віжу, шо нє тібєцкій лама! Бєз запісі пачіму?

- Тому що, - Фочікян не збирався віддавати отцеві ініціативу, вважжаючи, що краще знає, як вести розмову з Фуґанцзи, - ніхто з парафії його не стрів. І де кого шукати, теж не знає - ніяких координат. Тож людині треба перш за все на облік стати...

- Ладна. Ми січяс с людинай пабісєдуєм, а ви бутьтє здєсь і нікуда нє іщєзайтє, - промовисто подивився на сяоцзе, яка поспішила кивнути: розпорядження, мовляв, прийняте до виконання, живим він звідси не вийде. Скептично похитав головою. - Хатя нєт, луччє пашлі вмєсті...

Двері до кабінету виявилися в кутку й непоказними, зате сам він за розмірами навіть перевищував приймальню. Щоправда, в обстановці відчувалась якась недоглянутість, необжитість. Не був він схож, за тартарським звичаєм, на дім, житло закону та його хранителя. Скоріше на стан скидався, на довгу зупинку, коли речі розпакувати треба, але розташовувати їх, створюючи якийсь елементарний затишок - чи варто воно заради кількох днів?

Присутність Олеженя, що чекав своєї черги, звела всі формальності до мінімуму: знайомство та інструктаж-політінформація тривали рівно стільки, скільки часу знадобилося, щоб сяоцзе оформила всі потрібні бамаги.

- Ви далжни чьотко асазнать аснавную спєцифіку новава мєста вашева служенійа, - рубав повітря Фуґанцзи. - Ета нє проста Імпєрійа і нє проста мусульманскій ґорад. Аснавнайа їво спєцифіка - ета спєцифіка їво тєкущіва мамєнта, мамєнта начала прєадалєнійа ракавай опухалі западнічєства, паразівшей нашо опшєство. Паччьорківаю: імєнна опшєство, а нє толька дарвавшихся к власті авантюрістафф. Ви відєлі плачєвнає систайанійо наших дароґ. Шеґі раскопкі, ізуродавафшиє ліцо ґорада, праізваділі нє Кучум і ібн-Зозуля сваімє рукамє. Копалі прастиє люді, асланівци, адурманєниє лживимє посполітскімє лозунґамє. І йами, аставлєнниє в іх душах прошлим прєступним рєжимам, виравнять намноґа труднєє, чєм йами на дароґах, с каторимє успєшна борєццо наш іспалабяз баликбащи Ахмєт Йанукович Жобкін.

Витримав паузу, наче даючи можливість запам'ятати почуте, та продовжив:

- Паетаму слєдуєт васпрінімать как должнає тот факт, шо западний котолєцизм в сіводнєшнєм Асланівє - зона асобава вніманійа і павишенай апаснасті. Каждий котолєґ - група ріска. Котолічєскій свяшєннєґ апріорі пад падазрєнієм. Нічяво лічнава. Но прєзумпциі нівіновнасті у вас здєсь нєт і нє будєт. Вам прєдстаіт даказать, шо ви нє враг Асланіву і астальной Імпєрії. І шеґа в ваших інтєрєсах. Асобєнна послє вашива прєчесвіннєґа. Йа лічна знакомілсо с їво дєлам і увєряю вас - там фсьо била серьйозна...

Ваша главнайа задача (пра каторую вам ісчьо напомніт вашо єпархіальнайо начальство) - строґа рукавоцвавацца в сваєй дєйатєльнасті рамкамє прінятава "Статус Кво". Ат їво сиблюдєнійа вамє завісіт, будєт лі у котолєцизма в Асланівє зафтрашній дєнь, ілі он падлєжит запрєту как чілавєканісиабразнайа сєкта. А запрєт їво в Асланівє сиздаст прєцидєнт для пєрісмотра атнашенійа к німу ва фсьом Алєксандрійскам улусє і фсєй Імпєрії.

Но, - знов після недовгого мовчання, під час якого співрозмовник мав відчути глибину своєй відповідальнсті, - сіводньо шеґава мало. Вам прєдьоццо іскать спосаби актівна прийавлять сваю лойальнасть. Йа нє знаю, как імєнна, і нічяво, - швидко скосив очі на Олеженя, - нє буду пацказивать. Фпрацесі фхода ф курс дєл ви самі далжни увідєть еті путі...

Журналіст тим часом не нудьгував: листав свіже число "Асланівського вісника", безцеремонно взяте зі стола хазяїна, відповідав на мобільні дзвінки, телефонував сам...

І коли справу було закінчено, повідомив отця Бронзія:

- Гарні новини, атац-бачко! Зв'язалися з вашим Буренічем.

- О, - зрадів Фуґанцзи, якому перспектива займатися ще й розшуком аж ніяк не посміхалася. - Он далєко?

- Він-то в Дасюе, але... Ми там свої речі залишили на один нумерик, - для наочності Олежень витяг свій жетон і помахав ним, як перед тим квитком.

- Гдє?

- Та в Дасюе ж. Треба або забрати разом, або знову мені нумерик принести. До того ж ацца-бачку туди й не пропустять самого...

- Ета ви нарошна так пацтроілі? - підозріло визвірився на нього Фуґанцзи.

- Як можна! - Олежень мав невдаванний вигляд ображеної безвиності. - Ну, хай бачка ще трохи почекає. Або... давайте я проведу, перевішу торбу, й одразу повернусь до вас...

- Зачєм ви мнє тут нужни? - сердито процідив крізь зуби Фуґанцзи. - Каґбутта самі ні знаєтє, шо я вам хачю і маґу сказать... Приважайтє і йдітє работать!

Підсумок Олежень підвів вже за порогом Думи.

- Ось так-от. І навіть брехати майже не довелось...

- Але все ж таки довелося, - посміхнувся отець Бронзій, показавши свій номерок.

- Ну, не без того. Як казала маленька Еліс Дрейк, героїня культового фільму мого дитинства: "Якщо можна не брехати, то краще не брехати". Та не завжди вдається.

Про необхідність провести священика в Дасюе Фочікян, виявляється, теж злукавив: насправді, аби знову не блукати коридорами, він призначив зустріч Буренічу у вестибулі вежі, щоб той легально відвів їх до гардеробу.

Через десять хвилин чекання Олежень знову взявся за мобільник.

- Де його шайтан носить? Тут вже грошів на щоті майже нема...

В обличчя ніхто нікого не знав, але не помітити навіть у натовпі священика в клерикалці европейського покрою - це ще треба умудритись.

- Якщо він дійсно такий неуважний, як казав Звездич, то можливо, просто не зрозумів, в якій з веж чекаємо? - осінила догадка отця Бронзія.

Дзвінок довів її правоту...

В захеканому високому чоловікові, що з'явився в дверях хвилин через п'ять, стурбовано озираючись по бокам, отець Бронзій вгадав свого старосту значно раніше, ніж той його помітив.

- Перепрошую, - ледве видихнув, утираючи з чола піт, - переплутав...

- Ми зрозуміли, - саркастично відповів Олежень.

- Але, панотче, в тому, шо вас на автовокзалі не зостріли, нашої провини нема. Не було з епархії ні листа, ані дзвінка. Попередньо повідомили, шо присилають священика, але про дату нічого... Ходімо? - кивнув він у бік виходу.

- Куди?!

- Як "куди" - до церкви ж. Моя підвода у дворі припаркована, заняття на сьогодні вже вичитав... Ах да, ваші речі. Дірява башка! Ну тоді спершу сюди...

- Підвода, кажете? - перепитав Олежень, поспішаючи повз охорону за Буренічем, чия розпорошеність, схоже, з надміром компенсувалася енергійністю. - А ви мене не підбросите до редакції "Асланівського вісника"? Воно не зовсім по дорозі, але я там вже дійду...

- Яще можна, - підхопив отець Бронзій, - давайте довеземо до самої редакції. Він мені дуже допоміг.


Олежень Фочікян
Редакція "Асланівського вісника"
3-й день десятого місяця, вторниця
Трохи пізніше

Після тижневої відпустки-відрядження знайома до болю офісна обстановка виглядала підзабуто, отже, по-новому. Але здається, ніяких реальних змін не трапилося. Дівчата були б раді побовтати язиками, але з дверей "штабу" визирнув Алі Журба - припорошений вже сивиною кремезний чолов'яга, гідний нащадок асланівських яничарів - і, подолавши миттєвий подив, насунув на Олеженя з розпростертими обіймами:

- Ну, нарешті! - і після подвійного цьомку намертво зчепив замком на його спині ведмежі лапи. - Все, сороки, я забираю од вас цього бабія. Ніяких "ну от!", ніяких "чому?" Виробнича необхідність!

В "штабі" чаклував за "Керуленом" фотокореспондент Йабвдул Школотаєв. Вся "Трійка" в зборі.

- О, шеф! - радісно підвівся з-за столу. - Ви в ГеПі вже були?

Йабвдула було введено до "Трійки" завдяки зручності винайденого Олеженем жанру фоторозповіді, який незмінно рятував газету не лише при потребі терміново викинути забраковану Фуґанцзи статтю або, навпаки, втиснути гарячу інформацію (репортаж, що складається зі світлин та розгорнутих підписів до них, легко переверстати під будь-яку потребу самою лише зміною розмірів знімків), але й натякнути в документальному зображеннні на те, що не скажеш прямо словом. Школотаєв, талановитий знавець своєї справи, виявився також просто тямовитим хлопчиком, здатним створювати натяки, водночас непрозорі для "жобкінських соколів" і промовисті для думаючих читачів. Щоправда, підписи в нього виходили значно гірше, ніж світлини (а саме від підпису, його взаємодії з зрображенням часто-густо залежало підсилення потрібного демотиваційного ефекту), і Олежень з Журбою старанно їх правили - звичайно, не претендуючи на долю від його гонорарів, хоча, по совісті кажучи, могли б офіційно оформити цю частину роботи на себе. Але прикормлювали молодь. Треба було, крім всього іншого, мати на підхопленні людину, введену в курс таємної редакційної політики, якій можна було б доручати делікатні завдання.

- Судячи з того, що ноги не колесом - ще не був, - впевнено відповів Алі Журба, відпускаючи Олеженя з залізного захвату.

- А ось і помиляєшся. Я щойно од Фуґанцзи.

- І сідниці не болять? Ну й що він тобі розказав цікавого?

- Не повірите - нічого! В мене одмичка виявилася.

- Шо ще за одмичка? - не зрозумів Йабвдул.

- Жива. Було ким прикритися од його благородного гніву, - пояснив Олежень, витягуючи з торби "Керулен" - звичайно ж, впереміш з брудною білизною, що розсипалася по столу.

- Так ти й додому не заходив? - здивувався Журба, взрівши цей натюрморт. - А чим приїхав?

- Повітряком, ще вчора. Просто справи були неодкладні...

- А, Звездич!

- Він самий. На тебе ж покластися не можна.

- Ой, ось тілько давай без цих наїздів. Ми тут зашивалися, поки дехто по столицях прохолоджувався... Ти шо, дійсно ще дома не був? А як там твої дівчата?

- Які такі дівчата? - перепитав Йабвдул, який добрий знав про холостяцький спосіб життя баш-редактора.

- То він про тварин. Сосідка їх забрала, доглядає. Хвилююсь, звичайно. За Альку спокійний, а от Котодама - баришня з характером, не кожен з нею вживеться.

- А шо за сосідка?

- Їй сімдесят два роки, Йабвдуле. Давай краще перейдемо до діла. Або я дарма витратився на повітряк, а у вас тут ні пожежі, ні потопу?

- "У вас"? - з натиском повторив Журба. - Чи все ж таки "у нас"?

- Сам бачиш, що я ще з торбою. І не в курсі справ. Так шо таки у вас. А розкажете - буде у нас. Послідній нумер я вже проглянув, бачу, що з заводською темою дійшли до розумного компромісу. Молодці. А як щодо перебоїв з водопостачанням у Дальньому Стані?

- Йде в набір, можеш ось передивитися. Як ти й радив, підсилили наголос на провинах "злочинної минулої влади" - і вдалося одстояти весь фактаж.

- От бачиш - чи варто було паніковати? І, нарешті, аналітика по аварії...

Обличчя Алі Журби розплилося в єхидній посмішці.

- То ти вже сам оддувайся. Ми одкладали, скілько могли.

- Тобто сьогодні її ще не требують?

- Сьогодні її вже не требують. Бо вже не оперативно. Натомість начальство вирішило дати трохи позитиву.

Інтонація заступника не передвіщала нічого оптимістичного.

- Добре, я зрозумів: що Жобкіну позитив, те місту... Шо там на нас чекає?

Журба витримав театральну паузу.

- Короче кажучи, є дві новини. Гарна й погана. З якої почати?

- З якої хочеш - тілько не томи.

- Вирішено знести "Браму до Европи".

Олежень глухо кашлянув, з секунду обдумуючи почуте.

- Зрозуміло. А гарна яка?

Журба з Йабвдулом обмінялися миттєвими поглядами.

- Тобто ти, - вкрадливо почав заступник, - вирішив, що це була погана?

Олежень похолодів від неприємного передчуття.

- Ну, як сказати... Діалектичне питання. З одного боку, "О Асланів, де твоє обличча?", - Фочікян іронічно ввернув рядок з поширеного в інформаторії вірша за підписом "Павло Макогонов": ні для кого в редакції не було секретом, що псевдонімний Макогонов - то і є Алі Журба. - Монумент дійсно потворний. З іншого... Для нашого покоління це вже невід'ємна частина міста, його центру, його новітньої історії. Скільки випусків Дасюе світлописалися у її прорізі, скільки побачень та освідчень відбулося під цим дахом... Шкода буде, звичайно.

- Але з поверненням центру міста історичного обличча ти, в принципі, згоден?

- Ясна річ.

- Так от, - урочисто-траурним голосом підбив підсумок Журба, - забудь про нього. Помріяв, і годі. В Асланіві святе місце пустим не буває.

- Що ти маєш на увазі?

- Ще не здогадалися? - підключився Школотаєв. - Браму ж не просто зносять: на її місці буде встановлено новий пам'ятник. Більш приміряний ідеологічно.

- Я передбачав щось подібне. І який то пам'ятник?

- Стоїш? - турботливо спитав Журба. - Сядь. Ні, не так - кріпко. А пам'ятник Аслану нашому Каркачеві. Не спіши полегшено зітхати. Роботи Царапа Залетелі.

Так, пропозиція сісти виявилася не просто риторічною фігурою... Скульптури модного олесандрійського ваятеля теплиського походження давно стали синонімом неприміряності й несмаку. Останнім часом в столиці для нього чи то місця вже не залишилось, чи то терпіння у влади та мешканців, але він почав щасливити своїми творіннями провінції.

І ось, дійшла черга й до Асланіва.

- Хоч не дуже великий? - зі слабкою надією спитав Олежень. Столичний період творчості Залетелі відрізнявся, крім іншго, тяжінням до гігантоманії.

- Ні, не дуже - хіба ж то Жобкін розкалитився б на великий? Схоже, ця кінна статуя взагалі робилась для когось іншого, але щось там не зрослось, і Залетелі по дешевці перетворить її на Аслана - голову замінить, лев на щиті...

- Якшо невеликий - то може, ще й нічого?

- Ти недооцінюєш отчимів нашого міста. Добре сидиш? Тримайся за бильця. Йабвдуле, покажи.

Школотаєв повільно розгорнув монітор до Олеженя.

- Січ! - тільки й зміг брудно вилаятися.

Сама по собі скульптура виявилася не таким вже й страхіттям. Від Царапа чекав значно гіршого. Але її відносно скромні розміри вирішено було компенсувати високим - майже заввишки з нинішню Браму - п'єдесталом.

- Це шо, Аслан чи якийсь аскет-стовпник?

- Аслан, певна річ. Де ви бачили кінних аскетів?

- І ото на огляд всьому Заторську, - Фочікян напружено вдивлявся в знімки з вдрукваною моделю пам'ятника, - хочуть виставити з гори лошадину дупу на паличці? У них розум є?

- Звідки там розум? Але погодься, якшо б його задом розвернули до центру, вийшло б ще гірше. Та й прямувати Аслан має в бік Заходу, а не навпаки. Інакше вся ідеологічна цінність пропаде.

- Воно ще й жеребець, - зауважив Йабвдул. - З яскраво вираженими статевими ознаками.

І зробив ті ознаки на весь екран.

- Все, - рішуче підвівся з крісла Олежень, - годі! Будемо рятовати місто?

- Будемо. А як?

- А як - то такий бик в горах.

Олежень пройшовся взад-уперед по "штабу", збираючись з думками.

- Наскілько ця інформація одкрита? Якшо вже завтра планується пустити в газету масам, то на це врем'я новину повинні знати достатньо людей.

- Мабуть так.

- Значить, можна влаштовати витікання... Йабвдуле, на тебе возлагається бойова задача. Прямо зараз одправляєшся ділати світлорепортаж в соборну мечеть.

- На яку тему? До рамадану ж ще далеко.

- Придумаєш. Головне зострітися з каді. І під кінець (але не раніше!) так, між іншим, поінтересуєшся, чи чув він вже про пам'ятник - а він про нього чув, будь певен - і як би міг прокоментувати те, що каже з цього приводу сяньшен Емберідзе.

- Хто?

- Алі, ти це чув? Виросло покоління! Зараз напишу тобі прізвище... і телефон десь був серед цього хламу. Емберідзе, Йабвдуле - це колишній міський архітектор, послідній з тих, хто в двадцятих-тридцятих роках створювали нове індустріальне обличча Асланіва, яке так не нравиться нашому Алі.

- Зрозумів. І шо він говорить про пам'ятник?

- Він ще нічого не говорить, бо не знає про нього. А через годину, коли ти задаш каді це питання, говоритиме слідуюче. Коли ставили "Браму до Европи" над самим схилом гори, під нею, щоб уникнути зсуву, зробили дуже глибоку бетонну подушку, в якій утоплені стовпи. Фактично, вони з нею одне ціле. Шоб Браму зараз знести, виколупати фундамент, знадобляться підривні роботи з таким міцним зарядом тротилу, шо не тілько край гори обвалиться, а й досить висока ймовірність того, шо буде пошкоджено фундамент мечеті. Запам'ятав?

- Так, звичайно.

- На всі питання і матюки одсилай його за консультацією до Емберідзе по цьому телефону. Все, врем'я пішло.

- Вже в дорозі! - відповів Школотаєв, озброючись світлопристроями.

- Тобі твоя частина плану, надіюсь, зрозуміла? - спитав Олежень в Алі Журби, коли вони залишилися самі.

- Так. Інтерв'ю з Емберідзе.

- Купиш по дорозі баночку полуничного варення, дідусь його любить. Більше теплоти та щирої уваги. І не дуже тягни - з перших же питань виводь на пам'ятник. Покажеш картинки. Цю, зі "статевими ознаками", обов'язково - дуже бо вони ефектні. Якщо в нього одразу ж не виникне думка калатати в дзвони, посилаючись на можливі наслідки вибуху, підведи його до неї сам. Але акуратно, щоб в нього залишилось враження, наче це його і тільки його ідея. Коли дзвонитиме каді, старенький повинен вже дозріти.

- Слухай, а ти впевнен, шо вибух і справді матиме такі фатальні наслідки?

- Зовсім не впевнен. Скоріше навіть впевнен, шо мечеті він навряд чи зашкодить - все ж таки вона далеко од Брами, Европейський сквер великий. Але це ніхто не зможе спростовати. Під час пожежи в архіві загинула вся документація. Якої там марки бетон, на яку глибину - цього крім Емберідзе сьогодні ніхто не знає. Тож доведеться сприймати його свідчення на віру.

- Ясно.

- Времені обмаль. Через півтори, максимум дві години скандал має досягти Думи та Управи, шоб я успів вилучити статтю з набору і замінити її на інтерв'ю зі Звездичем.

Залишившись у "штабі" один, Олежень неквапно відкрив у Vorpal's Word'і файл з інтерв'ю і почав правити один з абзаців. Вивести текст на потрібну кількість знаків, не торкаючись інших його частин, виявилося не легкою задачею, але хвилин за п'ятнадцять він її успішно подолав.

- Ало, ібн-Шамілю? Знову Фочікян по твою дущу. Ні, Буреніча зостріли, все нормально. Бачка просив передати, шо він твій довжник. Тут з інтерв'ю... Так, концепція змінилася. З'явилась нагода все ж таки згадати роман "Герой має бути" і навіть пройтись по його змісту. З усіма алюзіями, ага. Нагода цікава, але то не телефонна розмова. Ні, тілько один абзац. Я його зараз зачитаю, послухай і скажеш зауваження.


Отець Бронзій
Асланів, Кавтолицька церква Успіння Пресвятої Богородиці
4-й день десятого місяця, середниця
Ранок такий ранок

На сутані тридцять три ґудзика. Символічно та зручно чинити молитву Ісусову, поки вдягаєшся. Все ж таки залишений в минулому і збережений в Тартарії класичний повсякденний одяг кліриків генерував медитативність майже так само, як і богослужбове вбрання.

На цьому вся зручність і закінчується. Тут, звичайно, майже всі ходять в довгополому одягу, який миттєво забруднюється вуличною пилюкою - особливо в Асланіві, де з цим повсюдним ремонтом доріг навколишнього бруду, мабуть, ще більше, ніж за кучумівських розкопок. Але він принаймні залишає більше свободи, не сковує рухи, як ця роба, вужча й за парадну епіскопську дзімарру в "варварському" світі, й за ті однорядки, що їх тут носять тартадоксальні священики.

До речі, Асланів свого часу встигло захопити модою на просторі грецькі ряси, в свою чергу підхоплені від османів - але час був вже не той, щоб у греків запозичувати: невдовзі вони після вагань, війн та нетривалої унії з тартадоксами повернулися до кавтоличної повноти. Тож Олесандрійський Синод окремим розпорядженням заборонив духовенству носити "єретичний одяг". Як одяг може буде єретичним, і чим ряси грецького зразка єретичніші за кавтолицькі ж латинські сутани, з якими місцеві священницькі однорядки майже ідентичні за покрієм, отець Бронзій вже й не намагався вникати. Вистачило почутих на митниці залізних аргументів про те, що розп'яття з чотирма цвяхами, що вживаються в тартадоксів, заборонені для кавтоликів. Але там хоча б можна було послатися на магічні два слова - Статус Кво...

О вже ця підступна скрижаль, витвір бюрократичного неоконфуціанського дискурсу! Півночі витратив отець Бронзій на її штудіювання. І чим глибше занурювався, тим ясніше розумів непідйомність завдання, що постало перед ним - зрушити життя парафії з мертвої точки, на якій воно застигло і яка, схоже, влаштовує всіх: і владу, місцеву та центральну, і саміх парафіян, і щонайгірше - чиновників Апостольської адміністратури в Тартарії. І лише його пастирська совість ніяк не може погодитись грати за цими правилами... навіть при тому, що обійти їх в рамках чинного законодавства поки що не уявляється можливим.

Вчорашня зустріч з парафіяльним активом залишила по собі глибоко песимістичний настрій - в єдиному кроці до повної зневіри та відчаю. Ні, не можна сказати, що народ цілком до всього байдужий. Приїзду священика, звичайно зраділи. Що ж поганого в тому, шоб знов, як раніше, щонеділі ходити по церкві з кухлем для пожертв та милуватися, як біля вівтаря мініструють твої діти? Але всі питання і пропозиції натикалися на щирий подив: ми-то тут до чого? Тебе прислали - тобі все й вирішувати. Наше діло - підписи ставити, коли треба. Хіба не заради того регулярно збираємось на такі чаювання? Що дах тече, ми й самі знаємо, але що можемо зробити?

Отець Бронзій вже знав, що до активу ці особи ніким не обиралися, що останні парафіяльні збори відбувалися тут за царя Панька - і тільки фіктивні протоколи щорічного звітного зібрання справно виготовлялися секретарем, який вбачав в цьому безглуздому ритуалі своє сакральне служіння. Активом традиційно були представники старих ктиторських родин, нащадки піонерів кавтоличного християнства в Асланіві. Ктитори, кажете? - повів у наступ отець Бронзій? А ви в курсі, яка в нас заборгованість за електрику? Заборгованість насправді була не дуже й великою, тож потрібну суму майже одразу витрусили з гаманців, попередньо посперечавшись, в якій пропорції вона має бути поділена - це, схоже, теж було традиційним ритуалом. Браття любі! А чому це не можна було зробити місяць тому, коли ще пеня не наросла - крихітна, але все ж таки? - Як чому? - щиро дивуються. Хтось же це повинен був організувати! Священика депортували, церква на замку... Ні, тобто, воно, звичайно, є кому - погляди дружньо косяться на Буреніча - але...

Що "але", то коментарів не потребувало. "Буреніч" і "організувати" звучало катахрезою. Знову ж таки було зрозуміло, чому саме він став старостою - найповажніша фігура серед парафіян, цзюйжень, викладач Дасюе. В ієрархічному тартарському суспільстві це вирішальний фактор. А особисті дані при такій постановці парафіяльного життя, яке, кажучи відверто, існує лише на папері, дійсно не відіграють ніякої ролі.

Втім, на тлі інших він виглядав якраз вигідно. Принаймні, погляд був осмислений, відчувалося, що він хоча б розуміє, про що мова, і не спішить підтакувати, бо почуте потребує серйозного осмислення... хоча священик вважав, що повторює очевидні й загальновідомі речі. Він настільки звик до того, що в "варварському" світі парафія тримається на самоорганізації мирян (і кліру залишається тільки дбати, іноді дуже пильно, щоб ця самоорганізація не виходила з кавтоличного - буквально, тобто "згідно з цілим" - річища), що й не уявляв, як можна інакше. Навіть тоді, серед океану, в герметичному та ієрархічно вишикуваному світі суднової команди з парафіянськю ініціативою не було проблем - скоріш навпаки, бо в таких умовах церква стає одним з небагатьох способів виявлення своєї суб'єктності, недетермінованості її соціальною та судновою роллю...

Замість бефки, поширеної в традиціоналістській центральній та північній Европі, або більш звичної в інших частинах "варварського" світу колоратки - маленький білий клаптик-вставка в стоячому коморі - кавтолицькі священики в Тартарії, згідно Статус Кво, носять старовинний "римський комірець", білу смугу навколо всієї шиї. Колись мав символізувати рабство Христові, а не володарям світу цього. Але залишившись тільки тут, в умовах жорсткої підпорядкованості безлічі дріб'язкових інструкцій, набув прямо протилежного значення. Застебнувши його, отець Бронзій майже фізично відчув тягар Системи, що сковує та душить. Вільно ж було спостерігати її осторонь, знаходити в ній певні переваги та мріяти про синтез. Зараз, коли тебе їй цілком підпорядковано, залишається напружено розмірковувати, як і куди рухатися, де зробити перший крок серед наставлених усюди перепон. Або просто сісти на місці, махнувши на все рукою - на що, схоже, все й розраховано.

Будиночок настоятеля тулився до північної стіни церкви - власне, складав з нею єдину споруду. Наче наслідуючи внутрішню будову храму, поділений на три кімнати, хіба що з глухими стінами між ними і вхід з вівтарного боку. Вузький пенал спальні-кабінету: ліжко, гардерб, кіот з лампадкою в одному кутку, комп'ютерний стіл з поличками в іншому. За спальнею вітальня, вона ж бібліотека з високими напівпорожніми шафами. Круглий розсувний стіл, вісім стільців - на прийом більшої кількості осіб водночас, отже, не розраховано. Зустріч з активом відбувалася саме тут - не заради більшої невимушеності й не тому лише, що на хорах церкви виявився завал якогось мотлоху, а через припис Статус Кво, згідно якому позабогослужбові зустрічі та бесіди мають відбуватися за межами храму - ну, за винятком тих самих річних звітніх зібрань, що їх насправді не буває. Взагалі виходило, що крім недільних мес та приватних треб - шлюбів та відспівувань - двері церкви для мирян мали весь час залишатися зачиненими. Щоправда, священику дозволялося служити в храмі серед тижня меси, в тому числі вотивні, на самоті, sine populo. Цей пункт до сльоз розчулив та розсмішив отця Бронзія, бо Служби Божі "без народу" вже понад двісті років було заборонено канонічним правом як малосумісні з самою суттю Літургії, "народного служіння" (ну, за винятком різних форсмажорних ситуацій, коли священик під реальною загрозою смерті конче має причаститися або терміново треба приготувати ранішосвячені дари - й нема нікого, з ким можна було б скласти потрібний кворум у дві особи).

З вітальні двері ведуть до сіней, теж, як водиться, функціонально суміщених: велика купіль посередині свідчить, що вони служать також приміщенням для хрещення. Тіснуватим, м'яко кажучи. Ширше, звичайно, за спальню, але не так, щоб набагато, та ще й шматок між вхідними дверима та дверима до вітальні відгороджено під санвузол. Те, що остаточно вбило отця Бронзія вчора, коли він вперше побачив це "диво" (хоча, здавалося, після огляду храму з цвіллю по стінах та відсирілою штукатукою, що сипалася просто на голову, його було важко чимось здивувати) - гумовий шланг на зовнішній стіні туалета, відпатрубкований, як легко здогадатися, для наповнення хрещальної купелі...

Буреніча, що мав під'їхати з хвилини на хвилину, він краще чекатиме на ґанку. Тут простір, звідси, на межі історичної Черевківки й старого робітничого селища, де серед котеджів у глибині осінніх садків за низькими огорожами (чотири двоповерхові квартири з окремими наріжними входами для кожної і балконами над ними) поодиноко височать прорізані високими арковими проїздами секційні корпуси комун-гуртожитків з неодмінним крамницями та службами побуту на перших поверхах, відкривається краєвид Торецького поясу, заводські споруди, що виглядають глухою околицею, хоча добре знаєш, що то майже центр. Взагалі місто звідси, як і з Нагірного району, здавалося відносно малим - в оману вводила його дискретність, неможливість відчути справжній масштаб, огорнути єдиним поглядом як ціле.

Тартадоксальна церква, до настоятеля якої він збирався навідатись, знаходилася тут же, в Черевківці, але за Мазановим Яром - до Стрілки Старого міста рукою подати. Культуроутворююча конфесія, на зовсім вже вбиті задвірки на запхнуть. Проте звідси недалеко, пішки б залюбки дійшов - але не годиться в Тартарії, як Буреніч пояснив, міжконфесійні візити пішки робити, неприміряно. А порадитися з колегою хотілося. Проблеми служіння в мусульманському оточенні мають бути значною мірою спільними. В тартадоксів їх, напевно, менше, але буде від чого відштовхуватися.

Старостин "Єрмак" сповістив про себе чиханням двигуна й лише після цього обережно висунув носа з-за стіни.

- Я готовий! - посміхнувся отець Бронзій. - А на нас чекають?

- Так, звичайно, - Буреніча трохи зачепила недовіра в його голосі. - Вчора ми з ним спілковались, казав, шо зострічатиме.

- Добре. Тільки давайте спочатку заїдемо на пошту.

Листа до епархії він відіслав електронною поштою вже вчора - по свіжих враженнях від знайомства з храмом, парафіяльними паперами та, якщо можна так сказати, активом. Тож вийшло дещо емціональнішим, ніж вимагають закони жанру. Але то нічого. Інше хвилювало: не провали ж у пам'яті в Буреніча? Якщо його дійсно не сповіситили з епархії про приїзд священика, чи не могло це бути прозорим натяком отцеві Бронзію: це Тартарія, і церемонитися з тобою не будуть; тут живуть не по канонам, а по "панятійам" - і чим скоріше ти це второпаєш і почнеш грати по спільним для всіх правилам, тим краще для тебе. Чи не це пояснював йому вчора майже відкритим текстом Фуґанцзи, підкреслюючи, що про те "ісчьо напомніт єпархіальнайо начальство"? А коли так, то й месага його кудись подінеться, і кінців не знайдеш, з чиєї провини. Ні, треба продублювати її твердою копією. Замовленим листом.

Що й було зроблено без пригод та перешкод.

А ось перед тартадоксальним храмом Буреніч не на жарт перелякався. По-перше, священика довго не було.

- Він же в курсі! - повторював розгублено, наче виправдовуючись, хоча отець Бронзій і не збирався його звинувачувати.

По-друге, коли господар нарешті з'явився, менше за все було схоже, щоб він готувався до офіційної зустрічі. Поверху затертої зеленої однорядки, щоправда, був вдягнутий парадний довгий жилет, але навіть не застебнутий. Скуфійка-піюска скидалася більше на ютайську ярмолку, а сам настоятель - на мандрівного муллу, якиий довгий час не може знайти заробку.

- Слава Йсу! А я вас ждав, - додав, на превелике полегшення Буреніча, свердлячи отця Бронзія маленькими очима: який ефект справила на нього така зустріч? - Вибачте, пригостити особенно нічим, а я ще з "цим" у зав'язці. Та й знаю вас, папістів - тверезеники всі, як на підбір. Але якшо хочете, можемо зганяти...

Якщо священик мав метою шокувати гостя, то ефекту спромігся скоріше протилежного. Саме такий прийом і влаштовував отця Бронзія - без звичайних тартарських понтів, без удаваної гостинності та хлібосольності. Більше шансів з'ясувати те, що його хвилює. Він одразу ж пошкодував, що послухався старосту й не прийшов сюди, як хотів, пішки й без попередження. Щоправда, пропозицію "зганяти затаритися" проігнорував, чим помітно розчарував господаря. Але хай йому грець. Відвертішою розмова під горілку та закусь, напевно, буде, а от кориснішою - навряд чи.

З фасаду церква виглядала охайнішою за кавтолицьку, але заросле сухим бур'яном подвір'я виявилося таким же занехаяним, як сам господар. На півдорозі до настоятелевої хати, де зарості кущів роздалися найгустіше, металеву огорожу було грубо порізано автогеном.

- Це місяця з два назад, - пояснив священик, помітивши погляди гостей. - Прокидаюсь вночі од якогось гулу. Думаю, мариться з підпитку (я тоді ще в зав'язці не був). Але ж ні, гуде, не перестає. Виходжу на двір - як був, в одніх кальсонах, тілько про всяк випадок беру шось важке, шо перве під рукою опинилось. І справді - шурують двоє з того боку. Зосереджено так, моїх кроків не почули.

"Аллаверди, - кажу, - хлопці!"

Вони аж підскочили.

"Ти хто?!"

"Піп. Прокляну - кутаки стояти не будуть", - і починаю тим дрином щось таке магічне креслити в повітрі.

Вони апаратуру кинули та до свого фургона...

- Невже в Асланіві хтось здатен на святотатство? - жахнувся Буреніч.

- Виходить, хтось здатен. Не черевківські, то факт. Може, з Хутунів - там у багатьох такі підводи. А ви хіба не знаєте, що в "незалежних дервішів" грабування "капищ невірних" не вважалося гріхом? Отож... Так що я не те шо заявляти не став - автоген їхній продав тілько через седмицю, коли по нього ніхто так і не приїхав.

В хаті отець Іванбек все ж таки спромігся почастувати гостей чаєм з м'ятою. Виявляється, тому й затримався, що в останню мить вирішив налагодити самовар.

Проте справжньої розмови так і не вийшло.

- Плюньте ви на це, колего, - зітхнув господар, вислухавши отця Бронзія.

- Як то плюнути?

- Слиною. Як плювали до Різдва Христова. Рухатися вам тут не дадуть. Якшо самі не захочете зупинитися - зрушать звідси самого, і всіх ділов. Вас-то є куди - просто повернетеся в своє варварське прекрасне "тамо далеко", як ті, хто були до вас. Це мене сюди вже засунули як в останнє коло пекла - дорогу бо перебіг тим, кому не треба було. Молодий був та дурний, за правду вирішив поборотися...

- Але ж і тут парафія, живі люди...

- Парафія. Десять чоловік в звичайну неділю збирається - нормально. Для Асланіва нормально. Хрестини-мерлини, весілля зрідка... Це теж життя живих людей. А ви що хотіли? Щоб всі, кого у вас парафіянами записано, практикуючими християнами стали? Ви у мусульманському місті, колега. Тут сплеск активності будь-яких іншовірців - хоча б навіть за рахунок своїх номінальних - вже тривожний дзвіночок, який нікому не потрібний. Про ваших котолегів вже й не кажу - їх це у квадраті стосується. Матеріально вам, звісно, важче - держава не спонсує, на церковні збори не проіснуєте. Але тут вам до свого біскупа товкатись треба і стежку топтати. Начальство ваше не зацікавлене в тому, шоб храми закривалися. А влада, навпаки, зацікавлена. Ось на своєму рівні нехай за вас і торгуються. А ви в іншій ваговій категорії - і не лізте, благаю, у цю війну.

- Отець Іванбек, я, звичайно, не знаю підробиць вашої справи, чому ви так налякані. Але коли ви один вийшли проти тих двох з аутоґеном, ви ж так не міркували.

- Бо спросоння був, та ще й навеселі. Якби одразу допетрив, шо вони можуть бути з дервішами пов'язані, сидів би в хаті й молився, щоб вони до неї дертися не почали.

- Ви себе обмовляєте! - впевнено сказав отець Бронзій. - І потім, хіба з дервішами вже не покінчено?

Господаря від цих слів розібрав регіт - аж сльози виступили.

- Ви наївні, колего. Це в кабінетах людей міняють, а стабільну налагоджену систему, яка десятиліттями контролювала та виправляла життя міста, ніхто не стане руйнувати. Знаєте, хто очолює Люстраційну комісію при Жобкіні?

- Ні.

- Формально чоловік з центру, котрого замість Нечипорука призначили. А фактично - його заступник Кодир Рамзенко, колишній авторитет не з останніх серед дервішів. Звичайно ж, "усвідомив і перековався". І команда в нього з таких-от перекованих, з неперекованими розбірки чинять. Бджоли проти меду! Ну, а для вас нинішня нова ідеологія тілько посилює небезпеку - боротьба з західництвом, розумієте ж. І не просто боротьба, а засіб повісити на когось всі проблеми. Так шо у вас є дві реальні альтернативи - або одразу налаштувати проти себе тих, хто все вирішує, і швидко повторити путь свого попередника, або сидіти тихше води, нижче трави й прослужити тут якомога довше. Фантастичний варіант "встигнути шось змінити" не розглядається.

...Коли Буреніч знову сів за кермо "Єрмака", погляд його блукав десь далеко. Але в отця Бронзія не було сумнівів, що він обмірковує почуте.

- Ви зараз куди?

- Взагалі-то до дасюе. Але то нічого, я вас довезу до церкви.

- Навіщо вам петляти? Я вийду на Майдані, з містом трохи познайомлюсь, ноги розімну.

- Як скажете.

Підвода, зробивши традиційний чих мотором, зрушила геть від сумного храму й повільно покотила в бік набережної.

- Скажіть, Симоне, - дорога була короткою, тож священик вирішив не зволікати, - ви згодні з тим, що казав преподібний Іванбек?

- З чим саме? - спитав той після паузи.

- З усім. Насамперед з тим, що християне в Асланіві приречені на повільне вимирання. Або - в ідеальному разі! - на сонне номінальне існування?

Буреніч знову не поспішав з відповідю.

- Звичайно, хотілось би кращого, - вимовив нарешті. - Але що тут можна зробити? Ми два місяці без священика були. Нарешті прислали - а через місяць знову храм на замок, ще на місяць. Тепер ви, панотче... пробачте, звісно, але теж невідомо, скілько тут продержитесь...

- Вважаєте, що я не прислухався до засторог? - широко посміхнувся отець Бронзій.

- Чесно?

- Чесно. Як на сповіді.

- Можу, звичайно, помилятися, але шось не схоже.

- А мій попередник теж намагався щось змінити?

- Ні. Тобто, може, плани й були якісь, але нічого не встиг. Просто влада помінялася, пійшли чистки...

- Отож. А через пару місяців, яще міською головою призначать Савахова і він теж свої чистки почне, то під роздачу потраплять ті, хто з Жобкіним намагався дружити?

- Не виключено.

- І з них знову саме ті, на кому ся можна безболісно відіграти. Тож як на мене, краще нехай яще вже депортують, то за діло. А час, що його відведено, з користю для парафії витратити.

- В чому ж користь, отче, якшо ми знову без пастиря залишимось, і невідомо на який час? А потім новий виявиться обережнішим - і од всіх ваших реформ зостануться тілько спогади.

- А до чого тут пастир? Ви, Симоне, щось дуже безпосередньо біблійну символіку сприймаєте. Вівцям зовсім не обов'язково бути баранами. Бачите же, що в тих умовах, які вам нав'язано, священик - фігура змінна, до того ж швидко оновлювана. І взагалі чужий, варвар. Тож центром парафіяльного життя він бути ніяк не може.

- А хто ж, якшо не священик?

- Ви.

- Я?!

- Так, Симоне, саме ви як староста. Яще вам важко вам тягти цю лямку, виявіть ініціативу хоча б раз і призначте собі заступника, який мав би організаторські здібності. Не вірю, щоб в парафії не було такого жодного!

- Але ж нам самим не дозволено нічого організовувати! Згідно Статус Кво все вирішувати і всім керувати має саме священик. Це у вас на Заході, кажуть, миряне хіба що месу самі служити не можуть. А тут нема пастиря - нема парафії.

- Позмиляєтеся. Статус Кво залишає вам багато можливостей. Інша річ - чи відомі вони вам. Ба ж очевидні, які не треба вичитувати між рядків. І чи є бажання ними користуватися... От скілька разів ви за минулий місяць збиралися групами (хоча б малими, хоча б лише активом) помолитися вервицею? В інтенції скорішого відкриття храму та й узагалі про потреби парафії і парафіян?

- Але хіба ж це можна? Це вже публічні молитовні збори виходять.

- Та хто ж вам таке сказав?! Симоне, ви в парафії в гості один до одного ходите?

- Так. Посліднім врем'ям, правда, рідше, чим раніше.

- А надалі буде ще рідше. Зв'язки слабшають та відмирають разом з відчуттям того, що ви кавтолики. Але ж ходите! На Заході проблема, що парафії перестають бути громадами, а у вас, завдяки місцевим умовам, громада поки що є - інша річ, наскільки вона поправді кавтолицька. Так ось, хіба Статус Кво якось регламентує такі неформальні приватні гостювання?

- Мабуть ні.

- Без "мабуть". Бачите - ви ховаєтесь за заборони Статус Кво, а самі про його зміст маєте досить приблизне уявлення. Рушаймо далі...

- Червоне ж світло.

- Я не про те. А на тому перехресті, про яке мова, світло якраз жовте, що блима. І треба не чекати на зелений, якого ніколи не буде, а користатися сприятливим станом на дорозі та їхати. Отже, наступне питання: коли люди починають якусь справу, вони моляться? Коли це одновірці, вони роблять це разом?

В очах Буреніча почали розпалюватися жаринки розуміння.

- І зазначте - ніде не прописано, що це конче має бути коротенька формальна молитва, як воно зазвичай буває. Так що можлива тут і вервиця, і почергові молитви своїми словами на зразок літанії, і навіть спільне читання годин за Бревіарієм.

- Хіба ж Бревіарій в нашій країні дозволено не самим тілько клірикам? - щиро здивувався староста.

- Уявіть собі, ні. Ніде Статус Кво такого обмеження не містить. Натомість вказано, що миряни можуть користуватися загальноцерковними молитовниками, крім заборонених в Імперії окремими розпорядженнями. А Служба годин зараз якраз і є в усьому світі основним молитовником. Більш того, оскільки тут за замовченням вважається (хоча, повторюю, ніде прямо не зазначено), що Бревіарієм священик користується тілько на самоті як особистим правилом, то вони, на відміну від Місалу та Агенди, дозволяються як латиною, так і народними мовами. Асланівською та руською, звичайно, нема, а от олесандрійською стоїть у нас в бібліотеці, чомусь з нерозрізаними сторінками.

"Єрмак" вже доповз під тінь Дасюе і, потинявшись між рядами припаркованих візків, знайшов собі притулок. Але прощатися не спішили. Удвох неквапливо поплентали в напрямку головного входу.

- З дітьми у вас давно занять не було, навіть на папері. Ваш старший хлопчик, яще ся не позмиляю, міністрант?

- Так.

- Хоча б з ними мої попередники якісь духовні бесіди проводили? Чи тілько на рівні "куди йти, що подавати"?

Буреніч помітно розгубився:

- А ви знаєте, я навіть якось і не питав...

- Ось бачите! Вам се навіть не цікаво. Але ж ви не хочете стати остатнім поколінням асланівських кавтоликів? І передостатннім теж? Не секрет, що цього хочуть інші. Та хто ж за ваше майбутнє повинен боротися, як не ви самі? Не епархіальне управління, як вважає отець Іванбек. І навіть не Ватикан.

- Я розумію, але як?

- По тій самій схемі. Родини у вас багатодітні (знов Европі на заздрість), днів народження по два-три щомісяця. Тож нехай дітки їх разом святкують - се ж не вимагає великих витрат. По-перше, здружаться, по-друге, в програмі свята серед іншого - біблійні та катехичні розповіді в цікавій формі, різні конкурси по засвоєному... Море ж матеріалів є, можна скласти план на кілька років, - отця Бронзія несло; почавши з того, що переконував в здійсненністі сказаного самого себе нарівні з Буренічем, раптом відчув, що це реальність, і треба лише взятися... - Симоне, ви же навчаєте майбутніх педагогів. Невже то не здатні будете підготувати катехизаторів для дітей? Звичайно, перш самим треба ретельно розібратися в тому, в що, власне, віруєте. Але сим ми займемося. І в дозволених межах, і творчо розширюючи їх законним чином...

Вони стояли перед колонадою головного входу, і погляд отця Бронзія біг далеко вгору, вздовж східцевого зигзагу за високим вітражем посеред стилобату.

- Ви сьогодні зможете зустрітись в дасюе зі Зведичем?

- Думаю, так.

- Дайте йому мій нумер телефону і скажіть, що, яще така його ласка, мені вже сьогодні ввечері терміново потрібна юридична консультація.

Розрізнені й різномасті брили його думок несподівано почали збиратися в закінчену споруду - майже таку ж гармонійну, як фасад Дасюе, єдність монументального задуму якого йому нарешті вдалося охопити поглядом.


Олежець Фочікян
Асланів, Міська управа, нарада за закритими дверима
5-й день десятого місяця, четвериця
Інтермедія-фарс

ФУҐАНЦЗИ: Отже, підводячи підсумки, виносимо остаточне рішення: "Брама до Европи" залишиться. Тоді постає інше питання: куди поставити пам'ятник?

ФОЧІКЯН стиха бурмотить під носа, можна розібрати лише "в Европу" чи щось подібне.

ЖОБКІН (його раптово опромінює): А якщо не будемо нічого перегравати? Туди його й поставимо під Браму, між ніг...

ФОЧІКЯНА розбирає кашель.

ЖОБКІН (не звертаючи на нього увагу): А що? Вигіднішого місця однаково не знайти. А так і вершника буде підкреслено оБрамленням, вибачте за каламбур, і старий символ набуде сучасного, ідеологічно приміряного змісту. Знов-таки, заощадимо й на демонтажу, й п'єдесталі.

ФУҐАНЦЗИ: Здається, цікава пропозиція. Як хто вважає?

ЕМБЕРІДЗЕ (говорить дуже тихо та повільно, шамкаючи беззубим ротом, тож всі вимушені напружено прислухатися до його слів): Фундамент... менше метра до поверхні... Гупніть ногою - почуєте. Його не продовбати... а якщо глибоко не закріпити, попросту знесе вітром з гори...

ФУҐАНЦЗИ: От бачиш, Ахмете, ти спочатку кажеш - а потім думаєш. Якщо взагалі думаєш...

ЖОБКІН (вибухає): А мені взагалі дають думати? Хто тут тінню ходить і контролює - що сказати, куди ступнути? Image maker знайшовся! Що "Ахмете"? З цим гаслом "Герой має бути" хто підставив? Я ж казав, що воно трохи дебільне. Ні - "мені краще знати"... А тепер кампанію й не зупинити - розкрутили маховик, скільки коштів вкладено...

ФУҐАНЦЗИ (трохи винувато, ала не втрачаючи самовладання та менторського тону): Ну, не знав я про цей роман! Під гаслом "Ґєрой должин бить" приморський губернатор Дальцзин свого часу висувався, воно тоді виглядало ефектно. Це ще з тунчжи Фочікяном окрема буде розмова - чому всякі несвоєчасні інтерв'ю друкує без апробації...

ФОЧІКЯН (обурено): Отакої! Хіба ж я вигадав цей роман і його зміст? Все, що я зробив - "без апробації" врятував обличчя міcта, оперативно замінивши статтю про майбутній пам'ятник першим, що з теки витягнув. (Бреше й не червоніє) Часу вже не було вчитуватися. Та й не знав я про це гасло - щойно бо з повітряка на бал...

ФУҐАНЦЗИ (примирливо): Тунчжи Фочікян, вас поки що ні в чому не звинувачують.

ФОЧІКЯН (і не збирається зупинятися): А тут не звинувачувати треба, а зрозуміти, що я цим інтерв'ю врятував Команду не один раз, а двічі. Бо якби ці паралелі не "Асланівський вісник" ненароком розкрив, а воно б прицільно пійшло від Савахова - ото б стався ефект...

ЖОБКІН: Я, до речі, згоден. Ми вибили в нього зброю.

ФУҐАНЦЗИ (роздратовано): Це не вибили. Це називається "не дам ворогу поранити себе в руку - відрубаю її".

ЖОБКІН: Як би тут хтось не грався в крутого PR-man'а й не крав у приморських губернаторів "геніальні" гасла, то й проблеми б не було.

ФУҐАНЦЗИ: Годі про це! Проблема зараз інша. Гроші за пам'ятник сплачено, ніхто їх не поверне. Ставити десь треба. З усіх розглянутих раніше варіантів прийнятним виявилося лише місце "Брами". Якщо, за словами сяньшена Емберідзе, її неможливо ні знести, ні використати для монтажу статуї, треба з відкинутих місць вибрати найменше зло. Або ще раз зважити, чи нема інших альтернатив.

ЖОБКІН (його знов опромінило): Можна включити його в комплекс "Сагайдака" перед самим узвозом. На такому ж високому п'єдесталі. Заодно прорубити нову алею, щоб добре проглядався з парка.

ФУҐАНЦЗИ (спалахуючи): Ахмете, ти знов з тупими пропозиціями! Пам'ятник треба встановити якомога скоріше, до підтвердження прохання. А будівництво скільки триватиме? Новий символ міста - над будмайданчиком. Чудово!

ЕМБЕРІДЗЕ (несподівано прокидається): Який то узвіз біля "Сагайдака"?

ФУҐАНЦЗИ (поспішно заспокоює): То так, на далекі плани... І "Сагайдак" інший, не той, що ви подумали. (ФОЧІКЯН знову кахикає) Це мережа всеторгів створюється, буде по всьому місту.

ЕМБЕРІДЗЕ (підозріло): А що тоді за парк?

ФУҐАНЦЗИ: Який парк? Хотсь казав про парк? То вам вчулося.

ЖОБКІН: Так, я казав "парковка"...

ФОЧІКЯН ледве стримує кашель.

ФУҐАНЦЗИ (до Емберідзе): Ви, сяньшену, краще скажіть: чи дійсно статую під "Брамою" неможливо надійно зафіксувати? Дуже бо місце привабливе.

ЕМБЕРІДЗЕ (впевнено): Так... Якщо не вірите мені, залучіть незалежних експертів... зроблять розрахунки... (хвилюється, паузи стають все довшими) Коли в шістдесятих хотіли зробити лекторій... в переході між Дасюе й Ордупрємом... теж по десять раз перевіряли-перераховували, доки не переконались в правоті моїх слів... А так би їх зараз саме життя довело... і добре якщо без людських жертв...

ФОЧІКЯН: До речі! (Усі здивовано обертаються в його бік) Чим погане місце під тим глобусом? Прямо посеред проспекту, на кінці розділювача. Вийде щось подібне до того, про що сяньшен тунчжи іспалабяз казав - вершник під Брамою. На низькому п'єдесталі. Теж Брама готова, теж пізнавана й знакова... тільки інша. Але також символ Асланіва.

ФУҐАНЦЗИ (моршиться): Яксь воно такось буде... здаля не дуже помітно. І на площі губиться в масштабі, і з проспекту ховається за деревами.

ЖОБКІН: А їх вирубати можна.

ФУҐАНЦЗИ (шикає на нього): Тобі б все рубати! Зад коневі вони хай прикривають, нема питань. З боків на цьому місці не проглядається, ось що погано. А кінні пам'ятники - вони саме в профіль найефектніші. Не ставити ж його поперек проспекту.

ЖОБКІН (весело): Ага, до Ордупрєма передом, до Дасюе задом.

ФОЧІКЯН: Ні, тільки не задом до Дасюе - йому ж студенти тестикули натиратимуть до блиска, як коневі Мідного Вершника в Олександрії.

ФУҐАНЦЗИ: Поперек, звичайно, ставити не будемо - візки бо гальмуватимуть, поступаючись йому дорогою. Задом до Майдану теж якось не дуже...

ФОЧІКЯН полегшено зітхає.

ЖОБКІН: Бо теж будуть гальмувати, приймаючи натерті ятра за світлофор!

ФУҐАНЦЗИ: Але якщо до Майдану обличчям, то знову втрачається символізм композиції. Він же в бік Заходу має прямувати, а не навпаки.

ФОЧІКЯН: А чому, власне? Подивіться - хіба в його вигляді щось вказує на те, що він відправляється у похід, а не повертається з нього переможцем?

ЖОБКІН: Здається, ні.

ФОЧІКЯН (входить у азарт): Але знарядження свідчить, що йдеться саме про похід, а не просто об'їзд кордонів. То що ж виходить - якщо орієнтувати його до Заходу, значить, хранитель міста його залишає?

ФУҐАНЦЗИ (радісно): А якщо навпаки - то приходить, приносить перемогу і перебуває з нами. Чудово! Отже, якщо не буйде кращих пропозицій, так і ставимо - під глобус, обличчям до Майдану.

ЖОБКІН (скептично): Але в тамтешньому масштабі дійсно ж мізерно виглядає...

ФУҐАНЦЗИ (відмахуючись): То й що? До нього прочани будуть їздити? Головне, щоб зняти можна було в ефектному ракурсі. Великим планом, середнім, панорамне відео, де він, як вісь, поєднує Майдан та проспект, Ордупрєм та Дасюе... Ні, це справді гарна ідея!

ФОЧІКЯН (нахабно): Виходить, я вже втретє рятую Команду - і яка ж подяка?

ФУҐАНЦЗИ: Буде вам подяка. І навіть матеріальна.

ФОЧІКЯН щоcь єхидно бурмотить під носа, але його вже ніхто не слухає.


Отець Бронзій
Асланів, Кавтолицька церква Успіння Пресвятої Богородиці
6-й день десятого місяця, п'ятниця
Пополудні

- Рахматуємо! Чи можемо ми бачити священика?

- Так, се я.

Троє гостей, що вийшли з "Темряви" - іміджевого візка підвищеної прохідності, який в місті, навіть такому перекопаному, як Асланів, здавалося б, ні до чого, крім свідчення про соціальний статус власника - недовірливо оглянули коротенького чоловіка в затертій робі, з чола до п'ят припорошеного бетонним пилом. Він якраз витягував з настоятелевого будинку паперовий мішок, доверху набитий будівельним сміттям. Півдесятка таких само тулилися до паркана.

- Дуже радий знайомству, - сказав найстарший з них, років ледь за сорок, в якому одразу пізнавався власне гість. Втім, спортивністю статури не дуже й відставав від охоронців. - Мене звати Алішер Савахов, я очолюю раду місцевих громад самоврядування. Мій помічник Юсуф Дрючок, а це Назар, водій. Ми намагаємось бути в курсі проблем наших городян, і не в послідню чергу - етнічних й релігійних меншин, до яких так часто не доходять руки в офіційної влади. Отже, вирішили одвідати і вас.

- Зворушений такою увагою, - відповів отець Бронзій, який і справді не чекав, що агітація кандидата на призначення міським головою торкнеться його так скоро і в такій формі. - Вибачте, що так зустрічаю - гармидер у розпалі, тож розділити хліба, на жаль, не можу запропонувати...

Савахов доброзичливо посміхнувся.

- Ну, якшо ми приперлись без попередження (сподіваємось, вас як европейську людину таке порушення етикету не шокувало?), то й не розраховували на якусь там зостріч. Хотілося саме застати вас зненацька, наче злодії в ночі, як у вас в Інджилі сказано. Не буду приховувати, я чув про вас од нашого спільного знайомого як про людину, що буквально з перших днів завзято прийнялась за серйозні зміни. Це мене впечатлило і заінтриговало, бо саме таких городян - рішучих, енергійних - нам, на жаль, бракує.

- Пан Звездич, напевно, перебільшив, бо вражати мені, крім туманних навіть для мене самого планів, поки що нічим. Ну, а захопити зненацька вам, як бачите, вдалося, - отець Бронзій кумедно розвів руками, демонструючи батарею мішків. - І зміни можу показати. Запрошую до хати, якщо забруднитися не боїтесь.

Те, що відкрилося очам гостей, було більше схоже на наслідки прямого удару снарядом, ніж на звичайний ремонт. Савахову колись доводилося вже тут бувати, і він сходу відмітив, що знесено стіну між сінями та вітальнею, а разом з нею й санвузол - вивернутий унітаз якраз увінчував догори ногами купу битої цегли. Всі меблі було зсунуто до дальньої стіни й накрито дрантям. Але найзагадковіше виглядав отвір, пробитий в стіні, що примикала до церкви. Зазирнувши до нього, можна було побачити, що це ниша-апсида в північнічй стіні, де з самого початку існування храму було влаштовано бічний вівтар Святої Родини. Сам престол на всю глибину й ширину ниши і зараз перегороджував проріз, наче прилавок, а тонку стінку, що відділяла його від колишньої вітальні, було вибито, і сутінь храму входила до об'єднаної кімнати, розширюючи її межі до повної неокрайності.

- А кажете, нічим вражати... Ви це що, самі ламали? Чому один?

- Не переоцінюйте мене. Будівельна бригада, звичайно. Чи, краще сказати, руйнацька. Просто грошей вистачило тільки на те, щоб знести стіни - а прибирати, вивозити, то вже своїми силами. Ну, вивезти парафіяни вивезуть - ввечері і завтра ще. А таскати потроху доводиться самому - всі ж бо працюють по п'ятницях замість неділі.

Савахов виразно подивився на супутників.

- Зрозуміло. У вас є в що переодітись трьом здорованям?

- Знайдеться, - кивнув отець Бронзій, оговтавшись від несподіванки.

- От і добре. А поки будемо працювати, ви нам докладніше все розкажете.

- А що тут розповідати? Це буде катехічна кляса...

...Позавчорашня розмова зі Звездичем виявилася плідною та підбадьорюючою. Зустрівшись в тій самій чайхані "Бабрак", він же "Колон" (бо інших затишних місць поблизу Дасюе отець Бронзій ще не знав), вони понад три години шукали прогалини в Статус Кво й додаткових нормативних розпорядженнях, державних та дієцезійних, і обговорювали можливості їхнього використання.

А зранку зі складеним кошторисом поточного ремонту храму отець Бронзій попрямував просто до Фуґанцзи.

Його, звичайно, не повинні були впустити, примусивши натомість пройти всю бюрократичну смугу перешкод починаючи з запису по телефону. Але, як не раз було в житті отця Бронзія, трапилось маленьке Господнє чудо. Вейбін на вході, що спочатку й слухати не хотів нахабного ксендза, раптом знітився під напором його м'якого погляду поверх окулярів та тихого голосу. Ні слова не сказав, лише посунувся, відкриваючи дорогу.

(А що залишалося бідолазі, навченому гірким досвідом? Майже два місяці тому він, стоячи на своєму тодішньому посту - з іншого кінця Думської вулиці, на вході в міську управу - так само зашкоджував, згідно інструкції, якомусь столичному телепню, що дерся в Управу "па лічнаму дєлу" в неприйомний день. Поступившись його напору, нарешті пропустив, залишивши собі його калям - під тим приводом, що може бути використаний як холодна зброя. Калям-калим, звичайна справа. Дрібні чиновники офіційно беруть "бакшиш на щастя" і з того живуть - а хто ж про бідного вейбіна замовить слово? Калямами тільки й розживаються. Їх так і називають поза очі по всьому улусу - "ручєчнєґі".

І калям-то виявився так собі - не "Паркер" варварський з золотим пером... А через годину (ще б лише десять хвилин - і його би змінили!) йде цей телепень назад, а з ним сам Чорний Абдула на напівзігнутих і дивиться запобігливо. Телепень бо виявився не телепнем, а великою шишкою з нескануємою пайцзою - помічник головного цензора улусу Оуянцев-Сю. Через пару днів він даною йому владою зніме з посади баликбащи Кур-алі Кучума, публічно викриє його злочини по телебаченню і, як казатимуть, власноручно вибриє йому пахви.

Але то буде потім. А зараз ця страшна людина, проходячи разом з Абдулою повз нього, відривається від турбот, в які була глибко занурена і, м'яко дивлячись поверх окулярів, тихим голосом каже тільки два слова:

- Ручку вєрнітє!

Не настільки тихим, щоб не почув Чорний Абдула...

Звичайно ж, через п'ять хвилин вейбіна було звільнено. Потім, з приходом Жобкіна, він, набравшися відваги (і просто набравшися), подасть позив на реабілітацію як постраждалий від злочинної минулої влади. Його, жертву невиправданих репресій з боку особисто Абдули Нечипорука, одразу ж відновлять, але вже не в управській, а в думській охороні.

І раптом його наздоганяє дежавю в обличчі латинського попа! Такий же тихий голос, майже такі самі окуляри, а головне - той же м'який погляд поверх них.

А що б ви зробили на його місці?

В кінці зміни він отримає сувору догану від начальника охрони, яку той, в свою чергу, відхопив від самого Фуґанцзи. Але то вже дрібниці порівняно з пережитим.)

Поки вейбін приходив до тями, отець Бронзій так само м'яко і делікатно сперечався зі знайомою вже сяоцзе. Про таку манеру спілкування кажуть "йому легше оддатись, чим пояснити свою одмову". І якби вона була потрібна йому як жінка, а не як секретарка Фуґанцзи, то це б вже трапилося щонайменше тричі. Але порушити Інструкцію і занести його до журналу відвідувачів, не порадившись попередньо з шефом, вона не могла навіть під загрозою життя. А він ніяк не хотів залишати Думу, доки йому не випишуть перепустку для наступного візиту (справедливо гадаючи, що не всі вейбіни однаково вразливі).

Розвів ситуацію сам Фуґанцзи, що поспішав до Управи на закриту нараду щодо пам'ятника Аслану, з яким ледве на підставилися так по-дурному. Олександрійський винахід - кабінети з задніми дверима, що ними в столиці обзавелися навіть деякі редактори - в провінції ще не прижився...

- Знов ви?! Що хотіли?

- На прийом записуватися прийшов, - безпорадно пролепетала сяоцзе.

- З якого питання? - секретареві Генеральної Палати менше за все хотілся, щоб кафірська сутана світилася в Думі щодня.

- Храм потребує термінового ремонту. Прошу Вас дозволити виконання зазначених робіт і затвердити кошторис на них.

Про те, що храм давно вимагає ремонту, Фуґанцзи знав і сам. Знав також і те, що останній церковний пацюк повісився з голоду в сакристії ще місяць тому, а в касі навряд чи є щось, крім павутиння.

- Звичайно, коштів на все в нас поки що нема, - прочитав його думки отець Бронзій, - але думаємо з Божою допомогою назбирати.

Часу розбиратися не було. Бажання влаштовувати тяганину - теж. Здивовано хмикнувши, Фуґанцзи підписав список до затвердження.

Першим пунктом в ньому значився ремонт даху. Дійсно болюче питання, але до нього й не підступитися.

А ближче до кінця, непомітно серед інших пунктів - розширення та реконструкція баптистерію з улаштуванням при ньому катехічного класу. Оскільки Статус Кво забороняє позабогослужбові заходи в храмі, треба подбати про місце для їх проведення.

Ось кульмінаційну стадію цього розширення і мали нагоду спостерігати гості. І не тільки спостерігати, але й наблизити до завершення. Попрацювали, поправді сказати, недовго, хвилин п'ятнадцять. Але продуктивно - гріх скаржитися.

Через п'ятнадцять хвилин Савахов, подивившись на годинник, рішуче звернувся до отця Бронзія.

- Значить так. Я дзвоню своїм хлопцям, вони з цим закінчать. У нас призначена зостріч з каді, і я передпокладаю вам скласти компанію. Ви вже одвідовали православного бачку, а до каді й досі не завітали. А це серйозне порушення етикету, що може пошкодити вашій репутації. Проте його не пізно виправити.

- Я не знав... Вибачте, сяньшен Алішере, але я дійсно новак як в Асланіві, так і в Імперії взагалі, тож спитаю прямо й прошу не ображатися на можливу неприміряність питання. Ся допомога, а тепер ще поїздка в вашій автівці - чи не виглядатиме воно втягненням парафії в боротьбу кандидатів?

Важко повірити, але отця Бронзія, який на четвертий день перебування в Імперії ще залишався варваром до мозку кісток, турбувала в цю мить не стільки реакція на таке втягнення з боку Жобкіна-Фуґанцзи (хоча її характер, масштаб і наслідки він чудово усвідомлював), скільки можлива пляма на репутацію церкви. Залучення її до політичної боротьби - ганьба, що важко змивається. Хоча політикам це часом важко второпати. Два роки тому під час виборів міського голови Кодакамурську з небезкорисливою ктиторською допомогою підбиралися водночас амурський висуванець Ширкін і кодацький Грязнов. Кінчилося все серйозною розмовою владик Михайла та Іринея з обома й загрозою суттєвих проблем в їхній подальшій кар'єрі, якщо факти спроб використати церкву в перегонах будуть оприлюднені. В обох вистачило глузду вчасно зупинитися, але мером і так залишився на другий термін Шуліченко.

- Не хвилюйтеся, - посміхнувся Савахов. - Якщо кожного, до кого я колись завітав, вважати моїм приспішником, то наш іспалабяз взагалі зостанеться без демандерату. Чутки про тісні односини між нами скоріше мені здатні зашкодити - не люблять у нас котолеґів. Але ж я вас не абикуди запрошую, а до каді...

- Добре, - сказав отець Бронзій після недовгого вагання.

- Отже, договорились. Я дзвоню хлопцям, вони і приберуть все, і вивезуть грузовичком...

- Дякую, але про вивіз вже домовлено, тож не треба. Чим би ви справді могли допомогти - зробити щось на зразок риштування навколо сього прорізу до церкви.

- Яке саме? - спитав Дрючок, діловито оглядаючи отвір. - І до чого тут воно взагалі?

- Ні до чого, суто декоративне. Щоб було. Ну й щоб плівкою його можна було завісити або сіткою маскувальною.

- Сама сітка вам теж потрібна? В нас такого добра...

- Яще така ваша ласка. І ще важлива деталь: найнижча вертикальна планка має бути десь на такій висоті, - отець Бронзій підняв догори руку. - І ще сантиметрів двадцять.

- Тобто майже під стелею. Якось дивно воно буде виглядати.

- Тоді ще одну на половині сієї відстані. Але так, щоб її можна було легко зняти й причепити знов.

- Зрозуміло. А де тут можна привести себе в порядок?

- А ось вода, - священик кивнув на гумовий шланг, який тепер було намотано навколо оголеної труби. - Якщо вас як мусульман не напружує, що звідси наповнюється хрещальна купіль. А стік ми з вами як раз визволили з-під завалу.

- Хм, а можна нескромне питання? Як же ви тепер залишились, - Савахов кивнув в бік унітазу, що лежав біля щойно наповнених мішків.

- А, - безтурботно махнув рукою отець Бронзій, - з того боку є туалет для парафіян. Спершу справа, зручності потім...

В такі візки не сідають, а входять. Підіймаються навіть. І місто крізь тоноване скло його вікон теж виглядає інакше, ніж з автобуса або старенького Буренічевого "Єрмака".

Воно, втім, і дійсно було іншим. "Темрява", перекресливши собою Поділ, піднялася вздовж Пасажу до Старого міста, куди отець Бронзій в своїх прогулянках Думською до Майдану та назад ніколи не доходив, спускаючись натомість звивистим узвозом до Сухоторецької набережної. Будівля міської Управи в давньоруському стилі повільно проплила за вікном, і коли візок зрівнявся з широкими та міцними дубовими дверима, Назар кілька разів ритмічно просигналив.

- Розважаємося так, - пояснив Савахов отцеві Бронзію.

- Готуючи ся до в'їзду?

- Там подивимось, - уклонливо відповів господар.

Огорнувши Управу і проїхавши повз Европейський сквер, в глибині якого над самим обривом височіла "Брама до Европи", що її отець Бронзій бачив досі лише з іншого боку й нічого не знав про загрозу, яка в ці дні ненадовго нависла над її подальшим існуванням, "Темрява" припаркувалася біля соборної мечеті. Первісно це була не дуже велика споруда в формі правильного куба, з верхньої грані якого висуваються п'ять яйцеподібних бань, що символізують, як пояснив Савахов, п'ять стовпів ісламу й водночас - п'ять джерел і п'ять сталостей Вчення. Відносно скромному за розміром і витонченому за оздобленням молитовному будинку в середині дев'ятнадцятого століття був наданий монументальний масштаб завдяки прибудованому порталу, вочевидь непропорційному: якби традиційна ніша, що обрамляла вхід, була наскрізною, мечеть могла би вийти через власну браму, навіть не зачепившись найвищою центральною банею. А над нішею - ще поверх приміщень, а весь портал - лише база, над якою виростає золотоверхий мінарет з курантами.

Зустріч якраз проходила в залі під мінаретом. Формальна й протокольна, присвячена підписанню угоди, за якою савахівська структура буде сертифікувати не лише халяльність продуктів харчування, але й кошерність.

Сивий каді довго переказував загальновідомі принципи Евразійського співголосся, підкреслюючи їхню універсальність для будь-якого віровизнання та світогляду - принаймі, офіційно діючих в Імперії. Часи змін, продовжував він, сам нудьгуючи від своїх слів, є для нас не просто катастрофою та руйнацією життєвих засад, а випробуванням нашої вірності цим принципам, що переживуть будь-які зміни - питання в тому, чи переживемо їх ми разом з ними. І зараз, коли місто не просто чекає призначення нового голови, а проходить складний етап переоцінки цінностей та розвінчування колишніх ідеалів, дуже важливо не розхитувати човен в своїх вузькокланових інтересах, а об'єднати всі сили для збереження його рівноваги. При цьому пильно дивився на Савахова, наче сказане адресувалося персонально йому, а не всім присутнім.

Савахов же у відповідь висказав повну згоду з почутим і запевнив, що мета незалежного фонду, який він має намір заснувати - саме в забезпеченні тієї рівноваги, в здійсненні малих, але конкретних заходів для її досягнення. Тому він закликає всіх присутніх підтримати цей почин морально, інформаційно, молитовно або ж навіть матеріально, виступивши співзасновниками. Це, наголошував він, не означатиме опозиційності тимчасовій міській адміністрації, а навпаки, виступить запорукою справжньої незалежності та позапартійності фонду.

Потім слово було дано комусь невиразному та безіменному - чи то каді його так наспіх відрекомендував, забувши або не придавши значення тому, що принаймні для одного з присутніх це не було лише ритуальною формальністю. Виступаючий запевнив, що слова ранішнароджених попередніх промовців викликали в нього почуття глибокого задоволення (ця дивна для руського вуха калька хінської канцелярської ідіоми не мала ніякого еротичного підтексту). Далі стисло переказав промову каді, певно турбуючись про тих, хто втиг її забути, додав, що рівновага, про яку так багато і слушно говорилось, неможлива без чіткої узгодженості дій державної влади та органів місцевого самоврядування (ані разу не назвавши імен, які й без того були зрозумілі), а наприкінці якось витончено підколов пропозицію тунчжи Савахова - отець Бронзій недостатньо володів матеріалом, щоб усвідомити суть натяку, але по могильній тиші, яка одразу запанувала серед слухачів, і нервовому шарудінню серед неї догадався, що він досяг мети.

Ютайському рабину, що виступав після того, схоже, за статусом не належало давати оцінку високопоставленим промовцям. Тому він одразу почав цитувати Тору, вся суть якої, за словами давніх мудреців, міститься в заповіді "Люби ближнього свого, такого ж, як ти сам" (саме так в його інтерпретації прозвучали слова Лев.19:18). І хоча в межах Тори, уточнював він, "ближнім, подібним тобі" є лише людина Синайського Заповіту, проте мудрі закони Імперії, вписуючи різні народи, релігійні та соціальні групи в будову єдиного державного корабля, вподібнюють їх одне одному без жодного замаху на їхню різницю, окремішність та унікальність. Тому ютаї, які після довгих та болісних століть Розпорошення ввійшли завдяки Імперії в землю обітниці, визнають богонатхненість цих законів, відблиск в них Божого об'явлення для інших народів. А значить, ключем їх виконання, як і Тори, має бути саме любов до ближнього, з яким ти складаєш єдиний Корабель, бо й він такий же, як і ти. Відчувалося, що рабин хоче виразити підтримку Савахову (а як не зробиш цього заради вигідної угоди?), але так, щоб це не прозвучало опозиційно до діючої адміністрації. В результаті ніхто нічого не зрозумів.

Отець Бронзій був впевнений, що його як нову людину ця чаша омине. Проте каді, наче так і було домовлено, відрекомендував його присутнім, побажав успіхів у служінні і надав слово. Довелося імпровізувати. Якби не виступ рабина, Бронзій обмежився би вітанням та подякою, але тут у ньому не дуже доречно прокинувся полеміст. Подякувавши попередньому промовцю за актуальне нагадування спільного духовного насліддя, він сказав, що християне в світлі своїх доктрин розуміють цю заповідь "дещо ширше". Бог у Новому Заповіті найтіснішим чином породичався з людством. З усім, а не лише з учасникам заповіту - просто учасникам дано бачити й розуміти цю спорідненість, наслідком якого є оновлена "горизонтальна" спорідненість між людьми. Євангельські притчі вчать, що поняття "ближнього" створюється дієвою любов'ю до того, хто потребує твоєї опіки та допомоги - навіть коли це чужинець, єретик або політичний противник, як побитий розбійниками юдей для милосердного самарянина. "Зробивши се одному з братів Моїх найменших - голодних, спраглих, нагих чи болящих - ви зробили Мені". Для цього нема необхідності в зовнішніх чинниках або законах, що вподібнюють різне - самі справи любові поріднюють чужих. Любов не чекає умов, а виявляє ініціативу. Більш того, оскільки Бог навіть у цьому спорідненні залишається для нас Іншим та Незбагненним (каді, що досі слухав напружено та хмурячись, радісно закивав), то саме любов і милосердя до чужого, інакшого є найдосконалішим відбиттям Його любові - бо "яще вітаєте лемше братів ваших, що кремішного чините? Чи й гоім не тотеж чинять?"

- Я хоч не сказав нічого зайвого? - обережно поцікавився він у Савахова, прощаючись.

- Все гаразд. Каді ви, схоже, навіть сподобались. А про ініціативу взагалі чудово прозвучало. Скажіть краще, чи мої слова про одкритість та незалежність фонду не здалися блефом?

- Відверто? Я тут нова людина, але ба ж мені зрозуміло, що Жобкін та Фуґанцзи не зацікавлені в тому, щоб об'єднувати з вами ресурси, які могли б контролювати самостійно й викристовувати проти вас. А коли так, то й інші на се не підуть, бо виглядатиме як вияв нелояльності.

- Це все так, але ж сам я такого об'єднання не боюсь - воно для нашої команди тілько розширило б межі. А коли пропозицію не підтримають, то в мене будуть розв'язані руки для використання фонду в інтересах передблагальної боротьби. Так що граю я чесно - інше діло, шо при любому розкладі оказуюсь у виграші.

Повернувшись до церкви, отець Бронзій побачив, що савахівські "хлопці" не тільки винесли, а все-таки й вивезли сміття. Двоє, що залишилися, якраз закінчували монтувати риштування - в точності за його вказівками. Вони й пояснили, що Савахов дав розпорядження вивезти всі мішки, бо, виявляється, недавнє розпорядження Фуґанцзи, спрямоване на піклування про благоліпність міста, дає підставу накласти на церкву великий штраф якщо вони простоять за парканом хоча б ніч. Що ж, дяка Богові за таку негадану допомогу й можливість більш продуктивно розподілити жалюгідні наявні сили в підготовці до першої недільної Меси.


Щоденник Олеженя Фочікяна
/home/ole-ren/dox/alya.dia
Ключ шифрування: 572amaDoTok44
20001006.234217

Дві речі не дають мені спокою.

По-перве, слова, котрі вирвались у Ж. і од яких він під нервові окрики Ф. поспішив одректись. Про який-то "спуск возлє С**".

Тривожно.

С** - базар-сарай в саду Ш-заде. Одкрит три роки назад фірмою, тісно пов'язаною з нез/дерв. Будовався під тією маркою, щоб проценти од прибутку йшли на благоустрій саду. Та бариш виявився низьким - місце хоч і в центрі, але незручне для заїзду та парковки. Тому вже через рік Управа приймає рішення про прокладку біля нього спуску до набережної. Зв'язана вона з Нагірним районом на цьому одрізку дійсно погано, сосідні спуски невдобні і завжди забиті транспортом. Але пробивати тут новий спуск значить конкретно виголити й без того куций сад (в тому числі кількасотлітні дуби). Та шо там - просто знищити його, розтявши на дві половини. До того ж, ясна річ, самою дорогою би не обмежилось: як мінімум мова йшла про широку парковку біля С**, привабливу для проходячих візків, як максимум - про прибуткову забудову по обі сторони спуску з вирубкою нових площ. Будівництво, однак, було заморожено, а невдовзі рішення взагалі одмінили - не через турботу про парк, звісно, а через одсутність коштів, котрі в це врем'я потікли на культурне одродження і давньокопацьку лихоманку.

І ось схоже, шо Ж. збирається одновити той проект. В цій підозрі нема нічого неочікованого, якшо знати, шо на хвилі люстраційного шабашу С** придбала фактично за безцінок його дружина. Можливо, всі розмови про те, шо місту потрібні гарні дороги, служать увертюрою до цього будівництва, котре, здійснене за державний кошт, буде вигідне в першу чергу власникам С**.

Треба проінформовати С. і хай розбирається. В нього повинно вистачити можливостей пересекти цей вандалізм. Аби бажання вистачило... але з цим, думаю, проблем також не буде. Як забезпечити собі алібі, я знаю: всі мають пам'ятати, як ті слова привернули увагу Е. і як його ледве вдалося заспокоїти. Ось нехай С. одвідає його найближчим временем в рамках своєї програми допомоги пенсіонерам - а оскілько пенсіонер непересічний, то гучно це розрекламує. Воно все виглядатиме цілком природно, і ні в кого не зостанеться сумніву, шо виток інфи пійшов саме від Е. Йому-то ніщо не загрожує - "дєдушка старий, їму фсьо равно"...

Складніше і заплутаніше історія з п'явками та "Лісьїмє чярамє".

Ні, я не маю на увазі самі містичні події на Соловках, про котрі дізнався з папки, випадково скопійованої у Л. Перевертні-лиси та їхнє сексуальне полювання на прочан, жорстоке полювання на самих лисиць заради виготовлення афродизіаків та навіювання масових галюцінацій... Багато дивного та непізнаного є в Піднебесній, і все - в руці Аллаха. Отже, за межами журналістської компетенції. Та й де лисам пастися, як не в монастирях та училищах? Це ж їхнє традиційне середовище. Коли я вчився в дасюе, ходила легенда, шо навіть в Асланів колись не так давно занесло з Хінів таліба-лиса, і не якогось там, а з дев'ятьма хвостами... в заліковці, за які його і одчислили. Але до того немало дівчат по ньому чахло - не тілько в переносному смислі...

Справа в іншому. Спочатку мені здалося, що ці цікаві пригоди при всій їх пізнавальності не мають ніякого відношення не лише до асланівських справ, котрі привели мене в Олесандрію до Л., але навіть до "Тисєчі лєт здаровйа" з їх гірудотерапією, про яку теж поки нічого не ясно. Але чисто ради інтересу вирішив перевірити в інформаторії постійних партнерів "Тисєчі лєт" і Лікарського дому Брилястова, що виготовляв "Лісьї чяри". Ова! Майже половина обох списків співпадає. Починаю глибше копати про ці фірмочки (переважно дрібні). Нова несподіванка - більшість з них одразу після розкриття "лисячої справи" або закрились, або злились з іншими, або перепрофілювались.

Зв'язок, отже, очевидний. Проте ні на крок не наближує мене до розв'язання власної загадки. Хіба що зав'язаність обох справ на темі навіювання і гіпотетична ниточка од них до нез/дерв, можливо, проливає світло на певні обставини. Але це дуже сміливе та фантастичне припущення, а всі фікціонери - пропалені реалісти. Навіть такі початківці і невдахи, як я.

Дещо прояснилось з іншого боку. Виявляється, "Тисєчу лєт" обашує (і, власне, засновав - задовго до того, як її придбав "Керулен") Борманджин Сусанін - в минулому улюблений і найперспективніший учень К. Такий скромний чоловік, ніде своє прізвище не світить. Тілько з перегляду запису тієї передачі Шіпіґуcєвої й дізнався. Сама Катарина, звісно, про нейропрограмовання не згадувала ані натяком, за її версією думські бояри стали жертвами злочинної халатності та використання неякісних п'явок псиндостанського походження. Звідси й пафос програми: чи прав був К., коли згорнув свої дослідження? Але заради цього Л. навряд чи став би одвідовати К., так що зв'язок цієї справи з боротьбою в Думі може бути дещо іншим і більш безпосереднім, чим кажеться Ґаврілкіну. А оскільки п'явки і "Супроти-Слово" замикаються на нещасному Єлюю...

Так, тут найголовніша новина (ну, "новина", як і інші - тілько для мене, роззяви). Як відомо, під час розслідовання справи "ігоревичів" в інтересах слідства було оприлюднено дезинформацію про загибель Л. Я тоді пропустив новини і дізнався вже з чуток, без подробиць. Дзвонив в його Управління, там, звичайно, нічого товком не сказали. Потім, коли все закінчилось, Л. (чуйний чоловік!) сам зі мною зв'язався, щоб заспокоїти - тоді й проговорився про "Супроти-Слово", в яке я одразу ж вчепився і став напрошуватися на інтерв'ю, шоб взнати більше.

І от тілько зараз я розшукав в інформаторії текст тієї офіційної дези. Виявляється, замах на Л. (успішний, як стверджовалось) було вчинено саме перед тим Храмом Світла Будди, котрий згадував бідолага Єлюй і куди добирався суфій Хисм-улла. І саме мечем.

Це, звичайно, ще не доводить правоту слів Єлюя. Як і про п'явок, нещасний хлопець міг дізнатися про замах та його підробиці з мас-медій і уявити себе учасником подій. Лише знайомство сюцая з "Супроти-Словом" примушує не скидати з рахунків його слова. А ще - рецидив, що трапився з ним одразу після розмови про князя Ігоря...

Прикро, якшо поїздка до Олесандрії, через яку Ф. й досі на мене бурчить, виявилась цілком безрезультатною. З Даровичем теж... Він, правда, сам прислав мені емейла, вибачався, що не вдалося зострітися -

> но вєдь диґавор - шега фармальнасть.
> Падпішем как-нібудь - напрємєр, на "Сарочьєм масту".
> Аблошку вишлю, как толька будєт ґатова.

Добре, хоч на "Міcт" поки шо збирається. Звездич, схоже, був прав: про закриття Герцогового веблога народ поголосив і забув, почин з бойкотом ніхто не піддержав, тож і сам Люкуань досі не одізвав свою заявку на участь.

Є в мене, правда, ще одна Олесандрійська карта в активі - Ґаврілкін з його "профсаюзом". Схоже, що про "Лісьї чяри" йому відомо більше, чим говорить. Вже завтра зранку напишу йому, шо обдумав його пропозицію і згоден на неї. Як знак довіри поділюся даними про зв'язок між Лікарським домом Брилястова і "Тисєчью лєт здаровйа", а також підозрами щодо використання п'явок для нейропрограмування. Подивимось, чи клюне.

А може, й правда треба менше заморочуватися як романом, так і розслідованням? Передблагальна боротьба кандидатів загострюється з кожним днем, треба прилагати максимум зусиль, шоб газета зберегла своє обличча, не скурвилась. Журба і так натякає, що я на нього все перекинув. Нібито жартома, але щось надто часто.

Котодама нарешті оставила в покої мій халат, пропахлий Суддею Ді, й прийшла потертися об ногу. Не подобається мені цей заочний роман. Раніше коти від неї летіли, подряпані, попереду власного нявчання. А тут раптом кохання одчула! Чи то Л. на коті "Лісьї чяри" випробував, чи в самого рудого фетишиста в роду лиси були... Якшо так піде, прийдеться дівчинку стерилізовати (в хаті бо по любому не втримаю). Я в своє врем'я одне кошеня пристроїти не зміг - а шо ж робитиму з виводком? Особливо, коли в маму підуть характером...


Отець Бронзій
Асланів, Кавтолицька церква Успіння Пресвятої Богородиці
8-й день десятого місяця,
17-та неділя по П'ятидесятниці
і тиждень по тому

Народу, як і очікувалося, прийшло багато. Всі, хто регулярно оживають на Різдво, Великдень та приїзд нового священика.

Шість півчих з регентом старанно, хоча й малоуспішно, зображували на хиткому балкончику хор, який в свою чергу мав зображувати народ, що приймає участь у Службі Божій. Сам народ, стиха шепотячи поміж сбою, нудьгував під, схоже, зовсім незнайому йому латину. Ті, хто претендував на підвищену побожність, а також парафіянки, які нещодавно потерпіли поразку в відчайдушній боротьбі з кризою середнього віку, демонстративно тримали вервиці. Дехто їх навіть перебирав - чи то під власну молитву на тлі нібито триваючої загальної, чи просто машинально.

Отця Бронзія до нестями обтяжувала ця жалюгідна вистава, яку тут називали традиційним (в гордовиту противагу "варварському") латинським обрядом, безглузда фіксація й кодифікація якихось давніх місцевих практик - дотридентських або взагалі допотопних, але безперечно народжених важкими часами духовного занепаду та зовнішніх утисків. В ньому наче прокинувся якийсь юнацький максималізм, що примушував сприймати цей нав'язаний владою порядок богослужіння не інакше як блюзнірську пародію на Месу. Він намагався подолати сю спокусу, він робив боротьбу з нею додатковою інтенцією свого передстояння Святому Вівтарю. Дарма. Він підказував розгубленому міністранту (сину Буреніча) його слова ("Suscipiat Dominus sacrificium..."), він намагався відчути єдність з парафією, єдність, без якої дієвість (хоча й не дійсність) таїнства залишається під великим сумнівом - і не міг, наглухо відділений від неї, відверто нудьгуючої, самим способом богослужіння, непроникнивим, наче глухі "образомури", на які перетворилися вівтарні огорожі з іконами в тартадоксів. Він паки й паки нагадував собі, що таїнство, безперечно, здійснюється й за таких умов ("benedictam, adscriptam, ratam, rationabilem, acceptabilemque facere digneris"), що Христос готовий послати Духа Святого на приготоване Приношення й стати ним, що через кілька секунд, після "установчих слів" та другої епіклези Його присутність в цих конче потребуючих капітального ремонту стінах стане явною. Але сам він був неготовий в таких екстраординарних умовах до цієї Зустрічі.

І коли Чаша відірвалася його тремтячими руками від Престолу, прийшло згори розуміння: ця нездатність примиритися з нав'язаними Статус Кво умовами - від Нього. Отцеві Бронзію вистачило б аскетичних зусиль навчитися виявляти належне благоговіння в таких неналежних умовах, але з його характером се означало б прийняти їх такими, які вони є. А Богові таке, схоже, не до вподоби. Чи не так свого часу святий Йоан Констанцький не міг примиритися з позбавленням мирян Чаші (колись історично зрозумілим та виправданим, але безпідставно перетвореним з тимчасового заходу на звичайний порядок) попри все розуміння того, що причастя Тіла та Крові Господніх відбувається й під одним видом? І Церква визнала його правоту. Чи не так святий Франциск, почувши заклик "Тобі належить виправити Дім Мій", не почав задавати безглузді питання: "Хіба Твій Дім може руйнуватися? як же Ти казав, що брами пекельні його не здолають?"

Отже, треба продовжувати рухатися дорогою, на яку вже став. Не чекаючи на відповідь з епархії, яка в найкращому і майже не очікуваному випадку міститиме лише мовчазну згоду. Яще дорога виявиться хибною, се стояти й розрішуватися йме між ним та Богом.

Приймати Святі Дари за цим дивним допотопним тартаро-кавтоличним обрядом священик мав сам-один - хіба що з дияконом, якби той був. Причащення бажаючих мирян (в тому числі паламарів-міністрантів, що вже зовсім дикість) відбувалося окремо після меси - з даросховниці, за чином причащання хворих. В цьому безглузді був навіть певний сенс: не вважати ж "присутність" на месі в визначених Статус Кво межами повноцінною участю в ній? Хоча з іншого боку, отець Бронзій майже фізично відчував живу віру та немічні, можливо, неусвідомлені молитви багатьох з тут присутніх, що пробивалися навіть крізь панцир таких навмисно змертвілих форм - те, що ніяк не вдавалося йому самому... хіба що їхніми молитвами кілька секунд пережив на Євхаристийному каноні ту вздоровлюючу рівновагу, якої йому так не вистачало в ці дні.

Втім, причасників очікувалося небагато: паламарчуки та кілька чоловік з тих, хто допомагав приводити храм у порядок. Хоча в листівках зі сповіщенням про відновлення служб, розісланих усім родинам, жирним натякаючим текстом значилося, що сповідь приймається протягом всієї суботи і за дві години перед недільною Месою. Та дарма.

Це створювало певну невизначеність тактики, яку належало обрати: чи сподіватися на певний наявний кістяк парафії, навколо якого вона інтегруватиметься за будь-яких обставин і якому треба лише відчути себе та усвідомити своє завдання, чи будувати з нуля, як місіонеру. А в цьому випадку доведеться забезпечити тут собі якомога довше перебування, а для цього запобігати конфліктів з владою, а для цього... не розгортати "внутрішню місію", зберігати статус кво з малої літери. Замкнене коло - й чи не в ньому заплуталися його попередники?

Сьогодні на месі він вперше побачив свою парафію як ціле. Прогнозував різні можливі варіанти, відповідно яким і проповідь (чи, як тут кажуть, більтурмек) у п'ятьох варіантах підготував. Справа, до речі, не з простих: як попередив Буреніч, попри встановлений Статус Кво п'ятнадцятихвилинний ліміт, довше п'ятьох хвилин тут проповідь не сприймають - не звикли. "Ну, хіба що заради першої стрічі можуть протримати увагу до десяти". Отже, довелося відшліфовувати п'ять шедеврів лаконічності, втиснувши в кожен все, що хотілося сказати.

Та коли Господь з'єднав Свою Кров з його кров'ю, остаточно стало ясно, що не годиться жоден з них. Отже ставши перед кафедрою (підійматися на цю розбовтану споруду було небезпечно для життя, тому й нижні східці завбачливо зняли), просто почав читати асланівською мовою сьогоднішнє Евангеліє, яке раніше звучало, як і вся Служба, латиною.

А Ти від Себе додаш, якщо захочеш...

- "І вийшовши одтуль, Ісус одійшов в україни турські та цидунські. І це, хатуна кананейська од україн тих прийшла та заголосила до Нього: рахматуй мене, Ефенді, Ібн-Дауде: кизимка зло шемнується"... Хто такі були кананеї для давніх ютаїв? Тут підказують - "варвари". Це, брати та сестри, м'яко сказано... Кананеї для народу Божого - то, яще так мовити, образ та уособлення тих гріхів та ґанджів, що одділяють од Бога й од тотожності Його народу. Хто добре розуміє латинську мову або слідкує за місяцесловом...

(між парафіянками середнього віку в різнобарвних хиджабах покотився гул шепотіння: чимось химерним атац-бачка почав грузити!)

...той має пам'ятати з сьогоднішнього апостольського читання: "Яка згода в Христа з белійяалом? Або які взаємини між храмом Божим та ідолами? Тимже вийдіть з-поміж них і відлучіться, - каже Господь". Святий Павло нагадує ці старозаповітні імперативи вже для Церкви, до того ж наверненим з народів. Ютаї ж по відношенню до кананеїв та пенійців добре пам'ятали їх навіть тоді, коли самі впадали під їх впливом та позовом власної гріховної натури в ідолянство - бо ці слова виявились зручним приводом для суперництва між народами, для відстоювання не стільки Божих, скільки власних інтересів.

І кананейка, яка з одчаяння, мабуть, випробовавши вже всі доступні засоби зцілення своєї бісноватої дівчинки, вийшла на стрічу ютайському чудотворцю, це дуже добре усвідомлювала. Нас дивує, як холодно спочатку приймає її Ісус. Та вона, безперечно, чекала саме чогось подібного. І його мовчання: "Він же не одказав їй ні слова". І жорстких слів після того, як за неї почали просити учні: "Мене послано тілько загиблим овечкам з дому Ізраеля", "Негаразд одібрати хліб у дітей і кинути щенятам". Господь і з нами часто поводиться саме так, як ми од Нього чекаємо - переважно для того, щоб ми самі усвідомили хибність своїх уявлень про Нього.

Вона готова була почути навіть більше - те, що звикла чути від ютаїв: що демони, які мучать її дитину, то, власне, їхні боги, яким вони тапають і приносять страшні криваві курбани - тих же дітей. Вона, без сумніву, багато передумала, добираючись до Ісуса, на якого поклала всю останню надію, встигла програти в голові різні докори... і навіть визнати їхню правоту - "так, Ефенді". І зараз, спромігшись нарешті його уваги, якої сама себе не вважає фазильною, вона заздалегідь готова їх почути, осудивши сама себе, і тілько благає: "рахматуй мене, Ефенді". Це, любі брати та сестри, одлунням тих її слів звучало на початку меси Κυριε, ελεησον. Ми, таким чином, бираємося з кананейською хатуною і в її самозасудженні - mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa, - і в її жаданні Ісуса.

Про що ж благає вона Господа? Я, каже, не претендую на те, що належить іншим. Я дійсно навіть не закликана до твого столу й не фазильна того - "так, Ефенді". Ти маєш право називати мене, мій народ та його релігію щенятами. Пусти ж мою доньку, яко щеня, під той стіл - може і їй впаде якась крихта Божої благодаті.

Всі ви добре пам'ятаєте Ісусів одвіт: "Хатуно, велика віра твоя. Буде ж тобі, як хочеш!" В чому ж величність її віри, уславлена в віках як приклад для кожного з нас? На мою думку - в глибині самозасудження і в силі одваги, в поєднанні цих, здавалося б, протилежностей (але чи не називаємо ми надзвичайниїх сміливців "одчаяними", тобто тими, хто одчаялись, зневірились - і тому, як сказано в іншому місці, "вірять з надією проти надії", з глибини зневіри, без жодних видимих підстав для тієї надії?)

Ми приходячи, на Месу, повторюємо путь цієї жінки. Щось примушує нас рушати од своїх меж на місце зострічі з Христом. Що саме? Одвіт на це питання кожен має знайти для себе сам... Та на одміну од героїні сьогоднішнього Евангелія ми знаємо, що закликані до вечері Агнця, що саме ради нас, зібраних, накривається кожної Служби Його стіл -

(жест у бік вівтаря)

- страшна учта, приготована Ним власною смертю на хресті задля нашого спасіння.

Він нікому не нав'язує Себе. Він не пресує нас питаннями: чому ви сюди прийшли? чому слідуєте за Мною? Він чекає, доки в нас визріє гранична потреба в Ньому. А до того... навіть проста присутність в натовпі тих, що слідували за Ним - спочатку за якимось ірраціональним поривом, потім за звичкою або за чеканням чудес та сенсацій - для когось надалі принесла свої плоди. Для когось і не принесла... дуже ймовірно, що дехто з того натовпу знайшов своє місце в іншій юрбі - тій, хто кричав "Розіпни Його!" І про це також треба пам'ятати.

(в залі стояла мертва тиша, хоча п'ять хвилин, здає ся, вже витекли. Не треба сим зловживати)

Брати та сестри! За ласки Божої служби в храмі одновлені й одбуватимуться щонеділі з дев'ятої години ранку. Кожної середниці о шостій вечора також проходитимуть катехичні бесіди. Ви, напевне, звернули увагу на цю дірку з сіткою?

(ще б пак не звернути - воно ж загадковіше й цікавіше, ніж латинська тарабарщина в підвиванні мізерного хору)

Ми намагалися підготовати приміщення для тих стріч, але ще потрібна ваша допомога. Старі лави з хорів перенести й розставити, взагалі створити затишок... Перед початком бесіди буде можливість причаститися, тому тих, хто одчуває потребу в зострічі з Христом і необхідність підготовати себе до неї в таїнстві сповіді, чекатиму завтра й у вторницю теж о шостій вечора.

(жест у бік будки-конфесіоналу біля входу)

...Так, без підступної маніпуляції людськими вадами не обійшлося. Майже кожен з присутніх, навіть без лави й без ганчірки, навідався до баптистерію - що там таке буде? А там вже "сарахванне радіо" пошепки донесло йому, для чого зроблено цей проріз до храму. І ті, хто й не збирався приходити в середницю, вирішили таки зазирнути - плановане "чудо" було вартим того, щоб на нього подивитися.

І дійсно, в середницю прийшла не просто подавляюча більшість присутніх в неділю, а й нові обличчя з'явилися. Не вистачило ні лав, ні роздрукованих брошур з паралельним латинсько-руським текстом Меси. Асланівського перекладу, та ще й схваленого церковною владою, не існувало в природі, й отець Бронзій самостійно, консультуючись з парафіянами-носіями мови, замінив багато слів та зворотів. Вийшов небувалий суржик, але консультанти (консультантки ж особливо) радісно казали, що все дуже чудово й зрозуміло. Жирний дисклеймер на обкладинці "Неофіційний навчальний посібник. Не для літургійного вжитку!" мав відсікти непотрібні питання... хоча вжиток планувався якраз майже літургійний - але це ще треба було юридично довести.

До речі, консультантів (особливо ж консультанток) не бракувало: до сповіді в ці два дні прийшло значно більше народу, ніж він очікував. Це підбадьорювало настільки ж, наскільки засмутив до межі розпачу виявлений під час сповідей загальний духовний стан в парафії, рівень дієвої, а не обрядової лише уцерковленості. Все було дуже й дуже занедбано - і програму планованих бесід доводилося коригувати на ходу.

Напередодні в Асланіві трапився гучний конфуз. Виконуючий обов'язки та кандидат на посаду баликбащи Ахмет Йанукович Жобкін проводив у міському саду Шефчи-заде зостріч з мешканцями. Біля всеторгу "Сагайдак" за ніч виросла платформа, з якої лунали вже звичні гасла та обіцянки.

- Тут декотрі козли, що мішають нам жити, надсміхалися над гаслом "Герой має бути". Вони навіть не пояли його смислу. Герой - то не я. Герой - це Асланів. Герой - це ти.

Бурні оплески.

- Я тілько виконроб і чорнороб, що виправляє розруху, залишену нам злочинною минулою владою. Я - сикун.

Тривалі оплески, що переходять в овацію.

- Так, я сикун в буквальному смислі цього слова: керівник земляних робіт. Ви всі помітили, як покращилися наші дороги, наскілько легко, швидко та зручно стало пересуватися містом...

Свист та худосочне "Ганьба!" з натовпу. Треба терміново виправитися.

- Звісно, ще не все ще так добре, як хотілося б... і скорботна пам'ять про недавню трагедію жива в кожному з нас...

По оживленню в натовпі зрозумів, що таке відхилення від написаного тексту виявилося не найкращою ідеєю. Всі дійсно добре пам'ятали, як минулої середниці Жобкін (звичайно, з підказки Фуґанцзи) нарешті розгойдався приєднатися до стихійного народного пориву і виявити цю скорботу на місці аварії. Під'їхав у супроводі охорони та знімальної групи телеканалу МТС, для чого рух по відрізку Сухоторецької набережної та Другому Крейдовому узвозу було тимчасово перекрито. Власноруч почав чіпляти до огородження, вже густо вкритого живими та штучними квітами, велику гірлянду з золотим написом на траурній стрічці - щоб ні в кого не залишилось сумнівів, від кого вона. Гірлянда виявилася настільки важкою, що завалила всю огорожу просто на Жобкина, збивши йог з ніг, що й зафіксували байдужі телекамери. Звичайно, огородження після цього зникли так само миттєво, як і з'явилися, залишивши небезпечне місце знову відкритим. Зрозуміло й те, що сюжет в ефір не пішов... але ролик вже наступного дня якимось чином з'явився в інформаторії і набув скаженої популярності, особливо після того, як сам Люкуань, порушивши заради цього обітницю мовчання, розмістив його в своєму веблозі з коментарем "А Бог - не фраєр!" Всіх членів знімальної групи було звільнено, а щойно відкритий Саваховим незалежний фонд "Ініціатива" виплатив кожному компенсацію в розмірі місячного жалування. Від кого з них пішов цей виток і чи взагалі з них, так і залишилося загадкою.

- Нехай демагоги створюють різні фонди і називають їх всякими красивими й незрозумілими варварськими словами, - продовжував Жобкін вже зовсім не за текстом. - Нехай вони сурмлять в усі дзвони... тобто дзвонять в усі сурми про свої роздуті справи. Ми з командою тихо ділатимемо свої... нероздуті. Ми будемо не говорити капості, а робити. Будемо строїти і реконструйовати дороги, а не займатися дрібним ремонтом. Прямо тут, на цьому місці. І в кожній точці міста. Ми возстановимо несправедливість... що? так, і справедливість також. Бюджетні гроші будуть працьовати на благо міста і всіх асланівців.

В натовпі активно відривалася група підтримки - підлітки, які за Кучума стояли над розкопами з іграшковими автоматами, а зараз нав'язували перехожим листівки з тезами передблагальної програми Жобкіна та з переліком знижок у "Сагайдаку" (і спробував би хтось не взяти!) і підбадьорювали їх запальними речівками:

- Іґа-лян, іґа-лян! Жобкін - новий Чжуге Лян!

І коли сяньшен тунчжи кандидат добив свою промову, і юрба почала танути та струмитися по паркових алеях, хлопці продовжували її затримувати, водночас перекриваючи під'їзд до платформи жобкінськму кортежу. Вже й охоронці в цивільному намагалися непомітно розтлумачити їм ситуацію (помітно на очах сотень свідків було б відвертою неприміряністю), та все дарма. Група підтримки продовжувала стрибати й скандувати:

- Іґа-лян, іґа-лян! Жобкін - хлєб і ґаолян!

Сталося непорозуміння: заплатили юнакам одразу, а їм здалося, що це аванс (бо сума була такою... смішною). Ще друзів запросили, пообіцявши, що всім заплатять. Вони й чекали розрахунків, чесно їх відпрацьовуючи.

Жобкін, відрізаний від власної підводи, з подивом спостерігав це неподобство, а потім роздратовано спитав улаштовувача, що стояв поруч на платформі:

- Чому ці дебіли не розходяться?

І невимкнений мікрофон розніс по парку це слушне, але трохи неделікатно сформульоване питання.

"Дебіли" цього навіть не почули - настільки бо голосно кричали. Почули інші - й помилково сприйняли на свій рахунок. В бік платформи полетіли каштани, яких достатньо було під ногами. Один просвистів просто біля жобкінської скроні, і в того з переляку підкосилися ноги. Тут все й почалося. Сум'яття переросло в справжню паніку, а "дебіли", що нарешті почали вкурюватися в ситуацію, але ще не відійшли від драйву, полізли крізь натовп в бік платформи. Не тому, що їх назвали дебілами, а тому, що не збираються платити.

Заплатити їм все ж довелося. А зранку Фуґанцзи зробив офіційну заяву. З його слів виходило, що причиною конфлікту стали провокаційні чутки, запущені людьми Савахова серед безкорисно відданій тунчжи іспалабязу, але недосвідченій щодо брудних політтехнологій молоді, нібито за їхню щиру підтримку обіцяли матеріально віддячити. І каштан, що збив Жобкіна з ніг, запустив саваховський провокатор. Але це був не каштан, а капсула з певним парфумом, на запах якого в Ахмета Йануковича з дитинства алергія - тому він і знепритомнів на мить. Саме цей факт, стверджував Фуґанцзи, свідчить, що ми маємо справу не з хуліганством, а з неприміряними та людопорушницькими тіньовими засобами передблагальної боротьби. Як доказ демонструвався знімок якоїсь калюжиці, плями на платформі (хоча злі язики швидко висунули іншу гіпотезу щодо її походження).

Але цим справа не закінчилася. Одразу після цього скандального звинувачення в Генеральній палаті відбувалася розширена нарада за участю Савахова як голови міського самоврядування. Оскільки в цей час по каналу MTC йшов блок новин, було вирішено дати пряме ввімкнення. Розторопна репортерша тикнула мікрофоном з трьома літерами прямо під ніс Савахову, що мав необачність проходити в цю мить повз неї:

- Алішере Гуровичу, як би ви могли прокоментувати звинувачення на вашу адресу? Тілько коротко.

- Коротко? - перепитав Савахов, спокійно дивлячись на камеру. - Хай собака гавка - в неї в жопі вавка.

А, ще. Звукооператора, що забув після жобкінської промови вимкнути мікрофон, в той же вечір було звільнено. А з фонду "Ініціатива" виплачено ще одну компенсацію.

Отже народ, зібравшись і ділячись одне з одним міркуваннями щодо головної міської новини, водночас насторожено роздивлявся новообладнану каплицю: хрещальну купіль біля входу, наповнену святою водою, шафи, збережені після розгрому вітальні (в яких, однак, книжки-китаби було згруповано за тематикою, підписаною на розставлених табличках) і перше, що кидалося в очі - отвір в стіні, вже звільнений від сітки та декоративної середньої планки, розкритий у сутінкову глибину храму, перегороджений вівтарем Святої Родини, на якому все було підготоване для меси. До поперечної планки риштувань над отвором прикріплений Хрест святого Даміана, який отець Бронзій знайшов під час розбирання мотлоху на хорах. Хтось з попередників-францисканців упровадив, а потім хрест чи потрапив під роздачу за "чотири цвяхи", чи просто новий настоятель превентивно перестрахувався. Але вже понад двадцять років його, виявляється, внесено в реєстр дозволеної в Імперії кавтолицької атрибутики (упорядник, мабуть, не мав уявлення про те, як виглядає цей "пункт списку"), який не був скасований наступними нормативними актами, хоч фактично про нього всі забули. Такий-от юридичний казус - і отець Бронзій знов телефонував Звездичу, щоб з'ясувати, чи на його боці в сьому питанні буква закону. Схожість італійського хреста-ікони за формою на карпатський, який у нього мало не відібрали на митниці, була для отця Бронзія... ну, не знаком згори, але приводом виявити кураж, як тоді в океані.

Дзвінок - і в отворі за престолом з'явився отець Бронзій, запакований в зелений романський орнат.

- In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen. Introibo ad altare Dei.

Так, було винайдено витончений спосіб служити несвяткові меси серед тижня в обхід вказівок Статус Кво. Парафія, нібито просто чекаючи початку запланованої бесіди, сиділа в приміщенні, яке юридично не вважалося частиною храму, і отвір в стіні, тимчасово пробитий в процесі робіт по обладнанню хрестильні, ніяк не впливав на цей очевидний факт. Тож в храмі отець Бронзій знаходився на самоті, що й давало йому можливість служити sine populo на бічному вівтарі, для цього й призначеному. З погляду ж кавтоличного канонправа цю можливість, навпаки, давала настільки ж очевидна присутність зібрання. Що обличчям до нього - так цю колишню специфічну ознаку гуситського обряду Папа Пій X вже майже сто років як дозволив своїм motu proprio для буденних мес скрізь, де це дозволяє храмова архітектура (готичні, барочні та псевдоорієнтальні престоли, розташовані впритул до східної стіни, звісно, пролітають). Зате скільки з присутніх прийшло саме подивитися на цю екзотику...

Не менше половини щасливців, яким вистачило брошур, просто обвівалися ними від задухи, а сусіди теж не робили спроб їх відібрати. Та дехто й стежив за ними за ходом Служби - переважно ті, в чиїх очах він ще під час недільної проповіді бачив радісні жаринки, чи просто зацікавленість, з ким консультувався щодо тексту та чув їхні голоси в сповідальні. Ще не всіх з них знав по іменам, але вже був впевнений: кістяку парафії бути... якщо йому хоч трохи дадуть з нею попрацювати.

Закінчилося Велике cлавослів'я - і несподівано для присутніх отець Бронзій почав читати Апостола асланівською мовою! Запанувало цвинтарне мовчання, викликане спочатку не намаганням вслухатись у слова (як з сумом зрозумів отець Бронзій, більшості з присутніх незнайомі), а культурним шоком і когнітивним дисонансом: ламався нероздільний блок меси з її латиною, малозрозумілою та сакральною, отже, не для нас, а для Бога. Відрізок часу, що автоматично освячує тебе, присутнього - особливо якщо в хаотичному вирі думок, з якими долаються ці хвилину нудьги, ти впіймаєш якусь побожну (як правило, абстрактну й невизначену, але тому й побожну), то вже тебе напевно благодать торкнулася.

І раптом воно нахабно й профанно розкапсульовується, вторгається в твою приватність - рідною мовою (від якої вже почав відвикати навіть в ефірі, де останнім часом відвертіше панують хінська й олесандрійська), та ще й до тебе обличчям, наче слова Святого Письма звернені саме до тебе. А всього-то отець Бронзій скористався ще однією прогалиною в Статус Кво, яку вони виявили зі Звездичем: для приватних буденних мес, на відміну від святкових з народом, ніде не було вказано, якою мовою вони повинні відправлятися. Зазначалось лише, що за книгами, виданими в Імперії з дозволу державної та церковної влади. Ну, місал латиною без варіантів, а от використати звичайне, неслужбове видання Нового Заповіту асланівською мовою буква закону йому дозволяла, і спростувати це знов-таки було б проблематично.

Латина, тут, до речі, така ж специфічна як і меса - Статус Кво вимагав дотримуватися "полуіванівської" фонетичної системі, тобто "c" перед передніми голосними має асибілюватися за старим франко-германським звичаєм в [ц], а не в італійське [ч], як зараз скрізь прийнято (крім пуристів-класиків, що взагалі наполягають на вимові "Кесар" та "Кікеро"). Отець Бронзій кілька разів збився і з усмішкою думав, як се має сприйматися: мовляв, варварські попи, що служать народними мовами, вже "їзик Церкви" забули!

Градуал, Алелюя, "Dominus vobiscum", - і знов рідною мовою, тепер Евангеліє... Ти - і слово Боже, що говорить до тебе. І нарешті помічаєш те, на що, при всій його очевидності, досі заважали звернути увагу ще не зламані стереотипи: ти в цій капличці сам, без посередників передстоїш Святому вівтарю, до якого міг би дотягтися рукою - не глядач, а співслужитель, що згромадився навколо нього разом зі священиком. Скандально та шокуюче - але ж священичі молитви, які атац-бачка промовляє вголос і чітко (нібито стиха, згідно вимогам, але ж все поруч і чудово чути) і за якими ти сам не помітив, як почав стежити за брошурою, дійсно приносяться від імені всього зібрання й без жодного натяку на жерця-посередника та простих присутніх. Звична форма не давала можливості це усвідомити, проте навіть малі деформації, спрямовані на наближення Меси до народу, дозволили розкрити її справжній зміст, щоб іншими очима й серцем сприймати вже й стандартну недільну Службу крізь штучно зафіксовану шкаралупку, що відділяє Евхаристію від тих, хто її приносить.

Слабенькою шкаралупка виявилась... чи не тому янсеністи й тартадокси пішли далі, взагалі намагаючись зробити Господню Трапезу нечастою відправою на великі свята? Але тут вже Статус Кво, що конче вимагав недільних і святкових мес з народом, несподівано виступав на його боці...

Час зник - і знову розпахнувся лише після відпусту, коли початок Евангелії від Йоана (несповідимими путями Господніми занесена сюди відмітна деталь домініканського обряду) отець Бронзій прочитав вголос знову асланівською мовою. Тиша, що зробилася поправді адораційною, тривала в каплиці аж доки священик, вже в сутані, зайшов до неї дверима, вдягнув столу, що висіла на риштуванні, і взяв з вівтаря дискос з щойно освяченими гостіями. Вдруге в житті йому доводилося причащати мирян під одним видом, і гусит до мозку кісток не міг позбавитися відчуття, що тут щось не так - а просто пастир його поблажливо заспокоював: а що тут взагалі "так"?

За ці два дні він чітко з'ясував для себе концепцію середничних бесід - принаймні, для першого етапу. Ніяких довгих проповідей та лекцій. Врешті-решт, всі письменні, а книжкові шафи з більш-менш придатною літературою тут же, досить руку протягти. Сьогоднішнє зібрання - більше для самого зібрання, ніж для завантаження інформацією. Людям перш за все треба звикнути задавати питання й навчитися слухати інших.

І справа дійсно пішла - навіть краще, ніж міг сподіватися отець Бронзій. Під впливом переживань від незвичайної меси прорвало недовіру. Священик надавав дуже велике значення цій першій зустрічі: від того, як вона прийде, залежить, скільки прийде хоча б на другу, особливо з тих, хто відверто "лише зазирнув подивитися на екзотичну форму меси". Та потреба виговоритися виявилася настільки насущною, а умови - сприятливими, що парафіяни самі запропонували зібратися ще в п'ятницю.

У п'ятницю народу прийшло помітно менше, але це тільки сприяло більш тісному та безпосередньому спілкуванню. Цього разу меси не було - натомість після того, як наситилися розмовою, бажаючим було запропоновано залишитися на молитву заупокійною літанією за померлих родичів, а по неї найстійкіших запрошено до сповіді. Правда, чи не більшість тих найстійкіших обмежилася простим благословінням на причащення в неділю, бо складалася з тих, хто після середничної участі знов відчували потребу підійти до Чаши.

- Чому ви так підкреслюєте необхідність частого причащання? А як же написано, що той, хто приступає нефазильно, робить це в засудження собі?

- Той хто "недостойно причащається", а не "причащається, будучи недостойним". Безмежна різниця. Умова гідної участі - саме в беззастережному розумінні своєї негідності прийняти Тіло Христове, з'єднатися з Ним - Domine, non sum dignus... Якщо це лише слова, якщо у власних очах ми виглядаємо гідними та безгрішними - можливо, краще й застерегтися від участі. Тільки тоді й не варто заспокоювати своє сумління тим, що "я ж була на месі". Ви бо зрозуміли вже, що там не може бути глядачів - тільки учасники...

- Отче, а можна нам буде і в неділю за цими розпечатками стежити?

- На жаль, Статус Кво цього не дозволяє. Але для того ми й збираємося по середницях, щоб недільну месу, таку, як вона в нас є, краще розуміти й брати в ній повноціннішу участь.

І наступного дня покуняти в конфесіоналі після безсонної ночі отцеві Бронзію не довелося - тихий стукіт постійно повертав його до життя й пастирських обов'язків. Епітимією кожному призначав участь на тижні хоча б в одній з двох зострічей - п'ятничну вирішив теж зробити постійною, принаймні доки ентузіазм у люду не спаде.

Коли ж у неділю до причастя вийшла майже половина присутніх (всі потім одностайно казатимуть, що таке на їхній пам'яті трапляється вперше), священик почав заздалегідь налаштовувати себе на близьке розчарування. Надто вже гладко одразу пішло - отже, чекай проблем.

Та проблеми, як водиться, прийшли звідти, звідки не чекали.


Од: "Фєліціан Ґаврілкін"
<gav@alexved.ord>
Кому: "Олежень Фочікян" <ole-ren@inyangdex.ord>
Тема: Re: Пійафкі
Врем'я: Sub, 14 Oct 2000 15:34:26

(Переклад)

Прєвєд, єч Фочікян!

Що й казати, загадав ти мені коан... Але, з іншого боку, дані щодо зв'язків "Тисєчі лєт здаров'я" з "Лісьїми чярами" незапречні. Просто дивно, що ніхто, крім тебе, на них не вийшов. Молодець, що тут скажеш. Смаженим потягло одразу.

Найголовнішого ти мені, звичайно, не написав, хоча напевно, нарив вже. Втім, твоє право. Не можу скажу, що сприйняв твою комедію без обурення: влаштувати мені, Ґаврілкіну, превірку наче хлопчику якому - чи розплутаю сам, чи знайду серед всієї тієї муті про п'явок справжнє зерно... Розумію, проте, що це не сумніви в моїй профпридатності, а просто спроба поставити мене на місце, щоб носа не дер перед "провінціалами". Що ж, ці гіркі ліки (хе-хе) я проковтнув. Не можна недооцінювати людей. Воно й добре - наша "молода гвардія" одразу набуває належного рівня.

Так що коли писатиму те, про що тобі й без того відомо, ти сам винен.

Отже, по порядку. Звичайно, я швидко вийшов за твоєю підказкою на головну загадку: розрахунки Лікарського дому Брилястова на більш-менш значні суми з усіма партнерами з твого списку, навіть не медичного профілю, велися натурообміном. Тобто ліками по оптовій ціні, серед яких кожного разу значився "Препарат #238". Я одразу ж здогадався (і залишалося тільки переконатися в правоті цієї здогадки), що препарат #238 - то і є "Лісьї чяри", і що сума розрахунку складається переважно з його вартості, а інші (дешевка на кшталт аспірину) додані лише щоб не кидалось у очі. Тож справа зовсім не в тому, що на банківському рахунку Брилястова не вистачало коштів (звичайно ж, вистачало). До того ж оптова ціна препарату #238 помітно нижча за ціну "Лісьїх чяр" у фірмових аптеках ЛДБ.

Отже, наявна неврахована мережа розповсюдження "Лісьїх чяр" в масштабах, порівняних з офіційними продажами. Більш того - якщо офіційне виробництво ЛЧ кілька років тривалося на одному рівні (що вже є загадкою, з огляду на надприбуток, який приносив їхній продаж за кордон), то кількість препарату #238 в цих розрахунках безперервно зростала. Зазначимо, що про якісь сторонні пункти реалізіції "Лісьїх чяр", куди б вони поступали не безпосердньо з ЛДБ, нікому не відомо. Про аналогічні засоби підвищення потенції (якщо препарат #238 реалізують в інших обгортках - хоча навіщо?), теж. Перша думка - препарат має якийсь інший ефект, що його неприміряно позіціонувати разом з афродизіакальним. Теж безглуздя: чому б самому Лікарському дому Брилястова не продавати його під іншою назвою з якимись добавками? Хіба що медичні протипоказання, які унеможливлюють робити це легально. Не випадково ж ходили чутки про летальні випадки при вживанні ЛЧ. Починаю вивчати список фармаційних засобів, наших та варварських, співставимих за ціною з "Лісьїми чярами", поступово викреслюючи ті, що з тих чи інших причин ніяк не можуть бути їхнім аліасом. Ні, все чисто. Доведеться розплутувати ланцюг спочатку - від партнерів ЛДБ.

Не криюся - отримати доступ до звітності навіть самого Лікарського дому Брилястова обійшлося мені чималими зусиллями. А тут десятки фірмочок по всій країні. Але я професіонал - і роблю єдине правильне рішення: зосередитися на тих з них, що не мали відношення до медицини або фармації, за якими легше простежити дальшу долю "Лісьїх чяр". Вийшов на фінансову звітність трьох з них... яких саме - не важно, хай і в мене свої секрети залишаться. Нічого схожого на "препарат #238" чи те, під що його можна було замаскувати, жодна з них нікому не реалізовувала. Мабуть, у співпрацівників статеві проблеми... судячи з кількості отриманого препарату #238 - у всіх до єдиного. Так що загадка залишається.

Але тут з'ясовується те, до чого ти напевне ще не докопав. На відміну від "Лісьїх чяр", інші ліки з пакету, яким з ними розраховувався ЛДБ, вони за ненадібністю продавали. Що характерно -

1) за тією ж оптовою ціною, якою з ними розраховувався ЛДБ
2) кожного разу - тому ж самому підприємству
3) здогадуєшся, якому?

Так, ліки в них купувала або приймала в порядку бартерних взаєморозрахунків "Тисєчя лєт здаров'я"! Зверни ще увагу, що між собою вони ніяких операцій не мали - як, до речі, і ЛДБ з ТЛЗ між собою. Але зав'язуються на Москитово - отже, "Тисєчя лєт..." дійсно є центральною ланкою в системі. Малоймовірно, щоб елітну клініку використовували просто щоб ховати кінці.

Короче кажучи, в рамках проекту "Лєкарства бєссмєртійа", який начальство якраз через високий читацький попит вирішило поновити, роблю заявку на новий сюжет і їду в Москитово до Сусаніна.

Назва "Москитово", до речі, не має жодного відношення до комах. Свого часу в цьому суомському селищі, яке тоді звалося Келлом'яки, було засновано працівню когось з перших Крякутних - онука Івана Петрова Великого, здається. Він хоча й ряцзанець, а не з Мосиковщини, але для місцевих то зайві тонкощі - чомусь прозвали його Мосикалем, Мосикитом по-суомськи. Невдовзі й переїхали ближче до княжого двору, а нова назва так і приросла.

Розумієш, що "Тисєчя лєт здаров'я" не випадково була відкрита саме тут? Я коли ці факти співставив, остаточно впевнився, що Сусанін не впокрився рішенню вчителя і не полишив науку, що клініка потрібна йому як матеріально-технічна база для продовження досліджень у приватному порядку. Пирнаю в інформаторій. Він дійсно наше все, якщо запити грамотно формулювати. Так і є - коло інтересів одночаятеля Борманджина Сусаніна в останні роки як і раніше, тісно пов'язане з генетикою. А ще воно пов'язує його... так, з Брилястовим (див. матеріали в архиві). Взагалі, цікава картина виписується... Тож у Москитово я прибув інформаційно озброєним.

Сусанін зустрів непривітно. Та й узагалі жалюгідно виглядав - знаєш, як бува: потерта людина, якій ніщо не в радість, несе течією життя. Воно й не дивно. Від кризи "Керулену" ніяк не оговтається, а тут ще один їхній брат милосердя, як виявилось, був чи не одним з перших лідерів секти "ігоревічів" - пам'ятаєш? Кумедне ще таке прізвище - Козюлькін-Архатов. Так що по Борманджину потопталися й проїхалися навіть і без нашої гіпотези. Але коли я почав про генетику, миттєво ожив.

Здається, був відвертим - я ж у людях розбираюся. Про генну інженерію мова вже, звичайно, не йде. Не потягнеш таке самотужки. Але генетичні дослідження веде повним ходом і, власне, не криється, хоча й не афішує. Головна мета - розробити курс лікування різних хвороб з урахуванням расово-етнічних залежностей. Виявляється, не дарма кажуть "що тартарину добре, дойчину смерть". І коли греки словом "фармакс" називали і ліки, і отруту, вони мали на увазі не лише дозу, а й різну дію на різні народи. І не випадково варвари здатні отруїтися ста грамами ерготовки. Взагалі, цікаві речі розповів - на жаль, не для преси. Дуже бо висновки ідеологічно неприміряні. Те що тартарійці та варвари за геномом набувають фактично міжвидових ознак, ще можно якось позитивно подати, хоча антиглобалісти, і їхні, й наші, одразу використають це в своїх інтересах. А про расові розбіжності між корьойцями та хангуками, між східними та західними русинами навіть друкувалися. Але за цією методологією виходить, що й етнічні групи в Імперії визначаються не середовищем, мовою та культурою, а генами. Уявляєш, як це б ускладнило статус дітей від змішаних шлюбів? Та й шикльнахерівську евгеніку підозріло нагадує.

Для нас з цього що важливо? Те, що між генетиком Сусаніним і фармацевтом Брилястовим більше спільного, ніж могло б здатися. Я йому під кінець прямо назвав кілька прізвищ, і Брилястова серед них. Навіть оком не повів. "Ну, цей, звичайно, не вчений - впроваджувач лише. Але старанний". Що ж за інновації такі він впроваджував, що про них Сусанін дуже в матеріалі?

З цієї схеми, проте, трохи випадає фігура такого собі Кима Кип'яткова, що очолював відділ життєпосилюючих засобів і безпосередньо керував виготовленням "Лисячих чар". Виявляється, він з'явився в ЛДБ й одразу очолив відділ саме тоді, коли вони були запущені, а розрахувався та зник у невідомому напрямку перед тим, як їх несподівано зняли з виробництва. З Сусаніним жодним чином не перетинався. Скоріше за все, просто виконавець.

Короче, цікаво все це. Але... Ще тиждень-два тому з цього можна було б зробити скандальний сюжет. А зараз поїзд вже пішов. Про "Лисячі чари" всі забули, їхнє виробництво припинене, і препарат #238 з взаєморазрахунків зник. Ну, була тіньова мережа їх розповсюдження, але воно вже не актуально. То й навіщо його розплутувати? Органам все й без наc відомо. Якби була б зацікавленість в тому, щоб Брилястова спалити... В мене її нема. Отже, нема й стимулу продовжувати.


Од: "Сяо Дарович"
<sidor@alexdruk.ord>
Кому: "Олежень Фочікян" <ole-ren@inyangdex.ord>
Копія: "Асланівський вісник" <editor@visnyk.aslaniv.ord>
Тема: Re [2]: Диґавор
Врем'я: Sub, 14 Oct 2000 12:04:53

(Переклад)

Доброго дня, одноочікувач Фочікян!

Нарешті я ознайомився з вашим романом більш ретельно (і навіть склав список питань та зауважень). Скажу одразу, що не все виявилося так рівно, як здавалося. Про що, власне, й хотілося б поговорити.

Не секрет, що приймаючи рішення про видання того чи іншого нового художнього твору, ми орієнтуємося перш за все на показники завантаження та обговорення його електронного тексту в інформаторії (тому ніколи не беремо речі, яких там немає). Існує цілий ряд критеріїв та алгоритмів їхньої обробки, керуючись якими можна з достатньо високою точністю прогнозувати, наскільки прибутковим буде видання, наскільки широким є коло читачів, зацікавлених у тому, щоб придбати його в "твердому" вигляді - як Книжку, що займає певне місце в життєвому просторі, а не просто кількасот кілобайтів на диску серед тисяч подібних файлів.

Ваш роман чудово відповідає цим критеріям. Але... Ви, мабуть, розумієте, що різниця між Текстом і Книжкою не просто велика, а нескінченна, як між речами, що належать до різних аспектів реальності. В нашу інформаційну епоху книжка остаточно перестає бути носієм даних, залишаючись переважно предметом естетичного переживання. Тому те, що припустимо виглядає на екранах компакта, виявляється цілком недоречним і неприміряним на папері. Епоха другого (після Цінь Ши-Хуана) знищення книжок, девальвації слова, яку розпочало запозичення в варварів диявольського винаходу Гутенберга, закінчується - і на мою особисту думку, це непогано.

Отже, заглибившись у Ваш роман, я раптом виявив, що читаю дуже й дуже гостру політичну сатиру з відвертими злободенними натяками. Написану добре й талановито, проте... Ви казали, що видавництва відмовляли вам з формулюванням "це не наш формат". Боюсь, що вони казали Вам половину правди. В тому вигляді, в якому роман існує зараз, це не формат взагалі. Якби воно було тільки криптосучасністю з елементами філософського бойовика або навпаки. Але це річ - повторюся, дійсно талановита! - яка повністю лежить поза жанровою системою, прийнятою в літературній фікції. Звичайно, можна було б спекульнути на "асланівській школі" (не називаючи імені Звездича, так що від "Торнадо" жодних претензій), але я відмовляюсь це робити. Просто не хочу.

З іншого боку, я не можу просити вас скоротити роман, звільнити його від деяких політичних алюзій. Ви ж писали його саме заради них, прагнули цими натяками чогось домогтися - і я навіть бачу й розумію чого саме. І те коло Ваших читачів, якому ці погляди і симпатії близькі та зрозумілі, винуватитимуть тирана-видавця в тому, що він скалічив роман. Навіщо воно мені? Але справа навіть не в тому. Я дійсно не люблю втручатися в авторську позицію - особливо коли її, як у Вашому випадку, не можна назвати хибною. На заваді стоять не якісь Ваші помилки, які можна було б виправити, і це пішло б книжці лише на користь, а вимоги формату, що унеможливлюють видати Ваш справді талановитий і цікавий текст таким, яким він є.

Тепер гарна новина. Я бачу спосіб виправлення ситуації, який, певен, задовольнить нас обох. Він привабливий ще й тим, що позволяє вирішити одразу дві проблеми. Як не прикро це казати, але претензії до Вашого тексту я маю стосовно не лише змісту, але й форми. Знов прошу зрозуміти мене правильно. Варварська поетика, яку Ви майстерно стилізуєте, зараз входить в моду, і це теж неважко було б вигідно подати. Але ж ми столичне видавництво, отже приречені на приміряність, від якої можуть собі дозволити відступати провінціали. Ви же пропонуєте читачеві роман з єдиною сюжетною лінією, без відгалужень і ретроспекцій, фактично з єдиним головним героєм, який до того ж не гине і навіть не залишається в безвихідній кризі (хоча б вона і розв'язувалась у продовженні - але без цього осоружного варварського "блаженного кінця", який замикає текст у собі, позбавляє його залишків романної епічності та глибини, що їх Ви і так безжалісно витравили). Це що? Роздута подіями повість - але навіщо? Експеримент? Так воно вже давно не нове. Принципове бажання писати по-варварськи - так хіба ж в нас мало видається варварів, щоб ще самим їх наслідувати? Кожному своє - на подібній фікції спеціалізується "Ост", а не "Алєксдрук".

Карочє кажучи, пропозиція така. Ви берете якусь свою повість, кілька оповідань, можна навіть надрукованих, близьких за тематикою та світом, і розчинюєте ними фабулу, зробивши відповідні "місточки" до основних подій роману. Так, щоб обсяг збільшити хоча б на третину. Водночас і всі ці натяки відійдуть на задній план, стануть не настільки помітними (дещо, звичайно, доведеться викинути, але небагато - думаю, Ви з цим легко погодитеся). Є тут і третій "заєць", якого ми взаємовигідно вбиваємо. Новий обсяг важитиме на два повноцінних томи. А з продовженням це вийде вже серія і серйозна заявка в Вашій письменницькій кар'єрі.

Є певні зауваження і по герою. Надто вже разючих змін у світогляді й поведінці він зазнає протягом твору. Втрачається відчуття персональної цілісності. Герой на те й герой, щоб виходив з випробувань переможцем, збагачений досвідом, але не змінений під тиском обставин у своїх переконаннях. І це принципово. Я розумію, що тут вже нічого не зміниш, б розсиплеться весь твір. Але можливе легке і гарне рішення - перетворити Вашого героя на жінку. Жінці читач вибачить таку слабкість та непевність. Зрозуміло, що трохи доведеться переробити любовну лінію. Ну, а оскільки жінка-героїня в автора-чоловіка - річ теж мало приміряна, пропоную Вам вибрати жіночий псевдонім. Актуальні Ваші читачі і так знатимуть, що це Ваш твір, зате не буде зайвих перешкод, щоб книжка знайшла нових.

І ще: якщо вже в нас жінка-автор і героїня на обкладинці, то залишивши "матушку" в назві, ми остаточно дезорієнтуємо читача, створивши враження, що перед ним жіночий роман. І взагалі назва занадто довга - провальна з комерційного погляду. Та ще й рядок з пісні. Я в курсі, що це Ваша "фішка", але як на мене, то несмак. Придумайте назву з двох слів, щоб їх поєднання звучало незвично, трохи абсурдно, але легко запам'ятовувалось. А в тексті розкрийте її зміст. До речі, серед авторів-жінок зараз популярна вампірська тематика, так що доведеться Вам зробити головних гадів вурдалаками за сумісництвом.

Розумію, що запропоновані зміни хоча й незначні, але вимагають часу. Це своєрідний форс-мажор (оскільки книжку вже поставлено у видавничий план), тож ми йдемо Вам назустріч і пропонуємо вигідніші умови. Термін, протягом якого ви не можете перевидавати свій твір на стороні, скорочується до трьох років, натомість видавництво залишає собі можливість перевидавати його без Вашої згоди, під жіночим псевдонімом і з заниженими "васальськими" роялті на десять років. Це стосується лише перших двох томів з моменту виходу кожного, про інші домовленість буде окремою відповідно обставинам. Якщо, звичайно, Ви не станете за цей час нашим провідним пісатєлєм, чого я Вам від щирого серця бажаю.


Отець Бронзій та Олежень Фочікян
Відтепер і назавжди разом
Асланів, 16-й день десятого місяця, первиця
Вечір

Наполегливе запрошення "одвечеряти тісним гуртом на честь отриманого гонорару за нову книжку" отець Бронзій одержав від Звездича ще в суботу. Після всієї наданої ним юридичної допомоги відмовитися було неприміряно й просто неможливо. З уривків попередніх розмов священик здогадувався, який інтерес має до нього Асланбай. Роман "Холокост", судячи по відгукам в інформаторії, викликав на Заході чимало саркастичних зауважень щодо недостатньо глибокого знання та розуміння автором середньовічних церковних реалій. Отже, надана йому докладна консультація передбачає симетричну відповідь.

Ну то й чому б ні?

Шкода лише, що за весь час так і не розкрив Звездичев подарунок. Відгуки в інформаторії переконали, що для кращого сприйняття роману "Відпусти мій народ" варто попередньо прочитати першу частину триптиху, "Шлях вітру". Вона й зайняла понад мегабайт пам'яті на телефоні отця Бронзія, витіснивши люкуанівську "Октаву". Почав читати скоріш з "виробничої необхідності" - якщо вже доводиться часто спілкуватися зі Звездичем (а потреба в юридичних консультаціях, схоже, стає регулярною), треба ж ознайомитися з його творчістю. До того ж він чомусь переконаний, що отець Бронзій і так з нею знайомий. Письменницьке честолюбство, ага.

(До речі, завтра ж негайно треба взятися за храмову огорожу. Переляканий Буреніч ввечері переслав телефонограму від секретаріату Фуґанцзи про необхідність її терміново полагодити під загрозою великого штрафу - як такої, що псує своїм занехаяним станом обличчя міста. Що ж, сам розлютував дракона, знав на що йшов. Добре, що в касі тепер після двох служб завелося трохи лянів)

Але, розпочавши його читати після бревіарію в довгих чергах перед нескінченними кабінетами чиновників різних рангів, несподівано для себе захопився. У мереживі шумеро-аккадських, вавилонських, талмудичних та інших легенд мало що залишилося від буквального змісту першоджерел, але задіяні вони були по максимуму - з майстерним узгодженням численних варіантів та протиріч, з якого поставали зовсім нові й несподівані сюжетні лінії, а знайомі мотиви набували парадоксально іншого значення. І все виглядало настільки логічним, що в читача створювалося стійке враження, наче перед ним не мереживо окремих ниток, довільно дібраних згідно з авторським задумом, а безпристрасна реконструкція історичної правди, викривленої крізь призму міфів та переказів.

Гільгамеша автор ототожнив з біблійним Німродом, чиє ім'я, в свою чергу, інтерпретував як перекручене "Нінурта". Прямий нащадок Лугальбанди, верховного жерця та васального правителя Урука (біблійного Ереха), і водночас син вигнанця, баніта - так тлумачилося в романі темне слово з ніппурського списку, що характеризувало не названого за іменем батька Більгамеша. Його ж попередник на уруцькому престолі за цим же списком, Думузі, волею Звездича став тим самим міфологічним Думузі, одним з нещасливих чоловіків Інанни (вона ж Іштар-Астарта), богині війни та кохання. Історія, сама по собі далека від романтизму й шляхетності почуттів та вчинків, яких набула в запозиченнях і переказах іншими народами, легендах про Таммуза чи Адоніса, в романі постає в цілком непривабливому світлі. Думузі з Куа, який за допомогою Інанни, конче зацікавленої поширенням її культу в Уруці, скинув норовливу династію Лугальбанди й сам став уруцьким "ішаком" (письменник послідовно уникав звичайних термінів "круль", "цар", дійсно недоречних за тисячоліття і до Карла Великого, і навіть до Цезаря), з часом починає обтяжуватися владою божественної дружини. Надто вже важкою виявилася правда, відкрита посвяченим. Люди, що за офіційною міфологією були створені як слуги богів, фактично служили насамперед м'ясною чередою, якою "повітряні" боги платили данину богам Безодні (аннунахам) в обмін на владу на землі - точніше, в межах окремих "ме", "законів", що постали з вод Потопу, складаючи роз'єднаний праокеаном архіпелаг Ойкумени. Звичайні одиничні людські жертви вже не задовольняли зростаючий апетит Безодні - отже, заради кривавих гекатомб людські армії зштовхуються богами, що панують над містами, в безглуздих і нещадних війнах...

І коли Інанна, зробивши спробу здобути "ме", якими начебто володіли аннунахи, потрапила у полон до володарки Безодні Ерешкігаль, Думузі сприймає це як шанс змінити порядок речей хоча б тимчасово і в межах Уруку. Напівбог, в ім'я якого вже приносилися жертви, включаючи людські, він переконує раду "повітряних" богів-ігигів підкорегувати затверджене нею рішення Інанни, що вирішила пожертвувати ним та його сестрою заради власного звільнення. Відтепер вони з Інанною по черзі перебували у Безодні по півроку, інші півроку правлячи в Уруці. Період правління Думузі, з весни до осені, відрізнявся пануванням людських законів та правил, що на противагу законам божественним виражали людські інтереси. Звездич писав про них настільки мимохідь та загально, що тартарському читачеві Думузі здавався таким собі Конфуцієм, а західному - Джорджем Вашингтоном.

Звичайно ж, боги дуже швидко побачили небезпеку, що крилася в такому "новому порядку" - не стільки навіть у самих принципах Думузі, скільки в чергуванні його правління з правлінням Інанни, яке наочно демонструвало їх перевагу над божественними. Але, зв'язані клятвою, що її дали Думузі, не чинили йому перешкод - але не втручалися і в самостійно розпочату Інанною боротьбу за своє звільнення й повернення повноти влади над Уруком. Вболівали, звичайно, за перемогу Інанни, але навіть її поразка й остаточне замкнення в Безодні влаштовувала б їх більше, ніж такий позмінний дуумвірат.

Підкоривши собі жіночими чарами нащадка Лугальбанди, мисливця й рибалку Нінурту, богиня за його допомогою чинить розправу над Думузі та його сестрою Гештінанною, віддаючи їх у викуп Безодні за себе. Сильні й жахливі сцени цієї розправи досить близько наслідували міфічні першоджерела про смерть Думузі, наскільки отець Бронзій їх пам'ятав - з тією лише різницею, що чинили її не галла - демони Безодні - а Нінурта (що вже проголосив себе ішаком Урука, прийнявши тронне ім'я Гільгамеш) з очоленими ним "іннаністами".

Типова "людина естетичного складу" в к'єркегорівському розумінні, гедоніст і "велика дитина", Нінурта-Гільгамеш лялькою в руках Інанни посів уруцький престол. Дуже швидко, подібно попереднику, розчарувався в світі богів, до якого його було введено - але доля Думузі, що до неї сам доклав руки, підказувала йому: спроби будувати свою маленьку державу осторонь від ігигів, дотримуючись нейтралітету, приречена - бо завжди буде для них викликом. Здобути від них незалежність можна лише піднісшись над ними - що, власне, й намагалася зробити Інанна, відправившись до Безодні за "ме". Але якщо вона прагнула очолити пантеон ігигів, то Гільгамеш бачив своєю метою взагалі вийти за його межі. Він вже був посвячений у таємницю, що боги-аннунахи - це замкнені в Безодню духовні Сили-Егрегори, які в допотопному світі підняли заколот проти його законів (що й спричинило Потоп), і народжені від них людськими жінками велети (титани, рефаїми). Ігиги ж усі в минулому були звичайними людьми, володарями, в чиє ім'я приносилися людські жертви - так само, як увійшли до їхнього сонму й Думузі, й Гільгамеш. Знав він, вирвавши в Інанни зізнання на подружньому ліжку, й те, що про що вона дізналася в Безодні, досі приховуючи це від богів: насправді аннунахи теж не володіють "ме", які полишилися в повному розпорядженні Почилого Бога - Творця Всесвіту Хайя (автор вживав це аккадське ім'я замість звичного шумерського "Енкі", відверто зближуючи його з біблійним "Яхве" - до того ж на езотеричному рівні, відкритому лише богам, а не людям, ототожнюючи Хайя з Еллілем-Елогімом). Отже, піднестися до Хайя - Єдиного, стати віч-на-віч з ним, наче рівний - така була шалена мрія Гільгамеша.

Проте мрії залишалися мріями, містична мудрість, яку опановував Гільгамеш, висла мертвою теорією, не спричиняючи жодних вчинків та дій, бо воля ішака була цілком підкорена Інанні, її чаклунським пестощам. Вийти з-під їх влади допомогла боротьба Гільгамеша за священне дерево Хулуппу - предмет змагання Інанни з демоницею Ліліт. Ішак Урука вбиває змію, що стерегла підходи до Дерева, нагадує його охоронниці, птасі Анзуд, укладену нею угоду з його предком Лугальбандою, і, нарешті, вступає в безпосереднє єдиноборство з Ліліт, яке чомусь виявилося єдиноборством сексуальним. Подолавши всі перешкоди на зразок акулячих зубів у її промежині й одержавши блискучу перемогу, Гільгамеш окрім Хулуппу розживлюється на додатковий бонус - часткове звільнення з-під диктату Інанни. З Дерева він, як і розповідають міфи, робить не лише трон-ліжко для богині, але й чарівну стукалку міккупукку, звуки якої підкоряли волю мешканців Урука, примушуючи їх без ремства й відпочинку цілими днями працювати на будівництві височенних міських мурів (безпека, що про неї не подбав легковажний Думузі), так що вночі, знесиленним, їм було вже не до подружніх стосунків - отже, Інанна опинилася на голодному пайку і вже не могла, як раніше, панувати над Гільгамешем. Щоправда, в неї залишалася надія все відновити: після обіймів Ліліт Гільгамеш втратив не лише залежність від Інанни та тягу до неї, але й здатність задовольнятися людськими жінками. Тисячі їх проходили через його ліжко, від чого лише зростало мовчазне й пасивне незадоволення зачарованих міккуупукку городян своїм ішаком - але бажаного результату досягти не вдавалося. Інанна стверджувала, що може все відновити, якщо він знов переспить з нею - але той, звичайно, не поспішав повертатися під її контроль, натомість шукаючи порятунку в тому, що дідусь Фройд назве сублімацією - тобто в своїх божевільних задумах, до здіснення яких нарешті зміг приступити.

Крім мурів Гільгамеш закладає посеред міста фундамент присвяченого Хайя велетенського зіккурата-Хурсага, гідного, на його наївну поганську думку, для відновлення служіння Почилому Творцю - себе ж зазделегідь проголосив єдиним абреком (жерцем) Єдиного Бога, своєрідним його втіленням. Військо своє нарік "урук-хайями", і з досі табуйованим серед людей і богів Ім'ям Єдиного Хайя ствержується в Міжріччі, наводячи жах на все довкілля. Історію здобуття перемоги над лугалем Киша Аккою, після якої "престол було перенесено в Еанну" (історичну частину Урука), а Гільгамеш з усобного ішака став лугалем всього Краю, Звездич викладав близько за джерелами. Традиційно з'являвся на сцену і людозвір Енкіду, хоча й діяв у романі під іменем Шарур (мовляв, саме він у химерних трансформаціях пізніх переказів перетворився на "говорячий меч Нінурти"), а деякі мотиви було привнесено з повісті про Соломона й Китовраса. Проте, як з'ясовувалося далі, боги, наславши його на Гільгамеша начебто у відповідь на благання Інанни, мали на увазі хитру комбінацію. Гільгамеша, на відміну від Думузі з його небезпечними реформами, вони не сприймали всерйоз: хіба ж то не маячня - зрівнятися з Творцем? А приборкати Інанну, норовливу й амбіційну, але не здатну впоратися вже з кількома уруцькими правителями поспіль, було привабливою ідеєю.

Отже, навчений своєю праматір'ю, богинею Нінмах-Нінсун, Гільгамеш за допомогою спокусливої повії (молодшої жриці Інанни) Шамхат надійно обплутує Шарура тенетами людського соціуму й цивілізації. І, знайшовши в ньому несподівану рівню собі, гідного суперника та брата, сам прив'язується до нього путами дружби й кохання (останнє викликало багато супереречок серед читачів як Тартарії, так і Заходу, де содомія сприймається суспільною мораллю однаково суворо, хоча й з різних міркувань. Отцеві Бронзію довелося, однак, визнати, що в цих складних стосунках найповніше розкривався внутрішній світ і характер героя, й присвячені їм сторінки з погляду психології, "діалектики душі", були чи не найсильнішими в романі)... Калатання міккупукку стало вже не таким безперервним, в городян з'явився час на відпочинок та приношення Інанні - як на подружньому ліжку, так і після нього на домашніх вівтарях. Але це вже не допомагало богині повернути владу над лугалем: гомоеротичними стосунками вона не керувала, а те, чим могла б привабити Гільгамеша, його більше не цікавило (Шарур, натомість, продовжував ділити ліжко і з Шамхат - але та за наказом Гільгамеша полишила служіння Інанні, тож і через неї та не могла впливати на солодку парочку). Городяни ж вважали свого лугаля вже не тираном-самодуром, а справедливим, хоча й суворим правителем, завдяки якому Урук зайняв чільне місце в усьому "ме" Міжріччя. Гільгамеш з Шаруром (який анітрохи не поділяв амбіцій друга, проте як емпат, з залишками природної щирості й безпосередності, підхоплював та підсилював його задуми), зробили навіть спробу вийти за межі Краю - але загін урук-хаїв так і не подолав гірського ланцюга на Півночі, тож лугаль Урука лише проголосив над безкраїми просторами іншого "ме", що відкрилися його погляду за перевалом, ім'я шумерів - яке й збереглося там крізь часи як "Сибір"...

Інанна не мала підстав ремствувати на Курултай богів: вона отримала те, що просила - інша річ, що це остаточно зіпсувало її становище в Уруці. І якби Гільгамеш полишив божевільне прагнення зрівнятися з Єдиним, його життєвий небосхил ніщо б не затьмарило. Але саме це прагнення було єдиним рушієм усіх його вчинків, і зупинитися на досягнутому він не міг - воно не мало для нього ніякого сенсу й ваги у відриві від остаточної мети. "Бог на дві третини, на одну - людина", він відкидав загальні цінності, що поділяли і люди, і боги, замкнені, наче пацюки, в межах "ме", кидав виклик не лише їм, а самому Творцю, що прирік його на таке жалюгідне існування.

І коли зикурат Хурсаг було закінчено й самопроголошений абрек Безсмертного в храмі на верхньому поверсі рукотворної гори поклав дари на жертовник, жахлива блискавка з неба спалила не лише дари і сам жертовник, а зруйнувала всю вежу. З розсілин землі, в які провалилися уламки, потікли потоки води - не звичайної, а темної води Праокеану з хранилищ Безодні - готові знищити "ме" Міжріччя в новому Потопі. Тут вірменська легенда про Немруда й утворення озера Ван плавно перепливла в космогонічний міф про Нінурту: Гільгамеш, який в силу своїх надздібностей залишився при падінні живим і лише загубив у розщілині міккупукку та жрецькі регалії, почав відчайдушно зупиняти воду, надихаючи своїм прикладом і городян - спершу в справу пішли рештки брил від зикурату, а далі черга дійшла й до міських стін, які лугаль наказав руйнувати для створення греблі.

Врешті-решт вода зупинилась - ціною напівзруйнованого міста й похованих надій. Щоправда, подвиг лугаля підніс його авторитет в очах урук-хаїв, так що ніхто й не згадував про те, що він сам, власне, й викликав гнів неба, який спричинив Руїну. З'єднані спільним лихом, на підйомі загального ентузіазму боротьби зі Стихією, городяни під керівництвом Гільгамеша починають відбудову Урука. Але той добре усвідомлює, що це ненадовго - без міккупукку, проковтнутих Безоднею, його влада над містом і всім Краєм вже не буде такою безперечною (саме це, згідно роману, й криється за біблійними словами про "змішання мов"). Це його, втім, не надто засмучувало - навпаки, звільнений від тягаря тимчасових перемог та досягнень, він міг з повною завзятістю безпосередньо присвятити себе головній і єдиній задачі свого життя. Гільгамеш до кінця не був впевнений, чи дійсно руйнівну блискавку було послано самим Хайя, а не Курултаєм богів, що вирішив у такий спосіб нагадати йому його місце, чи дійсно води Океану були справжніми, а не насланим маревом. Але виходив з найоптимістичніших пояснень. Якщо Почилий Бог його почув, якщо йому вдалося зупинити новий, хоча б і локальний Потоп - треба рушати далі, не зупиняючись.

Разом з вірним Шаруром і нечисленним загоном урук-хаїв він прямує на схід, до втраченого людьми Едену - начебто за кедрами для відбудови міста, насправді ж перш за все заради таємного Дерева Життя, до якого його вело богошукацтво, що непомітно, але закономірно переросло в богоборство. В назвах гори Хурум і чудовиська Хувави Звездич давав читачеві почути натяк на херуба Хайя-Яхве. Оскільки ж херуби-херувими традиційно ототожнюються з асирійськими крилатими биками "карібу", випливав закономірний висновок, що оповіді про боротьбу з Хувавою і з небесним биком - відбиття однієї й тієї ж події, а відсічені живі промені, в які зодягався Хувава, і дітородний орган, відсічений від вбитого бика й кинутий Інанні (в первісних версіях міфу, за ствердженням автора - як жертовне приношення їй, за аналогією з деревом Хулуппу, що отожнилось у пам'яті нащадків з Деревом Життя; пізніше переосмислено як наруга) - трансформація біблійного "огненого меча, що обертається". Тут отець Бронзій вперше завагався - чи варто читати цю річ одразу після бревіарію? Хоча зрештою, згідно з романом, всі розповіді про перемогу Гільгамеша над биком і Хувавою (власне, биком-Хувавою) виявилися чи то цілковитим блефом, чи щирим прагненням урук-хаїв бачити перемогу свого лугаля навіть у відвертій його поразці, чи неодноразово згаданим у романі феноменом "подвійного зору". Насправді ж після кількох шалених атак, попереджень Хувави й поранення Шарура, Еден просто зникає з "ме" Міжріччя, яке на очах героїв фізично змінюється: замість географії, описаної в другому розділу Буття, з'являється реальна сучасна (погляд на ці події з іншого боку лабораторного монітору буде показано через десять років у "Пасинках хронополів").

Гільгамеш в очах підданих виглядав тріумфатором, але сам він чудово відрізняв поразку від перемоги. До того ж рани, отримані Шаруром, якому не допоміг навіть талісман Нінмах-Нінсун, виявилися смертельним, і вже після повернення до Уруку той помирає у тяжких муках. Серед занепалого міста, що, як і підозрював лугаль, відбудовувалося дуже повільно та з неохотою, серед хижих поглядів навколишніх ішаків, які вже готові були кинутися з усіх боків на ослаблий Урук в боротьбі за престол, наче круки на мертве тіло, Гільгамеш спрямовує всю свою магію на те, щоб вирвати друга й коханця з обійм Безодні. Людські мотиви поєднувалися і змагалися тут із підзабутим, здавалося б, в останні дні, в розпачі біля смертного одру Шарура, богоборством: виклик смерті стає черговим, третім викликом Творцеві. На верховітті психологічного підйому він розуміє, що саме прагнення до змагання з Хайя надає йому щонайбільше магічних сил, і для успіху справи треба остаточно витіснити ним залишки людського в собі, відкритися Безодні...

І до Шарура дійсно повертається життя - але лише на півгодини. Опалений Безоднею, з навіженими очима, він зберіг від колишньго Шарура не більше, ніж Гільгамеш - від колишнього себе. Розповідь про жахливі своєю безнадією картини Нижнього Світу переходить у прокльони на адресу Шамхат за те, що зробила його людиною (у виразах, близьких до першоджерела), її-своїх нащадків, присуджених на нескінченне вагання між людською та звірячою природою в собі без остаточного вибору (вовкулаки-вхарки, які діють або згадуються в багатьох творах Звездича, власне, і є цими нащадками) і, нарешті, самого Гільгамеша: за те, що йому, Шаруру, довелся двічі минати нестерпну путь через Праокеан, до Безодні та, за волею Гільгамеша, назад, а зараз доведеться пройти її втретє, бо смерть не збирається його відпускати, Гільгамеш теж мусить перетнути Океан тричі, перш ніж душа його знайде спокій. Виходячи з цих слів, як прочитав отець Бронзій в інформаторії, після роману "Ти досяг" між Звездичевими читачами розгорнулася бурхлива дискусія: чи рахувалася сюди природна, так би мовити, остання путь до Безодні, і якщо так, то чи варто очікувати, що до Старого світу в тілі Кон-Тікі може повернутися Мішкоатль-Гільгамеш, бо ця подорож виходить вже саме третьою. Дехто, даючи позитивну відповідь, стверджував, що за авторським задумом Гільгамеш цим поверненням якраз переміг смерть і навіть вбачав натяки на його присутність в різних творах Звездича, присвячених різним епохам, де навіть можна було реконстроювати маршрут його просування від південнвих берегів Квітучої Середини до Європи.

Як би там не було, очевидно, що на момент писання "Шляху вітру" автор ще не зазирав так далеко... У розпачі й затьмареній свідомості Гільгамеш відправляється в безглузду мандрівку (епізоди з левами та людьми-скорпіонами подано як такі, що відбуваються на межі марення й реальності), і в цьому сутінковому стані йому вдається досягти межі месопотамського "ме", берега Праокеану. Вилікуваний чаклункою Сидурі від божевілля, він розшукує кеваля Ур-Шанабі, щоб той перевіз його через Океан до Країни Лотосів, куди Хайя переселив врятованого від Потопу Зіусудру, дарувавши йому вічне життя. Орудуючи тичинами в темній грузлій воді, добре пам'ятній Гільгамешу по катастрофі з вежею-зикуратом, вони прямують до землі Та-Кемт (тобто Місрів) дорогою, яка існує лише для кевалів: всім іншим, людям чи богам, шлях до іншого "ме" закритий, а Океан - нескінчений. У чудовиськах, що борознять Океан серед згорнутого часу, в кружляючих над плотом велетенськиих залізних птахах, описаних очима Гільгамеша, читачеві легко вгадуються сучасні йому теплоходи й повітряки...

Країна Лотосів виявилася прибережною крайкою, окремим "ме", закритим навіть від мешканців Та-Кемт, а Зіусудру-Ноя автор несподівано ("внєзапна", як кажуть олесандрійці) ототожнив також з Енохом: блискуче пародіюючи методи старої дойчинської біблеїстики, він "доводив", що допотопні родоводи в Біблії дублюються, і "Ханох" - спотворене переписувачем "Ноах" ("довгота днів" як переклад шумерського "Зіусудра" - "життя продовжених днів"). Начало затягнутої розповіді Зіусудри про Перший світ і Потоп, яка в черговий раз у романі ламала та вивертала картину світобудови, власне, й складалося з мотивів "Книги Еноха" в сплетінні з кабалістичною каламутю. Тут отець Бронзій відверто занудьгував: містика давалася Звездичу, принаймні ранньому, значно гірше, ніж психологія. Так і залишився роман недочитаним.

Перегук муедзинів з веж Подільської та Соборної мечетей бринливо розтікався над міською метушнею. Своєрідний антифон, що на підйомі голосів і значеннєвому піку переходив у партес по терціям, на підкріплення до якого вже поспішали далекі наспіви з мінаретів по навколишнім районам. У відчайдушному змаганні сього хору з урбаністичною какофонією тому не залишалося жодного шансу - неминуче танув, вмирав у гомоні міста, але розчинюючись, наче б то сакралізував його, освячував самою своєю смертю.

Чи, радше, тільки тішив себе такою ілюзією?

На бігборді перед перехрестям (власне, підйомом на карачунський схил, ще положистий, схожий на декорацію з ефектним краєвидом старого міста у близькій перспективі) міняли зображення. Розгорнуті сувої спадали широкими смугами на поверхню щита, на перший погляд, лише оновлюючи її. Той же Жобкін з вічно напруженим, неначе переляканим, попри всі зусилля візімахерів та ретушерів, поглядом на тлі тієї ж цегляної кладки. От лише текст на вже задрапованій половині інший: замість старого "Герой має бути" - підозріло прозахідний, з риторикою, що пасувала б скоріше Савахову: "Герой - це ти". Отцеві Бронзію дорогою вже зустрівся інший варіант гасла, "Герой - це Асланів". Схоже, павтос нищівної критики "минулого злочинного режиму" вичерпався, й передблагальна кампанія жобкінської команди шукала нового річища. Фактичний провал виступу в саду Шефчи-заде (навіть не накладка з "дебілами" і не горезвісний каштан, а несподівано ріденький натовп слухачів) довів необхідність шукати нових засобів здобуття популярності серед городян, не гребаючи навіть запозиченням їх у конкурента.

Клуб "Старе місто" займав, відповідно гордовитій назві, одну з найстаріших будівель у центрі Асланіва. Втім, навіть за декоративним портиком її суворий фасад видавав колишню провіантську гамазею - полкових ще, мабуть, часів. Як пояснював Звездич, сей заклад є не ресторацією, а саме клубом: з затишними залами для спілкування в західному та східному стилі, з терміналами інформаторію та досить непоганою, особливо щодо літератури з історії Асланіва, бібліотекою. Але, звичайно, не обійшлося й без кімнат для чайної церемонії та просто банкетної кухні, за словами Алішера, вельми залікової, в чому він і пропонував переконатися, покуштувавши одне з уславлених місцевих блюд - "суші-галуші".

В окремому кабінеті, дорогу до якого отець Бронзій стараннями чемної обслуги розшукав дуже швидко, на нього вже чекали Звездич з Фочікяном. Останній був чимось помітно збуджений. На тлі картини в півстіни, де Аслан Каркач на лихому коні закликав до бою відважних делібашів, його жестикуляція виглядала конче кумедно. Та він цього не помічав.

- Так кажеш, під жіночим псевдом? - після всіх церемонних привітань Зведич повернувся до перерваної розмови.

- Еге ж, - приречено кивнув Фочікян. - Шо ділати?

- Відверто? Якомога скоріше його підобрати. Інакше нав'яжуть яке-небудь своє. А це дасть їм можливість продовжити проект навіть без твого участя - під тим же іменем. Воно тобі треба?

- Мені взагалі псевда не треба. Особливо жіночого.

- Ще не пізно одмовитися, доки контракт не підписував. Але не раджу. Іншої ж перспективи не світить, чи не так? Я ж як літагент "Торнадо-кулемета" всіляко сприятиму рекламі твоєї книжки, коли вона вийде. Але самий текст рекламовати не можу, та ще й видавництвам. Де таке чувано?

- Ти ще самого головного не знаєш! Вони мені прислали обложку. Значить, в середині гола дівка - героїня, стало бути, яку вони з героя пропонують зробити. Цицьки й інші цікаві місця прикрито назвою та іменем автиря - канєшна, не моїми, бо їх ще не придумано, "риба" якась. По вуглах - епізоди з роману. Два я розпізнав, два так і залишились загадкою, що вони там мали на увазі...

- Могло бути й гірше, - флософськи зауважив Звездич.

- З трудом вірится. Ці картинки на задньому плані ще й дрібні, розмальовані аляповато - "вирви око"... Жаль, послухав тебе, не взяв "Керулена", показав би...

- Не жаль. По-перве, це загальний стиль "Алєксдруку": строкаті обкладинки кислотно-яскравих кольорів з голою бабою в центрі. В такий спосіб книжки на полках в магазині виділяються, звертають увагу покупців. Так що ти мене цим не здивуєш. По-друге, ми сюди спілковатися прийшли й вечеряти, а не в інформаторії стирчати.

- Ну добре, сам вдома подивишся. Я її виклав у своєму веблозі.

- О, ти завів веблог? - оживися Звездич при цих словах.

- Ну, не зовсім веблог... "Асю", власне.

- І яке ім'я?

- Як і скрізь: ole-підкреслення-ren. Як не дивно, воно ще не було зайняте.

Отже, найближчим часом серед його "спостерігачів", як це називалося в соцмережі ICU, з'явиться такий собі pulcinella з "Веблогів"... В Тартарії це ім'я персонажа італійської комедії масок було відомо переважно завдяки модній пісеньці про трагічне лялькове кохання, якимось вітром занесеної з Болгарії -

Пулчинела, Пулчинела,
Пулчинела безъ сърце!
Колко радости не знае
дървеното ти лице!

Але Фочікян знав також про існування серед західних варварів ідіоми "секрет Пульчинели" - тобто загальновідома "таємниця". І не безпідставно підозрював, що мається на увазі саме вона. Бо, здавалося, ніде й ніколи публічно не озвучувалося, що майже порожній щоденник pulcinella.weblogs.hom, власник якого, проте, нерідко брав участь у різних мережевих дискусіях, належить Звездичу. Та й широкому загалу читачів, судячи з усього, воно було невідомо - проте в певному колі це знали всі. Особливо Олеженеві було забавно спостерігати за баталіями між Пульчинелою та Доктором Дулітлом: те, що самому Люкуаневі добре відомо, хто його опонент, цілком очевидно, але й посвячені в "таємницю" вважали за необхідне продемонструвати свою обізнаність - натяками, зрозумілими лише іншим посвяченим. Звідки, до речі, він сам це знає? Не згадати. Скоріш за все, сам розшифрував такі натяки завдяки близькому з ним знайомству. Або на якомусь з конвентів хтось ненароком проговорився. Але що не від самого Звездича, то факт.

- До речі, ходять чутки, що ICU можуть купити "Веблоги", - Звездич непомітно зісковзнув на можливість змінити тему. - В тих, виявляється, багато активів було в акціях "Керулену". А тут така халепа з кризою...

- Отож. Тепер там взагалі будуть од нас шарахатись. Ну, а "Веблогам" воно, може, й на краще.

- Може й на краще. Інтеграція з "Асею" їх помітно оживила. А якщо мережі зіллють, доведуть її до кінця. Об'єднають наноблоги з великими в одну стрічку...

- Це для нас, журналістів Імперії, якраз погано, - поморщився Фочікян. - Веблог - то ж власна трибуна з колом читачів, майже мас-медія. В багатьох видавничих домах співробітникам просто заборонено їх мати під угрозою звільнення. А наноблог ICU підозри не визиває - що там напишеш в сотні знаків? Формально це й досі лише стрічка статусів спілковальника.

- Я чув, журналістів навіть заохочують "Асю" заводити й встановлювати спостереження над політиками та особами зі світської хроніки.

- Є таке. Большість з них хоч пише в наноблог рідко, особливо щось путнє - та це як на рибалці з вудкою... Але в нас старе начальство консервативне було, а я для себе теж її тілько от одкрив... Особливо радує, що в наноблог запис можна СМСкою одправити, не треба скрізь тинятися з "Керуленом". А розщитаюсь з довгами, куплю телефон з камерою - хоча б такий, як у ацца-бачки - можна буде навіть світлини постити з місць подій.

Олежень, звичайно, не договорював, що ICU він завів не спроста. Ідея мережевого спілкувача його ніколи не приваблювала. Коли "Інь-Ян д'Екс" завів на додачу до поштової скриньки свій аналог варварської "Асі", в Фочікяна він не пропрацював і добу. Що за радість, коли до тебе хтось постійно стукає - та й взагалі бачить, що ти в мережі? Він навіть мобільник тримав переважно вимкненим, відбріхуючись, начебто розрядився акумулятор.

ICU ж первісно була саме спілкувачем - першою з програм такого роду, що давала можливість бачити, хто з її клієнтів знаходиться зараз в мережі, й вести з ними обмін повідомленнями в реальному часі. Звідси й назва, що розшифровується різними способами, але насправді є омофоном англійської фрази I see you! - "Я бачу тебе!" На логотипі літери C та U виглядали як кільця з таблиці перевірки зору - розімкнені справа та зверху відповідно. Оскільки ж лого в результаті скидалося на число "100", реклама "Асі" спершу крутилася навколо слогана "Сто відсотків" - стовідсоткове бачення, стовідсоткова якість спілкування, стовідсотковий результат пошуку потрібних людей... Нулики в символі % зображувалися теж розімкненими до слешу, що поєднував їх: в анімаційних роліках вони кумедно закривали та відкривали "рота", наче спілкуючись між собою.

Мережа здобула шаленої популярності, зростаючи лавиноподібно. Але її господарі не збиралися відпочивати на лаврах і прагнули різними способами закріпити успіх. В інформацію про користувачів добавили багато пунктів, наголошуючи, що чим більше їх заповнено, тим більше шансів, що колишні знайомі, які втратили з вами зв'язок, вас знайдуть. Щоб прискорити процес, зробили сторінки користувачів доступними для інших, а по вибраним значенням параметрів на своїй або чужій сторінці система стала видавати список усіх, в кого ці значення співпадають. Але виявилося, що багато людей не спішать оприлюднювати дані про себе. Виникла геніальна ідея: кожен віднині бачив у інших лише ті поля, які заповнив у себе. Справа одразу пішла веселіше. Дали можливість визначати видимість тих чи інших полів лише для своїх співрозмовників або окремих їх груп - зросла затребуваність не лише полів даних про себе, але й групування співрозмовників, яке досі задіювалося не дуже активно. На очах створювався новий тип інфо-спільноти, названий аналітиками "соціальною мережею". ICU непомітно для клієнтів перетворилася на соцмережу переважно, в якій спілкувач - лише додатковий сервіс, як у того ж "Інь-Ян д'Екса" та інших епігонів (соціальні мережі теж почалися створюватися різними веб-порталами, але і тут, як з спілкувачем, ICU залишилась не тільки піонером, а й беззаперечним лідером - і по кількості активних членів, і по юзабіліті).

Водночас створення публічних сторінок користувачів випадково відкрило ще один додатковий потенціал ICU, який було вчасно помічено й розвинуто. З самого початку для кожного користувача велася історія статусів - коротких записів, які висвічувалися в списку біля імен співрозмовників та різнокольорових колець, розімкнутих в різні боки, показуючи поточний стан користувача в мережі інформаторію. Коли ж вона стала загальнодоступною на сторінках користувачів, їхня відвідуваність геометрично запрогресувала, а записи стали орієнтуватися не лише на співрозмовників, а на всіх відвідувачів. Побачивши стихійну затребуваність цього сервісу, компанія ICU почала його активно рекламувати. Як виявилося, багато людей, що ніколи не зареєструвалися б на тих же "Веблогах", психологічно обтяжені необхідністю постійно писати туди щось розумне, охоче постили короткі записи до стрічки ICU, яку самі користувачі назвали за аналогією "наноблогом", а компанія лише зробила цю назву, що прижилася, офіційною. З'явилися додаткові можливості: чужий запис стало можна одним натисненням "миші" перепостити до своєї стрічки з посиланням на сторінку оригіналу або відповісти на нього - відповідь теж з'являлась у вашій стрічці з посиланням на вихідний запис, а при обиранні будь-якого запису видавалися всі відповіді на нього з утвореними від них гілками (але, на відміну від традиційних веблогівських коментарів, кожна з них водночас була записом у наноблозі свого автора). Записи стало можна робити СМСками з мобільних телефонів, з зовніншніх інфо-комунікаторів, навіть звичайною електронною поштою. Кожна з них при необхідності могла бути видимою лише для співрозмовників власника наноблога або для окремих їх груп. До речі, якщо раніше існувало лише поняття "співрозмовників" (аналог веблогівських "взаємних друзів"), а відхилені запити до співрозмовництва просто анулювалися, то з розвитком наноблогів з'явилося поняття "спостерігачів" - тих, хто не будучи "співрозмовником" заніс твій наноблог до стрічки спостереження. Такі нейтральні терміни - "співрозмовник", "спостерігач" - теж виявилися вдалою знахідкою ICU порівняно з веблогівським визначенням "друзі", яке начебто до чогось зобов'язувало й створювало зайві психологічні бар'єри.

В тандемі "соцмережа-наноблоги" ICU швидко стала "модним гаджетом" навіть серед людей, які проводили за компом обмаль часу, тож не мали потреби в "Асі" як у спілкувачі. Чимало знаменитостей вважали за необхідне якщо не вести регулярні записи, то принаймі позначити свою присутність у соцмережі й додати колег до списку спостереження. Такий успіх підштовхнув компанію до пошуку взаємодії з "Веблогами": все ж таки бідність контенту наноблогів залишалася однією з нечисленних вад спільноти. З нещодавніх пір власники акаунтів на "Веблогах" та ICU отримали можливість їхньої координації в різноманітний спосіб: веблогівськи записи могли автоматично дублюватися до стрічки ICU у вигляді заголовків з посиланнями, "нативні" ж записи наноблогу протягом дня - збиратися в автогенерований запис на "Веблогах", а остання з них, за бажанням, замінювати підзаголовок всього веблогівського щоденника, реалізуючи в ньому свою первинну функцію "статусу". Але, що найголовніше, з мережі ICU тепер можна було коментувати записи на "Веблогах", а також з'явилася можливість "дружби" / "спостереження" між учасниками обох спільнот.

Отже, ідея покупки "Веблогів", що так "вдало" опинилися на межі банкрутства, була б цілком природньою. Успішна ICU дозволяла собі вдаватися й до більш сумнівних проектів - на зразок створеного з півроку тому трьохмірного віртуального середовища для чат-спілкування та рольових ігор. Кожен з островів-"лексів" обслуговувався окремим сервером і міг прийняти не більше сотні користувачів водночас, але в бажаючих випробувати цю вочевидь безперспективну іграшку нестачі не було.

При всьому тому Олежень так і не розгойдався б приєднатися до зростаючої армії користувачів ICU, якби не Ґаврілкін з його "профсаюзом". Як з'ясувалося, враховуючи на чималу кількість учасників, що дорожать своєю privacy, компанія ввела можливість "анонімного співрозмовництва", факт встановлення якого залишався непомітним для зовнішніх спостерігачів за його межами. Разом з добре розвинутою системою створення груп співрозмовників та рівнями встановлення доступу це визначило використання "Асі" як ідеального робочого інструмента спільноти. Виявляється, Атшельнєґ не дуже й блефував: у "профсаюзі" було вже понад десяток членів з широким географічним розбігом, так що Олежень несподівано для себе відчув реальну користь в подібній спільноті. Звичайно ж, Ґаврілкін зосередив у своїх руках координацію та контроль, але поки що це не заважало.

Раптово й безшумно розгорнулися обидві стулки дверей, і до кабінету урочисто в'їхав візок з очікуваною стравою. Витвір кулінарно-ахітектурного мистецтва здаля скидався на торт, і лише неослабний погляд крізь окуляри вичленовував у ньому витончену композицію з ролів.

"Тож побачила жінка, що дерево добре для поживи й принадне для очей", - зовсім недоречно згадалось отцеві Бронзію. Обжерливість зовсім не була його найулюбленішим гріхом, але після дня, проведеного в пості, слиновидільний рефлекс запрацював на повну міць.

За два тижні він встиг трохи познайомитися з особливостями асланівської кухні і навіть віддати їй належне. Як і скрізь по кутках Тартарії, всепроникаючі хінські кулінарні традиції поєднувалися тут з місцевими, і це часом давало цікаві результати. Ендемічні продукти теж вносили свої корективи до знайомих, здавалося б, страв: і лісові гриби, і понтійські креветки не просто замінювали автентичні аналоги в класичних хінських рецептах, а надавали їм особливого шарму. Чосонський рецепт маринування морської капусти, за її відсутністю, застосовувався до місцевої городини - ріпи, брюкви, дайкону, моркви, буряка. Щоправда, за Кучума це чомусь називалося "по-сицилійськи", але з початком нової жобкінської політики старі етикетки зарясніли кривуватою надпечаткою "по-корьоцьки". Що, втім, навряд чи ближче до істини - в Чосоні, мабуть, здивувалися б, дізнавшись, що асланівці приписують їм власне ноу-хау.

Поїдалась ця гостро-пряна овочева локшина місцевими в неймовірній кількості, під горілку - ще більше. Горілка, як міг судити отець Бронзій по випитій у Звездича стопці, була чимось на зразок оковитої, але обов'язково настояна на перці, інколи з медом та іншими інгредієнтами аж до скорпіонів - у зовсім вже елітному варіанті. Все ж краще, ніж ця жахлива ерготовка.

Але з найвідомішим компонентом асланівської кулінарії він досі був знайомий лише теоретично. Відомість ця зумовлена переважно його парадоксальністю: правовірні до фанатизму мусульмане, асланівці, звісно, не вживали свинини - але свиняче садло не просто виводилося з-під обмежень халялю, а складало значну частину звичайного раціону місцевих мешканців і ключову частину їхньої кухні. Цей унікальний казус пояснюється цілою низкою історичних причин - від особливостей продовольчого постачання Торецького полку до боротьби Соборної мечеті за самобутнє тлумачення певних хадисів. Халяльне садло, однак, повинно відповідати багатьом умовам: наприклад, свиня має вирощуватися на дерев'яному настилу й ніколи не торкатися землі, ціла низка вимог до її раціону, в самому садлі дозволяється м'ясний проріз (хоча ті ж "незалежні дервіші" вважали це неприпустимим лібералізмом і модернізмом), але не більше десяти відсотків. Савахов йому якраз розповідав, що сертифікування халяльності свиногосподарств повіту складає визначальну частину його бізнесу. Втім, любов краян до садла була позаетнічною й позаконфесійною. Навіть асланівським кавтоликам, не кажучи вже про тартадоксів, офіційно дозволялося вживати його в піст (Статус Кво трохи наївно, в дусі середньовічної казуїстики, мотивував се тим, що садло - рослинний продукт, бо росте на свині). Самі лише ютаї стійко цуралися некошерного садла - що, звичайно, не сприяло на побутовому рівні покращенню взаємин між ними та мусульманською більшістю, розхитаних пам'ятю минулих взаємних образ.

На правобережній Русі садлом називався тривіальний бекон. Справжнє садло, хоча б приблизно схоже на асланівське, починалося по селах десь так за Павлоградом. Але парафіяни, які мали можливість порівняти, як один стверджували, що воно й поруч не лежало. Чомусь питання "Чи вже куштували ви наше садло?" на середничній бесіді спливло, під схвальні посмішки, одним з перших. Проте й досі не сподобився. Хіба що поринав у глибокі роздуми при вигляді або згадці певних варіацій місцевої кулінарної гордості: як оце взагалі має сприйматися на смак? Наприклад, "Кришталевий шпик", частково під хінським впливом: у прозорій цукровій корці - шматок садла, чорний від меленого перцю (не капсікуму, який, зафіксувавши помилку Колона, тут перцем називають і який палає пекельною жаринкою з черева кожної горілчаної пляшки, а справжнього). Чи навіть такі новітні десерти-екзоти, як копчене садло з помаранчами в чоколаді або "Біла німа тиша" - шматки садла, кокоса та банана під збитими вершками.

Страва ж, яка зараз постала перед його очима, була, безперечно, винаходом якогось ніпонця, що пару століть тому, занесений в пошуках кращої долі до Тартарії, дістав аж Асланіва. Традиційна рибальська дорожня пайка, зараз перетворена на тамтешнє швидке їдло, мало відоме за межами Островів (отець Бронзій куштував її лише в Йокогамі під час своєї навколосвітки) набула тут, з місцевими продуктами, цілковитої невпізнанності. Роли-крученики за браком рису ліпили з гречки - втім, аутентична дояматівська культура, яку прибульці з Чосону в давні часи рисом витіснили. Замість норі - висушені та спресовані листя щавлю або винограду, а начинкою, звичайно ж, шматочки садла різних сортів. Серед них біліють різновиди з тертим садлом замість гречки і шматком соленого огірка всередені. Та вершиною асланівської кухарської майстерності, як наперебій пояснили Звездич з Фочікяном, є крученики "Садло з садлом", що точно за кількістю учасників трапези прикрашають центр композиції - три сліпуче білих перлини в розкритій мушлі.

- З них і треба начинати. Розведіть гірчицю в соєвому соусі...

Гірчиця з хроном їдко жовтіла, самим своїм виглядом викликаючи спазми в ротовій порожнечі та сльози. Бойове хрищення ніпонськими васабями отець Бронзій свого часу витримав з гідністю, тому встромив квайцзі в сю масу відносно сміливо. Олежень супроводжував його рухи неприховано іронічним поглядом.

- Гість бере первим.

Обережно, наче зачеплену пінцетом живу комаху, отець Бронзій підніс міцно затиснутий між кінцями квайцзів перлинний рол - ні, не до порцелянового човника з гірчицею й не просто до рота, а до окулярів. За тонкою, наче папір, напівпрозрою смугою садла, в яку він був загорнутий, блищало маковіння дрібно помелених спецій, не надто щільно, щоб затулити собою блідо-рожевий відлив схованого під нею тертого садла. Стовпчик же садла копченого, відкритий з торців, відтінював ідеальну білину цілого крученика, що за оптичними законами складалася з неідеальної в окремих частинах, втрачаючи будь-який натяк на звичайнісінький свинячий лій - білість снігових вершин та пір'ястих хмар далеко під ними, білизна хрищальної сорочки, сукні нареченої та савану, білина Великоднього літургійного вбрання як ікона нетварного таборського світла... Порушити цю красу, забруднивши в багнистій чванюці розчиненої гірчиці, а потім нахабно перетерти зубами й відправити до смердючого черева - це здавалося відвертим блюзнірством. І яще вже воно неминуче - як, власне, й блюзнірство самого життя, обтяженого гріховною природою, - то треба хоча б сповна намилуватися нею, насити зір перш ніж приступити до тваринного насичення шлунку.

Співтрапезники обмінялися виразними поглядами - правильний, мовляв, лаовай, просік фішку...

До гірчичної калюжі рол врешті-решт пирнув з відчайдушним кенотичним самоприреченням. Брудна барва дифузно поповзла в товщу тертого садла, набуваючи в боротьбі з її білістю підзабутий за два тижні колір гуситського габіту. В цьому теж була своя міцно сколочена естетика, але отець Бронзій не любив постмодерну.

Крученик поспішно, наче компенсуючи затримку, торкнувся рота...

...вогнена хвиля минула швидко. Від гримучою суміші місцевого хрону з гірчицею священик, звичайно, чекав чогось подібного, але масштабів ефекту легковажно недооцінив. Васабі порівняно з цим сприймалися б кисло-солодкою омачкою, яще взагалі не джемом. Але судячи з розчарованого погляду журналіста, зовні він виглядав відносно пристойно - пережита полум'яна буря не встигла як слід відбитися на обличчі.

Бо одразу ж, коли крізь бурхання розбещеної стихії став доходити смак садла, настало просвітлення.

Отець Бронзій, звичайно знав про слабкий наркотичний ефект від чистого садла, відмічений навіть в народному прислів'ї "Дурне садло без хліба". Та на відміну від контакту з хріновою гірчицею, що вразив го лемше масштабом, смак рола захопив зненацька самою природою народженого відчуття - не те, щоб зовсім незнайомого, але ніяк не очікуваного. Чисто соматичний його характер боронив вважати се містичним переживанням, в той же час, на відміну від справжнього наркотичного впливу, свідомість не затьмарювалися, втрачаючи контроль над тілом і цілим "я". Можна навіть сказати, що відбувалося якраз навпаки: миттєве загострення почуттів сприяло суб'єктному охопленню власної екзистенції - отже, не уявному контролю над нею. Терте садло виявилося з часником, але його, як і мелений перець та коріандр, було використано економно, лише настільки, щб роздражнити рецептори, підготувати їх до сприйняття садлової гами - у відтінках окремішності та в цілому коктейлі.

Світ поплив перед очима - не таючи у мряці, а постаючи в сукупністі деталей, чіткість яких зумовлювало нове, заглиблене бачення цілого. Наче надів інші, більше підігнані окуляри.

Механічно взяв дбайливо протягнуту стопку горілки, навіть не помітивши, чия саме рука - бо це зараз не мало значення. Механічно хильнув у себе одним ковтком, і не відчув ані смаку, ні алкоголю. Лише загострені від садлового міксту почуття нейтралізувало - точніше, перетворило на спогади.

- Ну то й як?

- А хіба тут потрібні слова? - язик отця Бронзія став на диво слухняним, але відповіді на ньому не існувало.

- Та мабуть, ні.

Горілка в цьому ритуалі виконувала роль імбиру для ніпонського аналога, знищуючи післясмак, що й дало можливість повноцінно розкуштувати другий рол - вже звичайний, з гречкою, обліплений соняшниковим насінням поверх щавлевої шкірки.

Коли дійшла черга третього, Фочікян уже розправлявся з своїм четвертим - мастив густим шаром гірчицю просто на нього і, перехопивши погляд отця Бронзія, хитро повів очима в його бік: слабò так? Той, однак, без вагань прийняв виклик - спокійно повторив його дії, навіть з більшою кількістю палючої речовини. Вже знав, чого очікувати, тож належним чином витримав удар, викликавши в Олеженя щиру повагу на межі з захопленням.

- Збоченці! - тільки й пробурмотів Звездич, хитаючи головою.

Коли естетичне насичення почало переходити в фізіологічне, настав час розмов. Отець Бронзій отримав нагоду переконатися в правоті своїх передбачень: Звездич цікавила саме тема европейського церковного середньовіччя. Список питань він, схоже, продумав заздалегідь, і зараз невимушено ввертав, начебто вони спливали по ходу розмови. Але по їх розбігу важко навіть було припустити, якому саме періоду присвятиться його новий твір.

Олежень спершу чесно стежив за ходи бесіди - навіть, по мірі свого володіння матеріалом, підтримував її, подаючи інколи доречні реплики. Але в самому розпалі остаточно випав з неї, зосередившись на їжі, яку - внєзапна! - треба було їсти. Розосередився лише тоді, коли зрозумів, що на горілку налягає сам-один: співтрапезники хіба що занюхували чергові крученики з неторкнутих стопок.

- Так не годиться! Ви мене споїти вирішили, чи як?

- Ти же знаєш, - скривився Звездич, - не шаную я горілку. Чистій оковитій надаю перевагу. Знаєте, отець Бронзій, для чого всі ці витребеньки з перцем та медом? Сивушні масла заглушити.

Обурений Фочікян кинувся на захист місцевого бренду:

- Зовсім ні! Ви, гяури невірні, не доганяєте. Просто так воно алкогльний напій, і пити його, згідно суні, можна тілько до первих признаків сп'яніння. А якщо настійка на травах, то це вже ліки. Які можна вживати доти, доки одчуваєщ покращення.

- Тобто доки не опинишся під столом... Це вже пізнє пояснення, за вуха притягнуте - як-от і те, що садло пісний продукт. А потім його стали поширювати, щоб уникнути конкуренції з боку дешевої кимерійської аквавіти.

- Ну, тут з тобою спорити пусте діло. Ви ж, атац-бачка, напевне, чули про його власний гуральний шедевр, яким він на "Сорочих мостах" усіх частує? "Звездогон" називається.

- В експортному, для гоке тобто, варіанті - "Starka", - уточнив Звездич-Стар.

- Чиста, як сльоза немовляти, сімнадцятикратної очистки...

- Тілько восьми. Про сімнадцять - то в "Кую сьогодні" я написав як очевидну гіперболу.

- Ну добре, восьми. І без всякого перцю.

- Звісно - бо нема в тому потреби.

Під цей перехід теми на сорти шмардюгану скінчилися роли. Відкрився до часу схований під ними шар галушок - житніх, пшеничних, гречаних, розташованих у художньому порядку. Здавалося б, куди вже? але горілка сприяла й травленню, й апетиту. Власне, на цьому етапі застілля вона з запивки між різними видами кручеників, що не давала передчасно впасти в нірвану, перетворювалася на семантичний центр учти, для якого галушки служили скромною закусю. Зрозуміло, що в такому форматі серйозні розмови довго не протрималися б. Отець Бронзій ще деякий час пояснював Звездичу особливості гуситського статуту - чому рідний орден знаходиться за межами звичайної класифікації на споглядальні та діяльні і взагалі не є чернецтвом у власному розумінні сього слова. Співрозмовників чимало розважила історія про те, як преподобному Петрові Хельчицькому на вимогу Риму довелося за ніч скласти єдиний статут Unitas Fratrum під загрозою його заборони - хоча до того братство чудово обходилося без статуту. Ще й ескіз габіту докласти.

- Воно й видно, що за ніч вбрання вигадував, - посміхнувся Звездич. - Воно ж незручне.

- Це ззовні так здається, - отець Бронзій рішуче вступився за честь ордену. - Взагалі-то, преподобний Петро взяв за основу тодішню францисканську туніку (вона зараз лемше в капуцинів залишилась), тілько рукава зробив косими, що розширюються аж до пояса, й влаштував на них зав'язки. Так що фігура братчика з піднятими в молитві руками нагадує вже не хрест-тав, а чашу.

- Логічно. Емблема братства, - поспішив виявити свою обізнаність Фочікян.

- А ще провідна ідея гуситської містики: зроби себе вином - під сонцем благодаті, пресом праці й витримкою молитиви - щоб Господь зробив тебе Кров'ю Свого заповіту. Звідси й колір ряси, що мав нагадувати недостиглий виноград. Хоча, по честі кажучи, братчики вподобали сей фасон не стілько через символіку, як завдяки можливості влаштувати в рукавах просторі кишені. Й рішуче противилися спробам нав'язати ордену більш суворий покрій.

- Але ж, - згадав Звездич, - зміни таки були? Деякий час замість зшитих капюшонів носили такі ж клобуки, як у наших монахів...

- Не зовсім так. То лише братчикам, які несли місію примирення на Балканах і на Русі, наказом Папи Павла III було дано таку відзнаку. І біритуальним священикам. Вільні кінці, що зв'язувалися, власне й тлумачилися як символ братської єдності Сходу та Заходу при збереженні їхньої окремішності. А пізніше, коли святитель Ян Амос Коменський ініціював у ордені освітню реформу, знаком переатестації став капюшон, пришитий до ряси (що згодом підхоплять ті ж капуцини). Тобто стихійно почали формуватися три гілки ордена - місіонери, академіки й традиційні пієтисти, ба й з відмінностями в габіті. І кожна з них була не від того, щоб стати самостійною.

- То зрозуміло. Любителів ділити портфелі не браковало ніде й ніколи. Та й Рим, схоже, пійшов би назустріч - саме ж тоді активно створюються нові ордени.

- Бо є. І те, що гусити залишилися єдиною структурою - поправді чудо Господнє. Завдяки дифузії між гілками, власне кажучи, гуситські університети на слов'янських землях й набули світового рівня.

- Що, до речі, сприяло усвідомленню слов'янської єдності.

- І се також. Ну, а коли поклали край балачкам про розділення ордену - тоді й відмінності в капюшонах скасували, повернули всім до первісного вигляду...

Але тут Олежень остаточно перехопив нитку бесіди й повів її у своєму напрямку - напористо, відповідно кількості випитої за трьох вогненої вологи. Ще раз висказав усе, що думає про Алєксдрук і особисто про сяньшен тунчжи Даровича, і, трохи заспокоївшись, саркастично наскочив на самого Звездича:

- Це, часом, не ти Савахову здав мою ідею нащот "Ініціативи"?

- І близько мови не йшло.

- Це, скоріше вже, moja wina, - сумирно зізнався отець Бронзій. - Коли ми до каді з ним їздили, я у виступі щось таке про ініціативу казав. І Савахову воно прийшлось до смаку. Розмову ж вашу чув, так що...

Фочікян захоплено покитав головою:

- Ви, атац-бачко, дивлюсь, віздє устигаєте.

- Робота така, - іронічно вивернув йому отець Бронзій йог ж власну фразу.

- Один-один, - відповів йому Олежень тим же. - Шкода лише, для Савахова то тілько ефектне слово - надто він вже авторитарен за характером, щоб всерйоз до ініціативи заохочувати.

- А ти й досі розщитуєш всерйоз? - посміхнувся Звездич. - В умовах своєї газети? Зіткнення з дійсностю ще не розчаровало?

- А шо "дійсність"? Все нормально. Помалу одвойовуєм свої позиції.

- Можливо. Але мені як читачу видно, що поки не ви Жобкіна користаєте, а він вас.

- Як це? - обурився Олежень.

- Да просто. Чим закінчився ваш репортаж про проблеми з водопостачанням в Дальному Стані? Просто приїхали і починили? Ні - паралельно Фуґанцзи ефектно повиступав перед мешканцями будинків (а потім ще два дні в новинах МТЦ, що транслювали цей виступ, перед всім повітом) на тему того, як дбає про них міська влада й особисто Жобкін.

- А й годі. Зате людям помогли. Тепер, правда, вимагають всі скарги такого роду направляти одразу в Генеральну палату...

- І деякі з них навіть розглянуть - ті, на яких можна гучніше себе подати. Втім, тепер їх будуть слати не вам, а на МТЦ і просто в ГеПу - бо "Асланівський вісник", що первим підняв проблему, в телерепортажі навіть не згадувався.

- Отут вже не кажи! В інформаційній підтримці ми для них зараз стали пріоритетніш, ніж МТЦ.

- А це й зрозуміло - спокійно кивнув Звездич. - Бо що таке МТЦ і який йому рівень довіри, всім давно зрозуміло. Я тут сьогодні мигцем глянув черговий сюжет з "викриттям" Савахова. Йшлося, значить, про його заяву, що виступ Жобкіна біля "Сагайдаку" зібрав тілько дві тисячі слухачів, та й серед тих значну кількість складали привезені автобусами бюджетники.

- І вони силкувались це спростовати?

- Ще й як! Виявляється, радар, який встановлено при виході з алеї, зафіксовав ті ж десять тисяч, про які заявила Жобкінська команда.

- Стоп, хвилинку... Це, виходить, з усіма одвідовачами всеторгу, з усіма зіваками, кожен з яких на пару хвилин туди глянув - а радар його двічі одмітив...

- Еге ж. І от, бащи служби це розповідає, а картинка показує слухачів.

- Крупним планом?

- Звичайно ж. Але змонтовано так, начебто камера уривчасто рухається в глибину натовпу.

- А в ньому - ті ж самі обличча? - захоплювався Олежень наглістю і тупістю колег з телебачення.

- Якшо уважно придивитись, канєшна. Під кінець кадр змазується, розпливається і, наче в калейдоскопі, крутиться, помножений на п'ять. Невибагливому глядачу підсвідомо створено ілюзію, буцимби йому показали велику товпу, шо спростовує брехню Савахова... До речі, єхидничали, шо буйна уява Алішера Гуровича, мовляв, пов'язана з його всім відомою любов'ю до літфікції - і блимнув кадр з торішнього "Сорочого мосту", з Саваховим на сцені...

- Отакої! - сумно присвиснув журналіст. - Якшо почали підкреслювати зв'язок "Моста" з Саваховим, то з рекламою в місті цьогороку буде напруга.

- Да ти оптиміст, виявляється! Я боюсь, напруга буде з площадкою проведення.

- Але ж попередня домовленість з Баґір-огли є? - Олежень навіть тверезіти почав, зрозумівши масштаб проблеми.

- Як є, так і скасує. Хіба в нас це довго? Годі про це - там видно буде... Отже, це МТЦ і його стиль. Канєшна, значна частина демандерату таке ковтає, але ідіоти у нас в місті далеко не всі.

- І це внушає надію, - підбив висновок Олежень, наповнюючи чергову стопку.

- І ось, за контрастом з ним, - продовжував Звездич, - нове обличча "Асланівського вісника", яке ти дійсно спромігся йому надати. Газета, яку стало цікаво брати в руки, якій стали довіряти. Хіба ж це Жобкіну не подарок? Вони з Фуґанцзи, будь певен, і надалі дивитимуться крізь пальці на вашу сміливість, бо вона їх цілком задовольняє як обгортка для власної пропаганди.

- От ми й позмагаємось, і подивимось, хто кого, - вперто не здавався Фочікян.

- Ну, успіхів. Щиро кажу. Бо в успіх такого змагання, схоже, мало хто нині вірить. Савахова все більше прибічників покидає. Той же Яньго, директор філармонії...

- Ой, я тебе благаю! Яньго, який всі благодійні кошти від Савахова на розбудову приміщення для органу, котрий в Дойчляндії чекає, щоб його тілько забрали, наліво спустив? Канєшна, для нього савахівська побіда - ножем у серце. Одповідати прийдеться. Атац-бачко, тобі новий орган у церкву не потрібен? Привезуть, підгонять.

- Ага, - кивнув отець Бронзій. - Ото останнє, чого нам не вистачало.

- Савахов, втім, казав мені, що має якийсь козир, що зіграє найближчими днями...

- І я, здається, знаю, який саме, - перебив Олежень Звездича, загадково посміхаючись. - Що не завтра-післязавтра, то факт - нам би темнік уже дали. Але таки найближчими. І якшо Гурич все добре розщитав - а врем'я було - скандал може пролунати на весь улус. І призначення Жобкіна окажеться під великим вопросом.

- Панове, - втрутився отець Бронзій, - поясніть тупому варвару. Наскілько я розумію вашу мерітократичну систему, призачення відбувається за результатами іспиту?

- Ну, формально все вирішує воля великого князя, але якшо він обере не того зі здобувачів, хто покаже найвищий бал на екзамені, це по-перве, має бути ним переконливо обґрунтовано, по-друге, підтверджено Думою, по-третє, все рівно буде сприйматися якось такось...

- Неприміряно? Але якщо фактично все залежить від іспиту, то до чого тут передблагальна боротьба?

- До того, що за формальними показниками тестування здобувач може набрати тілько сімдесят п'ять балів зі ста можливих. А ще до двадцяти п'яти додає Верховна Акредитаційна Комісія.

- І якщо розрив не надто великий...

- То остаточний показник залежить саме від ВАК. Яка і буде керуватися в тому числі й ставленням народу до кандидатів.

- Тепер зрозуміло. От тільки Жобкін щось не схожий на людину, здатну набрати високий бал.

- А ви, отче, з програмою екзамену знайомі? Ви знову керуєтесь вашими европейськими уявленнями про державного мужа. Ота сама ініціатива, самостійність, здатність до нестандартних рішень... Так?

- Ну, десь так.

- А тут ця ваша варварська каламуть на хрон нікому не потрібна. Цінуються зовсім інші якості, вони й будуть оцінюватися на екзамені. Імперія потребує виконавців, а не ініціаторів. Ті самі гвинтики, про які ми дорогою розмовляли.

- Се так. Але ж якісь харизматичні задатки в нього мають бути?

- Конче мають. А з чого ви взяли, що в Жобкіна їх нема? Він просто зараз не в тому амплуа. Призначеному баликбащи не треба буде вести боротьбу, стверджувати свою позицію. Він стає руками й вустами Держави. Суб'єктність закінчується, починається робота гвинтика. З особливою, гвинтиковою харизмою. І якщо Олесандрія його висунула як кандидата, будьте певні - вона в нього є, як і всі необхідні якості. І екзамен він здатен скласти не гірше від Савахова.

- А чому, - не здавався отець Бронзій, - ви впевнені, що столиця робить ставку саме на нього? Є ж ще два призначенця...

- Є. Прізвища їхні пам'ятаєте?

- Ні. Хінські якісь.

- Саме так. Луцинь і Яцинь. Але це не важливо - головне, що хінські. Хінове в нашому улусі якшо й очолюють повіти, то йдуть висуванцями з низів, а не призначаються центром. Тим більше, зараз і в мусльм