Суббота, 21.10.2017, 08:48
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Зал Ольги Чигиринской
Проза [9]
В основном малые формы. Романы см. в ссылках
Публицистика [8]
Очерки и статьи разных лет
Околорецензии [11]
Эссе о книгах и фильмах
Филология [6]
Академическая, популярная и парадоксальная
Переводы [7]
Автор утверждает, что переводит только песни. Но мы-то знаем, что это не так...
Пародии [11]
А также травестии и перепевы
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Какими версиями "Цитаты из Библии" вы активно пользуетесь?
Всего ответов: 191
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Зал Ольги Чигиринской » Проза

Врятований, ч.1
      В Гамалі усі загинули, крім двох сестричок Пилипа,
      Що їх після трьох "зачисток" не спромоглись знайти.
      Гамала була одним із тих містечок фортечного типу,
      Куди дуже важко вдертись - і звідки не можна втекти.

      (...)

      Ми завдячили пам'яттю зраді та мародерству.
      Гіркому насінню завдячили солодощами плодів.
      А життям ми завдячили - тим, що уникли мордерства:
      Двом дівчаткам, які сховались так, що ніхто їх знайти не зумів.

Ю. Михайлик




Людожера вбив Кінсбі. Коли вся децима прибігла на його лайку, людожера вже годі було рятувати - Кінсбі зламав йому шию.
Людина, що проносила кідо лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом'язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі незграбно шарпонув людожера за комір - ось маєте.
Командер Саґара вважав це за свою помилку. Він взяв Кінсбі лише через брак людей. Шанс, що людожер вийде саме на Кінсбі, був мізерний, але... людина припускає, а Бог не пускає.
- Чого ти поліз до нього? - спитав Саґара. - Я наказував що?
- Тут був хлопчик, - зніяковіло промимрив Кінсбі. - Я боявся, що він...
- Який хлопчик? - сержант Дуерте схилився над тілом людожера. - От безталання... вціліти в цьому пеклі - і померти отак дурно.
- Маленький хлопчик, - Саґара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. - Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.
Сканер показував вже слабкий відбиток живого тепла - дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку - та без сліду щезла у темряві.
- Малий! - Дуерте присів перед щілиною навкарачки. - Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!
- Марно, - сказав Саґара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. - Там десь є хід у каналізацію.
- Але він може мене чути, - заперечив Дуерте.
- Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?
- Так, - похапцем відповів новіцій. А потім подивився Саґарі у вічі та кліпнув. - Ні.
- Якщо ні - то це нормально, - кивнув Саґара.
З'явилась нарешті вся децима Дуерте - Колінз, Ґван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.
- Що трапилось? - спитав Розвел.
- Оцей красень... - Дуерте показав рукою на Кінсбі, - вирішив, що нам бракує мерців.
- Годі! - скомандував Саґара. - Кінсбі, розповідай.
- Я побачив на сканері теплі плями, - почав Кінсбі, - викликав вас, а тоді... я подумав - якщо це він, і тут є ще один - може, він не почув наших гучномовців і знов полює?
- Слушно подумав, - кивнув Саґара.
- Я вирішив пересвідчитися і побіг... почав пересування у напрямку...
- Говори людською мовою, - поморщився Саґара. - Не в учбовці.
- Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, - Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. - Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди - а він кинувся на мене... Я вхопив його за комір... сіпонув...
- Бідний вилупок, - зітхнув Жакінта. - Чому це він просто не вийшов до нас?
- Він вже не відповість, - сказав Дуерте. - Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
- А що з дитиною? - спитав Кінсбі.
- Нічого, - відповів Саґара. - Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Ґван, навіть знявши кідо.
- Може, полишити когось на варті? - запропонував Тоїчі. - Хлопець ще може повернутися.
- Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. - Він шиї ламає.
Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: "Отакої!". Самотнє око викотилося. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.
- Паскудна в тебе робота, Шел, - сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. - З якими типами доводиться ручкатися.
- В цього принаймні є руки, - відповів Шеліпоф. - І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.
- Однаково все намарне, якщо не знайдемо міський архів.
- А що це в нього в лівій руці? - Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток - і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
- Ба! - здивувався він, - Це ота морська спожива - водорості, краби, ще якась гидота...
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
- Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають - але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую...
Саґара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний - але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо... Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
- То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, - Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
- Брате, - зітхнув Колінз. - Як ти виглядаєш?
- Нормально, - здивувався Тоїчі. - Хіба ні?
- Братику, я маю на увазі - як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
- Він і з висоти в два метри виглядає огого, - сказав Жакінта.
- Хто б оце казав, - пхикнув Ґван. Він був мінімального росту для кідо - метр сімдесят. Жакінта був максимального - два.
- Про мене й мова не йде, - сказав чорний велетень. - Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись - всцятися боюсь.
- Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Саґара. - Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок - без кідо.
- Тільки не сестру Гелену, - Шеліпоф озирнувся. - І не сестру Сільвію.
- Нікого з них. В них своя робота. Місцевих, або з екіпажу "Чаклунки".
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Саґара та Кінсбі - позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
- Я... - сказав він, - я не думав, що це буде вперше... отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав... ну... що це буде принаймні в бою...
- Всі так думають, - усміхнувся Саґара.
- І я впустив дитину...
- Їй пощастило.
- Ох, так... але... розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати...
- Тож кажи мені.
- Цей хлопчик... Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут - вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею... Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик...
- А хлопчика він підгодовував, - спокійно договорив Саґара. - Може, це був його син. Не знаю.
Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
- В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, - сказав Саґара. - Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.
- Я перелаштую, - погодився юнак. - Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер... Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково... Але тепер... Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати... Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Саґара не став питати, хто. Він знав.
- Як це взагалі можливо, - Кінсбі поморщився. - Забути, що ти є людиною... жерти людську плоть...
- Ви самі чули тих, хто вижив, - знизав плечима Саґара. - Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір - вони ледь не повмирали з голоду. А потім сталося... оце, - Саґара нікуди конкретно не показав, бо "оце" було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі - смертний сморід не давав забути, де ти є.
- Це не "сталося", - з раптовим запалом сказав Кінсбі. - Це вчинили.
- Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей - навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями - був один в темряві. Змучений, голодний... Мусив ховатися від патрулів Ріва, які дострілювали живих... і відчував запах смаженого м'яса...
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув - і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
- Після того, що зробили з ним та його ближніми, - незворушно продовжив Саґара, - хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою - і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м'яса?
- Командере, Бога ради!
- Так. Ради Господа нашого... - Саґара опустив голову на секунду. - Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.
Вулиця розімкнулася перед ними - і відкрився океан.
Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося нічне похмуре небо. Осінь на Сунаґіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.
На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість - все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив - цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується серед каміння... Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув... В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні... Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити... Так, тоді тільки молоді та сильні - тобто, порівняно зі мною сильні - могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче - якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо - і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?
Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки - це не гріх...
Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок - їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Саґара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим - не вийшло.
Декілька людей, помітивши їх, замахали руками - і Саґарі сяйнула раптова думка.
- Децимо, стій! - скомандував він.
Зупинилися. Саґара махнув рукою - двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.
- Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, - проказав Саґара до Шеліпофа. - Може, хтось його впізнає.
Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі "риболови") не признав.
- Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, - зітхнув старий, дивлячись повз Саґару вбік, де ранкове сонце світило крізь випалені очі вікон.
Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Саґара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.
- Ми не будемо ховати його до вечора, - сказав Саґара. - Скажіть людям. Може, хтось впізнає.
Старий кивнув.
Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунаґіші не було хижаків - тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім мешканцям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом , наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти - і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.
Саґара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.
Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди...
- До речі, пане Іто, - Саґара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, - ви не зустрічали тут хлопчика?
- Ви маєте не увазі - не з наших?
- Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву - а навіть тоді може виявитися, що схеми каналізації не вціліли...
- Мені хтось розповідав про якогось хлопця - здається, Енґі... Так, Енґі... Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.
- Щиро дякую, - Саґара вклонився і пішов наздоганяти своїх людей.
***
Десята десантна маніпула Шіндена не була єдиною "гуманітарно-поховальною командою", що працювала на Сунаґіші - але прибула першою. Тому на Саґару та його начальника, командера Мінья звалився весь тягар першого контакту з тими, хто вижив. Два тижні тому Мінья та першу центурію відкликали до фронту - а Саґара з другою мусив залишитися, бо три тижні тому з'явилася слідча комісія у складі трьох імперських інквізиторок, сестер-мінервинок. "Клото, Лахезіс та Атропос", відрекомендувалася сестра Гелена. Двох інших сестер насправді звали Катерина та Сільвія. Тож, Саґару та його центурію придали інквізиторкам.
На допомогу вже прилетіли декілька місій з найближчих домініонів, а також місії від Соланів та Яґдберґів, бо як же ж без Соланів та Яґдберґів, без них і кава не завариться. І всі чомусь одразу прийняли Саґару за найбільше цабе на цьому згарищі - може, через те, що він був тут раніше за всіх. Хоча насправді найбільш законною владою був представник домініону Шезаар радник Сімон Пеґю. Але радник більшу долю часу проводив на станції Ходері, на тутешнім місяці. Саґара охоче помінявся б з ним місцями, а ще охочіше зібрав би центурію, підняв "Лева" та рвонув би на фронт.
Але він дав обітницю послуху, і командорія його не відкликала. Отже він мав знаходитися тут, керувати розбиранням завалів, похованням трупів та розподілом гуманітарної допомоги серед тих, хто вижив.
Саґара скинув кідо, передав його братові Томіґану та вийшов був пірнути в океан, коли його хтось гукнув. Власне, чому "хтось"? Голос сестри Гелени не можна було переплутати ні з чиїм більше.
У давніх поезіях голоси жінок порівнюють з пташиним співом. Якщо обирати серед пташиних голосів, сестру Гелену можна було б порівняти з павичем. Різкий, повний якихось сторонніх шумів, її голос проникав не те що в серце - а й в спинний мозок.
- Командере! - простуючи піщаним схилом, сестра Гелена підсмикнула спідницю мало не до колін, а сандалії несла в руках. - В мене добрі новини: ми пробилися до міського архіву.
- З вашої інтонації я розумію, що є й погані?
- Авжеж. Приблизно половину архіву знищено. Оскільки люди од віку скидають до підвалів у першу чергу всякий непотріб - я гадаю, що знищено ту половину, яка могла бути найкориснішою.
- Завтрашній день покаже.
- Так. Але дані на місця мешкання громадян, хоча й трохи застарілі, ми знайшли. Тепер можна буде писати на могилах прізвища, а не просто "люди з кварталу такого-то".
- Велике полегшення, - не втримав сарказму Саґара.
- Сьогодні ваші люди когось вбили? - сестра Гелена насупила кошлаті брова. - Людожера, як мені сказали?
- Так. Це сталося випадково - новіцій Кінсбі незграбно шарпонув його за комір та зламав шию. Якщо хочете, зробіть розтин.
- Ви певні, що випадково?
- Так.
- Кінсбі сказав це на сповіді?
- Сестро, ви не гірше за мене знаєте, що я не маю права відповісти на це питання.
- Я ж не питаю вас, що саме він сказав.
Саґара відповів їй лише поглядом.
- Я охоче покинула б ці старі суддівські замашки, - посміхнулася сестра. - Але наш імператор Брендан не дає бабці спокою.
Вони почвалали дюною далі.
- Я мушу включити це в звіт, - сказала сестра Гелена.
- Це ваш обов'язок, - незворушно відповів Саґара.
Під ногами пісок зарипів глухо - змочений прибоєм, темно-брунатний, він світлішав, коли на нього ступали, наче хтось під землею вмикав ліхтарика - а потім знову темнів, і відбитки босих ніг черниці й сохея наповнювалися водою.
- Мені не дає спокою думка - навіщо вони це зробили, - сестра Гелена примружилася на тьмяне небо.
- Зробили, бо не мали транспортів вивезти всіх цих бідолах.
- Ні, я розумію, чому. Але не розумію - навіщо?
- По-перше, якби вони полишили тут все населення та інфраструктуру, ми могли б так само легко перекидати через станцію Ходері війська, як оце робили вони, - знизав плечима Саґара. - По-друге, місто Мінато було об'явлене заручником Якщо вони пішли б отак просто, втратили б лице.
- А хіба вони його не втратили зараз?
- Ріва - пірати. Вони мислять іншими категоріями. Для них втратити лице - означає погрожувати комусь і не здійснити погрози. А може, Шнайдер волів, аби з ним на одній шибениці у крайньому випадку можна було повісити всю Директорію...
- А може, Директорія б воліла, аби разом з нею можна було повісити Шнайдера?
Саґара здивовано подивився на літню некрасиву жінку, що стояла по щиколотки у океані й каламутила воду пальцями ніг.
- Даруйте?
- Скажіть, два місяці тому в нас було за що вішати Шнайдера?
- З його наказу людей Сунаґіші мордували голодом, а перед тим - так безсердечно грабували, що вони мусили повстати.
- Як ні шкода, але на той момент Сунаґіші ще не була визнана Імперією як незалежна планета. Сенат прийняв рішення тільки після того, як Ріва об'явили повстання придушеним. Отже, нам нема чого було інкримінувати Шнайдерові. Власне кажучи, він пропонував Директорії віддати Сунаґіші нам.
- Що? - Саґара сласним вухам не вірив.
Сестра зітхнула та закотила очі.
- Всі так реагують, а поміж тим це - секрет Полішинеля. Інформація пройшла скрізь інфосферу - і хоч би кого зацікавила. Шнайдер пропонував після закінчення кенанської кампанії покинути Сунаґіші. Але Директорія буда проти: такий зручний транспортний коридор - і полишати нам? До того ж, Шнайдера вони ненавидять. Отже, Директорія сказала йому: ми тебе призначили тайсьоґуном - тож іди та замирюй цей заколот. І він мусив іти.
- Але ж не мусив спалювати людей.
- Якби він не виконав рішення Директорії, його могли б відставити від посту тайсьогуна. А він воював з домом Кенан не заради того, щоб отак водночас все втратити.
- Тому краще було розплатитися за свою владу чотирма манами життів.
- П'ятьма, якщо мої попередні оцінки вірні. Ви забуваєте про тих, хто загинув у ході повстання. Шнайдер зайшов у своїй боротьбі занадто далеко, щоб відступати. Ріва могли існувати без Директорії. Тож Директорія зробила так, щоб в Ріва не залишилося жодного шансу на встановлення миру з Імперією.
- Вони що, такі йолопи? Я не вірю. Політик може бути мерзотником - але не йолопом.
- Політик може прекрасно бути обома у одному обличчі. Повірте людині, яка спостерігала цю породу в її природному середовищі. Наприклад, середньостатистичний сенатор думає на п'ять років вперед - не більше. Йому звітувати перед своїми виборцями. Середньостатистичній домінатор звітує імператорові - тому мислить уперед на трохи довший строк. Член Директорії - трохи інша справа: йому звітувати перед своїми спонсорами. Він думає вперед на значно менший термін. Ось подивіться хоча б на Пеґю. Це людина, яка буде звітувати своєму домінаторові - можете роздивлятися її як діючу модель вавилонського політика.
- Гидотна штука, - криво посміхнувся Саґара. - А ви ж так само як і домінатори, звітуєте імператорові.
- Так, жінка вийшла з води й натягла сандалії. - Не буду вам більше заважати, купайтеся. Зустрінемося після вечірньої служби.
***
Вночі нарешті пролився рясний дощ.
Це була дуже радісна подія: розчищені шінденівцями водозбірники та резервуар почали наповнятися прісною водою, отже мешканці перестануть залежати від тієї води, що її роздають гуманітарні місії.
Проте, після вечірньої служби та похорону (людожера поховали окремо від людських останків з кварталу Мурасакі-Янаґі) до "Лева" вишикувалась черга людей з посудом для води.
Саґарі раптом спало на думку, що від самого дня трагедії трапився лише один дощ - вночі, одразу ж після загибелі міста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось - але пройшов дощ, і спраглі люди змогли напитися та перев'язати рани. Ті, хто помер протягом першого тижня від спалення міста, мали якесь, хоча б і жалюгідне, полегшення...
Але ніяк не вдалося зібрати достатньо вологи: резервуар та водозбірники забито було рештками людей, що даремно шукали порятунку у воді. Вода скипіла, втім випарувалася. Всередині резервуар нагадував казана, в якому тушили м'ясо та забули його на вогні, аж поки все поперетворювалося спершу на однорідну масу, з якої стирчать кістки, а потім - на вугілля. Саґара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офіцер і священик він, мабуть, міг відкараскатись від цієї роботи - але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один - бо на "Леві" з першого дня зрозуміли, як це: спробувати напоїти шістсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на півтори сотні максимум.
Вони розчистили водозбір за півтори доби - але дощ так і не пішов, аж до сьогодні. І навіть сьогодні до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.
Людей стояло не більше за півсотні - і вони, здавалося, зовсім не вважали на дощ. Стабілізатори "Лева" зараз захищали їх від струменів з неба, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки йшли - хто з чим, переважно з пластиковими барильцями з-під штучного м'яса. Більшість прийшла не стільки за водою - скільки заради медичних процедур у корабельному лазареті.
- Отче? - до Саґари підійшов пан Іто з великою флягою в руках. Саґара запросив його всередину корабля, але той рішуче захитав головою і залишився під апарелю.
- Доброго вечора, - сказав Саґара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службі.
- Вечора доброго. Ви сьогодні питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нібито гнався людожер?
- Або гнався, або вони кудись бігли разом.
- Я тут трошки порозмовляв з Енґі, перекинувся словечком ще з деким... Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?
Саґара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.
- Цей хлопець - привид, отче. Його бачать - але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?
- Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.
- Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою. - Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випарювач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості... Малий не міг би цього зробити сам. Він - привид, пане Саґара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.
- Але де він сам брав воду?
- Ну... Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.
- Він міг так само ділитися водою з хлопцем.
- Ні. Ні!
Саґара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.
Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:
- Відспівайте його.
- Що?
- Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх загиблих дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.
Не дочікуючись відповіді, старий почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунаґіші.
Саґара піднявся на апарель - і побачив брата Томіґана, точніше - Томаса Монаґана, головного механіка на "Леві".
- Кудись зібралися, брате?
- Так, отче, - сказав Томіґан. - Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.
- У вас є лише півгодини, - нагадав Саґара. - Тільки встигнете піднятися на пагорб, ото й усе.
- Та знаю. Нічого, - брат Томіґан махнув рукою.
Він спустився впевнено - стороння людина й не здогадалася б, що брат Томіґан ходить на протезах. Вже внизу розвернувся і сказав:
- Той хлопець, отче... Даруйте, я випадково почув вашу розмову... Так от, хлопець - не привид.
- Ти його бачив?
- Так, кілька разів. Я виходив купатися ввечері, затемна. Не люблю, коли на мене витріщаються, знаєте... Потім трохи сидів на березі, грав на губній гармошці. Одного разу побачив дитину - хлопця, на вид може п'ять, може, менше... Сидів на плитах, отам, - брат Томіґан показав рукою на колишній причал. - Слухав, як я граю.
- Ти не помилився? То справді була дитина?
- Так, я її бачив, як оце вас. Він підійшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потім залишався - мабуть, чекав, поки я знову почну.
- Розмовляв з вами?
- Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю ніхонґо - а він, мабуть, не знає латини. Він якийсь... дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири...
- Чому ви не розповідали про нього раніше?
- Та думав, це хтось з місцевих. Тобто - з наметового містечка.
- Може ми поговоримо пізніше, після Повечір'я?
- Добре, - кивнув Томіґан. - Ну, то я піду?
Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі - а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.
Це було дивно - і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет "Лева", а тридцять дев'ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва - на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя - бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо...
"Бо брат Томіґан без протезів - одного з ним зросту!"
Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка - останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
- Така гроза, - звернувся до них Саґара. - Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
- Ні-ні, ми підемо, - захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.
Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій - але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти - але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья - того дня, як відлетіла Перша центурія.
- Чому вони ненавидять нас? - спитав Мінья. - Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
Саґара знав справжню причину - зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:
- Бо ми не встигли перешкодити Ріва.
- Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
- Якби ми справді цього хотіли - могли б. Чотири такі кораблі, як "Танкред", могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
- А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
- Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса - і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний - але навіщо?
- Чорт! - в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: "чхорт!". - Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
- Вони таки люди, - сказав Саґара.
- Ви кажете так, бо ви священик, - посміхнувся Мінья. - Насправді ви так не думаєте.
- Маєте на увазі, що я лицемір?
- Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі - зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва - то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
- Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
- Маячня. Вавилонська пропаганда.
- На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
- Що? - Мінья здивувався.
- Наґасакі. Я народився в Наґасакі, на Старій Землі.
- Ви? На Старій Землі? Але ж це...
- Вавилонський протекторат? - Саґара усміхнувся. - Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче - коли з'ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж... Я згадав, що є інші небеса - і попростував до імперського консулату.
- Вибачте, я... нічого не знав, - командер Мінья трохи знітився.
- Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
- Але землянин в Шіндені!
- Шінден був започаткований землянкою - хіба ні?
- Отче, - Мінья усміхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням - тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. - Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
- Так, - погодився отець Саґара. - Але варто нам повірити, що супротивник - навіть такий - не людина... і ми це зробимо.
- Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, - сказав Мінья. - Знаю, що ви - саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти того, хто за це відповідав - та підсмажу його у своє задоволення.
- Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
- Це ваша робота, отче, і ви дуже добре її робите, - сказав Мінья, і вони розпрощалися.
Тепер ця розмова знов прийшла Саґарі на думку - і неспокій, що досі тривожно посмикувався десь під серцем, заговорив уголос. Він говорив, що знову повторюється історія, що Саґара нічого не навчився на власних помилках і вдруге довкола нього зростає мур відчуженості. Першого разу це сталося через те, що Саґара прийняв християнство. Тепер - через що? Чому він не може поділяти з братами, з громадськими, зо всією Імперією, праведний гнів проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У імперській інфосфері вже звично добавляли - "нечуваний". Але Саґара чув про багато таких злочинів. Чув і про гірші.
Чому люди так зневажають власну пам'ять?
Саґара не міг поділяти праведний гнів проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнів не буває праведним. Так, коли він дивився на чорні шкарлупки мертвого Мінато, він відчував біль, пекучу злість та бажання карати без ліку і міри. Він хотів на фронт, як і всі брати. Але він знав: скільки б не пролилося крові Ріва - жоден з мерців Мінато не встане з цих могил, де попіл мішається з піском. Тож терпіть, - казав він братам на кожній сповіді. Терпіть, - повторював він на проповідях. Ми тут, бо ми потрібні живим. Милосердя важливіше від помсти. Навіть таке жалюгідне, яке можемо вділити тут ми.
Ми занадто схожі на них, брате Мінья, - подумки сказав він у простір неба. І ми дуже швидко просуваємося у тому самому напрямку - "це ворог, з яким все можна". Напрочуд швидко. Так, вони підштовхнули нас, вчинивши тут справжній Голокост - але швидкість нашого прогресу в бік "Бий їх всіх, бо діло наше праведне!" показує, що ми були вже готові. Ось, чому мешканці Мінато уникають нас.
Саґара зітхнув, відсалютував двом братам на варті та попрямував всередину корабля - вечеряти та провадити вечірню молитву.
Категория: Проза | 15.09.2008
Просмотров: 1294 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz