Понедельник, 22.05.2017, 19:26
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Зал Ольги Чигиринской
Проза [9]
В основном малые формы. Романы см. в ссылках
Публицистика [8]
Очерки и статьи разных лет
Околорецензии [11]
Эссе о книгах и фильмах
Филология [6]
Академическая, популярная и парадоксальная
Переводы [7]
Автор утверждает, что переводит только песни. Но мы-то знаем, что это не так...
Пародии [11]
А также травестии и перепевы
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Каким библейским компьютерным программам Вы отдаете предпочтение в работе?
Всего ответов: 2324
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Зал Ольги Чигиринской » Проза

Врятований, ч.2
Ранковий бріфінг також провадили на "Леві". Частково тому, що "Лев" (тобто, звичайно, "Ричард Лев'яче Серце", але всі брати казали просто "Лев") був тут першим, і традиція склалась так само непомітно, як і традиція визнавати неформальне старшинство Саґари. Але була й суто практична причина: ані на "Ваґнері" Яґдберґів, ані на "Чаклунці" Соланів, не кажучи вже про вантажник імперської місії, шатл-"прилипалу" сестер-мінервинок та шатли Шезаарів - ніде не було такого просторого тренувально-молитовного залу, що гарно став у пригоді при проведенні щоденних нарад місійних представників, які правили тут за тимчасовий уряд, бо ніякого іншого поки не було. Себто, були якісь там чиновники на станції Ходері, але якби хтось зі станціонерів ступив ногою на землю Мінато - місцеві просто розірвали б його. Зі дня на день очікували прибуття адміністрації домініону Шезаар - але ті щось не квапилися.
- Розпочнемо, - сказав капітан "Ваґнера" Гельтерман.
- Ще нема пана Ревана, - нагадав Саґара.
- До біса з цим Реваном. Навіщо його чекати, маємо діла по самісіньку горлянку.
- Це неввічливо, - заперечила сестра Сільвія.
- І нерозважливо, - додала сестра Гелена. - Нам ще працювати з ним. Ви волонтер, пане Гельтерман, а ми виконуємо завдання імператора, і не можемо, на відміну від вас, полишити планету через зіпсовані стосунки з представником домінатора.
- Домінатор, - пхикнув Гельтерман. - Рудольф Шезаар - домінатор Сунаґіші. А де він був, цей домінатор, коли людей тут смажили живцем?
- Домініон Шезаар не мав достатньо військової сили, аби змагатися з Третім флотом Ріва та Безсмертними, - розглядаючи власні нігті, сказала капітан "Чаклунки" Шейла Твіддл.
- Але достатньо, щоб підбурювати Маеду на повстання та постачати його зброєю, - пробурмотів парцефалець. - Ріва хоча б вовки. А це шакали.
- Припиніть будь ласка, - сказав центуріон Марко Сео Сал.
Сео був молодший за Саґару - і не такий стриманий. Тож Саґара тихо потиснув під столом його лікоть. Не мало жодного сенсу сваритись з Гельтерманом.
- Я запевняю вас, - сказав Саґара, - що пан Реван затримався з поважної причини.
- Що таке? Чому ви щось знаєте, а ми нічого? - пані Твіддл припинила розглядати нігті та пильно вдивилася в обличчя Саґари.
- Тому що ми тримаємо на високій орбіті супутника-спостерігача, - відповів командер.
Сестра Гелена посміхнулася.
- І ви нічого не сказали нам? - нахмурила брова капітан Твіддл.
- Я намагався це сказати на цій нараді, але я, мабуть, зачекаю пана Ревана, аби він сам сказав. До того ж, пана Іто також ще нема.
- Ах, пан Іто... - представник Яґдберґів знизав плечима. - Що ж, почекаємо...
Гельтерман ставився до пана Іто як до собаки, якого з жалю пустили в хату та нагодували. Але все ж таки робив свою частину роботи. Без важкої техніки, яку він привіз, марно було б і думати про розчищення завалів у центрі міста та приведення космопорту у щось близьке до ладу.
- Вибачте за запізнення, - пан Реван ввійшов до залу разом з паном Іто. - Доброго ранку, пані та панове. Ми затрималися з дуже поважної причини - пан радник Пеґю вийшов на зв'язок і сказав, що завтра буде тут. Прибув флот домініону Шезаар. Вісім кораблів за чотири дні пристануть на Ходері. У першу добу на поверхню Сунаґіші сядуть двадцять чотири вантажні катери з продовольством, будівельною технікою, медичним обладнанням та поселенцями.
- Поселенцями. Он як... - проказала упівголоса сестра Катерина. Світле пасмо волосся вибилося з-під велона, і інквізиторка безтямно накручувала його на палець.
- А що, власне, вас засмучує? - спитав Реван і почервонів. Цей дватцятитрьохрічний юнак завжди червонів у присутності сестри Катерини. Проте сьогодні він почервонів якось... густіше, ніж завжди.
- Нічого, - сестра Катерина заправила золотаве пасмо під велон та поклала руки на стіл. - Крім проблем з житлом та питною водою. Скільки їх буде?
- Спочатку - тисяча двісті, - Реван чогось уникав погляду інквізиторок - а ті навпаки, пильно вдивлялися в нього. - Самі чоловіки. Це... питання логістики, знаєте... Вони, власне, будуть розвантажувати наступні човни, монтувати обладнання, житлові споруди...
- Це зрозуміло. Але що там за чоловіки? - спитала сестра Катерина.
- В-власне кажучи... - промимрив Реван, - це... люди з правовими обмеженнями. Д-добровольці...
- Тобто, каторжани, яким замінили відбування строку посиланням сюди, - сестра-інквізиторка розрізала голосом якусь невидиму нитку, і невидиме веретено впало на підлогу, деякий час вертячись намарне.
Реван жував губи.
- П-послухайте, - сказав він, нарешті набравшись духу. - Ми не могли в такий короткий строк набрати людей... інші партії - вони будуть... іншими, але спочатку...
- Каторжани! - вихопилося у Марко Сео. - Цхао ні цзу цзун ши ба дай!
- Три доби на хлібі й воді, - сказав Саґара стиха.
- Призначте шість діб, отче, - попросив Марко. - Я ще не все сказав.
- Гадаю, ми всі подумали приблизно одне й те саме, - посміхнулася сестра Гелена. - Тож, центуріоне, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
Гельтерман спідлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крім усього іншого, в тому, що в миру сестра носила фамілію фон Яґдберґ, і була якоюсь троюрідною племінницею домінатора. Наскільки знав Саґара, вона ніяк не користувалася цим спорідненням - але про нього не забував домінатор.
- Наскільки я розумію, - сказав Саґара, - ми вже нічого не вдіємо. Кораблі не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Реван.
- Послухайте, - юнак опустив голову, і знову скинув. - Не я приймав це рішення. До того ж, нам потрібні люди. Ми повинні відновити інфраструктуру Сунаґіші та розпочати здобуток біомаси. Станція Ходері не може існувати на самому бустері, там скоро почнеться голод, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю...
- Он як? - підняла підборіддя сестра Гелена. - В домініона Шезаар далекі плани...
- Не тільки Шезаар...
- Ви хочете сказати, імператор поділився з вами своїми стратегічними міркуваннями?
- Але ж це очевидно! - спалахнув Реван. - Після всього, що сталося, ми тепер просто повинні перемогти Вавилон та повернути собі нашу батьківську планету!
- Вашу? - здивовано перепитав Саґара.
- Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
- Даруйте, юначе, - проказала сестра Сільвія, - але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
- Мені дивно таке чути від черниці! - молодий адміністратор стиснув кулаки. - Ви ж повинні знати, що...
- Я сама знаю, що я повинна знати, - перебила його інквізиторка. - Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас - безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
- Земля буде нашою! - юнак виставив підборіддя. - А вони... нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права... взагалі ні на що.
- Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? - начебто вбік сказала сестра Катерина.
- Це... - хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. - Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
- Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? - посміхнулася красуня-черниця.
- До біса, - сказав раптом Гельтерман. - Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунаґіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористуємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали - гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблів та мобільних заводів - а от завезти п'ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
- Сто тисяч рук, - сказала пані Твіддл з усмішкою. - Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
- Даруйте, - вишкірився Гельтерман. - Я мав на увазі півста тисяч робітників.
- Насправді менше, - зауважила сестра Гелена. - Так, населення Сунаґіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п'ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб... але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції...
- Зрозумів, - Гельтерман махнув рукою. - Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
- Даруйте, - сказав він. - Я бачу, що більше не потрібний вам, панове...
Повернувся і вийшов у коридор.
- Пане Іто! - Саґара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
- Я поверну його, - сказав Саґара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів - і по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
- Пане Іто, я... благаю вибачення, - сказав священик.
- За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, - старий усміхнувся до нього.
- Ці люди... вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Реван - лише хлопчисько, а Гельтерман - просто йолоп.
- Але ж це правда, панотче. Діти та дурні просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрі та дорослі. Сунаґіші потрібна Імперії, бо це транспортний коридор, і тут дуже зручно тримати транзитну станцію. Нас тому й захопили Ріва - це також правда. Домініонові Шезаар планета потрібна, бо через цю війну він підвищиться у Імперії. А ми... ми просто шкварки, панотче. І не потрібні нікому.
- Це не так, пане Іто.
- Ви співчуваєте нам, панотче - але ви ж чернець. Мине час, і вас покличуть у інше місце.
- Ми не ченці, - Саґара сказав це автоматично, бо завжди так відповідав, коли йому казали, що він чернець. - Але так, мене можуть відкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постійний шінден-пост.
- Для чого? - старий втер очі та усміхнувся. - Повірте, панотче, ми найбільше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скоріше.
Саґара відчув наплив безпорадності, болісний майже до крику.
- Не робіть цього, - сказав він. - Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Іто. Перемогли остаточно.
- Мені це байдуже, - сказав старий. - Я не був у Опорі і не підтримував Маеду.
Саґара не знав, що сказати. Старий обійшов його, почав спускатися по сходах. Саґара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
- Гай-гай, - усміхнувся пан Іто. - Чи личить священикові отак гасати?
- Але ж ми не скінчили розмову, - Саґара зморщився від болю у п'ятах. - Пане Іто, в нас достобіса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте місто краще за всіх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Поверніться, благаю вас.
- Я стомився, - зітхнув старий - але повернувся і почав підійматися.
***
Сестра Сільвія знайшла у підвалах архіву плани каналізації. Трохи застарілі, але Саґара сподівався, що в цілому нічого не перемінилося.
Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал - і звідти полинув такий страшенний сморід, що Саґара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шолома, і так само зробили всі інші шінденівці - взвод Коннора. А люди Яґдберґів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітряний бік, покидавши техніку.
Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої - а зогнилої плоті.
- Я не хочу туди лізти, - мало не зі сльозами сказав Коннор.
- Я також, - зізнався Саґара - і зробив крок у підвал.
...У підвалі школи переховувалися діти та вчителі - близько шестисот осіб.
- Що тут сталося? - прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. - Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли - сюди ж не дійшов вогонь?
- Не дійшов - але висмоктав звідси кисень, - відповів Саґара. - Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум'я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг - це значило наступити...
- Це ж діти, - Коннор наче давився чимось. - Самі лише діти.
Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут...
- Як ми їх винесемо? - спитав Коннор. - Вони ж...
- Ми не виноситимемо їх, - вирішив Саґара. - Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут - і ми спалимо тіла термоміною.
- Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
- Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
- А ідентифікація?
- Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі... Зрушимо цю плівку - і... ви бачили, як вибухає консервна банка?
- Годі, панотче... - Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Саґара побачив, який Коннор блідий.
- Ви не призначили мені єпітімію.
- Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітряного боку вже скупчилися місцеві. Саґара пізнав декого - зокрема, пані Янаґі.
- Там діти? - спитала вона. - Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
- Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. - Не можна. Там... фактично, немає окремих тіл. Тут... є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
- Назвіть мені імена, - він ввімкнув блок пам'яті сантора. - Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
- Ви їх... спалите? - з жахом запитав літній чоловік.
- Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Саґара.
- Ні! - закричала раптом пані Янаґі. - Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.
- Імена, - нагадав він. - Стільки, скільки зможете згадати.
...Увечері пані Янаґі принесли до лазарету "Лева". Вона вішалася - але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Саґару та пана Іто:
- Вона потребує серйозної психіатричної допомоги - інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем - ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
- Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра - треба якось виплутуватися.
- Авжеж, - пхикнув брат Аарон. - Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР - і я.
- Петесер - то що? - спитав пан Іто.
- Посттравматичний стресовий розлад, - пояснив брат Аарон. - Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо - половина хлопців також потребуватиме терапії.
- Половина? - усміхнувся Саґара. - То було б добре. Я очікую гіршого.
- Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками - а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
- А чому не сьогодні? - спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
- Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації - шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
- Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали - і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і...
- Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, - відказав Саґара.
***
- Отче, я втрачаю віру.
- Я так само.
Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
- Ви серйозно?
- Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч - а Господь їх не зупинив.
- Але ж... - брат Хаас запнувся. - Ну, я думаю, той... так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той... перетворити його на добро...
- Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?
- Виходить, так, - брат Хаас опустив голову. - То що мені тепер робити?
- Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.
- Тримати... що?
- Альтернативу. Іншу можливість.
- Яку?
- Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч - і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.
- Кепсько.
- Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони - зможеш і ти.
- А ви?
- А я не хочу.
- Так і я ж не хочу, отче!
- Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням - Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам'ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?
- Той... хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?
Саґара кивнув.
- То велика спокуса, Хаасе - намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова - але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов - то кричи. Хочеш проклинати - проклинай. Одна умова - від свого, а не від чийогось імені. І друга умова - дій. Що-небудь іще?
Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:
- Жінка.
- Ти вподобав якусь жінку? - здивувався Саґара.
- Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?
- Ні.
- Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але...
- Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь - то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше - то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.
- То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти...
- Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, - Саґара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.
- А покута, отче?
- Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
***
Десь близько третьої опівночі за стандартним часом, коли Саґара вже стонадцять разів встиг згадати добрим словом пана Іто з його розповідями про привидів, і вилаяти себе йолопом, дурнем, бовдуром і не тільки, коли Кінсбі вже не дивився нікому в очі, Шеліпоф раптом сказав по своєму каналу:
- Трясця твоїй матері!
- Що таке? - стріпонувся Саґара, намагаючись локалізувати Шеліпофа на плані.
- Я вліз ногою у лайно.
- Це каналізація, - пхикнув Коннор. - Чого ти тут сподівався знайти? Галаретку в шоколаді?
- Шеліпоф, аніруш, - Саґара визначив місцезнахождення декуріона і побіг у тому напрямку. - Хлопці, всі до нього.
- Що таке? - здивувався сержант. - Ми тепер ще й ассенізатори?
- Ні, пуста довбешко! - відповів Шеліпоф. - Командер правий: тут все старе повсихало від спеки! Якщо воно свіже - а я вляпався у свіженьке - тут таки хтось лазить!
- Може, це полишив людожер? - Хаас, мабуть, вирішив бути скептиком.
- Може, але в такому разі в нього було дуже погано зі шлунком. Воно таки ріденьке, і, здається - з кривавими ниточками.
- В половини місцевих, коли ми прилетіли, була дизентерія.
- Забери пробу, - звелів Саґара, підходячи.
- Вже, - Шеліпоф показав капсулу. Потім, кривлячись, - підошву свого чобота.
- Ми з командером сьогодні смерділи гірше, - втішив його Коннор.
- Та я нібито в курсі. Чув, вас відмивали під високим тиском у дезактиваційній камері.
Саґара освітлив стіни тунелю.
- Це перебільшення, але не дуже велике... Рушаймо далі на північ, - сказав він, роздивившись іще раз план.
Вони почали ввечері від того місця, де Кінсбі скоїв своє ненавмисне вбивство, знайшли найближчий люк та спустилися донизу. Там було перехрестя, яке повторювало перехрестя вулиць нагорі. Саґара відправив Кінсбі з Ґваном на північ, Хааса з Коннором - на південь, Шеліпофа з Уеле - на схід, а сам із братом Пацеком вирушив на захід.
Хаас з Коннором скоро повернулися - далі був вихід до моря. Саґара поставив на плані мітку - бо на застарілій схемі цього виходу ще не було; мабуть, його проклали пізніше. Хааса з Коннором Саґара направив рівнем нижче, а сам добрався до того місця, де нагорі була шпарина між плитами, куди втік малий.
Як він потрапив нагору, було тепер зрозуміло: коли металеві балки заводу розплавилися і будівля впала, плити провалили склепіння підвалу, пробивши шлях аж сюди. Саґара не зважився перевіряти, чи витримають вони вагу дорослого чоловіка і повернувся на перехрестя, аби координувати дії інших. Шлях на захід було закрито.
Все місто Мінато займало площу чотири на дванадцять кілометрів, витягнувшись з заходу на схід, обмежене з півдня й півночі океаном. Саґара розважив, що брат Томіґан бачив дитину на плитах старого причалу, а Кінсбі - близько заводу з переробки біомаси. Саґара дуже сподівався знайти дитину під руїнами заводу, але там були суцільні завали. "Безсмертні", вбиваючи місто, працювали не за страх, а за те, що заміняло їм сумління.
Він знову вдивився в карту, покрутив її в різні боки, виділив та збільшив той сектор, де вони зараз перебували. Що в нас нагорі? Промислові квартали, потім - адміністративний центр. Енергостанція, далі - ланцюг одноповерхових споруд, позначених шифрами - мабуть, ремонтні цехи, де відновлювали навеги та драги - потім споруда зовсім таємного призначення, адміністративна будівля міської комуни, у архіві якої зараз саме копирсалися інквізиторки, та міська лікарня. Добре. А що внизу?
Споруда таємного призначення виявилась комбінатом з переробки сміття та інших відходів людської життєдіяльності. Неорганічне сміття, залежно від різновиду, переробляли так чи інакше, а відходи життєдіяльності та органіку застосовували для виробки біогазу. Рештки цього виробництва, зневоднені та спресовані у тонкі плити, використовували у гідропоніці, очищену воду зливали знов у океан. Саме в гідропоніці працював пан Іто - і вона прийшла у повний занепад, як казали місцеві, "ще до вогню". Ріва, які перекидали через транспортний коридор Сунаґіші свої та союзні війська, вимагали більше харчів, ніж могло здобути населення планети. Коли наступив справжній голод, начальник гідропонних станцій звільнив пана Іто з його посади, відправивши на пенсію. На місце пана Іто він влаштував свою родичку. Це було питання життя і смерті - життя для неї, матері трьох дітей, смерті для нього, самотнього старого. Він не протестував.
Ця жінка та її діти вижили у голод, але загинули у вогні. Начальнику судилося вижити - він зараз жив у одному наметі з паном Іто.
Саґара підняв очі на уважне обличчя брата Хааса та посміхнувся, щоб трохи підбадьорити розгубленого юнака.
- Шеліпоф, бери свою "здобич", піднімайся на гору, знімай снайка - і прожогом до брата Аарона.
- Є, - відсалютував рутен, побіг назад до каналізаційного колодязя і подерся вгору. Саґара огледів інших.
- Таке питання, - сказав він, показавши на плані та перелічивши усі споруди, які там були. - У якому з цих місць може бути автономний резервуар води?
В Шінден приходили дуже різні люди з різним досвідом. Але схоже було на те, що жоден з добровольців не знав, яке з перелічених місць має містити автономний резервуар води.
Раптом брат Хаас тихенько кашлянув і сказав:
- Сенсей... я не знаю, чи це якось стане нам у пригоді, але якщо в якомусь з цих міст є бойлерна...
- Є... що? - перепитав Саґара.
- Ну... кіканшіцу, - згадав потрібне слово хлопець. - Де роблять гарячу воду з холодної для опалення приміщень. Тобто, там завжди є автономне джерело води. Навіть два: той... кікан, і... запасний кікан.
- Дуже добре зауваження, брате, - Саґара ще раз ретельно переглянув карту, але жодне приміщення було позначене як бойлерна. - Ну, гаразд. Всі читали казку про Хлопчика-з-пальчик?
- Так, - зблиснув зубами Уеле. - Якбі у Хлопчік-з-пальчік біл дізентері, вона не заблюділся бі у ліс, бо птачки не сталі клювать такий слід.
- Вірно. Хто б оце не полишив нам такий "дороговказ", він не міг би пройти й півкилометри, не присівши ще раз. Тому ми зараз розподілимося на чотири групи, і знову вирушимо у чотирьох напрямках, шукати інших... слідів.
Раніше, ніж вони натикнулися на другий "слід", сантор Саґари подав сигнал виклику з корабля.
- Так, брате Аарон?
- Я тільки-но почав роздивлятися, хм, зразок Шеліпофа, - сказав лікар ("Гей, це не зразок мене!" - пролунав голос на дальньому плані). - Шеліпоф, стули пельку. бо гланди виріжу. Я вже дійшов певних висновків, командере. Хто б це не був, він у дуже поганому стані. Почалася руйнація стінок кишечника, але від зневоднення він загине раніше, ніж від перитоніту. Група крові, до речі, перша, резус-фактор позитивний.
- Дякую. Що-небудь ще?
- Я би дав цьому зразкові добу, максимум півтори. Якщо це доросла людина, він протягне доби з дві. Якщо це дитина...
В Саґари впало серце.
- У кращому випадку рахунок іде на години.
- Ми поквапимося, брате. Дякую. Ах, якби ж нам собаку...
- Даруйте, не можу... Може, вас це не зацікавить, але останнє, що він їв - шіфудо. Дрібних молюсків розжовував просто зі шкарлупою.
- Бідолаха. Підтримуйте зв'язок, брате, - Саґара прискорив ходу і пояснив хлопцям, наскільки справи кепські.
Вони прочесали квадрат менше ніж за три години, раз по раз знаходячи "сліди" - все частіше. Жодного сумніву - вони наближались до чиєїсь постійної криївки. Нарешті опинилися під розвалинами лікарні.
Труби, які бігли вздовж стін від очисної станції, тут начебто пускали товсті пагінці, що йшли кудись нагору. Саґара посвітив ліхтариком над головою.
- Ага, - сказав Уеле, дивлячись туди, де світ розсіювався за межами колодязя. - Там когось зняло кришку.
- Полізли, - Саґара закріпив ліхтарик на плечі, вимкнув карту та подерся залізними скобами нагору. Протяг, який лоскотав йому обличчя, ніс тоненькі, ледь чутні струмені знайомого смороду. Під руїнами лікарні також мали бути мерці, за лікарню ще не бралися. Але не тут, не в цьому приміщенні - інакше всі вони вже б задихнулися.
А може, ні? Може, тіло просто таке маленьке, що... Не думати! - повелів собі Саґара - і, відчувши плечима простір, намацав руками краї люку, підтягнувся та виліз у... бойлерну. Бо це приміщення з двома здоровацькими металокерамічними котлами, купою якихось датчиків та переплетінням різноманітних труб нічим іншим бути не могло.
Сканер тепла моментально показав щось у кутку. Саґара прожогом метнувся туди - і впав на підлогу, звалений страшенним ударом в голову. Просто в лоба.
- Командере! Панотче! Що з вами? - брат Пацек трусив його за плече.
Саґара відчував, як обличчям котиться кров, перед очима мерехтіли жовтаві кола.
- Шіматта... - крізь зуби видихнув він. - Я налетів головою на якусь дурнувату трубу, тож рухайся обережніше. Дитина в тому кутку.
- Є, - Пацек обережно та повільно почав просуватися між трубами, а тим часом нагору вдерся ще хтось. Судячи з того, що голови не було видно в темряві над коміром ґі - то був Уеле.
- Що у вас трапилось? - задзвенів у навушнику голос брата Аарона.
- Я незграбно ламанувся вперед і розсадив собі лоба, - якомога безтурботніше сказав Саґара. - Але це дурниці. Здається, ми знайшли того, кого шукали.
- Як він?
- Непритомний або спить.
- Ви здійняли такий галас, що спати він вже ніяк не може, - втрутився у розмову Коннор, розкриваючи медичного кофра і світячи своїм наплічним ліхтариком Саґарі просто у вічі. - Даруйте, командере, але ви розкраяли собі макітру на совість. Мало не до кістки. Підставте лоба, я вам його зараз забинтую.
Саґара відчув, як по лобі пройшла прохолода серветка, а потім - розпилювач наніс шар бинту. Розріджений шовк моментально стягнув краї рани, і хоча бинт став підпливати кров'ю, на обличчя Саґарі більше не текло.
- Ви маєте зробити дещо просто на місці, - сказав брат Аарон. - Чуєте мене, командере?
- Так.
- Вколіть йому протишокове, антибіотик та анапіретик з власних індивідуальних аптечок. По півтюбика всього.
- Чорт! - прошипів Пацек. - А, хай йому грець!
- Що таке?
- Я не можу пролізти. Мале бісеня, забилося між двома котлами. Я туди не втиснуся ані вздовж, ані впоперек.
- То вилазь, і нехай спробує Ґван, - звелів Саґара.
- Що за проблеми? - спитав брат Аарон. Саґара коротко пояснив ситуацію.
- У вас є різак?
- Є, але то останній засіб. Спершу спробуємо так.
Ґван встав навколішки, скинув ґі та передав Саґарі.
- Підсвічуйте мені! - сказав він, і поплазував уперед. Деякий час возився межи котлами, було видно тільки п'яти - а потім сказав:
- Це хлопчик. Він худий, самі кістки. І весь аж палає.
- До речі, - сказав у наушнику брат Аарон, - аналізатор розшифрував хромосомний набір. Це хлопчик.
- Дякуємо, ми вже здогадалися, - сказав Саґара.
- Даруйте, - здається, брат Аарон трошки образився.
Ґван, задкуючи, вибрався з-під труб, однією рукою притискаючи до грудей маленьке тільце. Від обох смерділо, бо дитина під кінець вже не мала сили навіть встати і зняти штані.
- Кінсбі, твоя черга, - сказав Ґван, поклавши дитину і гидливо роздивляючись свою майку. - Тільки не сіпай його за комір.
- Годі вже, - сказав Саґара. - Кінсбі, починай.
Кінсбі в миру був медбратом, тому часто допомагав братові Аарону. Розкривши аптечку, він дістав потрібні препарати. Коннор тим часом знімав з хлопчика бруднющі лахи.
- Є, - сказав Кінсбі, зробивши ін'єкції.
- Тепер беріть з кофра маленьку пляшку розчину "Ві-септіма" і вливайте йому. Геть усю. Але повільно, через тонку голку, аби, крий Боже, не було набряку легенів. Це займе у вас приблизно годину.
Кінсбі вправно наладив капельницю, пляшку причепив до труби, а потім розпечатав пачку гігієнічних серветок.
- Треба його загорнути у ковдру, але хочу спершу трошки витерти, - пояснив він.
- На, візьми, - Ґван зняв майку. - Все одно закаляв.
- Тут має біл вода, - Уеле почав шарити промінчиком ліхтаря по стінах. - Має біл кран... Ох! - і Уеле раптом вибухнув потоком слів на маорі. Маорі Саґара не володів, але з інтонацій було зрозуміло, що то не молитва.
Ліхтарик шінденівця висвітлив людську руку. Саму руку, підвішену за пробите наскрізь зап'ястя на дротянім гачку.
Поруч - ще одну. Обидві - ліві.
- Меліса Такабаяші та Пітер Хіраока, - сказав Саґара. - Коннор, забери це. Ми їх поховаємо.
Коннор без жодного слова дістав з кишені мішка для трупів, розгорнув, поклав на підлогу - потім почав натягати рукавички.
- Я вже не виходжу без них з корабля, - невесело посміхнувся він. - Як без носовичка.
- У нас їх ще багато? - запитав Саґара.
- Безліч. Коли прийшов ансібль-пакет з Ходері, одразу стало ясно, що трупів десятки тисяч. Тож нам двадцятий відділок трюму забили цим добром під саму стелю.
Він зняв з гачків обрубані руки, поклав до мішка. Потім нахилився за тим, що не помітив Саґара - на підлозі була купа кісток.
- Всілякі дурниці лізуть в голову, - пробурмотів він.
- Наприклад?
- Як вони так добре збереглися? Такабаяші та Хіраока загинули два тижні тому. Ми вийшли полювати на нього - а цей вилупок, виходить, сидів тут... і точив їх потихеньку.
- Сіль, - відповів Саґара - Він вимочив їх у морській воді. Добре просолив. А потім підвісив у прохолодному сухому місці.
- Звідки ви знаєте? - спитав Пацек.
- А ти лизни, - запропонував Коннор.
- Сам лизни мене в сраку, - відповів Пацек.
- Припиніть, - скомандував Саґара. Голова йому розколювалася.
- А ви ніколи не лаєтеся, отче, - сказав Кінсбі. - Правда, що в ніхонґо взагалі нема лайки?
- Так, - сказав Саґара, дуже радий, що хлопці перемінили тему. - Ті всі слова, що вважаються лайкою в інших мовах, у нас - просто слова.
- Тобто... - проказав Хаас, - Можна сказати... даруйте, отче - "срака" чи той... "піхва" - і це просто нормальне слово?
- Так, - усміхнувся Саґара.
- "Піхва" - це і в нас нормальне слово, - Коннор застібнув мішок. - Але ти його забудь, новіцію. Якщо хочеш скласти довічні обітниці, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам'ятає тільки слово "срака". Справжній шінденівець.
- Я тебе вб'ю колись, вилупку, - Пацек сказав це вже не жартома.
- Ану, цитьте! Урусай! - гримнув на обох Саґара. - Бо посаджу обох на хліб і воду.
Від власного крику в голову гупнув біль.
- А якщо хочеться вилаятись - то що ви робите? - Хаас знов відвернув бесіду від небезпечної точки.
- Ну, є різні засоби... Можна перейти на латину або на ґелік...
- А якщо людина не знає інших мов?
- В нас є декілька градацій ввічливості. Можна просто вживати найгрубіші форми. Наприклад, я сказав зараз - "урусай!". Це значить просто "гамірно" - але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тільки "вони". Просто "вони". Але в нас не так. Коли я подумки кажу "вони", наприклад, про мешканців Мінато, я вживаю слово "аноката". Це ввічливе "вони". А коли думаю про Ріва - я подумки кажу "яцура". Це так само "вони", тільки грубе.
- А про нас? - усміхнувся Ґван.
- Залежить від моменту. Здебільшого - "карера". Теж "вони" - не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.
- Даруйте, що перериваю дуже змістовну бесіду, - сказав брат Аарон. - Але як там дитина?
- Температура впала, - доповів Кінсбі. - Тиск майже нормальний. Колір шкіри поліпшився, але зневоднення таки страшне. І він все ще непритомний.
- Що непритомний - то навіть добре, - сказав брат Аарон. - Нервовий струс - то зайве у наших обставинах. Дайте йому м'яке снодійне. Скільки залишилося розчину?
- Півпляшки.
- Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв'язку.
Кінсбі перемінив позу - сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.
- Простирадло, здається, тонке занадто, - пояснив він свої дії.
- Ґі також не товста, - сказав Саґара, знімаючи свою. - Візьми.
- І мою, - Уеле скинув верхній одяг.
- Мабуть, більше не треба, - сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. - Тут таки холодно.
Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести кілька хвилин майже нерухомо...
- Я чомусь все думаю, - тихо сказав Хаас, - і не можу припинити... він також їв... оте?
- А чому це тебе обходить? - огризнувся Уеле.
Саґара зітхнув.
- Жоден з нас, - сказав він, - не знає, що таке справжній голод. Не піст, що ми беремо його з власної волі і знаємо, коли він закінчиться - а голод, від якого нема порятунку. Це пекельні муки за життя. І я раджу вам щиро, як ваш духовний батько... Ні, я вам наказую як офіцер: ніколи не торкайтеся цієї теми з місцевими. Ні з ким. Ні за яких обставин. Вакатта?
- Так, - озвалися всі майже водночас.
- Але... я просто... - Хаас потер потилицю. - Я чув, що людина, яка хоча б раз у житті спробувала, вона вже не зможе від цього відмовитися.
- Маячня, - сказав Коннор. - Навіть бакула не викликає такої пристрасті з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м'ясі щось особливе. М'ясо як м'ясо.
- Ти так впевнено це кажеш... - вишкірився Пацек.
- Навіть якщо припустити, - сказав Саґара, - що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак... Вона не може бути чимось більшим від будь-якої іншої вишуканої їжі. Згадайте собі найсмачнішу страву у своєму житті - і спитайте себе, чи ви ладні вбивати заради неї. Оце і все.
Категория: Проза | 15.09.2008
Просмотров: 1254 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz