Среда, 18.10.2017, 14:40
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Зал Ольги Чигиринской
Проза [9]
В основном малые формы. Романы см. в ссылках
Публицистика [8]
Очерки и статьи разных лет
Околорецензии [11]
Эссе о книгах и фильмах
Филология [6]
Академическая, популярная и парадоксальная
Переводы [7]
Автор утверждает, что переводит только песни. Но мы-то знаем, что это не так...
Пародии [11]
А также травестии и перепевы
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Какими версиями "Цитаты из Библии" вы активно пользуетесь?
Всего ответов: 191
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Зал Ольги Чигиринской » Проза

Врятований, ч.3
На центуріона Сео можна було скинути майже всі обов'язки, які ніс Саґара, крім одного: той не міг за командера відслужити Месу.
З появою на Сунаґіші тисячі двохсот "поселенців" ситуація змінилася: разом з ними прибули образу два священики: отець Фарад і отець Котон. Меса, яку вони відслужили втрьох у неділю, була наймасовішою з усіх, які доводилося служити Саґарі.
Крім усього іншого, перед Саґарою руба постало питання логістики: хоча загальні Меси він служив лише двічі на тиждень, і на них приходила десь половина місцевих (населення Сунаґіші майже порівну поділялося на християн та буддистів), хліб та вино, хоч якими крихітними шматочками він не ламав облатки, невблаганно підходили до кінця. Наприкінці місяця мав прийти транспорт з командорії, але до того дня залишалось півтора тижні, і ці півтора тижні треба було якось існувати.
Саґара мав певні резерви щодо хліба, але з вином було зовсім погано. Після урочистої служби він поділився своєю проблемою з отцем Фарадом.
- Даруйте, отче, - відповів колега. - Але я нічим не можу вам зарадити. Мені видано припасів для Святих Дарів на місяць, на тисячу двісті чоловік. Навіть на місцевих я не розраховував - мені сказали, що тут самі буддисти.
- Я хотів лише позичити, - сказав Саґара. - Наприкінці місяця в мене буде транспорт, і я віддам.
- Я, - молодий священик почервонів. - Я би радий, але... Розумієте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?
- Орденські транспорти, трапляється, гинуть, - погодився Саґара. - Але, вважаючи на те, що бойові дії в секторі Палади закінчено, ймовірність вчасного приходу транспорту доволі висока.
Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:
- Ні. Вибачте мене, але - ні. Ніяк.
- Даруйте, - сказав Саґара - і, вклонившись, пішов.
Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний - і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.
Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів - але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан - то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці - вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні "гострі" питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.
- Серед постраждалих - триста дванадцять жінок, - сказала на останньому перед прибуттям цієї гвардії брифінгу капітан Твіддл. - також дві жінки у нашому екіпажі, три сестри-інквізиторки та одинадцять службовиць у місії домініону. І нам на голову впаде тисяча двісті сексуально стурбованих мугирів. Які заходи безпеки вживає домініон, пане Реван?
- Ну... - юнак зашарівся. - Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
- Звичайно, вона буде - але охороняти в'язнів в умовах напіввільного поселення - не те саме, що охороняти їх в умовах в'язниці, - зауважила сестра Гелена. - Я розслідувала бунт на транспорті "Мессіна" - там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом - це не жарти, юначе.
- Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, - сказав Сео.
- Дуже добра ідея, - підтримав Гельтерман, - зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке - але наша техніка справляється краще.
- Я такої само думки, - кивнув Саґара.
- Але вас, сохеїв - лише сто двадцять, - сказала пані Твіддл. - Скільки на "Мессіні" було охорони, сестро?
- П'ятдесят чоловік.
- На скільки в'язнів?
- На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.
Пані Твіддл присвиснула.
- Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
- По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. - А по-друге...
- "По-першого" достатньо. Яка з вас користь без зброї?
- Ми патрулюватимемо в кідо, - сказав центуріон. - Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в'язи... Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.
- Брат Сео має рацію, - сказала сестра Катерина. - Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато - у себе вдома. Чому вони в своїй домівці - нехай і зруйнованій, і спаленій - мають перебувати під охороною?
- Ххммм, - юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю "мову тіла" - це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. - Я думав повернутися до цього питання згодом, але... пане Іто, краще скажіть ви.
- В нас були збори комуни, - тихо сказав пан Іто. - Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали... Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу...
- І... що вирішила комуна? - спитала сестра Сільвія.
- Власне, кожний вирішував за себе... Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п'ять - залишаються.
- Он як... - Саґара схилив голову.
- Я знаю, про що ви думаєте, - старий усміхнувся. - Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів - не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в'язні, відбувши свій строк, побажають залишитись - гадаю, комуна їх прийме.
Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім - Реван.
- Але питання жінок не зняте, - сказав Гельтерман.
- Майже зняте, - старий знизав плечима. - Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку... Інші... я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками - і проблему буде принаймні частково розв'язано...
- Не так все просто, - хитнула головою сестра Гелена.
- Знаю, - відповів старий. - Але тепер це проблеми домініону Шезаар - і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі...
Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.
- От стариган, - сказав він стиха, похитуючи головою. - Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.
- Що значить "злигався"? - неприязно спитав Саґара. - Здається, я вас не розумію.
- Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.
- Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, - сказав Саґара, тамуючи... відчуття значного спрощення світу. - А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.
- Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, - пхикнув Гельтерман. - Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси...
- Що ж, - роздратування раптом покинуло Саґару. - Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати - в моєму "нереальному" світі ще один масовий похорон.
- Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, - з килою усмішкою сказав Гельтерман, - то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.
- Нетерпляче очікую того дня, - спокійно сказав Саґара.
Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.
До речі, згадав він - треба зайти до інквізиторок...
Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до "Лева" на шінден-пості "Св. Михаїл" і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою - чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко - принаймні одна з інквізиторок обов'язково була там, збираючи свідоцтва жертв - або у розчищений міський архів.
Тепер він прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання ідентифікації їхнього "найди". Його знімки було показано кожному мешканцеві наметового містечка, але ніхто напевно не признав його. Одна жінка, побачивши знімок, радісно скрикнула: "Це ж Місако, моя племінниця!" - але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один підліток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусідній вулиці, але прізвища, навіть імені, пригадати не міг.
Кожного дня сестри обробляли все нові дані, відновлені з мнемопатронів, на яких можна було щось відновити. Значна частина могильних плит на кладовищі тепер мала не лише позначення кварталу та вулиці, а й імена сімей, що там проживали. Брат Аарон одразу надіслав сестрам генетичні дані дитині, відбитки долонь та ступень, але за тиждень сестри нічого не знайшли. Саґара сподівався, що генетичний аналіз допоможе хоча б визначити родичів та можливі родини, але це виявилось марним: хлопець не був споріднений з жодною ідентифікованою сім'єю. Не був він ріднею й людожерові - хоча особа того ще також не була встановлена.
...Саґара спустився у підвал.
- Доброго дня, - привітала його сестра Сільвія, обплутана мерехтливим мереживом голографічних проекцій. На одній Саґара впізнав тримірній план міста, на іншій були стовпчики імен, на третій блимали якісь мінливі цифри... Жінка здавалася чаклункою у мареві заклинань. - І... ні. Нічого. Майже.
- Я навіть ще не спитав, - розгублено озвався Саґара.
- Ви завжди питаєте одне й те ж. Хотілося б мені дати не ту саму відповідь. Проте - ми не знайшли нічого на хлопчика. Але... знайшли на людожера.
Саґара зітхнув.
- Ну, давайте.
На одній з проекцій з'явилося приємне усміхнене молоде обличчя.
- Джеймі Сідоні, - прочитала сестра Сільвія. - Місце народження - станція Ходері. Педіатр. Був одружений з Міко Арунті, мав сина семи років. Серед живих є один дальній родич - Марія Янаґі. Не впізнала його, так?
Саґара згадав спотворене вогнем та дикою пристрастю обличчя мертвого людожера.
- Не диво. Такий, яким я його бачив - він не мав нічого спільного з цим знімком.
- А може, вони були просто незнайомі. Бабусі Міко Арунті та пані Янаґі були рідними сестрами. Доволі неблизьке споріднення. Скажете їй? Чи мені сказати? Чи змовчати?
Саґара згадав жінку, що цілими годинами просиджувала на краєчку ліжка в лазареті "Лева", погойдуючись трохи вперед-назад.
- Ні, - сказав він. - Просто напишемо ім'я на надгробку.
Сестра поставила руки на панель терміналу, зціпила пальці у замок та поклала на них підборіддя.
- Він жодного разу не скривдив дитину, так? Вбивав тільки дорослих? (Саґара кивнув) І переховував малого в своєму лігві. Було таки дещо, через що він не міг переступити... До речі, як хлопчик?
- Він одужав від дизентерії, трохи погладшав, - Саґара зітхнув. - Але так і не став розмовляти. Як шкода, що ми вбили цього нещасного. Може, він попри все зберіг трохи професійних навичок? Погані в мене сьогодні жарти...
- Мозок не ушкоджено?
- Брат Аарон каже, що органічних ушкоджень нема. А щодо всього іншого... - Саґара розвів руками. - Знаєте, він не здається розумово відсталим. Він просто не розмовляє. Розуміє, що до нього кажуть. Речові центри збуджуються - отже, подумки він собі щось промовляє. Але не вголос. Я декілька разів озивався до нього ніхонською. Таке враження, що він розуміє цю мову краще, ніж латину. Може намалювати хенохеномодежі...
- Даруйте, що?
- А... така пичка, її можна намалювати знаками хіраґани, - Саґара взяв стило та накреслив на одній з проекцій: брова та рот - знаками "хе", очиці - знаками "но", ніс - знаком "мо" - і обвів це все широким гачком, знаком "ші", до якого додав наче дві волосини на скроні - знак дзвінкості, що перетворив "ші" на "джі". - Але писати не вміє. Хоча намагається. Робить вигляд, ніби щось пише, але це все каракулі. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в різні закутки...
- Йому вільно ходити кораблем?
- Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секціях та виходити назовні - але він не дуже й рветься туди. Вихід знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.
- А він подобається команді, так?
- Ну... - Саґара знову розвів руками. - Ваша правда. Розумієте, ми ж цілими днями тільки і робили, що діставали та ховали мерців. Спалених, напівспалених, зогнилих, всяких... Знайти когось живого - то була... така розрада...
- Але ж ви усвідомлюєте, що дитина - то не папужка, не кіт, не морська свинка, що її не можна отак завести на кораблі для розради та поліпшення морального клімату в колективі...
- Звичайно. Але є одне "але". Навіть два "але". По-перше, його особу так і не встановлено - отже пан Іто вагається з виправленням йому якихось документів. А раптом ви знайдете тут якісь зачіпки? Навіщо йому жити в наметі, коли він може у нас? А по-друге... мені тут дали зрозуміти - не напрямки, але так, натякнули - що він там, у комуні... ну не дуже потрібний.
- Що значить "не дуже потрібний"? - опасиста та висока сестра Сільвія, звівшись на ноги, зайняла собою ледь не половину цієї комірки.
- Відверто кажучи: він їх лякає. Вигодованець людожера, він повсякчас самим видом нагадуватиме їм про те, на що міг перетворитися кожний...
- Яка дурість!
- ...А ще - про боягузтво. Їх було майже шість сотень, якби кожен просто плюнув у бік людожера - цього було б достатньо, аби його втопити. Проте вони боялися зробити рейд у каналізації.
- А ви? - посміхнулася інквізиторка.
- А ми не вірили у балачки про люджера, аж поки двох не знайшли мертвими. Розумієте, вони були всі перелякані - і розповідали таке, що на вуха натягти не можна...
- Не кажіть мені. Я збираю їхні свідоцтва так само, як ви ховаєте їхніх родичів. День за днем... - ця висока сильна жінка раптом незграбно опустилася в крісло та, ридаючи, стягла велон з голови і почала витирати ним обличчя.
- Сестро... - Саґара розгубився. Він не знав, що робити.
- Ідіть звідси! Ідіть під три чорти, залиште мене на самоті, і я візьму себе в руки, - жінка махнула на нього велоном. - Ідіть! Щойно з'явиться інформація, я вийду на зв'язок!
Саґара спершу позадкував, а потім вибіг на вулицю.
Сіре було небо, знов повне готового пролитись дощу, чорні - вулиці, а між синім та чорним крокувала колона в'язнів, вдягнених у яскраві помаранчеві роби.
- Он дивіться - ченці! - гукнув хтось з колони.
Двоє братів на варті біля мерії, вбрані в кідо, стояли нерухомо.
- Ченці-баранці! - прокричали знов. - Де поховали баб? Чому вам живі, а нам самі мертвячки?! Вам же все одно не можна!
- Ченці, пердольте одне одного!
- Ану, постуляли гавкальники! - гримнув конвойний. - Бігом руш! Підтюпцем! Ать-два, ать-два!
Колона побігла під ріденьким дощем, вигукуючи: "Бееее! Бееее!". Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.
Той стояв нерухомо, наче скеля.
***
- Щось тіснувато стало в нашому небі, - Саґар проводив поглядом черговий шатл.
Ні, не шатл... То була яхта пана радника Пеґю.
- Ти ба, яка ляля... - процідив крізь зуби Сео. - Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там - сама біоніка?
- Біоніка, - повторив хлопчик у нього на плечах.
- Точно, малий, - центуріон легенько підкинув дитину на спині. - Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.
- А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І... пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам'ять в нього - як сантор. Скоро він вивчить латину - і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів... і що ти йому скажеш?
...Був напрочуд ясний для осені день. Штучний острів, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальні комбінати і при них місто, створили в субекваторіальній зоні - тому лише кількість опадів відрізняла зиму від літа.
День Всіх Святих видався майже літнім: сухим та прозорим. Місяць безперервних дощів перемінив місто: кіптяву здебільшого змило в океан, і руїни надбали свого первинного вигляду. За будівельний матеріал тут правив пісок рудувато-сірого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високій температурі. Під сонцем окремі піщинки виблискували, мов цукор.
В центрі міста раніше був сквер - комунальний дім оточували дерева та кущі. Звісно, у "ніч Вогню" все це згоріло дощенту - але зараз пустир знову зеленів: висадили пагінці сосен, присланих з Ідзанаґі.
- Як гадаєте - приймуться? - спитав брат Хаас.
- Чом би й ні? Сосна - не примхливе деревце.
- Я садив он там, на розі. Ми садили з Марією разом. Десятка з півтори. Шкода буде,як не виростуть...
Вони зайшли у великий гамірний намет з написом над дверима "Управління Комуни Мінато", та попрямували до саморобного столу з табличкою "Ідентифікація та реєстрація громадян".
На столі стояв портативний сантор-термінал, за терміналом хлопчина років шістнадцяти різався в "Гравіполо - першість Галактики".
- Шінта, - озвався до нього Саґара, - доброго ранку. Ми прийшли.
- Ое... - хлопець встав. Сів. Вимкнув гру - і знову встав. - Вибачте, панотче. Вибачте, центуріоне, я...
- Та грайся вже, - сказав Сео. - Нам потрібний не ти, а пан Іто.
- Він на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрічати пана радника. Він сказав, щоб ви обов'язково його почекали!
- А куди ж ми дінемося, - Сео спустив малюка з плечей. - Ходімо гуляти, Дік.
- Дік? - Шінта з цікавістю подивився на хлопчика. - То він згадав своє ім'я? Або сестри щось знайшли?
- Де там, - Сео хитнув головою. - Але ми днями зрозуміли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що "ти" - це його ім'я.
Шінта хихотнув. Саґара також посміхнувся. Момент істини справді був на перший погляд дещо кумедним.
Почалося все з того, що брат Монаґан покликав Саґару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були - крім Монагана та хлопчика - Жакінта, Коннор та Шеліпоф.
- Ми тут дечого надибали отче, - Монаґан розгорнув пакунок, який тримав у руці, і Саґара побачив половинку всохлої котлети, муміфіковану сосиску, кілька недогризків бустерного "хліба" та ще якийсь харч, який вже можна було сміливо називати "харчовими відходами".
- Він ховає їжу, - сказав Саґара. - Що тут дивовижного? Брат Фелікс сказав, що це минеться, коли він звикне, що їжі завжди вистачає. Трошки клопітно буде прибиратися, але це можна пережити.
- Я не про те, - брат Монаґан зробив заперечливого жеста вільною рукою. - У нас тут дещо інша проблема.
Він повернувся до хлопчика і спитав його:
- Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
- Ти, - спокійно сказав хлопчик.
- Я? - брат Монаґан тикнув себе пальцем в груди.
- Ти, - дитина постукала кулачком себе по животі. - Ти наробив.
- Отак, - Монаґан повернувся до Саґари, загорнув пакета та кинув його в утилізатор. - Розумієте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування міських архівів - малеча думатиме, що його звуть "ти". Треба з цим щось робити, отче.
- Так, - погодився Саґара. - Ми його охрестимо, і зареєструємо у списках комуни. Якщо його ідентифікують - ну, буде просто зайвий рядок у документі.
- А як назвемо? - чорні очі Жакінти зблиснули натхненням.
- На честь Кінсбі, - запропонував Коннор. - Це ж він його перший знайшов. Тільки я не знаю, як звуть Кінсбі.
- Пітер, - підказав Шел.
- Чого це все одному Кінсбі? - образився Жакінта. - Ми всі там були.
- Жакі, ми ж не можемо кликати хлопчину Пітер-Франшику-Максім-Естебан-Саґара-Ґван... хто там ще з вами був, отче?
- Хто б ні був, - посміхнувся Саґара. - Але таки справді не можемо.
А Коннор навіть не подумав, Що Саґара та Ґван - це прізвища... Священик подивився на хлопчика: Монаґан посадив його на свій верстат, і малий почав крутити в руках випатраний шолом з кідо. Потім насунув на голову по самі плечі, покліпав синіми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик і став роздивлятися, мабуть, як біліє та сплющується "подушечка". Скинув шолом, просунув всередину руку і заходився обмацувати флексиглас з іншого боку. Звів очі на Шеліпофа та здивовано спитав:
- Вода?
Той похитав головою.
- Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне - він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
- Я пропоную назвати його на честь корабля, - сказав Коннор.
- Левом? - Жакінті явно сподобалася ідея.
- Краще Леонідом, - зауважив Шеліпоф. - Це означає "син лева".
- Ні. Повна назва корабля - "Ричард Лев'яче Серце". Ричардом.
- На прізвище "Другий", - посміхнувся Шел.
- Перший, як на то пішло, - втрутився Саґара. - Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
- То ж просто "пісок", - трохи розгублено сказав Монаґан . - Чому не "Сунаґіші"?
- Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
- Так, "Суна" краще, - підтримав Шел. - Тільки... хіба можна хрестити двічі?
- Можна під умовою, - сказав Саґара. - Так зазвичай роблять, коли невідомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дійсним буде перше хрещення, якщо ні - друге.
- У мене так хрестили одного знайомого священика, - сказав Жакінта. - Коли він поступав до семінарії, виявилося, що на хрестинах і родичі перепилися, і священик був... веселий. Ніхто не пам'ятає, як все було, а запис у реєстрі піп зробити забув. Хлопця треба висвячувати - а як його висвятиш, коли невідомо, чи він хрещений?
- Отче, а що буде потім? - сумно запитав брат Томіґан. - Ми що, так і полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо - і полишимо?
Наче у відповідь йому пролунали безладні звуки губної гармоніки - майбутній Ричард тепер частенько мучив інструмента.
- А що скажеш робити? - Саґара приховав погляд. - Загалом, тут збирають групу сиріт для відправки на Аркадію... Тож маємо поквапитися.
- Ви знаєте, як до нього тут ставляться, - гаряче заперечив брат Монаґан . - Його тут зацькують через людожера. А сиротинці скрізь однакові - навіщо його пхати на Аркадію? Ніхто його тут не любить. Ніхто не хоче його прийняти.
- Крім нас, - стиха підтримав Шел. - Отче, справді: ми подбаємо про нього не гірше, ніж чиновники Шезаарів.
- Навіть краще, - прогудів Жакінта.
- Хлопці, ви почманіли? - Саґара потер скроні пальцями. - Я теж... теж полюбив його, але ж... ми не можемо думати лише про себе! Він же... не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт - і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
- Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. - А там буде оказія - і його переправлять кудись у імперський домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги - всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!
Це була правда. Але була й інша правда:
- Існує Статут Шіндену, - безпорадно сказав він. - Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену - за винятком обставин... виняткових...
- Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. - Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янаґі он, відпустили тільки позавчора - то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх здивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі - він повторював за братами вправи кемпо; в кухні - він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці - він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі... І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в "Леві" начебто з'явився добрий дух. Брат Томіґан вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив - отже, Саґара не вигадував та не обманював себе...
- Коротше кажучи, - відрубав він, борючись з ваганнями. - Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім - буде видно.
...І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в'язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега - будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.
- Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, - сказав Сео.
- Я гадаю, той... - Хаас засмутився. - Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
- Еге ж, - кивнув центуріон - і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
- Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком - справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
- Ну то що? - спитала вона, - вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
- Так, - відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.
- Ну, помагай вам Бог, - сестра погладила малюка по голові, на якій вже виросла колюча щетинка. - Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навіть ґі з гербами, тільки-но подивіться... Куди ви його відправите?
- Мабуть, полишимо в михаїлітському притулку, а ті відшукають опікунів, - сказав Саґара. - До речі, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої інформації...
- І не дочекалися б, - сестра махнула рукою. - Ті патрони, які ми розбираємо зараз - майже всі містять фінансові звіти двадцятирічної давності. Як ви його назвали?
- Ричард Суна.
- Гарне ім'я. Він так і не згадав свого справжнього?
- Ні, - Саґара розповів про випадок, який підштовхнув їх до рішення.
- Раз так - то своє ім'я він таки насправді забув, - зітхнула сестра. - Не надто балакучий, вірно?
- Вірно, - повторив за нею Дік. Інквізиторка здивовано кліпнула очима.
- Я певний, що він майже не розуміє латини, - сказав Саґара. - Але потроху вчиться. Говорить справді мало.
- Ну й добре, - сказала сестра, - Не люблю балакучих дітей. Якось гостювала у своєї племінниці. В неї четверо, і всі як цвіркуни. Повернулася до монастиря хвора. А от і наше довгоочікуване начальство!
Справді, перед площею зупинився розкішний модуль з тієї самої, мабуть, яхти.
Пан радник Пеґю у елегантному сірому костюмі вийшов другим - одразу після охоронця-водія. Пан Іто поводився так, наче соромився в своєму простому сіро-брунатному вбранні не тільки їздити в такій розкоші, а й стояти поруч з нею.
Жінка, що появилася третьою, була зодягнена в жовтаво-зелений комбо, який Саґара спочатку прийняв за військову форму, а за декілька кроків зрозумів, що то просто робоче вбрання, обране власницею через безліч кишень та кишеньок, у які розтикане обладнання для зйомки та запису.
- Ущипніть мене, - пробурмотіла сестра Гелена, - то Ганна Тошідзукі.
- Ви їй не раді?
- Якби отут розпочалася епідемія паратифу, я б зраділа так само, як оце зараз, - процідила крізь зуби сестра Гелена.
Саґара був здивований - він чув, що Ганна Тошідзукі дуже прискіплива, але чесна бардеса. Саме такі мали б подобатися інквізиторці. Власне, такі барди, як Ганна, були також інквізиторами свого роду - просто результати своїх розслідувань вони передавали не імператорові, а народові безпосередньо. На Сунаґіші вже було десятка з півтора бардів. Вони почали з'являтися з регулярними місіями, і Саґара звик до їхньої присутності на щоденних похоронах та в наметовому містечку. Більше тижня ніхто з них не витримував.
Як сестра Гелена ні ставилась до пані Тошідзукі - щойно та підійшла, сестра стала ніби втіленням стриманої люб'язності.
- Даруйте, панове, даруйте, пані, - радник потиснув всім руки. - Мені дуже прикро, що я змусив вас чекати - але ви ж розумієте, що я не належу собі, як і кожний службовець... Ось знайомтеся - пані Тошідзукі. Пані Ганно, ви цікавилися людиною, яка була тут від самого початку місій - ось перед вами отець командер Саґара.
- Можна буде найближчим часом зустрітися? - запитала бардеса. Голос в неї був високий та різкий, волосся - чорне, коротке, рясно всіяне сивиною - наче притрушене попелом...
- Так, звичайно, - сказав Саґара. - Коли вам буде зручно...
- Сьогодні ввечері, - сказала жінка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.
- Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.
- Доброго дня, панотче, - Саґара потис руку панові Іто. - А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? - спитав ніхонською пан мер.
- Ричард, - відповів хлопчина. Саґарі щось щемнуло в горлі - він не знав, що малий вже визнав своє ім'я.
- На честь корабля, - кивнув пан Іто. - Добре, дуже добре. А прізвище?
З цією ідеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.
- Суна, - відповів брат Сео.
- О... - старий на мить одвернувся. - Ну що, пішли всередину, виправимо йому свідоцтво... мабуть, про народження, так, пане раднику?
- Так, звичайно, - погодився статний чоловік у дорогому костюмі. - Ось історія просто для вас, пані Ганно: цю дитину сохеї врятували від людожера. Розумієте, один з місцевих жителів збожеволів, і почав вбивати та їсти людей...
- Ні, - сказав Саґара.
Вони зайшли в намет - і гамір там стих. Хотілося сподіватись - не через те, що люди впіймали окраєць розмови.
- Що "ні"? - здивовано перепитав пан радник.
- Він таки справді збожеволів, - але хлопця ми рятували не від нього, - похапцем пояснив Саґара. - Даруйте, пане раднику, але це розмова не на п'ять хвилин, і не отак, поміж справами.
- Вибачте, - радник підняв долоні. - Мене там не було, командере, ви були - вам і карти в руки. Я хотів переповісти це, як чув, але, якщо я був дезінформований... Проте, пані Ганно, історія ця гідна вашого пера. А, ось іще одна, - радник щиро усміхнувся до брата Хааса. - Цей молодий чоловік закохався в одну з місцевих жінок і хоче полишити монастир заради любові земної. Я нічого не перебрехав цього разу, панотче?
- Майже нічого, - сказав Саґара. - Крім жінки. Пані Янаґі не є тією причиною, з якої залишається брат Хаас. Він залишається, бо відчув покликання залишитися та допомагати відроджувати планету.
- Я... той, - Хаас почервонів так, що його руде волосся стало виглядати білявим. - Потрібний тут. Я це напевне знаю. В мене спеціальність - опалення та очищувальні системи, але я трохи знаюся на будівництві, і я той... буду потрібний, це напевне. Якщо Марія захоче зі мною одружитися - то буде, звичайно, щастя. Але як не захоче... Я все одно тут потрібний.
- Що ні скажу, все не в лад, - розвів руками пан Пеґю. - То ви відпускаєте його, пане командер?
- Жодних перепон до цього нема, - Саґара знизав плечима. - Брат Хаас не складав довічних обітниць, отже він може будь-якого дня покинути Шінден за власним бажанням.
- Розумію. Але, молодий чоловік, тут є... певні складнощі з нашого боку. Аби стати громадянином домініона Шезаар, ви маєте вийти з громадянство свого рідного домініону...
- Вийшов, коли поступив у Шінден, - сказав Саґара.
- О... Ну, тоді... розумієте, виник певний нюанс. Оце ми вам надамо громадянство, ви отримаєте статус поселенця, матеріальну допомогу, яку надає цей статус... а що як ви після цього сядете на перший ліпший транспорт та чкурнете звідси світ за очі?
- Якщо брат Хаас хотів би чкурнути, - сказав Сео, - він би просто залишився у нас і чкурнув на Талассі, чи десь іще, де в нас бази переформування.
- Але він не міг би прикарманити речову та грошову допомогу.
- Ви підозрюєте нашого брата в тому, що він крадій? - Саґара стиха скреготнув зубами.
- Ні. Але... командере, підійдіть до мене пізніше, сам на сам. Я все поясню вам.
- Як імперський інквізитор, - сказала сестра Гелена, - я наполягаю, щоб ви дали пояснення тут і зараз.
На мить здалося, ніби панові раднику звело щелепи.
- Ну, добре, - сказав він. - Добре... Якщо ви наполягаєте. Я не можу припустити виникнення прецеденту. Всі постраждалі жителі Мінато мають право на імперську грошову допомогу - де б вони ні знаходилися - і на допомогу від домініону Шезаар, якщо вони влаштовуватимуться на території домініону. Так звані підйомні. Незалежно від того, підкреслюю, покинуть вони Сунаґіші, або ні. Поселенці, яких ми влаштували тут, не вільні покинути Сунаґіші, аж поки не відбудуть строку свого ув'язнення. Я знаю, що дехто з них плекав великі плані щодо цих підйомних - але вони помилилися. свої підйомні вони реалізують тут та відпрацюють - а там можуть забиратися куди хочуть. А от ви, пане брате - не постраждалий і не в'язень. Ви вільна людина. Меня сказали, що ви маєте одружитися з місцевою жителькою. Я був не проти - але якщо ми вас пустимо, а ви не одружитеся, ми опинимося перед необхідністю розробки законотворчого механізму для вільних поселенців...
- То й розробіть його, - знизала плечима інквізиторка.
- Але цього не можна зробити тут, зараз, на колінці. Закони домініону розробляються у Раді Представників домініону, і це справа кількох місяців.
- Я той... почекаю тут, - стиха сказав брат Хаас. - Чи мені натовкти комусь пику, щоб мене ув'язнили?
- Спокійно, брате, - сказав Саґара. - Я певний, що рішення є, пане раднику.
- Я дав слово, пане раднику, - втрутився пан Іто. - Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мінато просто ширмою?
По очах пана радника було видно як по книзі, що він саме так і вважав - але у присутності інквізторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.
- Анооо... даруйте, - сказав юний Шінта. - Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрібний рік народження.
Саґара зробив нескладні обчислення.
- П'ятдесят дев'ятий, - сказав він. - Наш лікар каже, йому десь шість з половиною.
- Виглядає на чотири, - сказала бардеса. - Невже такий жахливий був голод?
- Коли він народився й ріс - то було лише недоїдання та авітаміноз, - гірко усміхнувся пан Іто. - Голод був лише останнього року, коли Ріва вирішили згорнути виробництво.
- Зрозуміло, - сказала бардеса, і Саґара майже побачив у її очах, як ці дані уляглися в потрібний кластер пам'яті.
- А день народження? - спитав Шінта.
- Напишіть тридцяте червня, - сказав Саґара.
- А чому саме цей день?
- Рівно середина року. Якщо доктор вирішив, що йому шість з половиною...
- Добре, - Шінта посміхнувся. - Готово!
За півхвилини з апарата, назва якого була Саґарі невідома, виповз рожевий пластиковий листочок розміром з долоню. Потім іще один - більшого розміру та зеленкуватого кольору. Перший був власне свідоцтвом про народження, другий - записом про те, що свідоцтво номер такий-то на ім'я Ричарда Суни видано комуною Мінато першого листопада 365 року від Еберу.
- Тепер потрібна печатка комуни, - сказав юнак. - І підпис двох свідків, отут і отут.
- Так, - пан Іто вийняв з кишені печатку і притиснув її до свідоцтва про народження. Печатка зробила "бззззззз", пластиковою поверхнею пробіг відблиск лазерного променю, що певним чином змінював молекулярну структуру документа, залишаючи неповторний візерунок. - Командере, пані Тошідзукі, чи не зробите нам честь? Розпишіться отут як свідки...
- Готово, - сказала бардеса через кілька секунд, повертаючи стило.
- Оце нам, - пан Іто взяв великий зеленкуватий лист. - А це вам, - дав він карточку Саґарі.
- Даруйте, як це - їм? - здивувався радник. - Ви хочете сказати, що цей хлопчик не летить до Аркадії?
- Ні, не летить, - сказав Саґара. - Ми заберемо його та передамо в притулок михаїлітів, для подальшого всиновлення.
- Але чим гірший притулок на Аркадії? - здивувався чиновник - Ви мене в домовину хочете загнати, їй-право...
- Притулок на Аркадії нічим не гірший, - терпляче пояснив Саґара. - Але цей хлопчик вже зазнав доволі страждань, фізичних і психічних. Так склалося, що він прийняв наш екіпаж, і ми його полюбили. Розрив зараз буде дуже болючим для
Категория: Проза | 15.09.2008
Просмотров: 1160 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz