Понедельник, 11.12.2017, 04:04
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Зал Ольги Чигиринской
Проза [9]
В основном малые формы. Романы см. в ссылках
Публицистика [8]
Очерки и статьи разных лет
Околорецензии [11]
Эссе о книгах и фильмах
Филология [6]
Академическая, популярная и парадоксальная
Переводы [7]
Автор утверждает, что переводит только песни. Но мы-то знаем, что это не так...
Пародии [11]
А также травестии и перепевы
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Список модулей к "Цитате" лучше давать
Всего ответов: 81
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Зал Ольги Чигиринской » Переводы

Из Т.-С.Элиота (укр.)

Портрет леді

    Ти це учинив -
    Перелюбство: але давно, в далекім краї.
    До того ж, це дівча померло.

    (Мальтійський єврей)

У грудні, в осередку мряки й диму, ввечері
Здається, сцену цю ви мимохіть здекорували
Мов "Я для вас цей вечір зберегла";
Чотири свічки в тьмяному покої,
Чотири світлі кола над головою,
Повітря - наче в склепі у Джульєтти
Готове слухати, що скажуть, а про що змовчать,
Ми вдвох, даруйте, слухали прелюдії, що грав
Поляк, чиє натхнення струменіло крізь пальці та волосся.
"Шопен такий інтимний, що здається,
Його душа воскресне лише серед друзів,
Тих двох чи трьох, що не торкнуться квітки,
Яку в концертній залі рвуть на плітки".
І зісковзнула, схибнулась розмова
Серед зітхань та крадькома прихопленого жалю
Між втомленими видихами скрипок,
Бадьорими - віддалених рожків -
Це почалося.

"Ви знати це не можете, що значать вони для мене, мої друзі,
Яке, яке це рідкісне та дивовижне відчуття - знайти
В цьому житті, серед таких обставин
(Я не люблю його, насправді... ви це знали? Ви ж не сліпий!
Який розумний ви!)
Знайти такого друга, хто б їх мав -
І дарував! -
Ті якості; життя би дружбі дав.
Для мене те, що я говорю вам,
Є всім. Життя без дружби - що за жах!"
Навкруги віють скрипки
Та арієтти
Потрісканих рожків
І в голові моїй тупий тамтам загупав,
Прелюд свій власний відбивав абсурдно,
Примхливо, монотонно -
Одна, принаймні, виразно фальшива нота.
- Ходімо, ковтнемо повітря в тютюновім трансі,
Роздивимося монументи,
Події обговоримо,
Годинники за ратушею звіримо,
Та півгодини з чаркою розділимо.

II

Бузкові квіти, запашні й кошлаті,
Стоять в вазоні у її кімнаті.
Вона, говорячи, одну у пальцях крутить.
"Ах, друже, ви не знаєте, не знаєте ви,
Чим є життя, ви, хто тримає його в руках";
(Стебло бузкове скручує повільно)
"Ви впустите, ви впустите його,
А молодість жорстока, безсоромна,
І посміхається з того, чого не бачить".
Авжеж, я посміхнувсь,
Продовжив пити чай.
"І в сутінках квітневих, що раптово нагадують мені
Моє поховане життя, Париж весняний,
Я відчуваю незлічений мир, і світ стає
Чудовим та немовби молодим".
Вертався голос нотою настирною
Поламаною скрипкою вечірньою:
"Я впевнена, що ви це розумієте
Ці почуття мої, я певна - відчуваєте,
Через безодню здатні руку простягти.
Ахіллової в вас нема п'яти,
Де інший схибить - ви наполягаєте,
Тому і здатні досягти мети.
Але що маю я, що маю я вам дати,
Мій друже, що отримати від мене
Ви можете? Лиш дружбу, співчуття
Тієї, що вже скінчує свій путь.
Посидьмо тут, наллємо друзям чаю..."

Хапаю капелюха; боягуз, як можу я віддячити
За те, що говорила вона мені?
Щоранку мене в парку можна бачити,
Спортивну шпальту, комікси читаю
Щось із новин кажу собі зазначити:
Графиня з Англії на сцені виступає,
Убито грека в клубі польських танців,
Банкір зізнався у банкрутстві слушно.
А я утримую дистанцію,
Я почуваюсь незворушно.
Хіба що катеринка в механічній втомі,
Мелодія заношена, не нова,
І через сад відчуті гіацинти
Нагадують бажання всім відомі.
Правдива згадка ця чи помилкова?

III
Жовтнева ніч надходить; як раніше, повертаюсь -
Лиш трохи почуваюсь втомленим і хворим -
Здійнявшись сходами, до двері приступаюсь -
І дихаю, мов навкарачки дерся вгору.
"Ви за кордон? Повернетесь коли?
Проте, безглузде запитання.
Навіщо вам це знати наперед?
На вас чекає подорож, навчання..."
Мій посміх тяжко падає серед
Прикрас дрібних. "Принаймні, напишіть."
Миттєво спалахнула незворушність,
Як я й гадав. Мав слушність.
"Останнім часом я собі міркую
(Початок бо кінця не хоче знати!)
Чому ми друзями були не в змозі стати."
Я ніби посміхнувсь, обличчя відвернув -
І раптом себе в дзеркалі помітив
І незворушність згасла. Нас морок огорнув.
"Бо кожний так казав, всі наші друзі
Всі були впевнені, що наші почуття
Нас зв'яжуть міцно. Я збагнути це не в змозі.
Що ж, треба все це долі полишить.
Як зможете - пишіть,
Це не остання мить.
Я тут сиджу, чай друзям наливаю".

І форму я чиюсь позичити бажаю,
Щоб виразити... мабуть, піду в танці, в танці,
Неначе той ведмідь,
Як мавпа, завищу, кричатиму папугою уранці.
Ходімо, ковтнемо повітря в тютюновім трансі -
Ну! а якщо вона помре одного надвечір'я?
Спочатку - сіро-димного, а потім - рожевого і жовтого;
Помре, й залишить мене з пером в руці,
І з димом, що поволі плине з даху;
У сумнівах - принаймні хоч на час -
Що відчувати? Якби розумів я,
Чи мудро, чи безглуздо це було, чи швидко, чи повільно...
Чи виграє вона там, чи програє?
Під катеринку осінь помирає,
І якщо ми говоримо про смерть -
Чом я не маю права посміхнутись?

Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока

    Якби я гадав, що відповідаю людині,
    Яка може колись повернутися на замлю,
    Цей вогонь не затремтів би,
    Але оскільки ніхто, як я чув,
    Ніколи не повертався з цієї безодні,
    Я відповім тобі, не страхаючись ганьби.

    Данте, "Пекло", Пісня 27, ст. 61-66


Тож ходімо, ви та я,
Коли вечір небом простягся
Наче хворий під ефіром на столі;
Ходімо півпустельними провулками,
Бурмотливими притулками
В дешевих номерах ночей неспаних,
Де тирса й мушлі на підлозі в ресторанах:
Провулки тягнуться як нудний аргумент
На користь наміру підступного: привести
Вас до питання неприступного.

Ох, лише не запитуйте «Що це?»
Ходімо, в світ покажемо лице.
Вітальнею тиняються жінки,
Про Мікеланджело сокочуть язики.
А жовта мряка спину чухає об скло віконне,
А жовтий дим писок свій чухає об скло віконне,
Вже вилизав усі куточки вечора,
Понидів над калюжами в канавах.
На спину йому сажа з коминів нападала:
Залізла під терасу – й раптом плигнула,
Але побачила жовтневу теплу ніч –
І закуняла, разом обернувшись навколо дома.
І ще насправді буде час
Для диму жовтого, що вулицями лазить,
І спину свою чухає об скло віконне;
Ще буде час, ще буде час обличчя налаштувати
До зустрічі з обличчями, які ти зустрічаєш;
Ще буде час на вбивство й сотворіння,
І час на клопоти та дні для рук,
Що підіймають та кидають питання на твою тарілку;
Для мене час і час для вас,
І час для сотні недорішень,
Для сотні розглядів та переглядів
Над тим, щоб взяти тост і чашку чаю.

Вітальнею тиняються жінки,
Про Мікеланджело сокочуть язики.

І ще насправді буде час
Поміркувати «Чи я смію?» та «Чи я смію?»,
До них спиною, і сходах вниз – чи просто тут зомлію?
І голу пляму, що розділює чуприну, всім відкрию –
(Вони казатимуть: «Дивіться-но, як швидко він лисіє!»)
З моїм плащем ранковим, з твердим комірцем, аж підборіддя, ним підперте, ниє?
З краваткою – хоч дорога та стримана, проте з простою шпилькою – на шиї –
(Вони казатимуть: «Як в нього схудли руки й ноги! Він хворіє!»)
Чи я посмію всесвіт стурбувати?
Хвилина час дає, щоб рішення прийняти,
Та переглянути, та у хвилину скасувати.

Бо я вже все це знаю, знаю все –
Всі вечори, всі ранки, надвечір’я,
Для кави ложечками я життя промірив;
Я знаю голоси, що осінь донесе,
Вмираючи під музику з далекої кімнати.
То як мені почати?

І я вже знаю очі, знаю всі,
Вони беруть тебе в лапки, немов цитату,
І, сформульованого, шпилечкою тиць!
Я борсаюся, до стіни прип’ятий –
То як мені почати
Випльовувати недопалки моїх шляхів та днів?
Наважитися як мені?

І я вже знаю руки, знаю всі,
Цяцьковані браслетами та білі, та голі
(з пушком світло-брунатним в світлім колі!)
Чи це від сукні так парфюмом тхне,
Що з пантелику геть збива мене?
Ці руки, що покояться на столі,
Або занурюються в шаль.
То чи я вже наважуся, чи ні?
І як мені почати?

Чи маю я сказати, що присмерком по вузьких вулицях ішов,
Дивився на той дим, який курився над люльками,
Що палять їх чоловіки самотні,
В простих сорочках, виглядаючи у вікна?

Та краще б я був парою зазубрених клешнів,
Що клацають на мовчазному на дні морів...

І надвечір’я, вечір спить так мирно,
Загладжений тоненькими перстами
Стомився... спить... чи хворим прикидається, між нами
Розкинувшись тут на підлозі.
Чи маю я тепер, по чаї, тістечках, морозивнім десерті,
Штовхнути цей момент до кризи так відверто?
Та попри те що я ридав, молився і постив,
Хоч бачив голову свою (лисіючу) на таці,
Я не пророк, і я не маю рації.
Я бачив зоряний свій час – і як він згас.
Лакей довічний тримав мого плаща та посміхався.
Коротше кажучи, я попросту злякався.

Чи буде воно все, кінець кінцем, хоч чогось варте
Після чашок та мармеладу, після чаю,
Та порцеляни, та розмови – я не знаю,
Чи буде воно варте часу та зусиль –
Із посмішкою трохи сенсу відкусити,
У кулю всесвіт стиснути, скрутити,
І до питання неприступного котити,
Сказати: «Я є Лазарем, я встав
Із мертвих, аби вам усе сказати, і я скажу вам все, бо час настав» -
Коли вона відкинеться зомліло
На подушки - «Не цього я хотіла.
Ні, це не те, не цього я хотіла».

Чи буде воно все, кінець кінцем, хоч чогось варте
Після заходів сонця, мокрих вулиць,
Романів, чашок чаю,
Подолів довжелезних на підлозі?
Цього и чогось більшого - я в змозі?
Цього словами я не оповім.
Всі нерви – сіткою на білому екрані, мов я малюнок в світлі чарівнім:

Чи буде воно все хоч чогось варте,
Коли вона поправить подушки, відкине шаль
Та скаже: «Ні, це все не те.
Це все не те, на жаль...»

Ні! Я не Гамлет, не хотів ним бути,
Я хтось із лордів, той, хто лише годен
Доповнити ним учту, дати раду,
Ним легко керувати, він-бо радий
Нагоді буть корисним в сцені-другій,
Ввічливий, обережний, недолугий,
Напучений у афоризмах пишних –
Та трохи дурнуватий, часом смішний,
Часами – майже блазень...

Старим роблюся... Старим роблюся...
В закочені штани вдягнуся.
Чи лисину волоссям притрусити? Чи я насмілюсь персика вкусити?
У білих штанях пляжем покрокую,
Русалки там співають – я їх чую,
Хоч спів цей не для мене.
Вони летять в шалених хвиль на спинах,
Розчісують їм білу гриву пінну,
Коли в два кольори малює море шторм:
У чорне й біле. Ми в морських палатах засиділись,
Морські дівчата заквітчали нас водоростями – брунатними, червоними...
Аж голоси людські нас будять – і ми тонемо...

Категория: Переводы | 22.11.2007
Просмотров: 2446 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz