Среда, 18.10.2017, 14:53
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Список модулей к "Цитате" лучше давать
Всего ответов: 81
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Мих. Подворняк

Вітер з Волині. Ч.2
* * *

Нараз з району прийшло розпорядження, що мають відбутися народні вибори. Через загальне голосування люди мають вибрати своїх представників, які поїдуть до Львова і там, разом з усіма такими самими представниками всієї Західньої України, вирішать нашу долю. Якщо ті представники народу приймуть рішення, що Західня Україна, яка належала до Польщі, не забажає прилучуватися до Радянського Союзу, тоді большевики підуть від нас. Польщі ж уже нема, а тоді буде тільки сама незалежна Західня Україна. Це дуже нашим людям подобалося і вони повірили в це, а тому з великим захопленням приготовлялися до виборів. Ніхто тоді ще не знав большевиків так, як треба і люди думали, що воно станеться так, як вони бажають. Найголовніше тепер — це вибрати відповідних своїх кандидатів, на яких усім треба подати свої голоси. Ми так голосували за Польщі, а тому думали, що й тепер можна так робити.

Життя ж під новою владою з кожним днем ставало нестерпним. У людей вичерпалися польські сірники, вичерпалася нафта, мило, сіль та інші речі першої потреби. Люди важко зідхали і стиха жаліли за минулою Польщею. До села тепер майже щодня приїздили з району різні представники, часто військові. В школі відбувалися безконечні нудні збори. Ті представники з району змальовували яскравими фарбами радісне і щасливе життя в Радянському Союзі, а жінки, заохочені вдома своїми чоловіками, не давали їм говорити і засипали питаннями, ніби горохом:

— Товаришу, а чому не привезете мила, сірників, нафти?

— Та абажді, бабка, всьо будєт. Тєпєр война, нєт время єтім заніматься, а у нас всьо єсть, сколько завгодно ... Абаждітє, всьо будєт!...

Люди мовчки розходилися з таких зборів і з нетерпінням чекали дня, коли то вже будуть вибори. Вірили, що того дня вирішиться їхня доля так, як вони собі того забажають. А представникам з району не вірили, бо переконалися, що вони всі однаково говорять неправду.

Перед самими виборами ще збільшився приїзд представників з району. Збирали людей на майдані біля школи і оповідали одне і те саме, яке то щасливе життя в Радянському Союзі і таке саме багате і щасливе життя чекає нас, якщо ми прилучимося до Радянського Союзу. А це все залежатиме від того, що скажуть наші представники на загальних зборах у Львові.

Вони оповідали наперед вивченими фразами, люди мовчки слухали, але ніхто в це не вірив. Ми бачили порожні стіни нашої кооперативи, наші люди недавно були за колишнім польсько-радянським кордоном, бачили тамтешнє життя, бачили звідти людей, а тому стояли біля школи мертвою стіною, важко сопли, чухаючи потилиці, але мовчали.

Я відмовлявся від якихось обов'язків у селі, але перед самими виборами мене таки зробили секретарем виборчої комісії. Ця праця була тільки на час виборів і на тому вона кінчалася. Разом з головою сільради ми зладили список виборців і район їх затвердив. Напередодні виборів відбулися в селі останні збори, на яких мав промовляти кандидат нашої округи, дійсно бідний і маломовний селянин. А все село кипіло, ніби вулик сердитих бджіл. Всі знали, що цей наш кандидат, якого ніхто не вибирав, комуніст, а тому ніхто за нього не думав голосувати. Про це я знав, а тому сподівався на зборах якоїсь бурі. Того самого сподівався Максим, голова сільради. Учора ввечері з сусіднього села приїздили до нас якісь люди, від нас також кудись їздили верхівці. Ми з Максимом знали і бачили, що щось організовується. Люди почали виставляти своїх кандидатів.

Увечері я сидів у хаті й читав якусь газету. За вікном хтось стукнув у шибу і махнув мені рукою. Я вийшов надвір. Там стояло кількох знайомих мені молодих хлопців. Я відчув якусь небезпеку і спитався їх:

— Що ви хочете, хлопці?

— Ми прийшли тебе щось просити, — відповів у темряві голос Купріяна.

— А що?

— Щоб ти погодився бути кандидатом від нашої округи і наші люди всі будуть на тебе голосувати.

— Ні, хлопці, на таке я не можу погодитися і прошу мого прізвища ніде навіть не згадувати.

Хлопці мовчали і мені їх було жаль. Але я пояснив їм моє положення і вони мене зрозуміли. Потім я їм пояснив, що марні всі їхні заходи, бо все буде так, як вирішить район, бо там наперед усе вже вирішено. Але хлопці мені не вірили. Вони все ще жили недавнім минулим, коли за Польщі ми мали повне право голосувати на кого ми хотіли і мали право виставляти своїх кандидатів.

Великий майдан перед школою був заповнений народом, що яблуку не було де впасти. Впереді перед школою самі жінки, з-заду — мужчини. А кожний господар удома належно підготовив свою дружину, що вона має казати, коли буде треба. Всі стоять, ніби на якомусь похороні. Засумовані, злі. А на сходах до школи стоїть голова сільради, — бідний Максим, який за час своєї служби зробився худий, а при тому завжди під чаркою. Біля нього стоїть тепер також виборча комісія, — всі з якимось хвилюванням і напруженням чекають приїзду з району нашого депутата.

Ось і показалася на дорозі підвода з кількома людьми і з двома озброєними червоноармійцями. Люди біля школи заметушилися і дали дорогу „начальству", яке вийшло на сходи, залишивши підводу на дорозі. Голова району був уже нам знайомий з попередніх зборів, а інших двох — якісь незнайомі. Він подивився навколо себе на море різнокольорових спідниць і хусток, на витерті і вилинялі піджаки мужчин і почав свою дуже невдалу промову, яку йому відразу перебив жіночий голос:

— Товаришу голова, а чи можемо ми вибрати свого кандидата?

— Поздно уже, поздно, тьотушка. Завтра уже вибори, — відповів голова і шукав очима жінки, яка обізвалася.

— То ми на вашого кандидата голосувати не будемо, — крикнув знову жіночий голос. — За комуністів і безбожників ми не голосуємо!...

— А на каво ви хотітє голосувать? — питався почервонілий від злости голова, тримаючи руку в кишені.

— А це не твоє діло, — кричала в юрбі жінка, відразу перейшовши на „ти". — Якщо треба, то ми знайдемо свого чоловіка, а на твого якогось пройдисвіта ми голосувати не будемо.

— Не будемо! Не будемо!... Геть від нас, голодранці! Безбожники! — кричали жінки одна перед другою.

І велика юрба чоловіків і жінок захвилювалася, ніби буря. Люди трясли кулаками, кричали гучними голосами і напирали з подвір'я на сходи, що вели до школи. Голова району зо своїм кандидатом метнулися до школи, ніби щури перед небезпекою. На сходах лишилася тільки виборча комісія і два червоноармійці, які здивовано дивилися на юрбу. Такого вони ще напевно ніколи не бачили. До мене нахилився Максим.

— Що буде? — питався.

— Не знаю, — знизав я плечима.

— Скажи їм ти, щоб перестали галасувати, бо пропаде село, — знову казав тихо голова сільради.

Я став на якесь підвищення і закричав на ввесь голос:

— Люди! Слухайте, люди! ... Перестаньте бешкетувати. Вас ніхто не змушує голосувати, на кого ви не бажаєте, але не створюйте такого замішання. Заспокойтеся, прошу вас!

Але їх годі було втихомирити. Вони, ніби вода, що прорвала греблю і тепер немає такої сили, щоб її стримати. Люди, а зокрема жінки, рвалися до сходів і тепер вже кричали до мене:

— Ти нам не говори, ми самі знаємо. Ти не повинен тримати з ними руки, бо то безбожники, а ти ж знаєш Євангелію, де сказано, що в останні дні прийдуть такі безбожники, що будуть валити церкви, людям будуть прибивати печатки. Оце вони і є. То антихрист ... А ти віруючий і тобі не личить за ними тягнути.

Обізвався Максим, знову говорив я і юрба поволі заспокоювалася. Люди стояли перед сходами спільною стіною і з їхніх очей скакали іскри. Вони готові були кинутися на кожного свого противника і рвати його на дрібні куски. Із школи вийшов голова району зо своїм кандидатом, який також був блідий і переляканий. Почав поволі знову говорити, але Ксенька Гончаручка сміливо вийшла наперед, стала однією ногою на сходи і голосно перебила йому:

— Ми не будемо за вас голосувати, бо ми вас не хочемо. І не хочемо тієї дурної вашої комуни. Ми були за границею і бачили ваші колгоспи, а тому нас тепер не обдурите. Ви повалили в себе церкви, вивезли на Сибір усіх попів... Ми вас уже знаємо. І не хочемо вас, бо нам без вас було краще.

— А ково ж ви хатітє — сердитим голосом питався голова району, — хатітє Польщі. Мосціцкого, Бека, Ридза Сміґлого? ... Что? ...

— Ми не хочемо ані Польщі, ані вас. Ми хочемо своєї України, — відрубала Ксенька.

— Так! Так!... Ми хочемо України! Хочемо своєї землі, а ви геть забирайтеся від нас! — кричали різні голоси, жіночі і чоловічі.

І юрба знову заметушилася, ніби оси, але тепер із ще більшою силою. Мужчини, перемішані з жінками, пхалися до сходів. Голова району схопився за револьвера і знову метнувся до школи. За ним пішли двох червоноармійців. На сходах лишився тільки я з Максимом, а біля нас лишився також кандидат в короткій шкіряній куртці. Він підніс догори руку і так стояв, ніби дириґент, що має зараз керувати отим великим хором на подвір'ї. І юрба нараз принишкла, побачивши піднесену руку. Люди вп'ялили очі в незнайому людину, а той казав:

— Люди добрі, я такий самий селянин, як і ви всі. Я панський батрак, а мої батьки також були батраками. Три роки я сидів у в'язниці за народню справу, а тепер прийшла наша рідна влада і пани повтікали. Залишилася їхня земля і тепер це буде наша земля. Тепер прийшла воля і ми будемо господарями нашої долі. Ніхто над нами не буде знущатися і ми... — і він не докінчив.

В юрбу знову ніби хтось кинув іскру, яка ту юрбу враз запалила. Люди кинулися до сходів, але спинилися, побачивши, що із школи вийшли червоноармійці з наставленими рушницями. Стояли перед сходами і кричали різними голосами:

— Геть з нашого села ти, дармоїде!... Наївся вже панського хліба і сала, вдягнувся в панську куртку, приїхав панськими кіньми і будеш нам забивати баки. А сидів ти не за народню справу, а мабуть за те, що щось украв. Ми знаємо, знаємо таких. Тепер злигався з безбожниками, але не діждеш, щоб ми голосували за тобою ...

Юрби не можна було заспокоїти і кандидат пішов до школи, голосно стукнувши дверима.

Поки я заспокоював людей, Максим вивів усе це начальство задніми дверима крізь сад і на дорогу, де стояла їхня підвода, справді гарні коні якогось пана і зовсім ще нова бричка з блискучими колісьми. Всі вони попадали на бричку і погонич шарпнув віжки. І за ними тільки здійнялася сива курява, яку вітер здмухував набік. Юрба людей, ніби отара сполоханих овець, кинулася на дорогу з голосним криком:

— Бити безбожників!... Навпростець через городи і перейняти їх біля криниці. Хлопці, вперед! Швидко догнати, а то втечуть!...

Бігли жінки, чоловіки і всі, хто був на подвір'ї біля школи. Але погонич з сусіднього села знав дорогу і не поїхав біля криниці, а поза міст і полями до сусіднього села, а там до району. А люди злі і не-вдоволені розходилися до своїх дворів. Дискутували щось одні з одними, махали руками і проклинали нову владу.

А другого дня була неділя. Була чудова осіння погода і були перші, як нам казали в районі, „демократичні" вибори за радянської влади. У великій сільській школі повно людей, що ніде протиснутися не можна. Але вже ніхто не галасує, ніхто не кричить. На подвір'ї школи грає музика, яку хтось привіз із сусіднього села і сказав, щоб вона тут грала. Отже, голосування з музикою, а такого в нас ще ніколи не було. Але тієї музики ніхто не слухає, молодь товпиться в школі, а на подвір'ї майже нікого немає. Удосвіта до села знову приїхало двох червоноармійців і тепер вони обидва в школі. В одній кімнаті виборці одержують бюлетені, проходять через сіни до іншої кімнати, в якій є кілька „кают", завішаних ряднами і порожніми мішками. Звідти проходять до третьої кімнати, в якій стоїть урна. Біля урни сиджу я, як секретар виборчої комісії, а в куті дрімає, зігнувшись на рушницю, молодий червоноармієць на прізвище Салата. Ми вже з ним познайомилися і він нишком просив мене, щоб якось сказати людям, щоб вони не бунтувалися, бо буде біда. І то велика біда.

Потім червоноармійця заманила надвір музика, а я лишився в кімнаті сам. Люди входять одні за одними, несуть білі папірці й кидають їх до урни, навіть не оглядаючись. Входить стара жінка і дивиться на мене.

— Скажи мені, сину, де то треба олівцем закреслювати, бо мені Сидір казав удома, щоб я того безбожника закреслила, а я не знаю як, — і просить очима, щоб я їй поміг.

Я взяв від бабусі папірця, кинув до урни і сказав:

— Тут уже, бабцю, нічого не можна закреслювати, бо я не маю на це права.

Старенька жінка ображується.

— А там у сінях, — каже вона, — наші хлопці закреслюють, хто не знає де, але я пройшла і вони не помітили мене. То ж ти міг закреслити, тут ніхто не бачить. Я не хочу голосувати на тих безбожників ...

До кімнати входили інші люди і стара жінка вийшла надвір, увесь час щось невдоволено шепочучи сама собі. Я довго сидів у кімнаті сам біля своєї урни, а червоноармієць надворі фліртував собі з дівчатами, які навмисне забавляли його. Потім він ще прийшов до мене і голосування продовжувалося.

Увечері ми перерахували голоси і жахнулися. На кілька тисяч виборців з нашого великого села ми знайшли тільки 38 важливих голосів, до яких ми зарахували навіть ті бюлетені, де прізвище кандидата було закреслене, але не зовсім, бо якась стара жінка чи чоловік закреслили невиразно. Задля спокою і всякого підозріння всі члени виборчої комісії, голова сільради, кооператор та інші, що чимось працювали в селі, кидали чисті бюлетені і всіх таких чистих ми насилу нарахували 38. На покреслених бюлетенях було написане таке страшне, що важко було його читати. І коли б Сталінові та Молотову сталася хоча тисячна доля того прокльону, що писалося на бюлетенях, то вони того самого дня повмирали б. Але вони не померли, а ми з Максимом уранці везли голоси, разом з порожньою урною, до району. Ми дорогою дуже журилися, що то нам в районі скажуть на такі „успішні" вибори в нашому селі. Максим був напідпитку і на все байдуже махав рукою. Він узагалі до всього зробився байдужим, холодним, проклинав усе на світі.

Але нам не треба було нічого лякатися, бо в районі нам сказали, що всі інші села привезли таке саме. Але все це не мало жодного значення. Того самого тижня районова газета на першій сторінці написала, що всі наші села, під звуки музики, з великим ентузіязмом віддали свої голоси за кандидатів, вибраних самим народом... Наші люди побачили цей великий обман, ще більше зажурилися, але жодної ради на це не було.

Повертаючись з району, я молився в душі і дякував Богові за те, що на тому оце і закінчилася моя праця секретаря виборчої комісії. Дякував ще більше" Богові, коли другого дня довідався, що всі депутати по інших селах, яких вибрали люди, щоб на них голосувати і вони на це погодилися, всі вони напередодні виборів уночі були забрані поліцією і ніколи потім додому не вернулися. Згодом були забрані також їхні родини і також десь пропали, ніби камінь у воду. Я покищо був урятований, сидів у своєму селі, дивився на все те, що робилося і чекав, сам не знаючи чого. А життя під новою владою з кожним днем ставало тяжче. Тягнулися довгі осінні вечори, інколи погідні, інколи з дощами і вітрами. Коли тільки сонце ховалося за обрій заходу, село окутувалося темрявою, бо не було чим світити. Жид, що мав у селі свою крамницю, вибрався до міста, а колишня кооператива була порожня і стояла закрита. Тому люди світили каганцями, сухими трісками, які горіли блідим червоним світлом і мало давали диму.

А з району майже щодня приходили нові накази і розпорядження. Кілька разів наново списували всіх людей, а також списували, хто скільки мав коней, корів, овець, свиней, гусей, курей, а навіть кріликів. І люди ще раз побачили і переконалися, що колишній Польщі ще далеко до теперішньої радянської влади. Колись ані Мосціцкий, ані Ридз-Сміґлий не знали, скільки в нас худоби, а тепер Сталін про все це буде знати.

Максим кілька разів просив мене прийти до сільради і помогти йому складати різні списки. Мені жаль було бідного худого Максима, що всім тим був докраю втомлений і я ходив. Молоді хлопці, т. зв. виконавці, бігали від двору до двору, списували все, а потім приносили нам до сільради. Треба було також подати до району, скільки в селі возів, плугів, борін, скільки зерна.

Одного разу прийшов з району наказ, щоб ми віддали нашого молитовного дома на другу клясу сільської школи. І щоб члени нашої євангельської громади розписалися, що вони добровільно віддають свого дома на школу. Ми не хотіли розписуватися, але не боронили дому, якщо влада забажає взяти його на школу. І на тому й закінчилося. Молитовного дома нашого тоді не забрали.

В селі організовувалася кооператива. Мене вибрали рахівником тієї кооперативи і голова сільради просив мене не відмовлятися від тієї праці, бо його вже в районі питалися, чому це я не приймаю уділу в жодній громадській праці, якщо я з соціяльного походження, правдивий бідняк. Я довго змагався з собою і було мені дуже важко прийняти якесь рішення і бути рахівником кооперативи.

Але мене виручив добрий молодий Гершко, жид з нашого села, який тепер жив у недалекому містечку. Одного вечора, він прийшов до мене, викликав мене надвір і ми сіли на порозі в стодолі. Надворі було тепло і сухо. На небі миготіли зорі. Гершко взяв мене за руку і сказав:

— Знаєш, Михайле, тут навколо будинки, а ми краще ходім у сад. Я маю до тебе дуже важливу справу, — і ми пішли втоптаною стежкою до саду. Стали там під старою грушею і Гершко спитався:

— Чи ти знаєш добре Варшаву?

— Знаю, — відповів я, — бо ж служив там у війську, а перед самою війною кілька років також жив там. Або що? — цікавився я.

— Я хочу тобі запропонувати і просити тебе, щоб ти поїхав до Варшави, — сказав Гершко і я чув, як він втягнув у груди холодне вечірнє повітря.

— А як же туди можна поїхати? — питався я, — то ж там німці тепер.

— Можна, — сказав Гершко, — і я тебе навчу. Але ти мені маєш зробити одну невелику прислугу.

— Яку? — дивився я на нього в темряві.

— Я тобі напишу листа, з яким ти поїдеш, а в Варшаві зайдеш до знайомих моїх людей і даси їм того листа. Вони живуть на вулиці Мьодовій. Ти знаєш, де це?

— Знаю, бо ходив нею безліч разів, — відповів я. — Отже, даси їм того листа, а вони віддадуть тобі

мою біжутерію, яку ти мені привезеш назад. Я тобі за це заплачу.

Якусь хвилину ми стояли мовчки. В саду було тихо і темно, бо місяць саме сховався за хмару. Ми стояли в тій темряві й не бачили один одного, але ми чули себе і обидва важко дихали. Я подумав за Варшаву і перед моїми очима стали ті щасливі юнацькі літа, які я там прожив. Згадав великі наші зібрання молоді, які ми мали на вулицях Пулавській і Торговій. Щось кольнуло мене в серце і я тихо спитався Гершка:

— Добре, але ти мені скажи, як до Варшави можна добратися?

— Дуже просто, — казав він, — потяги вже якось там ходять і ти їдь через Рівне, через Лунінець до Білостоку. А з Білостоку потяг іде до станції Малкіня, що на самому теперішньому кордоні. Тими, покищо відчиненими ворітьми тисячі людей втікає в обидва боки і ти в Білостоці знайдеш таких, що йтимуть туди. А тому тримайся їх. А гроші на дорогу я тобі дам.

І на тому ми з Гершком розійшлися. Він пішов у темряву ночі поза сад, а я ще довго стояв під грушею і роздумував про Варшаву. А потім пішов до хати, але тієї ночі спати не міг. У моїй уяві стояла Варшава, знайомі друзі, яких я там покинув перед війною і мені дуже хотілося їх побачити. Але заїхати туди не так легко. Час воєнний, дорога далека і мені незнана, бо тудою я ніколи не їхав. Але я вирішив попробувати.

Одного післяполудня я присів до дядьків, які везли до міста дрова і ще того самого дня ввечері був у Крем'янці. Людей у місті було мало, Крем'янець, який ще недавно був чистий, гомінкий, тепер виглядав, ніби після пожарища. Всі крамниці були закриті, над деякими будинками повівали червоні прапори. А я йшов пішки вулицею, що звалася Широкою аж до залізнодорожньої станції. На мене і на все місто з Ліцею Чацького дивився величезний портрет Сталіна, якому дуже пасувало там висіти і оглядати повний хаос і безладдя, яке він оце приніс на наші міста.

На знайомій мені маленькій станції було людно. Біля каси стояла довга черга людей за квитками. Біля них вештався поліцай. Я також став у черзі за якимись плечима і поволі посувався до вікна. І купив квитка до самого Білостоку. І зауважив, що передо мною двох молодих хлопців також купили квитки до Білостоку. Тому я потайки слідив за ними і тримався їх, але так, щоб вони того не помічали.

Потяг наш посувався дуже поволі. З обох боків залізнодорожної лінії лежали опустілі поля, на яких ще не було снігу. По полях ходили коні, корови. Багато разів я їхав тією дорогою, але тоді я їхав із спокійним серцем, їхав до якоїсь мети, а тепер їхав у незнане і сам не знав пощо. В вагонах було мало людей, але в Дубні сіло більше, а в Рівному ще більше. А коли ми приїхали до Лунінця, то до потягу напхалося стільки людей, що не було де сісти, не було де стати. І всі ті люди чомусь їхали до Білостоку. Як я потім дорогою збагнув, то їхали вони переважно з тією метою, що й я. Зокрема було багато молодих хлопців і дівчат з Галичини.

Ось і Білосток, місто велике і зовсім мені незнайоме, в якому я ще ніколи не був. Воно все було покрите першим снігом, а по снігу, просто вулицями міста валялася розкидана солома, жовтіли великі плями бензини і всюди були видні сліди вантажних авт. Крамниці всюди були зачинені, деякі позабивані дошками. Всюди те саме, що можна було бачити в Кре-м'янці, Дубні та по інших містах Волині, бо ж влада всюди тут тепер однакова.

Я взяв свого наплечника і пішов шукати в місті російської баптистської громади, адресу якої я знав із євангельських журналів. Знав також, що в ній працює пастором Г. Болтнєв. Дорогою я зустрів якогось мужчину і спитався його про вулицю, яка була мені потрібна. Він відразу догадався, що я не тутешній і спитався мене, чи я часом не хочу переходити „туди". Ми розговорилися і познайомилися. Він мені радив нікого в місті не шукати і не вештатися отак вулицями, але вертатися на станцію і ставати в чергу за квитком до Малкіні. А там він мене візьме з собою „туди", якщо я дам йому 50 польських золотих. Він мені сказав, що кожного тижня він переходить кордон і помагає багатьом людям, якщо вони мають потребу переходити звідти сюди, чи звідси туди.

Незабаром я знову був на тій самій станції, на яку сьогодні приїхав з Волині. Там було дуже багато народу. На цементовій холодній долівці лежали матері з малими дітьми, хворі і немічні старці. Найбільше було жидів, які тієї ночі втекли з Варшави, а з того боку було багато поляків, які шукали дорогу на Варшаву. Біля вікна, де продавалися квитки, простягнулася довга черга людей. Я також став за плечима якоїсь жінки. Простояв цілий день, не ївши нічого, але квитка не купив. Там за вікном їх або не продавали, а може їх уже не було, бо хоча вікно було відчинене, але черга стояла на місці і не посувалася. Стояла терпеливо, без найменшого нарікання чи скарги, ніби так і треба. Я знову стояв усю ніч, стояв ще один день і щойно під вечір якось дотиснувся до вікна і купив квитка. На ньому було написано — Малкіня і серце моє задрижало. Я сховав його до глибокої кишені, ніби якийсь найбільший скарб і вийшов на перон, куди випускали людей тільки з квитками. Біля вагонів ходив той самий чоловік, якого я зустрів на вулиці Білостоку і який мене сюди скерував. Він зажадав від мене 50 польських золотих і я йому дав. І після того в мене зовсім мало лишилося грошей, а впереді ж стояла далека ще дорога.

Довгі засніжені вагони покищо стояли непорушно і до них можна було сідати. Я втиснувся зо своїм наплечником між людей, втиснувся в кут і тихо сидів. Я не був певний, куди цей потяг їде, але чоловік, якому я дав гроші, казав мені до нього всідати. За вікнами вагонів ходили озброєні совєтські вояки, але вони нікому нічого не казали. А людей набивалося до вагонів більше і більше. їх ніхто не рахував, ніхто не цікавився тим, чи там буде для всіх місце. Всі ті люди розмовляють тільки по-польськи і здається, що оті вояки в сірих шинелях за вікном ніяк не пасують до тієї мови. Вони щось перекликаються російською мовою і курять довгі сигарки.

Нарешті потяг шарпнувся один раз, другий, третій. Шарпнувся ще раз і поволі пішов між будинками туди, де видніли дерева і починалося поле. І людей в вагоні хоча було дуже багато, але тепер вони потасувалися і зробилося легше. А на душі також стало легше. Ми їдемо до Варшави... Потяг посувається поволі, але мої думки летять швидко. Яка та Варшава, як там мої друзі, яких я лишив перед самою війною і про яких досі нічого не знаю? Надворі починає темніти, а потяг наш гуркотить, ніби він перескакує через межі, гойдаючись на всі боки. Я бачу навколо себе обличчя тих молодих хлопців і дівчат, що їхали зо мною з Дубна, але я не шукаю знайомства, хочу бути сам, щоб ніхто не знав, куди я їду і хто я такий.

Коли ми були вже недалеко Малкіні, потяг нараз став серед поля. Була ніч. За вікном почулися грізні голоси:

— Вихаді!... Все вихаді!...

Усі пасажири висипалися на поле, ніби з мішка. Збилися переляканою отарою біля вагонів і так стояли. А вагони стукнулися до себе і поволі пішли назад, звідкіля ми приїхали. Нас окружили червоноар-мійці і сказали, щоб ми собі розходилися, бо потяг наш далі не піде. І ми справді почали розходитися.. Групами по два, по три і по більше. Одні пішли направо, інші наліво, інші стояли на місці, а червоноармійці стояли і щось говорили між собою. Чоловік, якому я заплатив в Білостоці 50 золотих, шарпнув мене за рукав, ми поступилися в темряві за кущ, потім за другий і почали бігти полем. За нами бігли інші і я думав, що це все були ті, що тому чоловікові заплатили за той біг.

За кільканадцять хвилин ми були в якомусь рідкому лісі, де більше було кущів, ніж дерев. Сніг чіплявся наших ніг і ми вже йшли поволі. Знайомий чоловік з Білостоку знав дорогу і ми йшли за ним. Було нас понад 20 осіб, самі молоді хлопці й дівчата.

Пізно вночі ми прийшли до якоїсь маленької хатини, що стояла край лісу, ніби забута сирота. Там уже всі спали, але за хвилину в вікнах заблищало світло і ми всі юрбою ввійшли до хати. Чоловік з Білостоку щось поговорив з господарем хати і сказав нам, що вдосвіта господар переведе нас усіх через кордон, який звідси вже недалеко, десь отут зараз за лісом. Сказав це і кудись пішов. А ми самі залишилися, ніби вівці без пастуха.

Але добрий господар приніс до хати кілька в'язок соломи, розкидав це по долівці і ми, де хто стояв, там полягали на соломі. Я поклав під голову свого наплечника, прикрився теплим плащем, мені зробилося тепло і я швидко заснув. Що було по тому в хаті, що було надворі, я нічого не чув.

Над ранком господар нас розбудив і я побачив, що мого наплечника нема. Я метнувся сюди-туди, але його ніде не було. Вночі хтось його украв і я тепер лишився без нічого. Мав тільки те, що було на мені. А в наплечникові були деякі мої дорожні прибори, кілька сорочок, светер, кілька книжок, а найголовніше, що там була моя дорога Євангелія. Я приходив із скаргою до господаря, але він невинно знизував плечима і казав, що нічого не знає. Люди вставали вночі, одні виходили, одні приходили і він нічого не бачив.

Ми знову ввійшли до рідкого лісу, але мені на душі було дуже важко. Дерева жалісно шумлять над нашими головами, на небі сяють зорі, а мої думки розбиваються на дрібні шматки й одні летять до Варшави, одні вертаються додому на рідну Волинь ... Ми йшли тихою ходою поміж ялинками. Ставали, слухали і знову йшли далі. Господар, в якого ми відпочивали, йшов спереду, а ми — за ним. Він здаля показував нам, коли треба ставати і слухати, а коли треба йти. А одного разу він навіть ліг на землю і нам сказав це зробити. Ми почули далеко за нами ніби чиїсь кроки, які незабаром стихли за кущами. А ліс шумить, ховає нас у своїх обіймах і ми минаємо кущі, минаємо якісь горбки і всюди тут багато снігу, який щойно недавно випав.

Але ось ще хвилина і господар, теперішній наш провідник, каже нам стояти за кущами, а він сам десь швидко побіг уперед. За хвилину він знову був біля нас і тихо казав:

— Ось тут кордон... Уважайте, біжіть швидко, а за тамтими он деревами вже інше государство ... І бувайте здорові! — і він пішов поволі назад.

А ми почали бігти вперед. Ми бігли, але напевно не дихали, бо серця наші тоді напевно позавмирали були. І це можуть зрозуміти тільки ті, що колись у своєму житті нелегально переходили якийсь кордон, на якому їм загрожувала якась велика небезпека.

За кілька хвилин ми були за тими деревами, про які нам казав наш провідник. Він наперед нас поінформував, що німці зо свого боку майже не пильнують кордону, а тому ми можемо бути там спокійні. Але ми певними не були. Кожний нічний шорох, кожен кущ видавався нам нашим ворогом і ми лякалися всього, навіть самі себе. Ми не знали, куди йти, але побачили шини залізниці, а тому пішли по них з думкою, що вони нас кудись заведуть. Свідомість, що я вже за кордоном, сповнювала моє серце вдоволенням, а при тому на душі лежала якась туга. Як далеко я зайшов! А що буде далі? — питання за питанням поставали в моєму серці і на них не було відповіді.

Залізниця тягнулася полем і ми йшли по ній. Я навмисне залишився далеко позаді, щоб бути самому, йшов і гаряче молився. Просив Бога помогти мені такому одинокому і бідному. Жаль мені було наплечника, але я ішов з вірою, що коли Бог поможе мені щасливо добратися до Варшави, то там я не пропаду. Там у мене чимало моїх дорогих друзів. Холодний вітер дмухав нам в обличчя і мені чомусь здавалося, що він прилітає з Волині, з моєї рідної землі.

Далеко на сході запалилося небо, а потім там зійшло сонце. Холодне зимове сонце, яке не давало тепла. Від нього тільки більше блищав сніг і морщилися наші обличчя. Ми прийшли на станцію Малкіня. Вона маленька причаїлася між деревами і ніби навмисне чекала на нас. Ми зайщли до брудної почекальні. Там палилася залізна піч і можна було обігрітися. В почекальні було кількоро людей, які також грілися біля печі. Вони дивилися на нас, а ми на них, розмовляли тільки польською мовою. По пероні ходили німецькі солдати, але вони нічого нам не казали. Від першого вересня той кордон не вгавав, люди переходили одні сюди, інші туди і солдати до того вже призвичаїлися. А мені направду було цікаво побачити те німецьке військо, про яке ми так багато чули. І цікаво було мати якесь дивне почуття, що оце я позавчора був по одній стороні тієї землі, а тепер по другій. Ми грілися біля печі, а до станції приходили все нові і нові люди. Це всі ті, з якими ми учора були в Білостоці. Ми переходили кордон в одному місці, а вони в якомусь іншому. А тепер ми всі знову разом.

За кілька годин на станцію підкотилися порожні пасажирські вагони, на яких було написано — Варшава. Багато разів перед війною я їхав до Варшави, але тоді було якесь інше почуття і враження. А тепер вражень жодних не було, але була якась непевність, якесь хвилювання. Я був сам, ніби сирота, їхав у якесь невідоме провалля і сам не знав, куди я їду і пощо. В кишені не мав жодних грошей, навіть не мав ні однієї сорочки на зміну. Але їхав. Дивився за вікно вагону на засніжені поля, але там нічого цікавого не було. Рідкі соснові ліси, горбки, покриті кущами, а потім знову безконечна рівнина.

Другого дня вранці я вже був у Варшаві на схід-ньому двірці, з якого перед війною потяги завжди відходили на Берестя і на Волинь. Варшава зустріла мене новим снігом і дуже холодним вітром, а я ЇЇ зовсім не пізнав. Перед війною це ж було одне з найкращих європейських міст, а тепер Варшава лежала в руїнах. На вулицях було повно снігу і його ніхто не замітав. Снувалися трамваї, але в мене не було грошей, щоб поїхати трамваєм, а тому я пішов знайомими вулицями шукати когось із знайомих. Насамперед пішов таки на Прагу, де жили мої друзі, але дім той був тепер розбитий і я там нікого не знайшов. Тоді я пішов до православного собору біля Віденського двірця. Якийсь чоловік замітав сходи і я з ним познайомився. Він дозволив мені посидіти в його комірчині, погрітися, а потім я собі можу іти, куди бажаю і шукати своїх знайомих. Я так і зробив. Під вечір я набрався відваги і пішов туди, де колись жили мої друзі, з якими я ходив разом на євангельські богослуження. Вони мене прийняли з любов'ю, накормили мене і сказали, що в Варшаві дуже багато є втікачів з Волині, з Галичини і з Білорусі. І тих утікачів щодня прибувало більше і більше, бо кордон ще не був устабілізований і люди, а зокрема молодь, утікали від лютих „визволителів". Одні від большевиків, інші від німців.

Я опинився на чужині без грошей, бо Гершко мені дав тільки на дорогу. Не мав навіть у що переодягнутися, але віруючі у Варшаві мені помогли. Хтось дав сорочку, хтось штани, інший хтось піджака, також одна родина прийняла мене до своєї хати.

Тепер мені треба було знайти Гершкових знайомих на вулиці Мйодовій і занести їм листа, якого я ввесь час пильно беріг. Я пішов через Вислу на Замковий пляц, а звідти — на Мйодову. Більшість тих знайомих мені вулиць тепер були розбиті, по них навіть не ходили трамваї, були тільки протоптані вулички для пішоходів.

Я знайшов потрібне мені число і постукав у двері, які одинокі були цілі з усіх тут будинків. Постукав один раз, другий, але мені ніхто не відповідав. Щойно по якомусь часі я почув за дверима якийсь шорох, чиїсь голоси, а потім двері трохи відчинилися і в них показалася перелякана розкуйовджена чоловіча голова.

— Цо пану тшеба? — спиталася та голова.

— Я маю для вас листа, — сказав я і подав листа через двері. І чекав, поки мені відчинять. Але дверей ніхто не відчиняв. Там за ними тільки чулися чиїсь голоси, ніби якісь суперечки. Але за хвилину ті двері таки відчинилися, я переступив поріг і почув, що мене обійняли чиїсь руки і якийсь незнайомий голос крізь сльози казав:

— То пан стамтонд, з іннеґо свята. Од Ґершка ... Проше, проше сядаць ...

Я сів на якусь м'яку канапу і мене оточили незнайомі люди. Вони засипали мене питаннями, як там за-кордоном, чи зможуть вони перейти кордон на випадок потреби тощо. Всі вони були перестрашені, невиспані, вичерпані з сили, чоловіки неголені. їхні слова перемішувалися з жіночим плачем і мені було дуже жаль тих бідних людей. Видно було по всьому, що це була колись багата родина, бо в хаті повно було дорогих меблів, гарних крісел, але все це тепер було розкидане, нічого не стояло на своєму місці, навіть фіранка над вікном була розірвана надвоє і її ніхто не поправляв. Були це жиди і вони відчували свою долю.

Ми довго розмовляли, вони дали мені дещо з одежі, яка мені дуже пригодилася. Потім дали мені торбинку з Гершковою біжутерією. Були там якісь золоті монети, блискучі перстені, жіночі кульчики до вух, годинники. Я забрав це все, розпрощався з тими людьми і вийшов на вулицю, притискаючи під полою плаща торбинку із золотом. Вона муляла мені бока, муляла також моє серце. Я не мав біля себе жодного документу, потрібного в Варшаві, тільки якусь довоєнну посвідку. А це на ті часи було дуже небезпечно. Коли б мене так затримала на вулиці німецька міліція і виявила в мене золото, була б дуже погана справа. Але мене ніхто не затримував і я щасливо прийшов на своє помешкання.

Другого дня я пішов подивитися на Варшаву. Ходив самотній засніженими вулицями і згадував тут своє минуле молоде життя. Людей на вулицях було мало, а ті, що були, вони йшли з низько опущеними головами і були засумовані і сердиті. На кожному перехресті стояли німецькі вояки в блискучих шоломах, які мені чомусь нагадували на картинах римських легіонерів. Стояли, стежили за перехожими і пильнували своєї окупації.

Я пішов на вулицю Широку подивитися на будинок під числом 26, де перед війною приміщувалася наша Біблійна Школа. Будинок цей не був ушкоджений бомбами, які тут усюди падали і він стояв самотній, як і я за залізною огорожею. Видно, що в ньому ніхто не жив, бо до дверей навіть не було слідів. Я постояв перед замкненою брамою, дивився на порожню поштову скриньку біля дверей і згадував ті недавні минулі роки, коли ми, студенти тієї Біблійної Школи, жадібно бігли до тієї скриньки за своїми листами. Довго я там стояв під тією брамою і чув, як мені на голову падав свіжий лапатий сніг. А спогади, пов'язані з цим місцем, пливуть і пливуть...

У Варшаві на той час було багато молодих хлопців з Білорусі, які щотижня переходили в Малкіні через кордон і торгували різними речами. Звідти переносили щось сюди, а з Варшави везли щось до Біло-стоку. Я написав додому короткого листа і передав такими хлопцями з проханням, щоб вони того листа кинули до поштової скриньки в Білостоці. В листі я писав, що я щасливо заїхав до Варшави, що я маю тут добрий притулок і щоб мною не журилися.

Тепер мені треба було прийняти якесь рішення, що я маю робити далі. Мені не хотілося вертатися додому, але Гершкова торбинка з золотом не давала мені спокою. Він цей сві

Категория: Мих. Подворняк | 15.11.2007
Просмотров: 1513 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz