Пятница, 24.11.2017, 00:04
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Ваше отношение к межконфессиональному диалогу и сотрудничеству?
Всего ответов: 866
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Мих. Подворняк

Вітер з Волині. Ч.3
* * *

А я з новими моїми супутниками йду додому. В мене в душі все перевертається догори дном, але я йду. Думки різні приходять, ніби осінні хмари, але я їх відганяю і потішаю себе, що все зо мною буде гаразд. Нас чотирьох, три молоді хлопці, одна дівчина. Ми маємо наші наплечники, мої співподорожні мають у тих наплечниках якісь речі, що вони ними торгують, а я маю кілька сорочок, кілька книжок і Гершкове золото, за яке я найбільше боюся, щоб мене десь не зревідувала міліція.

Два дні ми йшли селами і хуторами, розмовляли, тихо співали, деклямували якісь вірші і нам було весело. Що молодим? їм завжди море по коліна. Дні були погідні, не було морозу, сніг був мокрий. Увесь день ми йшли, а на ніч десь затримувалися в селі й ночували в добрих людей. Пригадую, господар вносив до хати соломи, розстеляв її на долівці, застеляв рядном і ми так рядком на тій соломі спали, скинувши тільки чоботи. Я завжди під голову клав мого наплечника з Гершковими скарбами. Уранці нам давали люди їсти і ми йшли далі.

Два дні ми йшли селами і полями Грубешівщини, а на третій день прибули до містечка Белза біля Со-каля. Сонце заходило за далекий сивий обрій і багрове небо сяяло в його проміннях. Я вперше був у цьому місті, але мої знайомі мали тут своїх приятелів і ми в них затрималися, чекаючи ночі. Залишили там свої речі, а самі вийшли до міста. Тут уже видно було, що на світі ведеться десь війна, бо на вулицях того містечка було німецьке військо, ходила німецька міліція в блискучих шоломах. Ми пройшли кілька вулиць і опинилися над якоюсь неглибокою кручею, на краю міста. Перед нами лежала рівнина покритих снігом сіножатів. Далеко чорнів самотній млин, а за млином тягнувся довгою стіною ліс. Але той ліс був уже за кордоном, який ми мали тієї ночі переходити. В моїй душі збиралася буря, на мене находив якийсь страх і різні думи розбивали мою голову. Що буде, коли мене зловлять на кордоні, знайдуть золото? Але туга за домом мене тягнула вперед, мені нікуди було вже вертатися і я прийняв рішення таки йти далі аж до своєї мети — додому.

Ми довго стояли над тією кручею і мої знайомі показували мені, кудою ми маємо йти. Там на сіножатях пропливає річка, але вона тепер засипана снігом. За річкою пробігти трохи і буде вже ліс, а за лісом відразу починається відома мені Колонія Баптистів.

Коли надворі зовсім стемніло, ми знову були на тому самому місці, але були вже з нашими наплечни-ками. Спустилися з горбка і тихою ходою пішли снігом в напрямку млина. Знайомі в Белзі нам сказали, що німці майже кордону не пильнують, треба бояти-тися тільки большевиків. І ми поволі йшли. Навколо нас була мертва тиша, а серце моє стукотіло, ніби годинник. За нами залишилися бліді вогні Белза, які мені чомусь дуже запам'яталися, коли я з тривогою на них озирався. А впереді нас лежала біла просторінь і якась невідома доля. І в руки тієї долі ми йшли. Крок за кроком, але все вперед і вперед.

Нараз нам почулися чи привиділися чиїсь голоси і ми всі четверо попадали на сніг. Але це справді нам тільки так показалося, бо навколо була тиша. Мої друзі дали мені біле простирало, щоб я огорнув свого чорного плаща, а самі також накрилися чимось білим, покачалися по снігу і ми так посувалися вперед, увесь час наслуховуючи. Ось недалеко, кажуть вони, має бути річка, яка тепер замерзла і засипана снігом, але на якій легко можна попасти під лід, бо ріка ще не встигла добре замерзнути. А кордон на ріці, яку нам конче треба якось переплигнути чи пересунутися. Серце моє стукає сильніш, на чоло виступає той непотрібний якийсь піт... Ми знову попадали на сніг, бо треба послухати, треба роздивитися. Потім зриваємося на ноги, біжимо, падаємо і знову біжимо. Напроти нас чорніє якийсь кущ і ми присідаємо біля нього. Це річка. Кордон. Стримуючи віддих, ми хвилинку затримуємося біля куща, а потім перестрибуємо по слизькому льоду і щосили, копаючись у снігові, біжимо до недалекого лісу. Ми перейшли кордон, ми по другому боці, в іншій державі. А сосновий ліс простягає до нас свої обійми, якось жалісно шумить і кличе нас до себе.

Під самим лісом ми сідаємо на своїх наплечниках і трохи відпочиваємо, важко дишучи. За нами блимають вогні Белза. Я дивився на ті вогні і мені було їх чомусь дуже жаль, що я їх залишив. Утомлене серце передчувало, що я зробив велику помилку, що потім багато разів я буду жаліти за тими вогнями.

Тієї самої ночі ми були на Колонії Баптистів. Розбудили добрих людей і в них довелося мені переночувати. А другого дня я вже сам пішов у свою дорогу. Йшов галицькими селами, на Колонії Баптистів дали мені адреси віруючих, до яких я можу зайти на випадок якоїсь потреби чи відпочинку і я вирішив отак піхотою зайти аж до Львова. Але воно так не сталося. Одного дня я затримався в селі біля Рави Руської в одній баптистській родині і вони мене далі не пустили. Просили побути в них і відпочити і я на це погодився. Увечері ми мали гарне євангельське зібрання, а другого дня, разом з багатьма молодими хлопцями, відвідали сусіднє село, в якому також мали зібрання. І так несподівано для себе я побув у селах Равщини більше тиждень. А про ті села, про ввесь Равський повіт я багато читав перед війною в „Післанці Правди", знав, що тут колись багато працював брат В. Перетятко, брат Іван Підгорецький, брати Гливи, а тому мені було приємно походити тут їхніми слідами і познайомитися з багатьма щирими людьми.

А потім я нарешті таки зібрався їхати на свою Волинь. Один брат влаштував мене до свого знайомого шофера, який віз до Львова якісь речі і той узяв мене з собою.

Ось і Львів, наш старий і чудовий Львів, у якому я багато разів бував перед війною. І мені було цікаво побачити, як то він зустріне мене тепер. А він був окутаний тепер сивим туманом, сумний, зажурений і непривітний. Вулицями котилися дзвінкі трамваї, проходили скулені від холоду люди, височів у тумані собор св. Юра, але все це показалося мені таким бідним, мізерним, зовсім не такого вигляду, який Львів мав перед війною. На вулицях повно снігу, всякого сміття і його ніхто не замітає. Ніде немає ні однієї відчиненої крамниці, де можна було б випити чаю і загрітися. Я пішов у місті до кількох моїх знайомих з перед війни, але там тепер нікого не було. Пішов до редакції „Післанця Правди" на вулиці Львівських Дітей 26, мені відчинив двері якийсь старенький дідусь і сказав, що він мене не знає і не може впустити досередини. І я знову опинився на вулиці недалеко якогось парку, засипаного снігом. Не було куди йти, не знав, що далі робити і кого ще шукати. Немає того Львова, що був колись, чужий він тепер мені, а я чужий для нього. Я стояв самотній, заклопотаний, а далеко нараз почувся якийсь спів. Я пішов через вулицю і побачив, що напроти мене маршувало совєтське військо, співаючи на все місто. Я перейшов на другий бік вулиці й пішов у напрямку львівського залізнодорожного двірця. йшов і думав про Варшаву, про Грубе-шівщину і в душі ганив себе за те, що я отут. Був на волі, а добровільно вернувся до тяжкої в'язниці.

На станції купив за останні гроші квитка і насилу втиснувся до переповненого потягу, який ішов на Волинь. Коли потяг був так переповнений, що годі було повернутися, нараз хтось голосно крикнув:

— Пожар!... Потяг горить!

В одну хвилину в усьому довгому потязі постало замішання. Люди пхалися до дверей і до вікон і кричали дикими голосами. В сусідньому вагоні почувся брязкіт скла. Якийсь чоловік скочив до нашого вікна і чоботом вибив його. Люди почали вискакувати надвір, калічили до розбитого скла руки і голосно кричали:

— Горить!... Потяг горить!

Пероном біг переляканий кондуктор і собі кричав:

— Люди!... Чи ви подуріли?! Люди, схаменіться! Але його ніхто не слухав, бо всіх опанував якийсь

шал. За кільканадцять хвилин у довгому потязі всі вікна були вибиті і вагони опорожніли. Я також, разом з іншими, опинився на снігу, стискаючи свого на-плечника з Гершковою біжутерією, яку я пильнував, як власного ока. Виявилося, що кондуктор щось роз-грівав під вагонами, люди зачули запах диму і зробили таке замішання. Тепер перелякані пасажири, пхаючись одні одним через голови, наповняли вагони через двері і вікна.

Уночі потяг з вибитими вікнами рушив з станції. Надворі здійнялася заметіль, посилювався мороз. Нас обсипало снігом. На Підзамчі потяг затримався і стояв кілька годин, які видавалися нам дуже довгими. Там я бачив багато вантажних вагонів, що стояли на запасній лінії. Крізь маленькі заґратовані вікна дивилися з них якісь люди. Що це були за люди, я не знав, але бачив що по черзі виглядали заплакані жіночі обличчя, чоловічі, діточі. Аж пізніше, уже вдома стало мені відомо, що це почалося страшне вивоження на Сибір української інтелігенції з Галичини.

Наш потяг рушив далі. Крізь вибиті вікна вривався до вагону морозний вітер, увесь час нас засипало снігом. Хто з пасажирів що мав, ми якось затулили вікно, тиснулися одні до одних і так грілися. І так мучилися довгу дорогу, тяжку і морозну ніч.

Минули ми Броди і Радивилів і я знову був на моїй дорогій Волині. Дивився крізь вибите вікно на засніжені поля, на села, на солом'яні стріхи хат і було мені радісно на душі від того, що я на своїй рідній землі. Це ж моя Волинь! Тут пропливало моє дитинство, кращі літа моєї молодости. Тут я почув уперше Слово Боже, прийняв Христа своїм особистим Спасителем, ходив тими селами, тими рідними полями і хуторами. Ось і Рудня Почаївська, Каміниця, Дубно, Озеряни, Здолбунів. Усе мені тут таке близьке і дороге, що моя душа переливається радістю. На жаль, та бідна душа ще тоді не знала, що її чекає на тій тихій землі.

Другого дня я був у Крем'янці. йшов з наплечни-ком Дубенською Рогаткою аж до центру міста. Мене ніхто нічого не питався, бо це були такі часи, коли люди ходили з клунками, ніби щось згубили, а тепер його шукали. Над Крем'янцем, ніби якісь страшні потвори, похилилися гори. Гора Бона заснувалася раннім туманом, а напроти неї, через вулицю Широку таким самим туманом заснувався Крем'янецький Ліцей. На передній його стіні величезних розмірів висів портрет Сталіна, який звідти дивився на місто і мені здавалося, що він жорстокими очима дивиться на мене, стежить за мною і ось зараз спитається:

— А де це ти був? Звідкіля ти мандруєш?..., — і страшно мені стало.

Крем'янець був брудний, закиданий снігом, якого і тут ніхто не відкидав. Там, де колись стояли підводи, якими можна було заїхати до Вишнівця, до По-чаєва, до Шумська, тепер було порожньо. Я вийшов за місто з надією, що з кимось під'їду додому. І так воно сталося. їхав якийсь незнайомий дядько, що привозив до міста дрова і взяв мене на свої сани. Було дуже холодно і я трохи їхав, а трохи біг за саньми, щоб загрітися. На душі було невесело. Та душа відчувала, що зробила велику помилку, вертаючись сюди з Варшави. Крем'янець зробив на мене тяжке враження. Я не бачив там ні однієї відчиненої крамниці, невеличкий ресторан біля Ліцею, де колись можна було випити взимку чаю, тепер був закритий і завіяний снігом. На вузеньких вуличках було багато розтрушеної соломи, на снігу жовтіли плями бензини. Там увесь час проїздили кудись вантажні військові авта, на яких сиділи в кудлатих вушанках червоноармійці. А Сталін з Ліцею дивився на це все своїм пронизливим звірячим зором.

Пізно ввечері я був у своєму селі. Пройшов між хатами аж до свого двору і мене ніхто не бачив, чого я власне і хотів. Коли я переступив поріг своєї хати, мати перелякано подивилася на мене і спиталася:

— Сину, чого ти прийшов?

І мені стало жаль себе, а також жаль матері. Я ж так тужив за рідною хатою, повернувся із скитання додому, але бачу, що з мого повороту ніхто не тішиться. Я роздягнувся і сів біля гарячої печі. Мати присіла біля мене. Вона була заклопотана і худіша, ніж я її покинув. І тихо казала, позираючи на вікно:

— Сину, ми отримали твого листа з Варшави. Про це знає все наше село і всі тільки про це говорять, що ти втік до Варшави. Знає також про це район, бо листи приходять звідти. І це дуже погано, що ти писав. Треба було нишком там сидіти і не вертатися додому, бо в нас біда. Позавчора з сусідніх сіл вивезли на Сибір кілька добрих родин. Старого мельника, що мав млина на Горині, лісника, колишнього солтиса. Вивезли з малими дітьми, хворих, старих. Було багато плачу, але то нічого не помогло. Військо всіх посадило на сани і повезли.

Мати замовкла, витерла сльози, а потім казала знову:

— Гринькова Параска зомліла, але її таки поклали на сани, накрили ряднами і соломою і повезли. Вивозили з багатьох сіл, але в нас покищо нікого ще не взяли.

Мати оповідала, із співчуттям дивилася на мене, а я сидів біля печі і думав свою важку думу. Я згадав вантажні вагони, які я бачив на Підзамчу у Львові, наповнені людьми і аж тепер здогадався, що це були за люди, які виглядали крізь заґратовані вікна. Це була перша хвиля вивозу, яка з великою жорстокістю тоді перекотилася Галичиною і Волинню.

Гірко мені зробилося від того, що я почув з мате-ринних уст. Я вийшов надвір, став під стодолою, заслонившись від вітру і притулився до холодної стіни. І гірко там заплакав. Згадав далеку Грубешівщину, де я ще недавно був, згадав моїх добрих братів і сестер у Сагрині, які мене просили не вертатися на Волинь і тепер я дуже жалів, що не послухався їх. Згадав далекі вогні Белза, які блимали в нічній темряві і прощали мене на необачний мій поворот додому. І жаль було себе, але помилка була зроблена, а кожна помилка коштує або грошей, або сили, або інколи навіть самого життя.

Другого дня я вийшов у село. Люди дивилися на мене з подивом, ніби на прибулого з якогось іншого світу. Дивилися і хитали головами. В селі за той час постали деякі зміни. Головою сільради далі був мій друг Максим. Він був у сивій тілогрійці, підв'язаний під бородою шалем і мені здавалося, що завжди був напідпитку. Побачивши мене, він замахав руками і сказав:

Чи ти, хлопче, з розуму зійшов? Чого ти вернувся?

Я не мав йому що відповісти, бо справді я не знав, пощо вернувся. А він мене попередив, щоб я був обережний, а якщо мені загрожуватиме якась небезпека, то він мене завжди повідомить. Але мені, казав Максим, треба бути дуже обережним, бо його вже в районі про мене питалися.

Того самого дня до мене прийшов також Гершко за своїм маєтком, який я йому повністю віддав. За всю ту мою працю, за той страх, який мене завжди супроводив з тим золотом, Гершко мені дав щось біля 50 совєтських карбованців. І я аж тоді побачив, що я ще справді дуже молодий, наївний і малорозсуд-ливий. Але пропало, зроблених помилок завернути було неможливо.

У неділю я пішов на наше євангельське богослу-ження. Воно тепер відбувалося в маленькій хаті брата Оліяна, бо молитовний наш дім був забраний на школу. Я знову побачив обличчя дорогих моїх братів і сестер, разом з ними я знову співав, молився і вони всі на мене також дивилися, ніби я прийшов з якогось іншого світу, з другої плянети. Нишком розпитували мене про мою дорогу, а я нишком розповідав про те, що бачив і що пережив. І було мені добре між своїми. Я глибоко вірив, що моя доля в Божих руках і без Його святої волі мені нічого злого не станеться. Окрім того я знав, що я бідняк з бідняків, про це також знає все село. В минулому я не мав за собою нічого такого, щоб воно було спрямоване проти радянської влади, а те, що я вірю в Бога, то й їхня конституція не забороняє вірити в Бога. І моя надія на Бога, також мої логічні міркування повністю мене заспокоювали.

Наші євангельські богослуження продовжувалися без якихось видимих перешкод. Колись вони тільки були радісні, веселі, а тепер зменшилися, стали чомусь такими невеселими, пригноблюючими. Хтось пустив чутку, що всіх штундистів будуть вивозити на Сибір, а тому дехто з моїх знайомих хлопців і дівчат перестали відвідувати наші зібрання.

Одного дня зайшов до мене мій сусід і сказав, що в районі питалися за мною. Я пішов до голови сільради розвідатися і порадитися. Максим сказав, що покищо на сьогодні лякатися немає чого, але небезпека є, бо й його також питалися. За кілька днів сказав мені бути обережним, а коли можна, то радив мені виїхати десь до міста, знайти там якусь працю і так загубитися між людьми. Я дуже виразно відчув і побачив по всьому, що навколо мене збираються чорні хмари, якась небезпека чигає на моє бідне життя.

Після довгого роздумування, після вагання і боротьби з самим собою, я прийняв дуже відважне рішення знову втікати назад на Грубешівщину. Роздав поміж знайомими свої книжки, бо більше нічого не мав роздавати, одного морозного вечора я вибрався в свою нову далеку дорогу. Але тепер я думав не втікати через Білосток, але через Львів, через Раву Руську, а звідти — до Белза.

З підводами, що їхали до Крем'янця за нафтою, я заїхав до міста без всяких труднощів. Купив на станції квитка до Львова і втиснувся до темного і холодного вагону. Людей по всіх вагонах було повно, але мені вдалося в одному переділі сісти в самому куті і задрімати, коли від людського дихання в вагоні стало тепло.

Другого дня я вже був у Львові. Надворі було багато снігу, був мороз і дуже холодний вітер. На станції було дуже багато людей з клунками, з мішками і все те кудись їхало. Біля вікна, де продавалися квитки, стояла довга черга і я собі там став. Проходили довгі години чекання, до голови приходили різні думки, але я чекав і ще чекав.

Нарешті я дійшов до самого вікна. Але коли я сказав, що хочу купити квитка до Рави Руської, якась сердита голова за вікном подивилася на мене і голосно сказала:

— Щоб купити до Рави Руської квитка, треба мати спеціяльну перепустку, — і вікно вмить закрилося.

На жаль, я не мав жодної перепустки і засумова-ний відійшов набік. І мені залишилося або вертатися назад додому або добиратися до Рави Руської пішки.

Стою на станції з розсіяними думками і сам не знаю, що треба робити. Біля мене пройшов один кондуктор і я пізнав, ніби знайоме мені обличчя. Кондуктор став під стіною, читаючи якесь оголошення і я мав нагоду добре до нього приглянутися. І я не помилився. Був це один віруючий брат, член баптистської громади у Львові, з яким я колись зустрічався. Я сказав йому мою потребу і за хвилину він виніс мені квитка до Рави Руської і дав, щоб ніхто не бачив. Я незмірно був радий і вдячний Богові, що таке сталося.

І ось я знову в такому самому холодному потязі, який поволі йде до Рави Руської. В потязі багато людей, але вони всі мовчать, а тому робиться моторошно від тієї тиші і від глибокої темряви, бо в вагоні не світиться, а надворі також ніч.

До Рави Руської ми приїхали пізно ввечері. На станції тут також повно людей, але всі вони для мене незнайомі і я радий, що зо мною ніхто не знайомиться. Так найкраще. Я сів біля залізної печі і почав дрімати, чекаючи дня. До мене підійшло двох молодих жидівських хлопців.

— Ви може хочете туди? — сказав один і кивнув головою на захід. — Якщо хочете, то ми вас переведемо. Буде вас коштувати двадцять карбованців.

Але моє серце відчуло якусь небезпеку, а тому я подякував їм за услугу і сказав, що „туди" не маю жодної потреби іти. Ті хлопці показалися мені підозрілими і я побачив, що вони пішли до інших пасажирів, що приїхали тим самим потягом.

Була ніч і на станцію в Раві Руській щораз приходили якісь нові люди, сідаючи на дерев'яних лавках. Там я тієї ночі познайомився з двома молодими хлопцями з Горохівщини, які йшли „туди". Вони намовляли мене триматися з ними, але мені чомусь хотілося бути самому і не зв'язуватися з жодною компанією.

Пересидівши до ранку на станції, звідти я пішов селами і хуторами аж до Колонії Баптистів, бо знав, що звідти мені найкраще буде добратися до Белза. Якщо я сам не знатиму, куди йти, то знайомі мені покажуть дорогу. І я пішов.

Цілий тиждень я сидів у знайомих на Колонії, чекаючи сніговії, коли кордон найкраще переходити. Але сніговія не приходила. Навпаки, надворі було ясно, було тихо і був мороз. Там я зустрівся з українським баптистським проповідником Іваном Семени-ною, який також прийшов з метою довідатися, як там справи біля кордону, бо думав з родиною втікати. Він побув там кілька днів і повернувся назад додому, а я сидів і чекав якоїсь нагоди. Щовечора я виходив до недалекого лісу, дивився до зоряного неба, яке і не думало сипати снігом, якого я так спрагло чекав. За лісом недалеко вже був кордон, звідти долітали глухі постріли, які наганяли на мене страх. Але я твердо вирішив додому звідси не вертатися, а таки йти вперед. Що буде, те й буде. На все Божа воля.

Знайомі хлопці з Колонії Баптистів, з якими я недавно тут переходив кордон, не хотіли вже туди йти, але вони знайшли мені іншого провідника, який погодився перевести мене через кордон і за кордоном щось для себе купити. Я також обіцяв йому, що коли він переведе мене, то я маю в Сагрині гарний матеріял, який мені віруючі дали в Варшаві, з нього вийде добре вбрання і я обіцяв той матеріял йому дати.

Одного вечора, не діждавшись завії, один з тамтешніх братів завіз нас у глибину соснового лісу. Ми покрилися довгими білими простиралами і пустилися йти. Вийшли за ліс і побачили далеко перед собою вогні Белза. Ті самі вогні, які я бачив недавно звідси. Але до тих вогнів було нам ще далеко. Перед нами лежали широкі сіножаті, покриті снігом, за ними десь там була ріка, а щойно за рікою були вогні. А до них ще нам так далеко-далеко. На Колонії Баптистів мені казали, що кордон з кожним днем укріплюється, а це нас трохи бентежить, але ми порішили таки йти.

Ми вийшли з лісу на рівнину, присіли на снігу і слухали. Навколо нас була мертва тиша. Навіть не чути шуму сосон, бо вони лишилися за нами. Обережно, щоб не зробити якогось галасу, посуваємося далі і далі, але зберегти тиші не можна. Під нами ломиться сніг і відголос від того далеко чути в нічній тиші. Я молюся в душі, молюся гаряче, може так, як я ще ніколи не молився, бо небезпека була ось тут недалеко. І мимоволі чомусь згадую свою матір. Чи молиться вона десь там за мене? Мені ж так потрібно тепер Божої допомоги.

Нараз чуємо впереді голосний постріл і чийсь крик. Ми попадали на сніг і над нами пролетіла ракета, освітлюючи все довкілля. Ми лежали на снігу і до світла ракети бачили далеко перед собою, як бігли якісь постаті і було чути голосний крик:

— Стой!... Стой !... — і знову пролунав постріл.

Коли ракета згасла, ми повставали і почали обережно іти далі до кордону. Але не встигли ми зробити кількох кроків, як ракета знову освітила засніжені сіножаті. Навколо стало видно, ніби вдень, а ми знову попадали на сніг. Недалеко перед нами бігли якісь постаті, гукали чиїсь голоси, чувся гавкіт собак, а потім постріли. Мій провідник затримався і сказав:

— Моє серце відчуває, що ми не перейдемо. Видно, що кордон сильно укріплений і я боюся. В мене вдома родина, то не варто наражатися на таку небезпеку. Ви собі, як бажаєте, але я вертаюся назад.

Мені хотілося сісти на снігу і безрадно заплакати, але я того не робив. Мій провідник обернувся в протилежний бік і пішов до недалекого лісу, а я, зігнувши голову, пішов за ним. Іншої ради я не мав. Я побачив, що Бог чомусь не вислухав моєї молитви і не виконав мого бажання. А це ж найбільша трагедія в житті християнина, коли він про щось молиться, а потім бачить і переконується, що його молитви Бог не вислуховує. Так, не вислухав тоді Бог моєї молитви і потім я був Йому за це щиро вдячний, бо я побачив, що так було треба.

Ми верталися назад до лісу. Ввесь час оглядалися позад себе, а в Белзі сяяли бліді вогні. На кордоні було чути постріли, але голосів чути не було, бо ми вже від кордону відійшли далеко. Ми мовчазно верталися до лісу, до гнітючої темряви і тиші. Ми йшли вже лісом, а сосни над нами гойдалися, ніби якісь страшні привиди. Вони жалісно шуміли, а мені на душі було дуже важко. В лісі ми скинули з себе білі простирала і йшли втоптаною з двома коліями дорогою, якою люди вдень возили дрова. Ішли і вже нічого не лякалися. Мовчали, бо не було що говорити.

Коли ми прибули на Колонію Баптистів було вже далеко за північ. У мене вже не було жодного бажання залишитися там далі, а тому я вирішив відразу іти до якоїсь найближчої станції і їхати додому. Не було вже найменшого бажання переходити кордон. Повернуся додому, а там нехай буде так, як призначено Богом. Я побачив, що добровільно опинився в клітці, ніби пташина.

Брат Петро Олишко ще спав, але ми його розбудили і він забажав мене провести і показати мені дорогу. Ми проходили хуторами, йшли під лісом, потім через якесь село, а люди ще всюди спали. На широкому роздоріжжі ми затрималися. Ми там помолилися на прощання, поцілувалися і розійшлися. Брат Олишко вернувся додому, а я пішов далі, несучи в душі важкий тягар і біль. Під ногами скрипів мороз, був вітер і мені дуже не хотілося вертатися додому, але тепер іншої дороги в мене не було. Я йшов напроти вітру, а він був, так мені здавалося, з Волині. І такий дуже сердитий і колючий. Без найменшого милосердя морозив мої вуха і все моє обличчя.

На станції в Раві Руській я побачив багато людей і багато поліції, а також совєтських прикордонників. Поліція провіряла людей і питалася, хто куди їде. Хто приїхав до Рави, того питалися, чого він сюди приїхав і куди він направляється звідси. Я мав квитка на Львів, а тому мене за документами не питалися, а я їх навіть не мав.

У почекальні горіла залізна піч і я присів біля неї, щоб загрітися, чекаючи потяга на Львів. Через вікно я побачив з другого боку станції багато прикордонників у довгих білих кожухах, які гнали перед собою гурт людей. Це були ті люди, яких вони сьогодні вночі наловили на кордоні. Біля кожного прикордонника йшов великий тренований пес, в руках напоготові була гвинтівка. Бідні люди, переважно молоді хлопці й дівчата, опустивши зажурені голови, йшли до відчиненого довгого вантажного вагону. Цієї ночі доля їх зрадила і їм не вдалося втекти з неволі. Тепер їхня дорога лежала в протилежний бік, тепер вони в'язні. Я дивився на них, згадував минулу ніч, сяючі ракети, далекі вогні Белза і шум сосен в густому лісі. І сердечно там біля печі дякував Богові за те, що Він мене врятував від тих людоловів. Я ж покищо був вільний. їду до Львова і ніхто мене нічого не питається. А по правилу мені треба було б бути отам між тими бідними в'язнями, яких женуть до вантажного потягу, ніби овець.

Недалеко від станції на запасних рейках чорнів довгий ряд вантажних вагонів, в яких колись возили худобу. Вікна в них були маленькі, які стирчали під самим дахом угорі і тепер вони були забиті дошками. Біля тих вагонів сюди-туди ходили чорвоноармійці в довгих шинелях з Гвинтівками, на яких стирчали загострені багнети.

Я не знав тоді, що це були за вагони, але довідався щойно пізніше. Минула ніч була тоді страшною не тільки для тих, кого зловили на кордоні, але була страшною також для тих багатьох людей, які спокійно спали в своїх хатах, нічого поганого не передчуваючи. Тієї холодної ночі покотилася по всій Галичині і Волині хвиля вивозу людей на Сибір. Вивезли найперше всіх польських осадників, всіх лісників, а також багатьох українців, яких у чомусь обвинувачували. Для них і були заздалегідь приготовані оті довгі вантажні вагони. Тієї страшної ночі, зараз після мого відходу звідти, вивезли всю Колонію Баптистів, але про це я тоді ще нічого не знав. Довідався щойно пізніше. А тепер сидів на станції в Раві Руській і з нетерпінням чекав свого потягу на Львів. Чомусь мені бажалося найскоріше виїхати звідси.

Під саму станцію підкотився потяг з кількох пасажирських вагонів і я, разом з іншими, пхався до нього, ніби нас хтось з-заду гонив. У вагонах було холодно так само, як надворі. Вони незабаром стукнулися до себе і посунулися за якісь будинки. Я сидів у куті на твердій дерев'яній лавці і мені на серці було дуже важко, до очей тиснулися сльози. Я згадав недалеку Грубешівщину і побачив, що мені дорога туди назавжди закрита. І тепер я вирішив отак їхати просто додому. А коли б мене влада колись і покликала на якийсь „допрос", то я не маю чого лякатися. Я ж справжній пролетар, бідняк з бідняків і про це знає все моє село. Дід мій батракував у пана, батько також усе своє життя провів на панському лані. А щодо нової влади, то я ніколи не був її ворогом, бо ж уперше в своєму житті ЇЇ побачив. їдучи, я заспокоював сам себе такими міркуваннями і так прибув з тими думками до Львова.

Увесь день я пересидів на станції, брат П. Олиш-ко на Колонії Баптистів дав мені трохи харчів і я мав що їсти. А ввечері того самого дня я виїхав додому. Тим разом їхав на Стоянів, а другого дня був уже в Луцькому. Місто це було страшне, непривітне, всі крамниці закриті, вулиці засипані снігом і по них сновигають якісь втомлені люди. Я мав у Луцькому багато своїх знайомих з перед війни, але мені нікуди не бажалося заходити. За кожною людиною тоді ходила небезпека, а тому найкраще було пересидіти на станції, а потім їхати далі. Я так і зробив. З Луцького поїхав просто до Крем'янця.

Родичі зустріли мене вдома з великим смутком, але в селі тим разом ніхто не знав, де я був. Але всі знали про те, що я недавно був у Варшаві, а тепер вернувся додому і це мене дуже непокоїло. Тепер мені треба було шукати в селі якоїсь громадської праці, щоб скоріше минав час і щоб чимось приховати свою пасивність. У селі зорганізувалася перша за нової влади кооператива і голова сільради, мій добрий сусід Максим, порадив мені стати її головою. Я погодився, їздив до Крем'янця і до Почаєва по крам, розкладав його на полицях, які ми поробили в жидівській хаті, що тепер стояла порожня і працював отак, щоб тільки час швидко минав. А при тому не переставав думати про якусь щасливу нагоду ще раз попробувати поїхати до Рави Руської і ще раз спробувати щастя перейти кордон.

Ходила вже пошта і я написав листа до брата Петра Олишка, щоб довідатися, що там біля них нового. Відповіді довго не було. Потім мій лист повернувся з допискою на коверті: „адресат виселений". Я нічого не міг зрозуміти, куди б цей добрий брат міг бути виселений і чому. І щойно по якомусь довшому часі я отримав листа з далекої Іркутської області, з-над озера Байкал і це був лист від брата Олишка. Він писав, що тоді, коли він мене проводив до станції в Раві Руській і вертався назад додому, то до свого села вже не дійшов. Дорогою зустрів, що всю його родину, разом зо всіма мешканцями Колонії Баптистів, кудись на санях везли озброєні червоноармійці. Він сів на сани і поїхав з ними, навіть уже не бачивши свого села і своєї хати.

Завезли їх до Рави Руської на станцію, навантажили до порожніх холодних вагонів і повезли аж до Іркутська. Тепер вони живуть у лісі, заготовляють дерево і дуже страждають. Живуть у холодних бараках, які мусіли самі собі побудувати. Жінки вночі йдуть прокидати сніг, а мужчини вдень рубають сосни. Писав мені про деяких моїх знайомих з Колонії Баптистів, яких повбивали сосни, в деяких родинах дорогою повмирали діти з голоду і холоду.

Читав я того листа і плакав гіркими слізьми. Я бачив над собою виразну спасаючу руку. Коли я повернувся на Колонію Баптистів з невдалого переходу кордону і мені хотілося зайти там до якоїсь хати і відпочити, але якийсь інший голос казав, щоб я йшов просто до Рави Руської на станцію. І я послухав того голосу. А коли б я тоді був пішов до якоїсь хати, були б мене там застали червоноармійці і разом з усіма тими людьми були б вивезли до Іркутська. Я ж покищо був вільний, але ця моя воля була подібна до в'язниці, бо щодня треба було жити в страху, лякаючись кожної нової підводи, що приїздили з району до села.

З братом Петром Олишком ми були друзі з-перед війни. Багато зустрічалися на різних конференціях, багато листувалися, мали однакове замилування до української євангельської літератури, бо брат Олишко був свого часу редактором журналу „Післанець Правди", він також зладив і видав у Галичині кілька євангельських співаників. Тепер він був далеко від своєї України, яку він дуже любив, а тому мені до глибини душі було його жаль.

Я мав на Волині і в Галичині багато своїх знайомих, а тому, отримавши від брата Олишка листа з далекого заслання, відразу всюди понаписував листи, подаючи Олишкову адресу і просив усіх, щоб послали туди якусь поміч. І в другому листі Олишко писав, що поміч у великій мірі почала туди приходити. Приходили харчі, а також одіж, а він усе це роздавав нашим людям.

Щодня перед моїми очима стояла страшна та ніч, яку я пережив у лісі біля Белза, а також стояли перед очима зловісні вагони на станції в Раві Руській. В своїй уяві я малював собі ту ніч, бо це тільки легко сказати, що вивезли людей, але ця операція відбувалася не так легко. Вся Колонія Баптистів спокійно спала тієї трагічної ночі, а я проходив її вулицями і бачив той спокійний сон, бо в жодній хаті тоді не світилося. А над ранком до неї приїхало багато підвід з озброєними червоноармійцями. До кожного двору заїхали одні сани з одним або з двома солдатами. Не питаючи дозволу, солдати з гуркотом зайшли до хати, засвітили світло і наказали сонній і переляканій родині зібратися за півгодини, бо їх кудись вивозять. Чи можна собі уявити, що діялося тоді в тій хаті? Люди нашвидко вдягалися, взувалися, складали до мішків якісь свої лахи, брали рядна, подушки. Зв'язували все це в клунки і виносили на сани. Шукали за харчами на дорогу, брали якусь посуду, інколи брали те, що непотрібне, а потрібне забували, бо людям від жаху і несподіванки все в голові перемішалося. А біля порога стояв червоноармієць і ввесь час казав: — Поскарєй!... Бистрєй!...

І нарешті повиносили все, що могли. І ніхто не знає, чи якраз забрали те, що треба. Господар виходить з хати останній і він не знає, чи в хаті гасити світло, чи зачиняти в ній за собою двері. Це вже не його хата, хоча в ній ще лишилося багато його до-рібку, бо скільки ж можна взяти в такому поспіху з собою на одні тільки сани? На санях уже сидить уся його родина і всі вони дрижать від холоду і від страху. А надворі падає сніг. Тут ось стоять його хліви, стодола, а в них уся його худоба. Сани рушили за ворота на вулицю і за ними воріт ніхто не зачиняє. Пес біжить за саньми, а потім вертаюється на своє подвір'я, бо він бачить, що це коні не його господаря. А сніг падає, падає... Довга валка саней виїхала з Колонії Баптистів у напрямку станції в Раві Руській і дорогою зустріли брата П. Олишка, що вертався, відпровадивши мене. Він сів на сани, де була його родина і так поїхав, не бачивши вже своєї колонії і своєї хати ...

Отакі картини постійно стояли перед моїми очима і відбирали в мене сон, відбирали мій спокій. До чогось такого самого я і себе приготовляв, а тому серце ставало якимось байдужим до всього, нічого не бажалося, не було впереді жодної мети. Хотілося тільки помогти далеким засланцям в Іркутську і я без-устанку писав до багатьох знайомих листи в Галичині і на Волині, щоб вони помагали своїм братам і сестрам на засланні. І вони це робили.

І знову попливли холодні зимові дні в рідному селі. Кілька разів на тиждень я їздив до району по крам для кооперативи. Починало дещо потрохи приходити, а особливо появилася сіль, нафта, сірники, мило, оселедці, цукор та інші речі першої потреби. Кілька разів ми привезли до села трохи тоненького жіночого матеріялу на суконки, кільканадцять хусток, кільканадцять пар брезентових черевиків з Гумовою підошвою. Але найгіршою для нас проблемою було це все поділити на все велике село. Кожного разу, коли ми приїздили з райну в село, заставали біля кооперативи довгу чергу людей. Деякі приходили вночі, ставали біля дверей і чекали до восьмої години ранку, щоб одержати кусочок мила або літру нафти. І жаль було дивитися на тих недавно ще заможних селян, що тремтіли на морозі й жалібно дивилися на зачинені двері кооперативи. А коли вже комусь припадало щастя дістати хустку або метр-два якогось матеріялу, то такий завжди мусів ще, як додаток до того, купити кілька портретів „вождів", книжку „Історія партії ВКПБ" або співаника „Визволеним братам", яких було на продаж цілі купи, але яких ніхто ніколи не купував і яких дармо не хотіли брати. А в районі завжди нам давали того хламу дуже багато і треба було його десь діти. Тому наш добрий голова сільради трохи тих „вождів" палив у печі, але трохи, хоча про людське око, треба було мати в кооперативі і роздавати людям на т.зв. „надгрузку". Що це таке, то може знати тільки кожний совєтський горожанин.

Цієї зими, якраз тоді, коли я пробував перейти біля Белза кордон, з нашого села вивезли на Сибір усіх польських осадників, біля десяти родин. Оповідали мені, що вночі приїхали до села підводи з військом і наказали тим бідним людям збиратися в дорогу. Надворі був сильний мороз і лютий вітер і ясне зоряне небо. Кожна родина тих осадників могла взяти з собою дещо в руки і за годину-дві, щоб були готові. їх посадили на сани і повезли до Крем'янця до потягу. В декого з тих осадників були малі діти, яких отак про

Категория: Мих. Подворняк | 15.11.2007
Просмотров: 1387 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz