Среда, 18.09.2019, 05:37
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Список модулей к "Цитате" лучше давать
Всего ответов: 81
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Мих. Подворняк

Вітер з Волині. Ч.6

Одного дня я поїхав за дозволенням на хрищення до Крем'янця, де вже урядувала цивільна німецька влада. Що це була за влада, я не знаю, але вона містилася в будинку колишнього польського староства. Якась молода дівчина прийняла моє прохання і за кілька хвилин винесла мені його назад. На тому проханні було написано, що гебітскомісар Мюлер дозволяє нашій громаді звершати хрищення, а під підписом гебітскомісаря була прибита печатка із свастикою із страшним німецьким орлом, який широко розчепірив свої крила. А ця свастика і цей орел, це була найбільша влада того часу, перед якою все живе тремтіло.

Повертаючись з міста, я вступив на поліцію, щоб зголосити про наше хрищення. Комендант поліції, побачивши на проханні підпис гебітскомісаря, покрутив головою, але нічого не сказав. Тут його влада вже кінчалася. Нам було ніяково на своїй землі звертатися за поміччю до чужинців, але іншої ради ми не мали.

Я йшов з Крем'янця додому зеленими полями, покритими морем пшениці, з якої на мене дивилися волошки і червоні маки. Переходив межами, польовими доріжками, по яких тепер мало хто їхав і вони позаростали травою. Я йшов і роздумував про те, як багато разів я ходив сюдою в різних часах мого ще не довгого життя. Зокрема було важко на моїй душі, коли я пригадав недавній 1937-й рік. Волинь була тоді під польською окупацією. Від нас недалеко був польсько-радянський кордон і нашим людям жилося тоді в прикордонній смузі дуже тяжко. Українець у прикордонних селах не мав права ані купити землі, ані продати. В деяких селах, що були біля самого кордону, по заході сонця не можна було в хатах запалювати світла і люди сиділи напотемки. Вояки Корпусу Охорони Пограниччя робили життя наших людей дуже тяжким, майже неможливим. Вони розвалювали православні церкви, або перемінювали їх на польські костели. Людей примушували приймати католицизм.

І такого тяжкого 1937-го року мені трапилося просто неймовірне щастя залишити Волинь і виїхати на студії до Біблійної Школи в З'єднані Стейти Америки. Для мене, бідного волинського юнака це була спочатку ніби фантазія, ніби сон, але все це ставало-ся дійсністю.

Проїздом через Львів одного разу я відвідав редакцію українського баптистського журналу „Післанець Правди", де познайомився з прибулим до Галичини з Америки проповідником Никодимом Лук'янчуком. Він читав у „Післанці Правди" мої вірші й оповідання, полюбив їх, а тому при нашій зустрічі запропонував мені поїхати до Америки. Він про все сам особисто подбає, вже він і порозумівся з тією Біблійною Школою, а мені тільки треба дати свою згоду. Розуміється, хто б на таке не погодився? Погодився і я.

За якийсь час проп. Н. Лук'янчук написав мені листа, щоб я на визначений день приїхав до Крем'янця і він туди приїде. Ми тоді зустрілися в домі брата Є. Самоукіна, який жив і духовно працював у Крем'янці. І всі три разом другого дня пішли до староства, до того самого будинку, в якому я оце був сьогодні і над яким тепер повівав німецький прапор із свастикою. А тоді над тим будинком лопотів прапор польський. Було вже далеко за полудень, а тому треба було спішити, бо староство може закритися.

Але коли проп. Н. Лук'янчук представився, що він з Америки, двері староства перед нами широко відчинилися. І не довше, як за півгодини я мав у своїх руках закордонного пашпорта на виїзд до Америки. Я дивився на того пашпорта і сам собі не вірив, що таке може бути, щоб я поїхав до далекої і незнаної мені країни. Мені все здавалося, що це ніби якийсь сон, бо ж тоді з Польщі в Америку виїзд був майже неможливий, хіба якимось чудом.

Увечері ми довго сиділи в домі брата Самоукіна. Вони обидва мали про що говорити з Лук'янчуком, бо ж колись разом училися в Російському Біблійному Інституті в Філядельфії а тепер по довгих літах зустрілися. А вранці другого дня ми з братом Самоукіном провели Н. Лук'янчука на станцію до потягу, а я сам ішов ось тими самими полями додому. Кілька разів я виймав з кишені мого пашпорта, сідав між житами і пшеницями на межі і придивлявся до нього. І нараз ніби якась невидима сила шарпнула моє серце. Я дивився на розлогі поля моєї землі і мені зробилося жаль, що я її можу залишити, якщо поїду далеко за море. Можу залишити І ніколи більше не побачити отих полів, які хвилюються, ніби океан, від подиху літнього вітру.

Прийшовши додому, я мав велику боротьбу сам з собою. Якась одна сила тягнула мене в Америку, а друга якась сила тримала мене, щоб я не їхав. І це була тяжка боротьба. Не знаю, чим та боротьба була б закінчилася, але в тому самому часі я отримав листа від д-ра М. Гітліна, що я прийнятий до Біблійної Школи в Варшаві, якої д-р М. Гітлін був директором. І це розв'язало мою справу. Я остаточно вирішив не їхати до Америки, а поїхав до Варшави. І чомусь вірю ще й тепер, що в тому була воля Божа. Не знаю, що мене було б чекало в Америці, а на рідній землі я багато чого побачив, багато пережив, багато чому навчився. А в Америці пізніше я і так опинився в силу воєнних подій. Але найгірше було тоді мені написати листа до брата Никодима Лук'янчука і перепросити його за всі його турботи ... Але я листа написав і він мені все пробачив.

Тепер я йшов додому, тримаючи в кишені дозвіл від гебітскомісаря на переведення хрищення. йшов і роздумував про те, що минуло, що лишилося позаді і що вже ніколи не вернеться назад так, як і не вертається наша молодість.

А в неділю наші сіножаті були заповнені народом. Голосно лунала наша євангельська пісня і проповідь Божого слова. Нам ніхто не перешкоджав, бо ж наші люди в загальному були толерантні, вони бачили, що недавно ми не могли так вільно молитися, як і вони і те наше спільне недавнє горе кинуло між нами добре зерно згоди і любови.

За якийсь час я почував себе настільки здоровим, що міг поїхати в подорож по Волині. Мій велосипед зберігся і тепер був мені в великій пригоді. Я вибрався в подорож на довший час І за той час відвідав дуже багато євангельських громад по всій Волині. Побачився з багатьома знайомими, а це було для мене великою радістю. По містах і селах Волині було велике духовне піднесення. Всюди відбувалися великі богослуження, духовні з'їзди, різні врочистості. Майже всі молитовні доми на Волині були забрані в минулому на школи, на клюби, а тепер вони були повернені віруючим назад і всюди по селах і містах вільно проповідувалася Євангелія. Такі врочистості відбувалися також поміж православними людьми. Посвячувалися знову церкви, ходили процесії, великі маси людей спішили до Почаєва, на Козацькі Могили біля Берестечка, до Зимного біля Володимира Волинського.

В деяких громадах віруючі переживали і смуток, бо большевики вивезли на Сибір їхніх родичів чи знайомих. Деякі загинули по в'язницях. Подорожуючи по Волині, я аж тепер побачив, яке велике горе переживала наша рідна земля. Відступаючи, большевики постріляли багато в'язнів у Рівному, в Луцьку, в Дубні, в Крем'янці та по інших містах. Зокрема страшна масакра відбулася в лубенській в'язниці. Большевики не встигли вивести з в'язниці всіх в'язнів, щоб постріляти їх на подвір'ї, а тому кидали гранати до камер, переповнених людьми, які так і розривали бідних в'язнів. Слухаючи страшні оповідання наших людей, серце наповнялося болем. Защо така кара для нашого народу?...

Але минуло те страшне лихоліття. Люди гоїли свої недавні рани і не знали, що в недалекому майбутньому їх чекає ще не одне велике горе. Але покищо тепер прийшла воля і люди тішилися.

Подорожуючи по Волині, я також бачив гірку і страшну долю полонених з червоної армії. Були це молоді хлопці, які ненавиділи комунізм і при першій нагоді самі віддалися до неволі німцям. Було між ними багато наших волиняків, які навіть не були умунди-ровані, але їх десь німці половили і змішали разом з вояками червоної армії. Тепер вони сиділи за дротами і вмирали з голоду. Такі табори були біля багатьох міст Волині, а шляхом, що вів з Києва на Рівне, йшли нові і здавалося безконечні валки нових добровільців-полонених. Тепер ті вояки побачили, що німці їм волі не дали, але вже було запізно. їх гнали, ніби яку худобу, — голодних, босих, обірваних. Гнали цілими днями, тижнями, без хліба, без води. Надворі стояла спекота, полонені мучилися від спраги і від голоду. Багато з них падали на дорозі, а конвоїри їх тут і дострілювали. Тому над тим шляхом стояли могили, на яких потім наші люди ставили дерев'яні хрести, а дівчата прикрашували ті хрести вінками з волошок. Були випадки, коли деякі полонені проходили шляхом біля свого села, бачили його недалеко шляху, але не могли туди піти. Гітлерівці нікого тоді до шляху не пускали, не дозволяли жінкам подати кусочок хліба або чашку води.

Українці тоді створили в Рівному Допомоговий Комітет, завданням якого було збирати по селах одяг і харчі для полонених. За короткий час той Комітет зібрав стільки харчів, що можна було прокормити цілі армії, але німці Комітет розв'язали, а все зібране сконфіскували. Тепер було ясно видно, що в них була тільки одна мета, —- винищити голодом усіх полонених, що вони в своїй жорстокості потім і зробили.

При тому були випадки, що багато полонених, які мали ще силу, коли їх гнали вночі, то вони утекли. Потім вони розійшлися по селах, стали в господарів на працю, але багато їх потім таки загинули, але вже не від німців, а від своїх нерозумних І божевільних партійців, які кожного полоненого з Великої України вважали комуністом. Це дуже тяжка сторінка з недавньої історії, яка повинна чорною плямою навіки лягти на сумління тих нікчемних партійців, які вночі ходили по селах і вишукували своїх бідних братів по крові, яких не встигли знищити большевики чи німці, то вони це докінчували.

З важким каменем на душі я вертався додому зо своєї подорожі. В моєму селі не було жодних змін, окрім того, що за моєї відсутности приїздила якась комісія і вербувала добровольців на працю до Німеччини. Також застав у нашому селі висипану могилу з великим березовим хрестом і терновим вінком, як символ страждань І мук нашого народу. На хресті був вирізьблений багатомовний напис: „В пам'ять поляглим за волю України".

Минуло погідне літо і прийшли холодні осінні дні. Одного дня восени прийшов з німецького полону брат Пилип, член нашої євангельської громади. Він оповідав жахливі речі, в які нам важко було повірити. Оповідав, що їх, кілька тисяч полонених гнали від Житомира аж до Холма. Більшість із них дорогою були постріляні конвоїрами, бо вже не мали сили іти далі, але кілька соток їх живими пригнали до Холма. Падав холодний дощ зо снігом, а деякі з них були босі. Під самим містом їх затримали на чистому полі, сказали поскидати шинелі, черевики і залишили всіх тільки в одних подертих сорочках. І там на полі огородили їх кількома рядками колючих дротів, поставили варту і так тримали під дощем і снігом. Бідні полонені рвали на межах суху траву, запихали її собі за пазуху, щоб хоча трохи чимось загрітися. Кілька днів не давали їм нічого їсти, а потім привезли вантажними автами напівгнилої гички з буряків і кинули за дріт. І почалася страшна боротьба за ту „їжу". Полонені кинулися на гичку і разом з болотом жадібно їли. А вартові стояли біля дроту і сміялися диким нелюдським реготом.

Щовечора полонені збиралися в один великий гурт, ставали всі разом, притулювалися один до одного І так стояли всю ніч, гріючи себе взаємно. Коли приходив ранок, на болоті лежало багато трупів. Тоді ті, що були ще живими, бігли до трупів своїх товаришів, стягали з них останню якусь одежу, сідали на трупах, щоб хоча трохи посидіти на сухому місці. Кожен день гинули сотні нещасних цих людей. Братові Пилипові чудом вдалося перебути це пекло, він якось утік з табору і знесилений доплентався до якогось села. Там йому дали їсти, він відпочив, а згодом добрався додому. Він був худий, жовтий, ніби вилитий з воску. Відживлявся вдома, але це йому не помогло. Організм його не витримав того, що він пережив, поволі він худ і худ і по якомусь короткому часі відійшов до вічности. Відійшов туди, де немає вже горя, немає знущань і немає смерти.

* * *

Відгриміли фронтові постріли, перекотилися нашою землею І пішли далеко на схід. За ними пішло німецьке військо, поїхали великі танки, полетіли грізні літаки з чорними хрестами на крилах. Наші люди легко зідхнули. Здавалося, що оце тепер прийшов кінець усяким переживанням, Польщі немає, немає також большевиків, німці десь пішли на схід і в нас запанувала тиша і спокій. По всіх селах і містах Волині люди висипали високі могили, на них ставили хрести в пам'ять тих, що полягли на полі бою, що були замучені по в'язницях, що загинули в таборах смерти для полонених. По селах І містах безустанну дзвонили дзвони, ніби це було якесь свято. Здавалося, що й сонце світить яскравіше, що вся природа повеселішала. На полях дозрівала пшениця, а вітер котив по ній хвилями, ніби на океані.

Але це було недовго. Дуже коротка була наша воля, за якою ми так спрагло і довго тужили. Незабаром ми побачили, що нашої України, як не було, так і немає. Гітлер не прийшов визволити нас з больше-вицької неволі, а прийшов забрати наш хліб, забрати нашу молодь на невільничу працю до Німеччини. Наші люди побачили це, повністю збагнули свою нову неволю, але помогти собі не могли.

Внедовзі на села був наложений великий контингент зерна, молока, вовни, клоччя, пір'я, валянок, кожухів та всього іншого. Незабаром по тому прийшло розпорядження військової німецької влади, щоб усі млини по селах і містах були закриті. Але наші волиняни кмітливі люди І їх ніхто не проведе і не обдурить. Вони поробили жорна, відремонтували давно забуті ступи і вночі товкли в ступах ячмінь на пенцак, на жорнах мололи збіжжя на муку. Правда, дуже бідова це була комбінація, важкий це був хліб, але люди якось тим живилися і голоду не було.

Потім ходила по селах комісія з району, в кого знаходила жорна чи ступу, того важко карали. А кари воєнного часу, а ще від німців, були дуже суворі. Але німці покищо не осмілювалися нищити поголовно українського народу, бо мали багато Інших справ. Найперше хотіли розправитися з жидами, а тому незабаром і почали винищувати поголовно всіх жидів. Було видано І розвішено оголошення всюди по селах і містах, щоб усі жиди, які мешкали в селах, щоб переселилися до міст. По тому вийшло розпорядження, що кожен жид мусить носити на лівому рукаві білу опаску з великою Давидовою Зіркою. По якось часі вийшло розпорядження здійняти ту Давидову Зірку, а замість неї кожен жид, чи то мужчина, чи жінка, чи старець, чи дитина мусять нашити собі на плечах одну круглу латку жовтого кольору. Жидам заборонялося по заході сонця виходити на вулицю, а вдень вони не мали права в місті ходити хідником, а тільки серединою вулиці. І вони так робили, — йшли вулицею, а жовті великі латки на плечах здалека були видні.

Потім віддали жидам у місті найгіршу якусь частину і всіх переселили туди. Огородили ту дільницю високою дерев'яною огорожею, зробили браму і поставили варту. І це було т. зв. ґетто, про яке наші люди перед тим ніколи не чули і якого ніколи не бачили. І тоді жид не мав права вийти на місто, хіба тільки за спеціяльною перепусткою. Всі вікна в ґетто, що виходили на місто, були позамащувані вапном, забиті дошками. Кожного ранку до гетто заходила міліція, виводили звідти жидів, які робили в місті різні най-брудніші і найтяжчі роботи, а ввечері їх назад під охороною запроваджували до ґетто. Такі ґетто були по всіх більших містах Волині, але мені найбільше довелося їх бачити в Крем'янці, Почаєві і в Вишнівці. У Вишнівці гетто було розміщене над невеликим ставом напроти Старого Міста, а брама з гетто виходила на головний ринок. Трапилося одного разу, що вартовий відійшов від брами, а один жид вийшов швидко на вулицю набрати біля криниці води. Вартовий скоро повернувся, побачив на вулиці жида І застрілив його біля самої криниці. Це була перша жертва жидівського народу в місті Вишнівці. Кілька днів труп його лежав на вулиці, прикритий соломою на пострах для інших. З-за брами дивилася на нього молода жінка з двома малими дітьми, вони дивилися на забитого свого батька, але не мали права навіть його похоронити. Потім трупа десь забрали.

Одного дня зайшла поліція до ґетто, вибрали там кілька десятків самих сильних мужчин до праці в недалеких каміноломах. Цілий день вони важко працювали, а під вечір, ніби ведучи їх до міста, завели всіх до глибокого яру і там постріляли. І даремно чекали вдома жінки своїх чоловіків, матері своїх синів, діти свого тата... Дехто з наших людей, що працювали в каміноломах, бачили ту жахливу картину. Оповідали, що коли жиди всі попадали від перших пострілів кулемета, гестаповці ходили по трупах, кожному прикладали до носа запаленого сірника і таким чином шукали, чи хтось не притворився мертвим.

Після цього випадку відійшли від наших людей радість і надія волі, бо ж видно було, що над нашою бідною землею ще панує марево смерти, немає тієї волі, якої ми так спрагло чекали. По церквах затихли дзвони, десь зникла та радість і веселість, які ми недавно переживали. Німці з кожним днем придумували нові розпорядження, вивішували всюди над дорогою нові накази. З кожним днем ставало гірше і важче жити. І люди побачили, що найкраще таки життя було за Польщі.

Одного дня я пішов до Вишнівця довідатися про долю знайомого мені жида лікаря. Він ще був у лікарні, але на ніч змушений був іти до ґетто. Він тепер був худий, виснажений і заклопотаний. І я дивувався, як він міг працювати лікарем у таких важких обставинах. Але він працював. Ми довго говорили в його маленькій лікарській кімнаті, він розповів мені все своє горе, а я запропонував йому втікати на село, якщо він побачить, що його життя загрожене. Я дав йому слово, що зможу знайти йому десь притулок, якщо буде треба. Наперед я вже вплянував влаштувати його в лісничівці або в нашому селі між віруючими, чи в якомусь іншому селі. Лікар потиснув мою руку і я побачив на його очах сльози.

Я вийшов на місто. Воно було брудне, страшне, ніби від недавнього пожарища. Де-не-де сновигали вулицями жиди з жовтими латками на плечах і возили тачками сміття. Порепаним хідником вільним кроком ходив поліцай, тримаючи напоготові ручного кулемета. Над будинком міської міліції повівав гітлерівський прапор, але українського там уже не було. На будинках також не було українських відозв, підписаних Степаном Бандерою, бо не було вже України. Дуже коротко вона проіснувала, а тепер все затихло, навіть дзвони перестали дзвонити.

Одного дня блискавкою розлетілася по нашому селі вістка, що в Вишнівці поголовно вбивають усіх жидів. Дехто з наших людей пішли до міста подивитися, але їх до міста не пустили. Тоді люди повилазили на сосни в Вишновецькому замку і звідти бачили всю ту трагедію. До ґетто заїхало кілька вантажних авт з озброєними гестаповцями. Вони ходили від хати до хати, виводили звідти чоловіків, жінок, дітей, старців, — усіх виводили. Кидали їх на авта одних на одних, мов снопи, а коли авто вже було повне, гестапов-ці сідали зверху на людях і авта рушали на греблю до Старого Міста, а звідти їхали далі на поле. Далеко за містом були вже приготовлені глибокі ями, які перед тим копали жиди, не знаючи, для чого вони їх копають. До тих ям приводили жидів, розбирали їх догола, заганяли до ями, клали їх там обличчям до землі й строчили по них кулеметом. Потім заганяли тих, що чекали над ямою і заганяли доти, поки яма наповнювалася, а тоді переходили до іншої ями. Очевидці потім оповідали, що біля тих ям відбувалися сцени, яких не можна описати. Матері в розпачі кричали і божеволіли, тулячи до себе маленьких дітей. Рвали на собі волосся, непритомні падали на землю. А тоді гестаповці кидали їх непритомних до ями, а на них кидали живими їхніх дітей... І такого хіба ще ніколи не було на нашій землі.

Коли кінчалося те людовбивство, гестаповцї складали одежу помордованих жидів на вози і верталися до міста, співаючи солдатських пісень. Така масакра продовжувалася кілька днів, поки в місті не залишилося ні одного жида. По тому до кооперативи в нашому селі, а також в інших селах, навезли багато пом'ятих сорочок, маринарок, жіночих сукенок, але все це висіло по кооперативах і його ніхто не купував, навіть дармо ніхто не хотів брати. Люди знали, що це було вбрання з помордованих жидів. Воно мало на собі плями засохлої крови, по яких тепер лазили мухи.

Першого дня тієї страшної масакри в місті Вишнівці я сидів разом з доктором Мелодистою в його лікарському кабінеті в замку. Доктор був блідий, худий, на його обличчі не було ані однієї крапельки якогось рум'янця. Руки його дрижали, а уста кривилися, ніби від тяжкого болю. Зараз таки біля замку було ґетто і там тепер відбувався страшний суд. Лікар про те знав, а тому переказав через добрих людей, щоб я сьогодні прийшов до нього. Йому покищо не загрожувала небезпека, бо німці не мали кого посадити в лікарні на його місце, його дружина і сестра дружини жили поза ґетто І їх також покищо не чіпали. Але доктор знав, що ця тиша в його житті — це тиша перед бурею, яка колись таки прийде. А тому тепер ми сиділи обидва і обговорювали справу, що треба робити, коли та буря прийде. В кімнаті пахло йоди-ною, якимись ліками, а за відчиненим вікном на соснах замкового парку крякали ворони. А зараз таки над Горинню, де примістилося ґетто безустанку ревли вантажні авта, здіймаючи за собою куряву.

Я йшов додому зеленими полями моєї рідної землі, а на моєму серці лежав важкий камінь. З обох боків шляху дозрівали пшениці, там десь співали перепілки, але ані краса піль, ані спів перепілок не могли здійняти з серця того каменя.

Минуло від тих страшних днів два чи три тижні. Мені хотілося піти до міста, щоб довідатися про долю знайомого лікаря, але я боявся іти. Люди оповідали, що деякі жиди поховалися в ґетто по коминах, по льохах і їх тепер вишукують і стріляють. Мені ж такої картини ніяк не хотілося бачити, а тому я не йшов до міста. По селах було покищо тихо, люди нишком мололи на жорнах муку, про це німці в місті не знали, а зерна здавали люди на контингент стільки, скільки ненажерна влада вимагала.

Минуло ще трохи часу І я таки відважився поїхати до міста. Бажалося мені довідатися про долю знайомого лікаря. Зайшов до замку від поля, щоб обминути місто і пустився знайомими сходами до лікарні. На довгому коридорі стояв доктор Мелодиста.

— Пане докторе, ви живі? — майже крикнув я з радости.

Лікар схопив мою руку, але не міг вимовити слова. По хвилині сказав:

— Так, живу, але не відомо, як довго житиму. Дякую вам, що прийшли . .. Мені так важко, важко ...

Ми знову пішли до його кімнати, де завжди пахло йодиною і сиділи там кільканадцять хвилин. І лікар вилив передо мною ввесь біль своєї душі. Оповідав, що в місті вже немає жидів, але його ще лишили тільки тому, що в околиці є ознаки тифу і він має виїхати туди для поборення тієї недуги. Він лишився тільки сам з дружиною і з сестрою дружини, а дві його сестри загинуло в ґетто.

Я дав йому адресу одного з наших братів і сказав, що на випадок, коли б йому щось загрожувало, щоб він утік до цього брата, а звідти дав мені знати.

Я вийшов до міста. Воно тепер було таке страшне, ніби в ньому вимерли всі живі істоти. Недавно ще тут сновигали вулицями жиди з жовтими латками на плечах, а тепер і їх не було. По хідниках і по будинках валялося пір'я, яке підхоплював вітер І розносив по всіх завулках, ніби снігом. Це пір'я було з ґетто. Туди тепер заходили різні темні особи, щоб чимось полакомитися. Вони різали подушки, перини, полотно забирали, а пір'я висипали на землю. Я пройшов кілька знайомих вулиць і опинився біля ґетто. Велика брама його була відчинена навстіж, але за брамою не помічалося жодного людського життя. Нараз я почув, грізний чоловічий голос, який крикнув:

-— Виходь, а то буду стріляти! Виходь!.. .

По тому за стіною все було тихо, але за хвилину там почувся чийсь стогін і якийсь шорох. Я підійшов до поваленої брами і заглянув за дошки. І побачив там картину, яка і досі стоїть перед моїми очима, хоча від того часу проминуло багато літ. За брамою стояла молода жінка, тримаючи на руках малого, може двохрічного хлопця. Була це знайома мені жидівка, яка ще недавно продавала на ринку суниці, часто бувала в нашому селі, заходила і до нас. Бідне дитя тулилося до переляканої матері, щось шептало, а мати стояла нерухомо, мов нежива. Все її обличчя було засмароване сажею, було брудне, втомлене, страшне. Нещасна мати ховалася більше місяця по пивницях, по коминах і по різних трубах і всюди несла з собою найдорожчий свій скарб — свою дитину. Але не сховалася, її таки знайшли, а тепер поведуть на смерть. Вона насилу стояла на втомлених ногах, а біля неї з наготовленою рушницею стояв поліцай. Я заглянув за браму І молода мати обернулася до мене. Вона подивилася на мене таким благальним поглядом, від якого мене облило холодом і жаром. Щось закипіло в моїх грудях, мені хотілося скочити за браму, вирвати рушницю з рук бандита і кричати голосно-голосно. Кричати на все місто, на всю Волинь, на ввесь світ. Кричати, щоб сходилися люди-християни рятувати оце невинне людське життя.

— Тобі чого тут треба? — голосно крикнув до мене поліцай.

Я аж тепер опам'ятався, обернувся і почав бігти від страшного ґетто до замку. Бігти швидко, щоб не бачити такої жахливої картиня, бо я знав, що недалеко ставу, де колись була торговиця, тепер на всякий випадок викопані ями І якщо в ґетто когось ще зловлять, то щоб не гонити далеко на поле вантажного авта, зловлених приводили до тих ям і там стріляли й закопували.

Я минув великого польського костела і побачив, що вулицею міста їхала підвода, звичайний сільський віз, запряжений худими кіньми. На возі сиділи дві малі, може десятирічні дівчини-жидівки. Вони були також дуже брудні, худі, бо їх також оце десь зловили і тепер везли над став. Біля воза йшло двох поліцаїв з рушницями і з лопатами на плечах. Вони курили цигарки і щось веселого розмовляли з собою, бо потім обидва голосно сміялися. Знову така страшна картина і я був не радий з того, що пішов до міста і все це бачу моїми очима.

Я побіг до знайомих людей, узяв трохи хліба і свіжих черешень, а звідти побіг до гетто. Я вирішив прийти до поліцая і просити, щоб він дозволив мені дати тій матері хліб і черешні. Але за брамою ґетто нікого не було. Якийсь чоловік мені сказав, що він бачив, як матір з дитиною поліцай повів до жидівської синагоги. Я швидко побіг туди. Недалеко над ставом почулися два постріли. Я знав, що це була смерть тих двох дівчат, яких везли туди.

Прибігши до синагоги, я побачив у брамі двох поліцаїв, а за огорожею на траві сиділа та сама мати зо своїм дитям. Дитя бігало по траві, збирало якісь корінчики і їло. Мати непорушно сиділа на землі, сперши голову на руки. Що вона думала в ту хвилину, знає тільки Бог. Але вона була свідома того, що її ще сьогодні, такого гарного липневого дня, поведуть на смерть. Я підійшов до поліцая і сказав:

— Пане, дозвольте мені дати тій матері хліба і черешень.

-— А тобі що, шкода жидів?

— Мені ось жаль тієї жінки, як людини, а особливо, як матері. Подумайте тільки над її посвятою для своєї дитини. Вона ж бідна так довго ховалася, мучилася по різних ямах, по пивницях і, ховаючись, скрізь берегла свого сина. Це ж мати, а любов матері однакова в усіх народів, навіть у звірят. Дозвольте, щоб я їй дав оцей хліб і черешні.

— Та, можеш кинути через пліт, коли тобі так хочеться. Але це їй непотрібне, бо ось зараз приїде за нею підвода... Кидай, ну, щоб ніхто не бачив і геть звідси!...

Я кинув на траву кусок хліба і черешні. І соромно мені було, що я кидаю святий хліб людині так, як псові. Але іначе я не міг зробити. Бідна жінка кивнула мені головою, підняла хліб, а хлопчик почав збирати розкидані черешні. Вулицею до синагоги вже тарахкотів порожній віз. На возі сиділо двох поліцаїв з рушницями і з лопатами. Я сховався за доми, щоб нічого не бачити. Мені хотілося десь утікати з цього страшного місця, але я стояв під будинком, поки підвода від'їхала.

Коли десь далеко стихло тарахкотіння воза, я вийшов знову до брами синагоги. Тепер там не було нікого, тільки лежали порозкидані черешні, яких не встигло бідне дитя позбирати. Двері до синагоги були навстіж відчинені, майже всі вікна були вибиті, а на передній стіні стояла велика камінна фіґура Мой-сея, що тримав дві таблиці з десятьма Божими заповідями. На долівці синагоги валялися подерті якісь книжки, може молитовники, але все це було писане жидівською мовою. Найбільш мене вразили порвані опаски, якими жиди в часі молитви перев'язують собі руки, знаки, які вони накладають у часі молитви на чоло. Колись у тій синагозі збиралися люди для молитов, а сьогодні немає вже тих людей, що тут молилися, крізь вибиті вікна їхнього дому молитви літають горобці і якось жалісно цвірінькають.

Поміж будинками чимскоріш я пробрався на поле і швидко пішов до свого села. Навколо мене цвіла конюшина, гули бджоли, розпливався запах поля, але все це зелене довкілля рідних піль було чуже для мене. Перед моїми очима стояла бідна жидівська мати. Я йшов додому і думав, що наша земля не може знати добробуту і волі, бо ж вона просякнута кров'ю невинних матерей, дітей. Мені здавалося, що сонце темніше світить, поблідна краса природи. Це ж таке нечуване людовбивство, якого ще не бачило наше покоління. Можливо щось подібного було за часів татарщини, але щоб таке було в нашому культурному світі, то воно ніяк не вміщалося в голові. І щоб те нещастя сплодилося в такому народі, що дав світові славних письменників, композиторів, філософів, то цього збагнути ніяк не можна. І від того дня я глибоко переконався, що німці війни не виграють, хоча тепер ідуть на схід великою силою. Бо за всі ті їхні злочини Бог їх покарає і вони конче пожнуть те, що сіють. І таке, як ми знаємо, потім сталося. Постає тільки настирливе питання, коли ж така Божа кара прийде на тих других злочинців, що пролили море крови і нашого народу?

Подібне нищення жидівського народу відбувалося тоді по всій нашій Волині. В деяких містах жиди поробили в Гетто барикади і зводили бої з німцями. Вони знали, що для них усіх прийшла остання година, а тому постановили померти лицарською смертю, вмерти в обороні своїх дітей, своїх матерів, безборонних старців. Наприклад, в місті Крем'янцІ жиди довго билися з німцями, а коли вже не змогли далі боронитися, тоді підпалили ґетто з усіх боків і ті, що не могли втекти, загинули в огні. Внаслідок цього головна вулиця від Ліцею аж до Консисторії була вигоріла. В деяких містах жиди йшли на смерть спокійно, тихо. В одному містечку біля Луцька всі жиди зібралися до своєї синагоги, вийшов до них їхній рабин, помолився разом з ними, а потім усі родинами пішли до великих ям за містом, де на них чекали скоростріли, люта смерть. Були такі жахливі картини, яких годі описати, вони не піддаються ніяк свідомості і глуздові людини.

За Польщі і за панування большевиків жиди всюди жили по наших селах і жили в мирі і спокої з нашими людьми. Коли ж прийшли німці, відразу вийшов наказ усім жидам переселитися до міста. Але в нашому сусідньому селі одна жидівська родина не послухалася того наказу і лишилася в селі жити далі. Довший час вона там жила, але гестапо про це потім довідалося. І прийшли білого дня забрати ту родину. Вели її до міста лісом і в лісі постріляли, закопавши трупи до неглибокої ями. Старенька жидівка була тільки ранена, вона в ямі відійшла, почала гребсти землю і вийшла з ями. Напівпритомна вийшла на дорогу, хтось доніс на поліцію і її знову напівпритомну завели до тієї самої ями в лісі і застрелили.

Одного підвечора в неділю прийшов до мене якийсь незнайомий чоловік і дав мені маленьку записку. Я прочитав ЇЇ і затремтів від схвилювання. Це була записка від доктора Мелодиста з ВишнІвця. Він перебував на якомусь хуторі І просив мене негайно прийти до нього. Не гаячи часу, я вибрався в дорогу. Надворі починало смеркати, а коли я прийшов до того хутора, була вже ніч. Тепла і дуже місячна. Коли я відчинив хвіртку, на подвір'ї загавкав пес і кинувся до мене. Але з хати вийшов господар і спинив пса. Коли я спитався господаря, чи є в нього лікар з міста, господар перелякався І поступився назад.

— Який лікар? — відмовлявся він, — в мене немає жодного лікаря І я нічого не знаю.

— Дядьку, не бійтеся мене, — почав я. — Я знаю, що він у вас, а тому я прийшов сюди, щоб чимось йому помогти. Не бійтеся. Скажіть лікареві, що я є тут і я можу його забрати від вас.

Господар пішов до стодоли, а за хвилину вийшов і, важко зідхнувши, сказав:

— О, як же я перелякався! Боже мій ... Ходіть зо мною.

Ми прийшли до стодоли, господар поставив драбину до сіна в засторонку і я поліз догори на сіно. Коли я тільки виліз туди, вмить чиїсь руки схопили мене за шию і я почув знайомий лікарів голос:

— Пане дорогий... Дякую вам за те, що ви прийшли. Не думав, що ви прийдете, бо ж це і вам загрожує смертю. Але ви — добра людина і я щиро вам дякую ...

Доктор Мелодиста тримав мене за шию, дрижав усім тілом і плакав, ніби дитя. Разом з ним була його дружина, яка також тиснула мої руки. Десь у куті, в глибокій темряві тихо плакала перелякана, майже напів жива сестра лікаревої дружини. Отже, було їх троє. Потім лікар заспокоївся, ми сиділи на сіні і він розповів мені свою втечу. Це була драматична подія, з якої можна написати цілу повість.

Він кілька тижнів уже працював лікарем в одному селі недалеко Вишнівця, де були ознаки тифу і туди його направила військова німецька влада. Він жив в хаті колишньої польської поліції і там приймав хворих, які приїздили до нього з усіх довколишніх сіл і хуторів. А позавчора знайома добра душа з Вишнівця потелефонувала до нього, щоб він негайно десь сховався, бо гестапо на мотоциклі вже поїхало за ним. Доктор Мелодиста разом зо своєю дружиною й сестрою дружини вибігли за хату і сховалися в коноплях. Вони бачили, що два мотоциклі спускалися з гори до села. Отже, не було часу щось узяти з собою і вони всі тільки в тому, що були убрані, через коноплі кинулися на городи і почали втікати, куди тільки очі понесуть. Але куди втікати і до кого, коли в селі самі чужі люди? І доктор Мелодиста згадав про мене, що я колись йому казав, що я християнин і на випадок потреби зможу йому помогти. Він пригадав, що в тому селі існує євангельська громада, про яку я йому колись нагадував, а тому через городи, що були засаджені фасолею на тичках, поміж високими коноплями і кукурудзою він прибіг до проводячого євангельської громади. Прибіг і міг крикнути тільки одне благальне слово:

— Рятуйте мене в Ім'я вашого Бога!

Проводячий, добрий брат Харитон, сховав їх усіх трьох в хаті під ліжка, а сам, ніби нічого і не сталося, вийшов на подвір'я І почав рубати дрова.

Гестаповці приїхали, але лікаря в його хаті не було. Вони викликали з міста більше поліції і великим гуртом почали шукати по всьому селі. Ходили від хати до хати, від стодоли до стодоли, від стайні до стайні, але знайти нічого не могли. Обходили всі сади і городи, але все було надармо. Зайшли також на подвір'я брата Харитона і спиталися, чи не було в нього лікаря-жида. Брат Харитон, навіть не кліпнувши оком, сказав, що не було. Гестаповець пустився до хати, але перекладач сказав йому, що це проводячий штундистської громади, і якщо він сказав, що в нього немає, то й немає. Він завжди каже правду. І гестаповець повірив. Разом з усією своєю зграєю вони вийшли з подвір'я брата Харитона, який спокійно далі рубав дрова.

Надходив вечір, поліція з гестаповцями на ніч ніколи не залишалися в селі, а тому швидко поїхали до Вишнівця. А вночі брат Харитон завіз доктора І його дружину на хутір, а мені дали знати про це записочкою. Тепер доля доктора Мелодисти спочивала в Божих руках і в руках добрих людей.

Я домовився з господарем, що він перетримає в себе доктора, а на другу ніч я прийду і заберу його. Іншої ради ми не мали. Я був дав слово докторові, що на випадок його небезпеки я буду його рятувати, а тому тепер треба було щось робити, щоб виконати свою обітницю.

Попрощавшись з усіма, я вийшов на дорогу, яка вела на поле. Над дорогою росли якісь кущі і я став під кущем на коліна. Ніч була місячна і тепла. Вітер гойдав кущами, а мені здавалося, що це не кущі гойдаються, а гойдається земля і я разом із нею. Тієї ночі я гаряче молився на полі, дивився до зоряного неба і просив у Бога сили і помочі. Згадав колишню свою втечу за кордон біля Белза І подумав, що може Господь не дозволив тоді мені перейти кордон, щоб я побачив людське горе і поміг тим людям, що були призначені на смерть, щоб Господь допоміг мені тепер урятувати хоча тих троє людей. А ризико це було велике. Того важкого часу, якщо німці в когось знаходили жидів, то вбивали всіх разом. Але я чомусь вірив, що Господь нам поможе.

Недалеко від нас була Галичина, т. зв. Генераль

Категория: Мих. Подворняк | 15.11.2007
Просмотров: 2113 | Рейтинг: 4.0/2 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2019 Сайт управляется системой uCoz