Вторник, 26.09.2017, 23:39
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Ваше отношение к межконфессиональному диалогу и сотрудничеству?
Всего ответов: 866
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Мих. Подворняк

Вітер з Волині. Ч.7
* * *

І прийшов на нашу Волинь 1943-й рік, я сказав би найстрашніший рік з усіх воєнних років. По лісах гуртувалося все більше і більше української молоді, що зорганізувалася в справжні озброєні відділи. І ці відділи незабаром дали німцям дошкульно себе відчути. Однієї ночі вони напали на місто Вишновець, заїхали багатьома підводами на ринок і забрали все, що було складене в магазинах. А в магазинах якраз було багато зібраного по селах контингенту, як —- м'ясо, полотно, мука, вовна, мед, масло та ін. Німці сиділи в замку і почали стріляти до повстанців, а ті відповіли їм також зброєю. Внаслідок цього мій приятель, який був змобілізований з підводою, там загинув. Загинуло також трохи німців. Але тієї ночі повстанці забрали все з магазинів і від'їхали в ліси в невідомому напрямку. Від українців, які працювали ще в німців перекладачами, повстанці все знали, вони знали також, що другого дня ввесь той контингент мав бути відвезений на станцію до Крем'янця, а тому й попередили німців, забираючи чимало майна. Німці ж не дуже радо вступали з повстанцями в бій, вони сиділи найбільше в шкільних будинках, а в Вишнівці — в замку, з якого виїздили лише вдень.

Після цього ми, робітники кооперативи, отримали з лісу повідомлення, щоб не збирати по селах для німців жодного контингенту. А з міста знову прийшло розпорядження, щоб контингент збирати і ще більший, як перед тим. І тут треба було так комбінувати, щоб вовк був ситий і коза ціла. Нам хотілося слухати своїх повстанців з лісу, бо з ними були симпатії всіх наших людей, але ми боялися також німецької влади, яка в своїй жорстокості не перебирала жодними засобами і карала тих, хто її не слухав.

З кожним днем приходило все більше і більше тривожних чуток про повстанчі рухи на Волині, але мені ще не довелося бачити ані одного повстанця. А бачити дуже хотілося. Казали, що вони одіті в німецькі уніфоми, в уніформи совєтськІ, деякі були одіті в звичайному цивільному одягу. І всі були озброєні, кожен в якусь іншу зброю. Тому в мене було велике бажання їх побачити і на те не треба було довго чекати.

Однієї ночі прийшли вони і до мене. Вночі я почув голосний стукіт у вікно і я вийшов надвір. Біля дверей стояло трьох озброєних мужчин. Мої ноги чомусь затремтіли, хоча я був певний, що це ж свої люди і вони мені нічого поганого не зроблять.

— Чи ви, пане, будете рахівником кооперативи в вашому селі? — спитався один.

— Так, — відповів я тремтячим голосом.

— Ми хочемо побачити вашу кооперативу, а тому візьміть ключі й ходіть з нами. Ми українські повстанці і нас не бійтеся...

Ми вийшли на вулицю І пішли сплячим селом до кооперативи за річкою. Ніч була місячна і я мав можливість добре придивитися до повстанців. Це ж уперше їх бачу. А вони були молоді, стрункі хлопці, в сірих німецьких шинелях, з блискучими рушницями за плечима.

Ми прийшли до кооперативи. Там стояло дві підводи наших таки селян. Повстанці повиносили з кооперативи на вози скрині з яйцями, різні мішки, баньки зо сметаною, забрали мої рахункові книжки, і на все видали мені розписку в німецькій мові, підписану якимось їхнім комендантом.

Уранці стало відомо, що тієї минулої ночі повстанці були не тільки в нашому селі, але були по всіх інших селах і всюди забрали з кооперативи контингенти. І на цьому скінчилася моя праця в кооперативі, чому я був дуже радий. А комісії, що брали людей на працю до Німеччини вже по селах не було і я був тепер вільний від одного і від другого.

Німці побачили, що їхня справа на Волині програна, побачили, що вони не мають тут приятелів, а тому почали шукати їх в іншому місці. Вони навербували до своєї поліції поляків, якихось латишів, румунів, сербів, козаків, а навіть росіян з полонених червоної армії, які ще не погинули в таборах. Тепер і вони пригодилися.

Але німці і тут гірко помилилися, бо українські повстанці скоро нав'язали контакт з цією інтернаціональною поліцією, яка в більшості також пішла до лісу. Таким чином в лісах Волині потворилися групи повстанців з інших народів, які творили з українцями одну спільну силу. Ці нові групи повстанців принесли з собою до лісу багато німецької зброї і сильно посилили протинімецький рух. З тих нових груп потім — як оповідали — відзначилися в боротьбі з німцями особливого одчайдушністю й відвагою узбекські групи. Все це були недобитки з червоної армії, які пережили в німецьких таборах для полонених великі страхіття, бачили смерть тисячів своїх товаришів, а тепер мали нагоду помститися за них. Ці групи різних схід-ніх народів були однаково наставлені до німців і до большевиків. Не пішла тоді до лісу тільки польська поліція, яка лишилася на Волині з німцями до самого кінця.

Німці перестали виїжджати на села, не збирали більше контингенту, не вербували робітників до Німеччини, а тихо сиділи по містах і раді були, якщо повстанці їх не турбують. Але такої тиші довго не було. Незабаром німці посилили свою поліцію новими силами І почали знову виїздити на села, але тепер не тільки виїздили збирати контингенти, не тільки вербувати людей до Німеччини, але виїздили карати села за все, що де зробили повстанці. А українські повстанці в лісах і собі заметушилися. І настали на Волині страшні дні, страшні ночі, яких годі описати, яких хіба не знає історія нашої многостраждальної землі...

Однієї ночі повстанці знову напали на недалеке наше місто, але тим разом напали на міську в'язницю, в якій сиділо чимало політичних в'язнів. Повстанці повбивали всіх вартових, виломили двері й вікна і звільнили в'язнів. Ця подія дуже затривожила всю нашу околицю, бо ми знали жорстокість німців, а тому чекали з їхнього боку лютої пімсти. І справді, другого дня ми довідалися, що гестаповці зловили в місті кількох невинних прохожих і прилюдно на торговиці їх повісили. Вони висіли там кілька днів для постраху іншим. А це ще більше розлютило українських повстанців, які на кожному кроці намагалися німцям відплатити.

За нашим містом був великий сад якогось колишнього польського магната, а в саду було чудове озеро, розкішний дім та інші багаті забудови. Тепер там перебували на відпочинку високі німецькі офіцери, різні їхні достойники. І однієї ночі повстанці напали на той парк, побили всіх німецьких старшин, а дім з усіма іншими будинками спалили. Це вже перебрало міру. Німці почали люто мститися, тяжко карати наш народ. Разом з польською поліцією виїздили на наші села, палили їх, а людей вбивали.

Ті села, що були ближче міст, переживали найбільше нещастя, бо німці з польською поліцією приїздили туди дуже часто, грабували ті села і людей вбивали. Села, які були далі від міст, десь біля лісів, були безпечні, бо німці боялися туди приїздити. Там уся влада тепер була в руках повстанців, які вже повиходили з лісів і сміливо стояли по селах. Українські повстанці мали вже велику силу, взірцеву організацію і гідну подиву відвагу. Щоб дістати собі більше зброї, повстанці розкопували на полях могили, в яких були поховані большевицькі вояки, часто поховані із зброєю. Тепер цю зброю забирали. Коли два роки тому проходив нашими селами фронт, большевики втікали, то по селах залишили чимало зброї. Люди це припрятали, а тепер зносили своїм повстанцям. І треба було дивуватися з наших волиняків, які все це воєнне знаряддя десь тримали в соломі, надіючись, що воно їм колись пригодиться. Чимало знайшлося в господарів рушниць ще з першої війни. Тепер усе це було потрібне для своєї нової армії.

Однієї ночі я почув у селі якийсь галас. Я негайно зібрався і вийшов на греблю. На дорозі стояло багато возів, а на возах лежали позв'язувані великі кабани, на інших підводах були вівці, а біля возів прив'язані корови, маленькі телята. Ніби приїхав звідкись цирк або цілий ярмарок. Виявилося, що це українські повстанці напали на великий колишній панський фільварок, з якого большевики зробили були радгоспа, а коли прийшли німці, то поставили там свого управителя, забирали по селах худобу, водили на той фільварок, а потім забирали це все для своєї армії. Тепер повстанці це все забрали й розвозили по селах. Кожний господар мусів узяти якусь тварину, пильнувати її в себе, але вона не була його, — це власність УПА. Потім ту худобу різали, робили ковбаси, консервували м'ясо в великих дерев'яних бочках і кудись вивозили. По багатьох селах були такі м'ясарні, які завжди працювали. Українська Повстанська Армія була належно зорганізована. По всіх селах висіли друковані оголошення, різні відозви до людей. Появилися українські повстанські газети. Не пригадую назви всіх цих газет, але знаю що було їх кілька. Був „Український повстанець", „За Україну" та ін. Друкувалися вони десь в лісах в повстанських друкарнях, бо в деяких містах удень повстанці заїхали і забрали в німців друкарські машини. Ті газети виходили на гарному і дуже тонкому папері, різними дорогами вони розходилися по всій Волині, куди їх доносили різні післанці, переважно молоді і свідомі хлопці й дівчата. В тих газетах подавалися різні відомості з життя УПА, різні звідомлення з боїв з німцями і з польською поліцією, яка на той час усюди виступала разом з німцями. Я пильно збирав усі числа тих газет, бо знав, що вони колись матимуть велику історичну вартість, але не довелося мені їх взяти з собою на чужину. Всі вони гарно поскладанІ в скляний бутель і десь там спочивають у рідній землі, куди я їх закопав.

З тих повстанських газет ми бачили, що всенародне повстання охопило всю нашу Волинь. Бої УПА з німцями ведуться в КовельщинІ, Володимирщині, Горохівщинї, Дубенщині, Костопільщині й по всій Волині. Горіли села, горіли міста, за одну ніч нищилося те, що будувалося десятками років.

Того самого року появилося по селах оголошення, щоб люди помогли всім, що вони мають, для УПА. На кожне село було накладено якусь данину. Кожне село мусило дати якусь кількість м'яса, муки, круп, полотна, вовни. Були змобілізовані кравці, які зо звичайного білого полотна шили повстанцям плащі, жінки робили з вовни шалі, рукавиці, светри, шапки. Шевці шили чоботи. Всі працювали тепер для однієї мети, для своєї армії І працювали без жодного примусу. Цього року на Волині був великий урожай і люди мали багато збіжжя, мали що дати. Млини, які були німцями закриті, тепер працювали, а жорна і ступи пішли в забуття.

З нашого села багато молодих хлопців пішли до УПА. Одні пішли добровільно, інших змобілізували, ніби примусово. Де вони мали свій постій, ніхто не знав, але від них приходили листи через різних післан-ців. Цікаво, що існувала спецїяльна повстанча пошта. Повстанець писав тільки число свого відділу і свій псевдонім і лист його знаходив. Пошту носили від села до села т. зв. зв'язкові і були це переважно дівчата. Люди по селах жили в спокої, а зокрема в селах, які були далі від міст. Той тимчасовий спокій і тишу вони завдячували українським повстанцям, а тому були раді віддати повстанцям те, що було треба. Одне було недобре, що важко було людям дістати нафти. Як тільки смеркало, всі люди Ішли спати, бо не було чим в хатах світити. Дехто давав собі раду тим, що робив з прядива каганці, мочив їх в овечому лойові і так світили. Дуже бідовим було те світло, але в хаті можна було бачити людину. Всі ліси тепер були в руках повстанців, тому люди рубали дерева, возили дрова додому і робили запас на зиму.

Мені дуже бажалося поїхати ще по Волині, побачитися з моїми братами і сестрами, але тепер не можна було того зробити. Невідомо було також, хто ще із моїх знайомих живе, бо пошта не ходила. Вся наша Волинь палала в огні повстання, не ходили потяги, а також велосипедом подорожувати було небезпечно. По містах стояли залоги німців, мадярів, вла-совців, а всі села були в руках повстанців. Не було однієї якоїсь влади, не було жодної охорони для життя людини. Можна було швидко згубити життя, а тому треба було сидіти вдома. Але і тоді ми, євангельські віруючі, не дармували. Богослуження наші відбувалися по всіх селах нашої околиці і ми не мали з боку повстанців жодних перешкод. Православні люди мали свої богослуження, всі церкви, що за часу боль-шевиків були закриті, тепер були відчинені, старші люди навіть відважувалися ходити на свої відпусти до Почаєва. Над усіма селами врочисто лунали церковні дзвони.

Українські повстанці діяли з усією своєю силою. Зірвали всі залізниці, поруйнували всі мости і знищили для німців усяке сполучення. На всю Волинь хіба була в русі тільки одна залізниця з Берестя на Ковель, Рівне і далі на схід. Цією залізницею німці ще возили воєнне постачання для свого фронту на сході і вона була сильно стережена військом. Але були випадки, що й ту залізницю українські повстанці зривали. До менших міст німці довозили різне постачання для своєї поліції тільки вантажними автами. Але таке постачання було дуже ризиковне. Одного разу до нашого міста їхало також кілька авт, навантажених зброєю І харчами І їхали вони в супроводі кількох панцерників. Дорога була насаджена старими чіх-ратими липами і тополями. А біля дороги — ліс. Повстанці зробили там засідку. Одні засіли за кущами, інші повилазили на липи біля дороги. Коли німецькі авта над'їхали, повстанці відкрили вогонь, а ті, що були на липах, кидали на дорогу гранати. І ні одне авто не доїхало до міста, а все, що було в тих автах, дісталося до рук повстанців.

Повстанці позрізували над дорогами телефонічні палі, порвали проводи. Потім позривали всі, навіть найменші, мости на річках, щоб унеможливити польській поліції й німцям приїзд до села. Люди копали на дорогах широкі ями і рови.

Після жнив до нашого села приїхало кількох старшин від повстанців і вони перепроваджували в селі загальні військові вправи. Кожний мужчина повинен був зробити собі з дерева „рушницю" і два рази на тиждень виходити, як казали в нас старші люди, „на занятія". Ставали всі довгими рядами з „рушницями" на плечах, рівнялися направо і наліво, слухали голосу свого старшини, розбивалися на менші групи і ввесь день вправлялися по-військовому. Було тоді чимало сміху, бо коли тільки десь сіла на дереві ворона, котрийсь з жартівливих хлопців ставав на праве коліно, прикладав „рушницю" до плеча і прицілювався до ворони, а жінки стояли навколо і сміялися. Але це був сміх крізь сльози, бо всі знали, що все це якесь ненормальне і за це треба буде колись гірко заплатити.

На все село було також кілька правдивих рушниць і вони були тільки для вправ правдивого стріляння. Жінки стояли на городах, сиділи на перелазах, дивилися, як їхні чоловіки невправно кидали „рушницю" на плече, ставили до ноги, а вона часто падала на землю. Це „військо" було вдягнене по-різному. Одні мали ще старі шинелі від першої світової війни, Інші були вбрані в сірих піджаках своєї роботи, в полотняних штанах, в маринарках. Одні були босі, інші в подертих чоботях, інші в черевиках. Після вправ те „військо" йшло селом на широкий майдан біля кооперативи І голосно співало на всю околицю. І хоча воно не могло належно вправлятися з дерев'яними „вінтовками", зате вони дуже гарно і дружньо співали. Аж гомін котився ланами! Дійсно, як то наші во-линяки. Коли ж верталися на майдан, ставали в ряди, скидали кашкети і співали загально відому повстанчу молитву:

Боже Великий, Творче Єдиний,

На нашу рідну землю споглянь;

Ми Твої діти, в Твоїм завіті,

Вислухай наших щирих благань.

Народ в кайданах, край у руїні,

Ворог молитись навіть не дасть.

Боже Великий, дай Україні

Силу і славу, волю і власть.

Тоді втихали всі жарти, всі сміхи, жінки побожно стояли осторонь і слухали пісні-молитви. Всі дивилися до голубого неба і просили в Бога кращої долі для свого краю, для всього бідного українського народу. А високо над будинком кооперативи тріпотів на вітрові жовто-синій прапор ...

Цього року Українська Повстанська Армія запопадливо збирала по селах різні контингенти для своїх потреб. Збирали все, навіть зерно. На полях копали глибокі ями, обкладали їх зсередини соломою і сипали туди зерно. Тепер в кожному селі був т. зв. станичний, який тільки слухався УПА і пильнував, щоб у селі був належно зібраний контингент. Тому, що врожай був добрий, люди мали всього подостатком, а тому не жаліли нічого для своєї Повстанської Армії. Повстанці ж не мали де діти всього зібраного контингенту і кожне село мало в себе магазини, де складали все зібране добро. Був наказ господарям молоти пшеницю, пекти хліб, сушити сухарі й переховувати

це все для якогось догідного часу. Консервували м'ясо, шили одяг і все те десь складали з тим, що незабаром прийде фронт, німці відступлять, а Українська Повстанська Армія, разом з усім народом, виступить проти другого такого самого лютого окупанта, що йтиме зо сходу. На жаль передбачувані пляни повстанців не здійснилися в такій мірі, як вони бажали, хоча наші люди вже були певні, що німці війну програли. Тимчасова тиша по наших селах не тішила людей, бо всі вони добре знали, що це тиша перед великою бурею.

* * *

У німецькій поліції, яка прийшла на місце української, було багато поляків і всі вони були не місцеві, але привезені до нас десь з глибокої Польщі. Вони з великою жорстокістю нищили українське населення. Коли німці посилали їх спалити одне українське село, то вони палили п'ять-шість. Доходили також до нас чутки, що на українських землях за Бугом, в т. зв. Генеральному Губернаторстві польська партизанка жахливо переслідує наш народ. Невідомо, чи ті чутки були правдиві, але вони запалювали наших людей ненавистю до поляків. Розуміється, що в усьому тому була німецька рука, а може й рука большевиків, щоб звести ті обидва поневолені народи до взаємної боротьби. Тому німці в Генеральному Губернаторстві тримали українську поліцію для втихомирення польських повстанців, а на Волинь прислали поляків. І розпалилася між поляками і українцями нікому непотрібна братовбивча боротьба. Вона забрала багато невинних жертв з одної сторони і з другої і все це вийшло на користь польським ворогам І ворогам нашим.

Про всі події на Грубешівщині довідалися українські повстанці на Волині і з такою самою жорстокістю відплатили полякам за кров своїх братів. Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями. Наприклад, були випадки, що поляки ловили наших людей, в'язали кількох докупи колючим дротом, а потім обливали бензи-ною і палили. Таке саме нелюдське знущання застосовували до поляків і українці. Найгірше ж було те, що гинуло чимало невинних людей, як поляків, так само і українців. Бо гинули не самі повстанці, а їхні матері, батьки, брати та сестри. Коли гинули з рук поляків батьки якогось українського повстанця, тоді цей повстанець шукав нагоди, щоб в найлютіший спосіб помститися на поляках. Те саме робили польські повстанці щодо українців. І важко було збагнути, що все це робили ніби якісь християни, які в неділю йшли до церкви чи до костела ...

Польського населення на Волині не було багато, але ті, що були в наших селах, вони бачили рухи українських повстанців, пильно стежили за тими рухами, а потім доносили своїй поліції до міста. Через це українські повстанці видали до всіх поляків відозву, щоб вони вибралися спокійно із сіл до міста. Кожній родині повісили таку відозву на дверях і визначили час, коли та родина має вибратися з села. Деякі поляки послухалися наказу і негайно виїхали до міст, врятувавши тим собі життя. Але інші не послухалися грізного наказу. Зокрема не послухали наказу ті поляки, що родилися на Волині, тут вони виростали і вважали, що тут їхня батьківщина. Багато з них не вміли навіть так, як треба, розмовляти по-польському.

Після визначеного реченця українські повстанці напали на села, в яких жили поляки і всіх, хто не втік до міста, винищили. Винищили без найменшого людського серця, без якогось людського сумління. Вбивали малих дітей, немічних старців, вбивали кожного поляка. Всі польські господарства спалили. Пригадую, що саме тієї ночі я вийшов за свій сад на поле. За горою лежало невелике польське село. Тепер над ним здіймалися клуби чорного диму і вогню. Було чути рев худоби, крик людей, рушничні постріли. Там відбувався страшний суд, завітала туди люта пімста, немилосердна людська ненависть. Праворуч за лісом -— друга пожежа, бо там також напів польське село. Я дивився туди і серце моє розривалося від болю. На моїх очах писалася страшна історія нашої землі, писалася кривавими літерами, писалася невинною кров'ю ... І що ж винні ті маленькі діти, хто почав і по-що почав те страшне людовбивство?

Далеко за горою, ближче міста, горіло українське село, підпалене поляками. Пасма вогню освітлювали темне небо, а голосні постріли ручних скоро-стрілів лунали відгомоном по всій околиці.

Другого дня стало відомо, що по довколишніх селах не було живих поляків, хіба тільки ті, яким вдалося вирватися з вогню і втекти до міста. У селах ближче міста тієї страшної ночі загинуло від поляків дуже багато українців, А таких ночей була не одна, їх було дуже багато. І невідомо, яка це зла сила пхала людей до такого страшного кровопролиття, до такого злочину.

Село Устечко лежить між зеленими горбками і його надвоє перетинає тиха ріка Горинь. На тій ріці є два дерев'яні млини, які тепер удень і вночі мелять для людей муку. Гуркіт від млинів, ніби музика, розпливається по всьому довкіллі. Недалеко на горбку стоїть невелика православна церква, оточена високими липами, які завжди шумлять. Зараз недалеко церкви був двір старого Микохора, який мав одинокого сина, що був забраний 1941-го року до Червоної армії і досі не вернувся додому. Микохір сам пильнував господарки, а йому помагала дружина й невістка, в якої було дві маленьких дівчині.

Прийшли Зелені Свята, які наші люди на Волині дуже врочисто святкують. Господар приніс з-над Горині свіжої лепехи, порозкидавши ЇЇ по всьому дворі. Нарізав з лип пахучих галузок і прикрасив хату. Невістка убрала своїх дівчат, убралася сама і вся родина під вечір збиралася до церкви на богослужбу.

Але вони до церкви не пішли. З недалекого лісу приїхало двох озброєних молодиків, без усякої надуми застрілили в хаті невістку і її дві дочки, а Микохорові з дружиною сказали сховатися в стодолі. І, виконавши цей злочин, спокійно поїхали знову до лісу.

І люди в Устечку аж тепер довідалися, що Мико-хорова невістка була полька, бо досі не всі це знали і знати було нікому не треба. Вона не знала польської мови, шлюб брали в православній церкві, дітей також хрестили в православній церкві, але це не врятувало тих три невинних душі від партійного божевілля і людської ненависти.

І сильно засумували наші люди, бо не могли вони погодитися з такою жорстокістю. Вони ненавиділи Польщу, як владу, яка робила їм кривду, вони бачили, що й тепер німці з поляками плюндрують наші села, але ж невинні в цьому оті бідні польські селяни, з якими наші люди виростали І жили довгі літа. Але боротьба розпалилася і годі було ЇЇ тепер стримати. Вона, ніби ріка, що вийшла із своїх берегів, все рвала перед собою, все нищила. Невідомо, хто тим нещастям де керував, але було ясно, що керувала ним якась невидима рука, невидима зла сила на шкоду польському народові і народові нашому.

Незабаром поляки вийшли з міст і рушили на села. Палили села і хутори, а людей вбивали. Українські повстанці відплачували тим самим. І прийшло до того, що вдень горіли українські села, а вночі -— польські. Вдень гинули українці, а вночі — поляки. Німці ж стояли тепер разом з поляками. Наші люди залишали свої оселі і вибиралися далі від міст, виїздили в якісь рови, поміж гори, в ліси. В кожному селі вдень і вночі стояла варта, за селом також постійно вартували молоді хлопці і алярмували село, коли бачили, що з міста виїхали підводи з поляками І німцями. Кожний господар мав на подвір'ї готового воза, на якому завжди лежали спаковані рядна, подушки та інше господарське майно. Коли варта з-за села подавала знак про небезпеку, тоді всі втікали зо своїми підводами в поля, до лісів. Таке нещастя було довго, напротязі всього 1943-го року. Люди не мали спокою ні вдень, ні вночі. Були помучені, втомлені, бо ніколи було виспатися і відпочити.

Українська Повстанська Армія була належно зорганізована, населення Волині її підтримувало, як свою оборону, бо дійсно УПА боронила наші села перед поляками і німцями, перешкоджувала вивозу нашої молоді на примусову працю до Німеччини. Але довір'я наших людей до УПА було не довге, бо Українська Повстанська Армія того самого року поділилася надвоє. Поділилася на два ворожих собі табори, на якихось бандерівців І мельниківців, про яких наші звичайні селяни малощо знали. Цей поділ потім фатально відбився на всій повстанчій діяльності УПА, а найбільше за це знову таки заплатили наші люди, бо УПА зменшилася, втратила свою силу і не могла належно боротися проти своїх ворогів. Вона також у людей втратила пошану й повагу. До цього часу ми знали, що є один наш народ, однакових має своїх ворогів. З таким думанням молоді наші хлопці йшли в повстанці, бо УПА тоді була одинокою силою українського народу, дійсним його оборонцем. Але тепер УПА поділилася. Мало того, що вона поділилася, але почали ті дві групи вести між собою боротьбу.

На якій площині це сталося, коли і де, наші люди не знали, вони тільки почули, що навколо по лісах почали українці битися між собою. Дуже рясно полилася знову українська кров, але тим разом не від чужинців, але таки від своїх українців, засліплених партійців. Розуміється, що все це було на руку німцям і полякам, а на шкоду українському народові. Про це напевно знали самі провідники повстанців, а ось не могли спинити того злочинного поділу, який приніс для УПА велику неславу.

Недалеко нашого міста, в великому лісі стояло багато повстанчих частин. Стояли вже проти себе, як вороги, як чужі, бо в одній групі були мельниківцІ, а в другій — бандерівці. Одного разу німці з поляками напали на українське село і відділ мельниківців вирушив на оборону села. Частина ж повстанців залишилася в наметах, пильнуючи зброї та іншого повстанчого майна. Тоді бандерівці напали на ту малу групу своїх недавніх друзів мельниківців, розброїли їх, пограбували все, що в них було, а хто з мельниківців пробував протестувати, тих відразу прикошкали, на місці постріляли. Це тільки один випадок в нашій околиці, але подібних випадків по всій Волині було дуже багато. Холод проходить по тілі, коли їх згадати, бо були вони дуже страшні. І це не фантазія, не вимисли, але це гіркі факти, про які знає багато людей, але чомусь мало про це пишеться. Ми боїмося признатися до своїх помилок.

За якийсь час багато наших хлопців, що служили в УПА, втекли додому. Вони були ідейними хлопцями, пішли до УПА з патріотичного почуття, з національного обов'язку, але тепер не могли погодитися з тим, що робилося в самій УПА, не хотілося піднести руки на свого брата і зневірені прийшли додому.

Не дуже я розбирався за Польщі в тих різних згубних партіях, до жодної з них я ніколи не належав, але тепер я побачив, що більшість свідомої молоді, а також старших людей на Волині були по боці мельниківців. Мельниківцями була також уся волинська інтелігенція, а тому тепер уся симпатія нашого народу була на боці мельниківців, бо вони були більш толерантні, вирозумілі, а при тому були щирими патріотами. До нас, євангельських віруючих, ставилися добре, не понижували наших релігійних почувань, шанували нашу віру нарівні з вірою православною, до якої вони всі належали. Бандерівці ж були другого покрою. Вони також були патріотами, але та їхня „патріотичність" не мала меж, не мала тепер жодного стриму. Вони виразно проголошували, що в майбутній Україні, яку вони збиралися очолювати, не буде жодних політичних партій, окрім бандерівської, не буде жодної релігії, окрім тієї, яку скаже визнавати їхня партія. А нам, євангельським віруючим, відразу таки казали, що коли вони в Україні прийдуть до влади, то зроблять з нами те, що німці зробили з жидами. І ми вірили, що таке було б, бо пізніші їхні дії на Волині показали, що ті люди можуть таке зробити.

Тепер у бандерівцях опинилися молодики, які тільки були здібні на те, щоб грабувати і вбивати. Ішли для того, щоб мститися на своїх противниках І не тільки на німцях чи поляках, але на своїх братах, які були незгідні з їхньою ідеологією. Це були люди, які не мали в душі жодного співчуття до людини, жодного сумління. Вони робили „революцію", а люди мовчки просили Бога, щоб Він з ласки Своєї не допустив їх до влади.

Не знаю, як на ту пору було по інших місцях Волині, але в нашій околиці на Крем'янеччинї бандерівці мельниківців перемогли. Не тому, що бандерівців було більше, а тому, що мельниківці не бажали провадити братовбивчої боротьби і спокійно вступились з дороги. А бандерівці, захопивши владу, опанували ситуацією і люто розправлялися зо своїми противниками. Мучили наш народ не менше чужого окупанта. Днями сиділи десь в лісі, а вночі приходили до села робити своє темне діло. Були це переважно молоді хлопці, часто пїдростки, оте сільське шумовиння, яке безкарно сновигалося по селах і принесло нашому народові чимало горя, побільшивши його нестерпні страждання. Не було для них нікого старшого, вони не признавали над собою жодного авторитету і люди дивувалися, чи ж справді вони не мають якогось проводу, що він повинен їх спинити.

Найбільше запам'яталося нам бандерівське СБ (Служба Безпеки). Цих двох літер наші люди боялися не менше, як НКВД чи Гестапо, бо хто попав до їхніх рук, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, яка вимагає жорстокої руки, твердої влади. Але це не було оправданням, бо садисти завжди є садистами, в часі війни і в часі спокою.

Одного вечора, досить уже пізно, я йшов Із села садами додому. Греблею їхало підводою трьох озброєних мужчин. Я здогадався, що це було напевно СБ, а тому сховався за тин. А потім яїшов навпростець поза вигоном, а підвода також поїхала туди. Я пройшов через город і почув на подвір'ї Гната якийсь галас. Чийсь сердитий голос казав:

— Ти не відмовляйся, а кажи, в кого є ровери? Розумієш, нам треба два ровери!...

— Я не знаю, друзі, — казав Гнат. — Шукайте самі. Йдіть до станичного, нехай вам скаже.

-— Лягай на поріг! — знову чужий сердитий голос.

Я проліз у коноплі й присунувся до самого подвір'я. Було темно, я був певний, що СБ не має світла і мене не побачить. Але мені хотілося бачити, що буде далі з моїм добрим сусідом Гнатом, який благальним голосом просився:

— Друзі, защо ви хочете мене бити? Ви ж свої хлопці. Не німці і не поляки.

— Лягай! — крикнув знову той самий сердитий голос. — Друже Сорока, дати йому десять шомполів, а коли не скаже, дати ще.

Нараз чую в темряві — ш-ш-ах, ш-ш-ах!. .. -— Ой, ой! Панове... Друзі, — стогнав Гнат.

— Кажи, в кого є ровери? Чуєш, а то будемо ще бити. Кажи!

— Є в Семена на Курилівці, в Зінька за греблею, — казав Гнат і чути було по його голосі, що він плакав.

Я сидів у коноплях і мені було моторошно. Оце наша українська влада. Гнат був добрий господар, большевики його мучили за податки, збиралися вивезти, як куркуля на Сибір, але не встигли, а тепер він діждався влади нашої, української...

За хвилину все стихло. Гнат пішов до хати і навіть не засвічував світла. Озброєні хлопці поїхали дорогою до млина, а я пішов до своєї хати. І довго тієї ночі не міг заснути. Я все відчував свист шомполів — ш-ш-ах! щ-ш-ах!

Уранці я довідався, що в Семена і ЗІнька забрали ровери. Коли господарі пробували роверїв не дати, то їм тільки показали револьвери і ті віддали без найменшої надуми. Тієї ночі СБ чогось нишпорило по селі, але чого, то ніхто не знає.

Розперезаність тих партійців не мала жодних меж, а стероризовані люди мовчки чекали якогось порятунку і визволення, але не було вже від кого чекати. Б}'ла тепер Україна, ніби своя влада, але вона не була краща за большевицьку чи німецьку. Правда, большевики були безбожниками, перше, що вони робили, це переслідували релігію, а тому від них годі було чогось кращого сподіватися. Такі самі були німці. Бандерівці ж безбожниками не були. Навпаки, вони були аж надто ,,побожні". В неділю приходили до села, йшли до церкви, тю військовому стояли біля самого іконостасу і багато хрестилися. Були такі „побожні", що за своє переконання чи то політичне чи релігійне вирізали б усіх тих, хто не так вірить, як вони і не так думає, А тоді вже було б по-їхньому, як вони казали — „одна Україна, один народ, одна партія і одна віра". Не знали вони того, що такої держави ніде на всьому світі немає, щоб була одна партія й одна віра.

В сусідньому селі був мій приятель, який за Польщі належав до ОУН. Відсидів він перед війною в польській Березі Картузькій, а коли прийшов додому, був виснажений, напівхворий. Коли прийшли до нас боль-шевики в 1939-му році, він ховався і ніхто не знав де. Большевики вивезли на Сибір його дружину, а господарку його стерли з лиця землі.

Коли до нас прийшли німці, він відразу десь з'явився. І перший пішов до німецької поліції, бо вірив, як І багато людей тоді вірили, що німці несуть волю нашому народові. Але побачив, що тієї волі немає, разом з усією українською поліцією пішов до лісу, включившись до Української Повстанської Армії.

Коли в УПА постало розділення, він прийшов додому. Не мав своєї господарки, то жив у родичів, де також жив його батько, якого не було вдома тоді, коли большевики вивозили всю родину і таким чином врятувався від вивозу на Сибір. Бандерівці за ним слідкували і одного дня їхнє СБ приїхало до села і забрали його з собою. Не було його вдома кілька днів і не відомо, що з ним де робили. Аж на п'ятий день люди виходили вранці до криниці по воду і побачили, що їхній Каленик висить на придорожній липі. Розлетілася ця вістка по селі і всі бігли до криниці побачити те, що сталося. І я собі пішов подивитися. І тієї картини, яку я побачив, ніколи не забуду. Каленик висів, прив'язаний до грубого галуззя за обидві ноги головою вниз зо зв'язаними назад руками. Все його тіло було поколене ножами чи багнетами. Голова його торкалася трави, довге волосся було змішане з кров'ю і по ньому тепер лазили чорні мухи. Під самою головою на траві стояла калюжа запеклої крови.

Люди мовчки стояли, пригнічені, прибиті тяжким горем, здивовані. Такого вони ніколи ще не бачили і такого не сподівалися бачити. Большевики вивозили людей на Сибір, мордували по льохах НКВД, німці вішали людей на пострах іншим, але це були чужинці, окупанти. А тут страшна картина, якої доконали ніби свої, ті повстанці, на яких люди надіялися, яким довіряли своє життя. На грудях повішеного Каленика була причеплена записка, писана на машинці. Ця записка казала, що повішений має тут висіти цілий день і аж узавтра родина може його взяти І поховати. А хто б посмів не виконати того, що тут написано, то його чекає те саме. Під запискою, я добре запам'ятав, був підписаний якийсь „Зуб".

Але ось Іде старенький Калеників батько. Люди зашепотіли: — батько, батько — казали. Розійшлися і дали старенькому дорогу. Всім же хочеться побачити, що то робитиме рідний тато. А старий підійшов близько-близько. Руки його дрижали. Але він узяв сина за окривавлену голову, зігнувся до самої землі й поцілував у чоло один раз, другий. А потім устав на ноги і був блідий, ніби стіна. І голосно, щоб усі чули, сказав:

— Оце тобі, сину, Україна!.. . Боровся ти за неї, а тепер маєш. Сину, мій сину!... — і старий почав плакати.

А люди й собі плакали, бо було чого плакати. Такого вони ще ніколи не бачили в своєму рідному селі. Вони пережили Польщу, пережили коротку навалу большевиків, пережили німецьке ,,визволення", але такого, як тепер, ще ніколи не було в їхньому тихому волинському селі. А найбільше воно болюче і жахливе тим, що це ж діло ніби своїх... І Каленика всі знали, як порядну людину.

Поляки надалі виїздили на села і палили їх, але повстанці тепер були обезсилені розбиттям і не могли боронити людей. Вони десь там по лісах боролися одні з одними.

Однієї ночі появилися в сусідньому селі якісь большевицькі партизани, які підсунулися сюди з Полісся. Вони були сильно озброєні, але дуже обдерті і люті. Пограбували трохи село, а другого дня вночі пішли далі. Але узбекські повстанчі групи, які були ще з українськими повстанцями, розбили потім ту червону банду. Був десь випадок, що кількох бувших полонених з червоної армії, що працювали в господарів, пішли до тих большевицьких партизанів. Після того бандерівське СБ ходило по селах, вишукувало бувших полонених і забирало їх з собою. їх виводили до лісу і там розстрілювали, підозріваючи, що вони рано чи пізно можуть піти до совєтських партизан. Отже, щоб такого не сталося, їх заздалегідь нищили. Вби

Категория: Мих. Подворняк | 15.11.2007
Просмотров: 2213 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz