Среда, 23.08.2017, 12:09
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Список модулей к "Цитате" лучше давать
Всего ответов: 80
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Мих. Подворняк

Вітер з Волині. Ч.8

Для людей євангельського віроісповідання також прийшов тоді час великої спроби. ТІ партійці зовсім не визнавали нашого віроісповідання, але казали, що тепер воєнний час, немає часу на такі справи, але пізніше обіцяли з нами розрахуватися. В деяких тільки місцях забрали наші богослужбові книжки, закрили молитовні доми. Знаю випадок, що одного нашого проповідника, з російського народу, старшого вже чоловіка, який не вмів по-українському проповідувати, а проповідував російською мовою, розстріляли разом з усією його родиною. І розстріляли вже тоді, коли наближався фронт в 1944-му році І ті партійці самі втікали.

Але терпіли від бандерівців не тільки ми, євангельські віруючі, але й всі, хто чим-будь з ними не годився. Напр., одного дня прийшов до мене станичний нашого села, щирий православний чоловік, але одночасно уміркований бандерівець. Прийшов і каже:

— Ти чув, що позавчора наші хлопці згладили Кременецького Олексія?

— Якто згладили? — питаюся його.

— А так, перестріли в лісі біля Смиги і забили. Ну що ж, так йому і треба. Він усе тягнув за рускими, не дозволяв, щоб по церквах правилося українською мовою, то й не треба з ним панькатися.

-— Так, але він таки був духовною особою, великим авторитетом у вашій церкві, якого ви колись шанували, поважали, а тепер замордували.

— Ну що ж, наша церква має бути чисто українською.

— Добре, я погоджуюся з тим, що для кожного народу повинна бути церква з його мовою, але для того повинні бути не такі дороги. Це ж, що ви робите, є проти законів Божих і законів людських. Отак вбивати священнослужителя незгідне з канонами вашої церкви, хто б цей служитель не був.

— А, тепер революція, — відказав станичний І по ньому було видно, що він був радий, що десь там в лісах біля Смиги стався ще один їхній злочин.

І тому не диво, що бандерівці погано поводили-ся з нами, євангельськими віруючими. Так само вони поводилися з усіма, хто не так вірив, чи не так думав, як вони. Але тепер наші люди вважали їх своїми неприятелями і співчували всім тим, що були ними покривджені.

Німці з польською поліцією частіш і частіш виїздили на села, плюндруючи їх, а тому я сподівався, що вони колись таки приїдуть і до нашого села, хоча воно було досить далеко від міста. Найбільше мені було жаль моєї бібліотеки, з якою я ховався від боль-шевиків І тепер треба було також ховатися, бо німці приїдуть, село спалять і тоді всі книжки погорять. Тому одного дня я поскладав усі важливіші книжки до великої шафи і завіз до нашого молитовного дому, який стояв на віддалі від будинків, був критий дахівкою, а тому я думав, що на випадок, коли село буде спалене, він не так швидко загориться. Довго там лежали мої книжки, а німці, на щастя, не приїздили.

Одного ранку прийшов до мене станичний, трохи схвильований і перестрашений.

— Сьогодні вночі твою бібліотеку забрали повстанці, — сказав.

— Нащо ж вони її забрали? — спитався я.

— Не знаю, але забрали. Я не хотів віддати, посилав до тебе, але вони не хотіли навіть слухати. Ти знаєш, як то воно тепер. Треба на все погоджуватися. Приїхали підводою і привезли з собою молодого хлопця, якого мали за щось там судити в нашому селі. Хотіли робити суд в нашій хаті, але мати почала плакати І проситися, то вони пішли до вашого молитовного дому, взявши в Юхима ключі. Який там був суд, я не знаю, бо мене туди не впустили і я стояв на вулиці. Потім вивели того хлопця, він просився І плакав. Повезли його на хутір і я думав, що його десь пустили. Але вже сьогодні прийшли звідти люди, то оповідали, що повісили його на вербі над дорогою... А потім вони повернулися, забрали твою шафу з книжками, я ще поміг їм винести її на віз, бо ж вона була тяжка і велика. Не знаю я тих повстанців, але думаю, що це було СБ і я не думаю, що ти коли-будь побачиш свої книжки. Ти ж знаєш, як воно тепер ..., — казав станичний.

Це, що мені станичний сказав, було для мене дуже болюче. Я відразу відчув, що втратив щось найдорожче, відчув, що тієї втрати мені вже ніколи не повернути, але я прийняв рішення за всяку ціну шукати моїх книжок. Я думав, що коли мені не віддадуть книжок релігійного змісту, яких там було багато мовами українською, російською і польською, то повинні віддати твори наших українських письменників. Були там також книжки совєтського видання, „Тихий Дон" Шолохова, твори Рильського, Тичини, Яновського, а навіть була „Історія Партії КВПБ". Чому я тримав усе це, я й сам не знаю. А тепер я думав, що коли повстанці все це переглянуть, то мені з добром не бути. Напевно порахують мене якимось москвофілом, а тоді вже й ворогом українського народу. Але ломимо таких думок, я таки вирішив шукати моїх книжок.

Наш станичний сказав, куди мені треба в тій справі звернутися і я ще того самого дня пішов шукати книжок. Родичі І знайомі відмовляли мене від тієї дороги, бо це визначало те саме, коли б хтось пішов за панування большевиків шукати за кимось арештованим. Тоді навіть не можна було нікому казати, що когось арештували. Тепер також був такий самий терор, але я таки нікого не слухав і пішов шукати.

Ходив я по багатьох селах і хуторах, куди мене скеровували, але всюди отримував ту саму відповідь:

— Ваші книжки є, але вони ще не перевірені. Треба чекати.

Я прийшов додому і чекав. Близькі люди до бандерівців мене запевняли, що я ніколи назад не отримаю своїх книжок. Я почав також так думати і поволі забувати за свою втрату. Люди ж втрачали життя, маєтки, а я покищо тільки книжки втратив. Але не так мені було жаль самих книжок, як жаль було того факту, що це ж зробили свої люди, зробили ті, що на своїх гаслах писали: „Воля народам, воля людині". І цю „волю" ми тепер дуже дошкульно відчували.

За якийсь час прийшов до мене наш станичний і сказав, що в сусідньому селі є якийсь великий пов-станчий провідник і щоб я пішов до нього в справі моїх книжок. І я пішов. На подвір'ї одного господаря стояло кількох озброєних СБ, а між ними також один молодий мужчина в цивільному убранні. Я підійшов ближче І остовпів із здивовання. Це ж був знайомий мені з сусіднього села хлопець, напів письменна людина, яка не мала жодної свідомости, хто вона. Я хотів уже вернутися і йти геть, бо що ж можна добитися в такого „начальства"? Але вертатися було пізно, бо він побачив, що я прийшов у якійсь справі.

— Ви, друже, чого хочете? — спитався він мене.

— Я прийшов у справі моїх книжок, які забрали в мене півтора місяця тому ваші вояки, — відповів я.

— Я знаю, знаю. Але тих большевицьких книжок, я не думаю, що ви їх повинні отримати. І якщо ви думаєте, що в Україні ви будете заводити нову віру, то наперед вам кажу, що того не буде.

-— В Україні не може бути однієї віри і однієї церкви, як і не може бути якоїсь однієї політичної партії, бо тоді Україна не буде вільною, а буде тоталітарною. Якраз такою, якою вона тепер і є, — відповів я спокійно.

Цей „друг" підійшов до мене І з усієї сили вдарив мене в обличчя. „Ось тобі книжки, штундо", — процідив він крізь зуби. Я почув в устах гіркий біль, голова мені закрутилася і я насилу втримався на ногах, щоб не впасти. Але найбільше мене заболіла душа. Але той „друг" мене більше не бив. Обернувся і пішов до хати. А я безрадно стояв на подвір'ї і не знав, що маю робити, що комусь казати. Біля мене стояли двох хлопців СБ, мабуть приватна охорона ось цього „вождя". І коли я так стояв на одному місці, один з них сказав до мене:

— Іди додому, бо коли вийде друг командир, то ще дістанеш.

Я обернувся і пішов додому. Ішов полями, зеленими луками своєї рідної землі і душа моя гірко плакала й бунтувалася. Пригадую, що тоді я пішов на свої сіножаті, сидів довго над річкою, слухав шепоту очерету і не міг знайти спокою. Просив у Бога ласки, щоб Він не дозволив такій владі оволодіти нашою бідною Україною, яка вже аж надто багато має тих „визволителів", які приносять їй безліч горя.

Про свої пригоди я розповів нашому станичному. Він зо смутком вислухав мене і сказав:

— Шкода, що таке сталося, але я думаю, що це особисте потягнення того командира. Провід УПА на таке не дозволяє.

Незабаром після того до нашого міста приїхало більше німецької І польської поліції. Почалися частіші напади на українські села. Українські повстанці своєю боротьбою одні з одними сильно ослабили себе і не були тепер в спромозі протиставитися ворогові. Німці одного дня спалили недалеко міста кілька сіл, попалили також хутори, бо хтось їм доніс, що там перебувають повстанці. Після того до мене прийшов наш станичний і сказав, що в одному спаленому селі були мої книжки і що вони тепер там всі згоріли. Ще того самого дня я пішов туди. Недалеко дороги бачу, що незнайомий господар стягає на купи обгорілі стовпи й дошки і все споглядає на дорогу, яка веде до міста, бо звідти кожного разу можна сподіватися нової небезпеки. Я привітався з господарем і спитався:

— Я чув, дядьку, що в вас були мої книжки, чи правда?

— То це ваші? — здивувася господар. —- Так, були, але тепер їх немає. Привезли їх до мене однієї ночі повстанці, поставили з шафою в коморі, щоб я їх тримав і нікому про них не говорив. То я й тримав. Ось ходіть, покажу вам, де вони були.

Ми пішли з господарем за кущі, де недавно ще стояла його комора. Тепер там була тільки купа згарищ, такі самі купи згарищ були з його хати, стодоли та хлівів. Він з родиною врятувався втечею до лісу, а тепер прийшов і ходив засумований поміж тими купами попелу. Зачепив чоботом купу попелу і сказав:

— Оце попіл з ваших книжок. Дивіться, ще знати літери.

Я взяв тверду плиту попелу і розлупив його надвоє. На чорному попелі дуже виразно було видно літери Самчукової книжки „Волинь". Узяв другу, третю. На мене подивилася знімка проф. В. Марцінков-ського з якоїсь його книжки, що була стиснена поміж якимось християнськими журналами. Книжки не згоріли на дрібний попіл, бо вони були стиснені до себе в шафі, то так і зотліли. Тепер можна було розпізнати кожну грудочку попелу. Тому я стояв над тим згарищем, перегортав його, знаходив там знайомі мені сторінки і востаннє ще читав те, що колись перечитував багато разів. Потім ми посідали з господарем біля згарища і довго про все розмовляли.

— З ваших книжок бачив, що ви євангелист, — казав зажурений господар, — а тому вони їх і забрали. Але скажіть, бо ви читаєте Біблію, довго ще на світі буде таке нещастя? Такого горя мабуть ще ніколи люди наші не переживали. Та коли б то від чужих, а то від своїх, від отих молодих хлопців.

На жаль, я нічого не міг відповісти цьому бідному волинському господареві, бо в мене не було слів.

Щодня навколо нас горіли ті села, які були ближче міста. Кілька найближчих до нас сіл, а в тому і наше село були далеко від міста, тут недалеко був ліс, а тому німці з поляками не відважувалися так далеко виїздити, бо знали, що в лісі є повстанці. За селом на горбку постійно стояла варта, вона мала довгі тички, до яких було причеплене полотно. І коли та варта бачила на шляху підводи, що їхали з міста, вона махала високо тичками, кидали шапками догори і це був знак, щоб люди втікали з села до лісу.

Одного погідного дня навістила люта недоля і наші тихі села. А було це восени 1943-го року саме на свято Покрови. Надворі була чудова погода і було дуже тепло. Десь біля 9-ої години ранку ми зібралися біля молитовного дому на своє богослуження. Нараз бачимо, що з села біжать хлопці і кажуть, що варта на горі показала, що з міста їде валка німців. Ми зачинили молитовного дома і всі розбіглися, хто куди міг. А в селі затрубили на тривогу, дзвонили в дзвона, що був спеціально для того біля кооперативи. Над селом постав великий галас і крик. Люди запрягали коні до возів І втікали до недалекого лісу, а худобу випускали з хлівів надвір.

Я прибіг додому, а мати вже випустила худобу на городи, а подушки і рядна виносила на коноплище. Я схопив братового хлопчика на руки і почав бігти на поле. На горі за селом їхало кільканадцять верхівців. Це були німці з поляками, а тому треба було спішити. В селі вже затих дзвін, але далеко на горі голосно строчив кулемет. Ми вибігли за село Мати біжить впереді, а я з хлопчиком з-заду. Бідна дитина тулиться до мого обличчя, тисне мене руками за шию і все питається, чи німці нас не постріляють. Ось уже недалеко до лісу, але вершники минули на горбку церкву і спускаються в долину просто до лісу, щоб перетяти шлях тим, що втікають. А тут стільки людей! Старі, немічні люди, матері з дітьми, -— всі рятуються від смерти. Залишилося нам тільки перебігти долину, а тут уже ліс, але верхівці вже перетинають нам шлях. Чути вже їхні голоси, чути постріли і кулі дзизчать над нашими головами.

Але нараз в лісі застрочило кілька кулеметів, почулися постріли рушниць і поляки з німцями завернулися назад. Це дали знати про себе українські повстанці. Ми скочили до лісу, попадали на землю, задихані, перестрашені, але врятовані.

Верхівці вернулися назад, але наше село минули і поїхали до сусіднього, яке було від нашого одну тільки милю. Дорогою зустрічали втікаючих людей І вбивали їх без всякого милосердя. А коли приїхали до села, підпалили його з усіх боків. Хати переважно були криті соломою, яка за суху осінь висохла, а тому за короткий час село обернулося в море вогню. Нам було видно з лісу, як над селом здіймалися чорні клуби диму, звідти також долітали голосні постріли і ми знали, що там діється. Ми знали, що з села багато людей втекли, але багато там ще лишилося і тепер над ними відбувався страшний суд. Серця наші краялися від болю, але ми були безрадні помогти своїм людям. Повстанці знали, що німців приїхало багато, частина ж українських повстанців виїхала на якусь іншу акцію, а тому вони тепер не мали стільки сили, щоб боронити палаюче село. Вони разом з нами стояли під лісом І здаля дивилися на палаюче село.

Сусідні села, дальші і ближчі, почули про нашу недолю, дали знати дальшим селам, іншим повстан-чим групам і до нашого лісу почали приїздити озброєні наші хлопці. Кажуть, що приїздили вже бандерівці і мельниківці, бо небезпека від німців тепер для всіх була загрозливою.

Німці з поляками боялися довго бути в селі. Що могли, те спалили, кого зловили, помордували і почали втікати до міста. Але далеко за селом їх перестріли українські повстанці, відібрали трохи зброї, а коли побачили, що з міста їде німецька підмога, відступили.

Коли поляки з німцями від'їхали із спаленого села, ми разом з повстанцями бігли туди. Але того села вже не було. Більша його половина вигоріла, нові господарства самі від себе займалися і горіли. Ніхто нічого не рятував, бо й не було кому. Багато людей повтікали возами до дальших сіл І ще не повернулися, а ті, що не встигли втекти, лежали тепер трупами по дорогах, на своїх подвір'ях. Це була жахлива картина, якої я ніколи не забуду. Ми біжимо туди, де все ще горять будинки, звідки долітають розпуч-ливі голоси жінок. На одній вулиці, яка цілком спалена, лежить у калюжі крові старенька жінка, а біля неї двоє постріляних її внучат. Біля діточок непритомніє їхня мати, яка щойно разом із нами прибігла з лісу. Вона падає на трупи своїх дітей, але її беруть під руки і відводять набік. Недалеко на дворі Петра син стоїть над замордованим батьком, над двома сестрами. Він рве на собі волосся і голосно плаче... Далі ті самі картини. Страшні і незабутні. Кров, трупи, згарища. Хто за це буде відповідати, хто почав ту страшну різню?

До самого вечора ми гасили вогонь, збирали трупи. Приїхало багато повстанців, але було вже пізно. Вони разом з нами зносили помордованих людей, клали їх на купи біля згарищ їхніх господарств і потішали людей, що вони помстяться над поляками і німцями. Але тими обітницями ніхто не тішився, бо люди наші знали, що за ті злочини постраждають десь польські невинні люди, як і тут постраждали наші невинні селяни. Тому люди не бажали жодної помсти за себе, вони не хотіли нічиєї крови, а хотіли тільки спокою.

Пізно ввечері я йшов додому. Небо затягнулося хмарами і сіяло теплим дрібним дощем. Але моє село ще ціле. Ходять тільки дорогою корови, під плотами тиснуться мокрі кури, качки. І люди ходять дорогою, бо сон нікого не бере. Від усього пережитого того дня, ніхто не зможе заснути.

У мене вдома ще не спали також. Я пішов до стодоли і поклався на сіно. Я ще мав де лягти, покищо мав свою стодолу, пахуче сіно, мав ще свою родину, а як багато є людей в довколишніх селах, що вже нічого не мають. Боже, який же я щасливий! ... Надворі трусило дощем, ніч була темна і до мене сон не приходив.

* * *

Осінь цього року була тепла і погідна. Одного дня трусило дощем, другого дня світило сонце. Дерева скинули з себе останнє жовте листя, гойдалися від вітру і навівали якусь тугу. І одного дня тієї осені кількох молодих хлопців у нашому селі отримали з лісу від українських повстанців повідомлення, щоб вони на визначений день і годину з'явилися в призначеному місці І щоб були готові не повернутися швидко додому. Таке повідомлення отримав і я. На визначений день ми пішли на недалекий хутір, а там якийсь незнайомий юнак сказав, що ми мобілізуємося до Української Повстанської Армії. Це мене дуже засмутило. Я відразу заявив тому незнайомому юнакові, що я не можу йти в повстанці, бо до того всього, що тепер діється поміж повстанцями я не надаюся. Він подивився на мене і спокійно відповів:

— Це не моя справа. Я маю тільки доставити вас на постій, а ви там робіть собі, що бажаєте.

Нас ще пустили додому, але на вечір ми знову мали бути на тому самому хуторі. Вдома я інформувався із нашим станичним, що я маю робити І він мені порадив не робити жодного спротиву, бо все це може коштувати мене життя. Тому я вирішив їхати на постій, а там просити, щоб мене звільнили від служби в УПА. Коли б мене не звільнили, я вирішив утікати до недалекої Галичини, де ще не було жодних повстанчих рухів І де можна було поміж знайомими переховатися, бо мені, християнинові, не випадало робити того, що робили повстанці.

Увечері ми виїхали возом із села. В сусідньому селі нас чекала нова підвода, на яку ми пересіли і поїхали далі. І так було в кількох селах. З нами їхав незнайомий наш провідник, трьох хлопців з мого села і я. Провідник наш був веселий, цілу дорогу жартував, Інколи оповідав про різні повстанчІ акції проти німців і поляків, але ці його розповіді веселими для нас не були. І я вирішив у душі на такі акції ніколи не піти.

Так ми їхали цілу ніч, потім їхали один день і ще одну ніч. їхали полями, спаленими селами і всюди бачили одну і ту саму страшну картину. Ніде не було жодного моста, ніде не було над дорогою жодного телефонічного стовпа, все було знищене, спалене, зруйноване. Страшна це була картина моєї рідної землі. Поляки з німцями палили українські села, а повстанці палили польські.

Нарешті ми приїхали до густого лісу недалеко колишнього галицького кордону, а тепер кордону Генерального Губернаторства. Зайшли до звичайної селянської хати, де нас зустрів молодий хлопець, убраний по-військовому, з револьвером біля боку. В хаті стояло два столи, а на столах були машинки до писання і цілі купи різного паперу. На стіні висів великий портрет Шевченка і Тризуб. Це й був постій Української Повстанської Армії, але тільки її т. зв. Земельний Відділ.

Я довідався, що молодий хлопець, убраний по-військовому і був комендантом цього постою, а тому я і вибрав відповідну хвилину, щоб попросити його, щоб він мене звільнив і відпустив додому. Я йому сказав, що я євангельський християнин, я ніколи в житті ще не мав рушниці в руках і згідно моїх релігійних переконань, я не можу йти на жодну повстанчу акцію.

Він уважно мене вислухав і сказав, що про це вони знають, а тому взяли мене сюди тільки для господарчих справ їхнього земельного відділу. Запевнив мене, що на жодну акцію із зброєю в руках мене брати не будуть, а моїм обов'язком буде сидіти ось в тій хатині, приймати від станичних з довколишніх сіл звіти різних контингентів, робити з того всього обрахунок і щотижня подавати ті рахунки кудись далі. Але звільнити вони мене не можуть, бо ж усі молоді люди тепер у повстанцях і їм потрібні різні сили.

І розпочав я свою примусову працю. Сидів цілими днями над різними паперами, стукав на рахівниці, а туга поривала мене додому. Аж тепер я побачив, що Українська Повстанська Армія була добре організована і коли б не її внутрішній поділ, вона могла б була доконати великих справ для добра нашого народу. УПА мала по всіх волинських селах великі харчові сховища, мала вже багато зброї, яку різними способами відбирали від німців. Наприклад, одного разу наш земельний відділ отримав від однієї бойової частини наказ прислати їм 75 пудів ковбаси, кільканадцять пар чобіт, кожухів, рукавиць і другого дня підводи селян вже везли туди все це добро. На Волині досі Існувало чимало колишніх большевицьких радгоспів, яких німці не розпустили, але тримали там своїх наглядачів, а в тих радгоспах було чимало худоби — корови, свині тощо. Тепер усе це пішло в руки повстанців. Тому люди, на наказ УПА, кололи свині, робили ковбаси, заливали їх у бочках смальцем І десь переховували. І майже в кожному селі тоді був пов-станчий склад, з якого все добро розходилося туди, де його повстанці потребували.

Отже, на той час УПА мала все, що їй було треба, але вона не мала найголовнішого, не мала підтримки населення. Симпатії людей були на боці групи мель-никівців, а бандерівців люди вважали своїми ворогами. Дійшло до того, що люди наші тішилися, якщо десь в акції німці з поляками розбивали повстанців. Бандерівці надалі збирали з населення всяку данину, але тепер уже збирали примусово. За кожний спротив селян карало СБ, яке тепер було таким самим пострахом, як колишнє НКВД чи Гестапо. І наші люди до-краю втомилися І чекали якогось нового визволення, тепер уже від своїх. Але визволення тепер уже не було ні звідки. Через радіо ми слухали новини і бачили, Що фронт наближається до Волині, отже, ніхто тепер не вірив у перемогу німців. Ми знали, що на наші землі знову суне страшна навала, якої люди боялися, ніби якоїсь чуми. Ми відчували подих тієї навали, на одну тільки думку про неї, люди хололи від страху, але ніхто нічому зарадити не міг. Хмара сунулася І ми чекали з неї тяжкої зливи.

Недалеко нашого постою були села, в яких існували громади баптистів. Щонеділі я ходив туди на бо-гослуження, брати і сестри там знали мене з-перед війни і не лякалися того, що я в ,,партизанах", бо з їхніх громад також деякі молоді хлопці були на такій праці. Вони знали моє наставлення, а тому приймали мене, як свого брата у ХристІ. А мені приємно було мати духовне спілкування зо своїми одновірцями. Євангельські зібрання по всіх селах Волині відбувалися тоді великі і благословенні. Втомлені люди шукали потіхи в Бога, а тому приходили слухати Божого слова, каялися в своїх гріхах, молилися. Були масові навернення, велике духовне піднесення. Для мене особливо була неоцінимим скарбом оця жива спільність з дітьми Божими. Щодня я сидів над паперами, над різними звітами, журився, сумував, але в неділю йшов до села, співав разом з моїми дорогими братами І сестрами і душа моя відпочивала. Забувалося за все, що десь там творилося поза нашим постоєм.

Незабаром випав густий сніг І покрив собою наш ліс. Дерева виструнчилися, злегка шуміли, стрясаючи сніг на землю. Хата, в якій був наш постій, колись належала до заможнього господаря, якого большеви-ки вивезли на Сибір, а хати розібрати не встигли. Тепер вона пригодилася для УПА, вона була далеко від міста, від головних шляхів, оточена соснами, дубами.

Працюючи в цьому земельному відділі всю зиму 1943-го року, я так ніколи і не довідався, хто мене сюди рекомендував. Але я потім побачив, що й тут я був для чогось доброго потрібний. Разом зо мною працювало кількох молодих хлопців, з якими я подружив. Вони в минулому належали до якихось українських політичних організацій, вважали себе мельниківцями і не погоджувалися з тим, що тепер діялося поміж повстанцями. Але працювали тут зо мною також примусово, як і я. Працювала з нами також одна молода дівчина з недалекого міста. Вона чомусь завжди була дуже сумна і зажурена. Сиділа над паперами, рахувала, стукала рахівницею, але до нікого майже ніколи не відзивалася. Коли хтось оповідав, що десь там повстанці побили поляків, вона ще була сумнішою.

Одного дня ми тільки були обоє в кімнаті. За вікном падав густий сніг і дув вітер, гойдаючи деревами. Але в нашій кімнаті було затишно, бо в печі горіли сухі поліна дров І розкидали по кімнаті і тепло і запах чогось приємного, родинного. Ми сиділи мовчки і працювали. Я подивився на дівчину і побачив, як сльоза скотилася по її сумному обличчі і впала на папір на столі. Вона швидко витерла очі, поглянула на мене і зрозуміла, що я побачив її сльозу. Я знав, що вона має якісь свої переживання, а тому, поки нікого не було, я забажав з нею поговорити.

— Я бачу, панно Зосю, що ви завжди чомусь така сумна, невесела, а тому я давно хотів вас про це спитати. Чи можете мені сказати, чому ви ось і тепер плачете? Скажіть, може я зможу вам чимось помогти ...

Вона подивилася на мене, подивилася у вікно, чи там когось немає і заплакала повними слізьми. Зігнулася над рахівницею і плакала, ніби дитя. Я взяв її за плече.

—- Панно Зосю, не плачте, ось хтось надійде і побачить. Перестаньте, не можна так.

Дівчина заспокоювалася, а потім шепотом сказала:

— Я вам скажу, бо не боюся вас. Я знаю, що ви християнин, але інших боюся. Вам треба знати, що я полька. Тато мій був українець, але мати полька. Тепер маму повстанці забили, а тато лишився сам. Він дуже бідний і самотній. Але ви скажіть, чи можна таке робити?... Скажіть, чи ж винна я, що родилася від матері польки?

Зося хотіла ще щось сказати, але за дверима почулися чиїсь кроки, хтось витирав від снігу чоботи і вона витерла сльози І знову стукала на рахівниці. Але від тієї нашої розмови я знав, чому дівчина завжди така сумна. Батько її десь там жив у місті, матір замордували, а вона якимись дорогами опинилася між нами і про її походження досі ніхто не знав.

Одного разу прийшов до нашого постою якийсь незнайомий озброєний мужчина, викликав надвір одного з наших робітників і щось довго з ним розмовляв під соснами. Ми відразу доміркувалися, що це мабуть СБ. Моє серце чомусь затривожилося і я подумав про Зосю, А що, коли б виявилося, що вона полька? Що тоді? Коли СБ від'їхало, я вийшов до сіней і спитався свого доброго друга Петра, хто це був і чого.

—- Погано, — відповів він, — дуже погано. Вони десь довідалися, що Зося полька, сказали слідити за нею, а взавтра вони приїдуть і заберуть її. І її мусять зліквідувати не тільки через те, що вона полька, але й через те, що вона знає, де наш постій і може про все донести полякам.

— Петре, — казав я. -— Ми мусимо її рятувати. Ти подивись, вона молода і гарна дівчина І не можна ту квітку життя отак безжалісно скосити. Це ж був би гріх, злочин... Ми ж якісь християни і ходимо до церкви. 1 кажемо, що віруємо в Бога.

Довго ми говорили з Петром про цю болючу справу і вирішили про це сказати Зосі. І що буде, то нехай буде, але ми прийняли рішення рятувати молоду дівчину.

Увечері я пішов до найближчого села, попросив одного знайомого брата, щоб він ще сьогодні прийшов до лісу, а ми йому виведемо Зосю. Він має її перетримати в себе, а потім відвезти до Галичини. Так І зробили. Петро ввесь час слідкував, щоб ніхто нас не підстеріг, а мені треба було зробити все Інше. Я сказав Зосі про все і вона зблідла і задрижала, ніби листок. Ми вийшли обоє за хату і пішли стежкою до лісу. Під великим дубом чекав нас знайомий брат з найближчого села. Я подав Зосі руку, а вона гірко плакала, впавши мені на рамено. І чомусь нараз заговорила польською мовою:

— Пане, я бардзо пану дзєнкує .. . Бардзо, бар-дзо дзєнкує...

— Нічого, Зосю, дякувати немає защо. Я зробив тільки те, що повинен був зробити. Ідіть і цей мій знайомий допоможе вам перейти до Галичини. Бог вам у дальшому допоможе, тільки вірте Йому. І знайте, Зосю, що не всі українці бандити, як і не всі бандити поляки. Наші села спалили поляки, вони багато помордували наших людей, багато моїх знайомих, але ви в цьому невинні. Не винен і я, що українці забили вашу маму, і не винен Петро, не винен ось цей чоловік, якого ми попросили, гцоб допоміг вам перейти до Галичини і там десь шукати захисту. До побачення, Зосю!...

Вони обоє пішли між деревами, а я ще довго стояв під дубом. У лісі було тихо і всюди було біло, ніби в казці. Пригадую, що я там молився за Зосю, молився за багатьох бідних І нещасливих людей, які тієї зимової ночі не мають даху над головою, які втратили все, що вони мали в житті.

Другого дня ввечері приїздило до нашого постою двох озброєних хлопців з СБ, приїздили за Зосею, але Петро сказав, що вона вчора вийшла з хати і не вернулася. Ось так собі сказав Петро, ніби й нічого не було. Мені було дивно, як він міг так говорити, не кліпнувши навіть оком. Коли СБ вийшло, Петро тихо сказав.

— Ач, які невеселі, що жертва втікла з рук. Нічого, прийде колись і на них лиха година. Треба тільки чекати, а вона прийде.

Дуже мені хотілося колись зустрінутися із Зосею, але не довелося. Ніколи про неї нічого не чув, ніколи ЇЇ більше не бачив.

Прийшло Різдво, пам'ятне для мене Різдво 1943-го року. Мої співробітники всі порозходилися на села, мені додому було далеко і якось так сталося, що довелося самому сидіти в засніженій хаті під лісом. Правда, в сусідній кімнаті дрімав під стіною вартовий, поклавши біля себе рушницю. А в нашій кімнаті, головній канцелярії я був тільки сам. Поклав на столі Євангелію, „Псалмоспіви", співав колядок, читав Євангелію про народження Христа і молився. На душі лежав якийсь тягар, невимовна туга. Сумний для мене був цей різдвяний вечір, але я був свідомий, що він сумний для багатьох наших людей. їхні хати попалені, родини розбиті, зруйновані І вони не мають Різдва, як і я його не маю.

Я довго сидів біля столу, довго стиха колядував, сумував, а потім поклався сам спати. Але не встиг я задрімати, як хтось застукав у вікно. Я засвітив лямпу. Під хатою стояли сани, а на санях лежали якісь пакунки, з чимось зав'язані мішки. До хати ввійшло двох незнайомих селян в довгих білих кожухах. Поставали під стіною і скинули засніжені шапки. І питалися:

-— Чи це тут приміщується повстанська канцелярія, бо нас сюди скерували?

—- Не знаю, куди вам треба і до кого, бо тут є кілька постоїв, а це — земельний відділ — відповів я.

— О, то ми, знаєте, з Галичини... Наше село дещо зібрало для своїх повстанців і ми це привезли. Ми

скинемо у вас, а ви вже знаєте, куди його розподілити.

Ті люди почали приносити до хати якісь дерев'яні скрині, білі мішки, пакунки і все це поскладали під стіною на купу. Попрощалися зо мною і вийшли, мабуть рахуючи мене якимось великим тут начальником.

Коли підводи від'їхали, я відкрив одну дерев'яну скриню, а вона була повна печених різдвяних сухариків, цукерків, медівників, а зверху лежала різдвяна картка, на якій було написано: „Поздоровляємо наших рідних волинських братів-повстанців з Різдвом Христовим, —- галичани". Я взяв кілька сухариків, з'їв і вони були дуже смачні. І згадався мені чомусь передвоєнний Львів, Тернопіль, Рава Руська, згадалися брати і сестри у Христі галичани, між якими я бував колись І разом з ними проводив Різдво. Все ж це одна земля, один український народ, однаково поневолений, однаково терплячий. І тепер ось галичани не забули про своїх повстанців, згадали їх саме на Різдво І цей їхній шляхетний чин наповнив мою душу теплом.

Незабаром вернулися із сіл мої співробітники, які почали розпаковувати мішки, скрині, а в них було багато всякого добра, яке другого дня було поділене поміж усіма робітниками, а також послане в інші місця.

* * *

Після РІдзва в нас особливо було багато роботи, а тому за тією роботою і час минав швидше. Від знайомого брата в недалекому селі я довідався, що Зося вже в Галичині в своїх родичів. На місце Зосі нам прислали нового робітника, завзятого бандерівця, який тримався пооддаль від усіх, не дружив з нами, а ми також не шукали з ним дружби. А коли він довідався, що я не греко-католик і не православний, то втікав від мене, як від чогось лихого. Він відкрито і сміливо говорив, що коли в Україні його партія прийде до влади, то там мусить бути тільки одна віра, але не казав, яка саме. Мусить також бути одна партія, а поляків і жидів не сміє в Україні бути. А також не повинно бути штундистів. Оце була його „ідеологія", але я не думаю, що ту його божевільну „ідеологію" підтримувало усе політичне середовище, до якого він сліпо належав.

Але не сталося так, як подібні типи бажали, не здійснилася їхня кровожадна мета. Надходили тривожні вістки, що большевики всюди ведуть наступ і все ближче і ближче фронт від нас. Ці вістки жахом наповнювали серця наших людей, бо ж усі знали, що з собою несуть сталінські дикі полчища. Але цих подій не могли наші люди стримати жодним своїм думанням, жодним своїм бажанням і готові були сприймати їх такими, як вони будуть.

У перших числах березня 1944-го року ми отримали розпорядження спакувати всі наші папери, всі документи і приїхати з усім тим на збірне місце. Ми так і зробили. Забрали все і залишили хату порожньою.

На збірному місці, далеко в лісі було багато повстанців. Між кущами стояли розложені намети, була тут якась стара порохнява лісничівка. Там забрали від нас скрині з паперами, забрали пишучі машинки і рахівниці. Вийшов з лісничівки командир і сказав нам, що фронт зовсім близько, а тому земельний відділ ліквідується. Потім нам видали рушниці й сказали, що ми включаємося до бойової частини УПА. Одержав і я якусь стару заїржавлену, мабуть іде царську рушницю. Не мав я найменшого поняття, що я маю з нею робити, як ЇЇ відчинити, як нею орудувати, бо ж це вперше в моєму житті я став власником цього непотрібного знаряддя. Кожному видали по кілька куль і сказали, що кулі треба берегти, бо їх більше немає. Я сховав кулі до кишені, взяв рушницю і пішов в глибину лісу. Мені хотілося піти десь далеко, хотілося кинути ось ту гидоту від себе, щоб не бачити її, не мати в своїх руках. Хто знає, може вона не одне людське життя вкоротила, а тепер я, християнин, маю це носити. І для чого, на чиє життя маю замірятися?. . .

Я йшов далі й далі у кущі, а серце моє розривалося від болю. Мені здавалося, що я тримаю в руках не рушницю, а розпечене залізо, яке пече мої руки і моє сумління.

Відійшовши між густі кущі ліщини, я став і наслухував, що де робиться. Навколо мене була мертва тиша. Надворі вже темніло. Далекий захід горів за-ходячим сонцем і здавалося мені, що це ввесь світ палає І горить. Я поставив свою рушницю біля дерева, кулі поклав на пеньку, а сам схилився на коліна і гаряче молився, щоб Господь допоміг мені вийти із цього важкого положення. Я боявся лишити ось тут рушницю і піти селами, лісами аж додому або до Галичини, бо коли б мене зловили, то важко покарали б. Тому я тепер був безрадний, ніби на безлюдному роздоріжжі. А в таких хвилинах людина завжди шукає помочі тільки в Бога. Шукав її І я, не знаючи, що в Бога вже був для мене рятунок, але я про це ще не знав.

Я вернувся назад до старої лісничівки. Хлопці чистили свої рушниці, тішилися ними, ніби діти забавками, а я тримав свою біля себе, ніби якесь поліно і був би безмірно щасливий, коли б хтось був звільнив мене від тієї ноші.

Нараз з лісничівки вийшов озброєний повстанець і гукнув:

— Увага, друзі! Всі працівники земельного відділу, прошу зайти досередини.

Ми забрали свої рушниці і пішли. Командир сидів за столом і щось писав. Потім звернувся до нас:

— Отож, друзі, справа така: фронт зближається, ми повинні поховати по криївках зброю і розійтися до своїх домів. Коли фронт перейде, кожен з вас отримає інформації, що треба робити. А тепер ви складіть ось тут ваші рушниці, а хлопці їх уже приберуть. Можете йти додому...

Ми вийшли з Петром з лісничівки і я мав таке враження, ніби з мене спав якийсь дуже важкий тягар. Ми вийшли за ліс, минули якісь хутори і пішли полем до недалекого села. Там переночували, а вранці вибралися в дальшу дорогу додому. Йшли ми довго, інколи траплялася підвода під'їхати, часом підвезли нас повстанці, але найбільше ми йшли пішки, поминаючи головні шляхи. Надворі було вже тепло, але по ровах ще всюди лежало багато снігу. Мої чоботи дорогою зовсім подерлися і треба було їх перев'язувати мотузками і дротом. Але на чоботи тоді не зверталося уваги. Головне, що я йшов додому, головне, щоб дорогою не попасти до рук поляків або німців, які всюди стояли по містах, але на дальші села від міст виїздити не наважилися.

За кілька днів нашої подорожі, дорога додому нам скоротилася. Пригадую, що ми йшли ввесь день, а під вечір були вже дуже перемучені. Тому зайшли на хуторі до якогось доброго господаря і попросили щось з'їсти. Господиня дала нам доброго волинського сала, огірків, теплої печеної картоплі. Ми посиділи яку

Категория: Мих. Подворняк | 15.11.2007
Просмотров: 1559 | Рейтинг: 4.0/1 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz