Среда, 18.10.2017, 14:48
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Каким библейским компьютерным программам Вы отдаете предпочтение в работе?
Всего ответов: 2326
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Митр. Іларіон (Огієнко)

Прометей, ч. 1

I. Жили в темноті перші люди.


 Жили в темноті перші люди, 
 Немов у лісі хижі звірі, 
 Безрадно дихали їм груди, — 
 Були дітьми в знанні та в вірі.
 
 Вони жили в лісних печерах 
 Або в розщілинах по скелях:
 Не знане світло в цих рудерах, 
 Не грала радість в цих оселях.
 
 Зовсім не вміли будувати 
 Привітних затишних осель, 
 І найлюбіші їм палати, — 
 Печери темні серед скель.
 
 Ой довга, довга ніч осіння, 
 й коли заграє та весна? 
 В обіймах млосного терпіння 
 Така ця нічка навісна!...
 
 Було їх серце чорне й злісне, 
 й життя минало в боротьбі:
 Широкий світ, але затісне 
 Довкілля людям у злобі!

 В запеклім гніві брат на брата 
 Ходив кривавою війною, 
 І кожен легко був за ката 
 У боротьбі за купу гною.
 
 Не знав ніхто своєї мами, 
 І батька рідного не знали:
 Сумління там не ставить тами, 
 Де люди виють, як шакали.
 
 Ніхто не був тим людям рідний, 
 В душі не сяяла Святиня, 
 Їм кожен муж — лиш ворог звідний, 
 А кожна жінка — лиш рабиня.
 
 Не знали люди ці Святого, 
 Бо серце їхнє — черстве й дике, 
 Й здавалось завжди, — ось затого 
 Поїсть їх Лихо многолике.
 
 Здобути їжу — вся турбота, 
 На це ішов увесь їм час, 
 І за потребами їх рота 
 Для них світ цілий завжди гас.
 
 Навколо них жила звірина 
 Із ними в чуйній боротьбі, 
 й ніхто не знав, чи нині днина 
 Це не остання вже тобі?
 
 Й минався день в страху незміннім, 
 Та й ніч була страхіття повна, 
 І в серці людському каміннім 
 Не сяла ще зоря любовна.
 
 Були душа та серце мертві 
 У перших давніх дикунів, 
 І не давали людям в жертві 
 Ні мрій ясних, ні гордих снів.
 
 Ходили всі, мов в павутині 
 На їх незрячих злобних очах, 
 Бо в серці бракло їм Святині 
 Чи то за дня, чи то по ночах.
 
 Не сяла їм ніяка віра, 
 Не знали жодного ще Бога, 
 І все була брудна та сіра 
 Уся життєва їх дорога.
 
 Не знали люди ті надії, 
 І ніч страхіттям їм грозила, — 
 У душах їх розкрила вії 
 Навік грізна довкільна сила.
 
 І це було стрйшне прокляття, — 
 Гнітюча завсідня темнота, 
 І доля несла їм розп'яття 
 Лише в потребах дня та рота.
 
 Не знана їм солодка мрія, 
 Не знана їм свята любов, — 
 У їхнім серіці — безнадія, 
 Як вічний крик безоких сов.
 
 Не бачили їх темні очі, 
 Глухі на все були їх уші, 
 й тремтіли завжди, мов по ночі, 
 Шорсткі та дикі їхні душі.
 
 Й жили ці люди, мов в безодні, 
 І спали в них потреби духа, 
 Постійно спраглі та голодні, 
 Були лиш ціллю для обуха.
 
 Життя людей було коротке, 
 Глибока старість їм не знана, 
 Бо звірю тіло їх солодке, 
 А кров для всіх була жадана.
 
 Була людина та бездушна, 
 Немов без чулих струн бандура, 
 Велінням рота лиш послушна, 
 На все святе німа й похмура.
 
 Й росла безоднею різниця 
 Поміж людьми та небом красним, 
 І вже не можна й подивиться 
 До неба вгору тим нещасним...
 
 Й світило Сонце — та не людям, 
 І не для них цвіла Весна, 
 Й не пахли квіти їхнім грудям, 
 І не для них Краса ясна.
 
 Усі жили, як одноденні, — 
 Аби до вечора дійти! 
 й усі потреби їх буденні, — 
 То всі бажання їх мети.
 
 Не знали Неба люди-звірі, 
 Для них не сяли тихі Зорі, 
 Усі їх дні — буденні й сірі, 
 І по звіриному суворі.
 
 Душа була в них, як закута, 
 І сном міцним навіки спала, 
 й зростала буйно в ній отрута, 
 І чувся дикий рев шакала.
 
 Де Божий Дух крильми не має, 
 Там вічна темрява й безодня:
 Приносить Світло всім безкрає 
 Одна Десниця лиш Господня!

II.Пошли, Боже, Руку Землі в допомогу!

 І над Землею бив крилами 
 Пречистий Висланець Господній, 
 І слухав земний плач знестями, 
 Як плач голодний всенародій:
 
 "Пошли, Боже, Руку 
 Землі в допомогу, 
 Терпіти бо муку 
 Ми тратимо змогу!
 
 Пошли нам Десницю 
 На Землю нещасну, — 
 й запалить Зірницю 
 На Долю нам ясну!
 
 Несила терпіти 
 Нам цеї темноти, — 
 Ми ж болізні діти 
 Людської марноти!
 
 Пошли нам Спасіння 
 Й рятуй Свої діти, 
 й нехай ніч осіння 
 Вбереться нам в квіти!
 
 Ми Спаса чекаєм 
 Безмежні вже роки, 
 І тужим за Раєм
 У дні ці жорстокі...
 
 Поглянь, — Твої люди 
 Втомились в темноті, 
 І холод повсюди 
 В юдольній скорботі...
 
 Огня дай до серця, 
 Осяй нашу душу, 
 й джерелом озерця 
 Зволож її сушу!
 
 Ляклива ніч темна, 
 й не сяють нам Зорі, 
 Й Недоля лиш земна 
 Танцює в просторі...
 
 Пошли ж нам Спасіння 
 й рятуй Свої діти, 
 Й нехай ніч осіння 
 Вбереться нам в квіти!"
 
 І знявся Легіт над озерцем, 
 Й бренів вечірнім тихим дзвоном, 
 І нісся кожним спраглим серцем, 
 Як та луна, солодким стоном:
 
 "Щоб зерно вродило, 
 Смерть мусить зазнати, 
 Й несе муки мило 
 При породі мати.
 
 І перед весною 
 Зима все на танці, 
 І путтю тужною 
 йдуть Божі Обранці.
 
 Щоб статися плодом, 
 Спадає цвітіння, — 
 Отак прийде згодом 
 І людям Спасіння!
 
 Не час ще на Весну, 
 Не край ще покуті, — 
 У пору небесну 
 Воскреснуть закуті!"
 
 Й купався Легіт на озерці, 
 Як пурпур промінів заходу, 
 І ясно стало в кожнім серці, 
 Немов пило цілющу воду.
 
 Бреніло Леготом Спасіння, 
 І чулись подихи весни, — 
 Кінчалась темна ніч осіння, 
 І пахли брунечки в сосни!
 
 Жили всі люди, як в темноті, 
 Не гріло Сонце їх грудей, 
 Та людській темрявній істоті 
 Здобуде світла Прометей!

III.Зевес святкує перемогу.

 Кінець прийшов війні на небі, 
 Титани скинені до аду, 
 й при цій задавненій потребі 
 Старі боги знайшли загладу.
 
 Зевес святкує перемогу, 
 Тремтять у тартарі титани, 
 І всім зухвальцям в осторогу. 
 Лящать на них міцні кайдани.
 
 Бренять пісні новому пану, 
 І чути музику з небес, — 
 Нову державу, ще незнану, 
 Залізом всталює Зевес.
 
 Тремтять кругом Зевеса боги, 
 Непевен кожен взавтра долі, — 
 Щоб ці небесні їм чертоги 
 Не стали пасткою юдолі.
 
 В руках тримали світ титани, 
 Тепер Зевес їх переміг, 
 Він повен хитрості ц омани, 
 І, мов гора, на богів ліг.
 
 Досталась тяжко перемога, 
 Ввесь світ тремтів аж до основ, 
 І страх бере в лабети бога, — 
 Таке побачити ізнов!
 
 Горіла в Зевсі пімста лева, 
 І він на богів кидав гори, 
 Але й в титанів міць сталева 
 Рухнула в бій усі простори.
 
 Тряслась земля й пінилось море, 
 Скрізь грали блискавки та громи, 
 Але завзяття всіх суворе 
 Не знало вдень та вніч утоми.
 
 Літали в небі гори й скелі, 
 На землю падав дощ каміння, 
 Й з своєї Геліос оселі 
 Спинив в страху ясні проміння.
 
 й Зевес не виграв був би бою, 
 Якби не рада Прометея:
 Той щиро жертвував собою, 
 Аби світилася Ідея!
 
 І Прометей Зевеса руку 
 Тримав у цім запеклім бої, 
 І вчасно ніс йому науку 
 Виходить цілим в богобої.
 
 й програли всі титани справу, 
 В руках Зевеса перемога, — 
 І ввесь Олімп співає славу 
 На честь нового пана бога!
 
 Зевес скарав старих титанів, 
 Як лютий бою переможець, 
 І по глибинах океанів 
 Літав із пімстою дворожець.
 
 Й титанів кинув Зевс в безодні, 
 А гори й скелі їм на спину, — 
 В кайданах там вони й сьогодні 
 Тримають гори без упину.
 
 Коли ж ворушаться титани, 
 Щоб, менше їх чавили гори, 
 Тоді рокочуть їх кайдани, 
 й трясуться ходором простори.
 
 А стоголового Тифона 
 В крицеве серце вдарив громом, 
 І той зваливсь до Етни лона, 
 Немов та скеля буйним ломом.
 
 І з того часу дише Етна 
 До неба стрілами грізними, . 
 І ця грізьба її шляхетна 
 Лунами котиться гучними.
 
 А щоб Тифон не втік із Етни, 
 Засів на ній Гефест коваль, 
 І іскри сипле страж славетний, 
 Вони ж над ним справляють баль.
 
 Сизифу ж Зевс поклав терпіння, 
 Як не признав нових основ:
 З безодні кидати каміння, 
 Воно ж спадало в неї знов.
 
 Й Сизиф працює без упинку, 
 І ллється піт дзюрком із чола, 
 Й літають скелі без спочинку, 
 й трищить у нього спина гола.
 
 Бувало, вилізе він з ями,
 Й котити камінь мусить вгору,
 А він назад йому без тами,
 й Сизиф кляне жаску цю змору...
 
 Була образлива й даремна 
 Тяжка Сизифова робота, 
 Й росла ненависть під'яремна 
 До Зевса та його оплота...
 
 І впало з неба все вороже, 
 Зевес титанів переміг, 
 А всіх зосталих легко може 
 Тепер схилить собі до ніг.

IV. Зевес дає свої закони.

 Сидить пан неба на престолі, 
 З ним боги менші на стільцях, 
 Горить пиха йому на чолі 
 й крицева сила б'є в очах.
 
 Зевес дає свої закони, 
 Бо він пан неба та землі, 
 І чути тихі божі стони 
 На небі й в тартарі в імлі.
 
 Закони ці для всіх суворі, 
 І скрізь мете нова мітла, 
 Бо в небі й земному просторі 
 Титани натворили зла.
 
 Й тремтять боги, немов черідка, 
 Що вовка бачить при собі, 
 І тиша скрізь, і тільки зрідка 
 Застогне бог якийсь в журбі.
 
 Зевес говорить, й горда мова 
 Рокоче в небі гострим громом, 
 Усі давно чекали слова, 
 Й танцює страх над млосним домом:
 
 "Небо з богами і Землю 
 Міцно беру собі в руки, 
 Хто ж неслухняним буть схоче, 
 Я не пожалую муки.
 
 Я поміж вами на небі 
 Силу безбережну маю, 
 Тим то мені всяка слава, 
 Й тільки мені розкіш раю!
 
 Сила в руках — то найбільший 
 Скарб на землі та на небі, 
 Й служать мені досконало 
 Руки при кожній потребі.
 
 Хай же подумають боги 
 Й будуть слухняні для мене, 
 Знаю бо добре, — й між вами 
 Зілля росте ще зелене!
 
 Гляньте, — тремтить все довкілля, 
 М'яч мов легкий, мені гори, 
 Тимто слухняними будьте, — 
 Я не знесу непокори!
 
 Кожному з вас дам роботу, 
 Кожен стоїть хай при ділі, 
 Хто ж мені буде слухняний, — 
 Будьте веселі та смілі.
 
 Хто ж павутиння снувати 
 Стане мені, непокірний, — 
 Піде у тартар за ґрати, 
 Й згине у муці добірній!"
 
 ***
 
 "Ще моє слово про Землю, 
 Прокляту мною країну, — 
 Всім я отим одноденкам 
 Прагну сердечно загину.
 
 Всі вони згинуть небавом, 
 Стануть за їжу для аду, — 
 Я вже давно приготовив 
 Цим одноденкам загладу!
 
 Щось їм цікаво до неба, 
 Щось заглядають угору, — 
 Все бо розвідати треба 
 Їх неспокійному зору!
 
 Щось на Землі неспокійно, 
 Хтось їх про світло навчає, — 
 Щоб припинить небезпеку, 
 Кину їх в лихо безкрає.
 
 Всіх їх я виведу з світу, 
 Всі вони згинуть у зморі, — 
 Викупаю бо в заразі 
 Всі їх країни просторі.
 
 Блискавками я їх вдарю, 
 Кину на них гори-скелі, 
 й в порох обернуться їхні 
 Надто численні оселі.
 
 Я не творив цих смертельних, 
 Мор їх грізний хай поглине, — 
 Знищити всіх їх відразу, — 
 Краще лікарство єдине!
 
 Замість дерзких одноденків 
 Прийдуть нові покоління, — 
 Я їх створю на покору 
 Хоч би й із цього каміння.
 
 Хай же подумають боги
 Й будуть слухняні для мене, 
 Знаю бо добре, — й між 'вами 
 Зілля росте ще зелене!
 
 Гляньте, — тремтить все довкілля, 
 М'яч мов легкий, мені гори, 
 Тимто слухняними будьте, 
 Бо не знесу непокори!"

V.О змилуйся, боже, над людьми!

 І тиша боязна посіла 
 Усіх наляканих богів, 
 Хиталась всім душа несміла, 
 Як та соснина від вітрів.
 
 І щоб свою підперти мову, 
 Пустив Зевс блискавки та громи, 
 І мов той лист, тремтіли знову 
 Всі душі божої сіроми.
 
 Аж ось підвівсь один із богів, 
 Один з титанів — Прометей, 
 Повітря заздрісних чертогів 
 йому задушне для грудей.
 
 Устав, як бог, велично й сміло, 
 І в Зевса вп'яв розумні очі, 
 Обличчя сяйвом променіло, 
 Й лились слова його пророчі.
 
 І Прометей точив промову, 
 Немов бренілй ті потоки, 
 І прислухались пильно слову 
 І гори, і моря глибокі.
 
 І страх посів цдрські хороми, 
 І мов на бурю, млосна тиша, 
 І б'ють все блискавки та громи, 
 й боги тремтять, як сіра миша.
 
 А мова неслась на просторі, 
 І все довкілля заніміло, 
 А Прометей із неба зорі
 Зривав й на Землю кидав сміло. 
 
 ***
 
 "О змилуйся, боже, над людьми, 
 Розкрий своє серце на Землю, 
 Своїми всеможними грудьми 
 Давно вже я лиху їх внемлю.
 
 Не створиш нове покоління, 
 Зробити його ти невсилі, — 
 Пошли тільки плідне проміння 
 На душі й серця їх безкрилі!
 
 Їх очі, як ніченька, темні, 
 Їм Сонечко красне не грає, — 
 Схопили їх прикрощі земні 
 Та спрагнене Лихо безкрає.
 
 Не чують пташок їхні уші, 
 Не грають їх серцю потоки, — 
 Посіли давно їхні душі 
 Гадюками Злидні жорстокі...
 
 То мало, — лиш критикувати 
 Й ненавидіти світ іцей земний, — 
 Бо сина свого любить мати, 
 (Хоча б він й каліка був темний.
 
 Рішає не тільки но сила, 
 Живний голос має й сумління, 
 й вартніші найменшії крила, 
 Ніж стоси ламкого каміння.
 
 Медузу пустив ти по. світі, 
 й за нею пливе ніч осіння:
 Морози кусають і в літі, 
 й обертає всіх у каміння.
 
 І Парки не мають сторожі, 
 І всім виплітають недолю, 
 Від ранку до ночі ворожі, 
 Лиш кидають пригорщі болю.
 
 Й чому на Олімпі лиш Музи, 
 Як Сонце, промінні й веселі, 
 А там поміж людьми Медузи 
 Обертають все на пустелі?
 
 Скажи, хай на флейті небесній 
 Заграє всеможний Орфей, — 
 Нехай він у втісі воскресній 
 Дасть щастя й для земних людей!
 
 Скажи, хай солодкі Зефіри 
 Пролинуть Землею, веселі, 
 Бо здавна самі тут Вампіри 
 Все душать людей, немов скелі.
 
 Ми боги на те, щоб уміння 
 Спливало від нас поміж люди, 
 Отак, як те Сонце проміння 
 Своє сипле щедро повсюди.
 
 О змилуйся, боже, над людьми, 
 Не кидай на Землю каміння, 
 Які там розумні не будь ми, — 
 І їм дай хоч каплю проміння!
 
 Поглянь, — повно світла між нами, 
 Вони ж усі тонуть в темноті, 
 Не будьмо самі лиш панами, 
 А інші хай гинуть в злидоті!
 
 Поглянь, — повні наші палати 
 Амброзії й божої їжі, 
 А доля для них — поздихати 
 Без хліба, як звірі ті хижі!...
 
 Нехай хоч в останню хвилину 
 Засвітить Огонь їм Господній, -— 
 Спаси, громовержце, людину, 
 Почуй спраглий стогін народній!
 
 Пошли їм Огонь благодатний, 
 Нехай він запалить їм душі, 
 У серце вдихни їм дух ратний, 
 Розкрий їм глухі їхні уші!
 
 І стануть твоїми синами 
 Голодні ці темні каліки, 
 й не буде вже прірви між нами 
 Та ними від нині й навіки!
 
 О змилуйся ж, боже, над людьми, 
 Вдихни духа в душу голодну, 
 Своїми отцівськими грудьми 
 Нагрій цю країну холодну!"

VI.То для богів лиш лілеї.

 Скінчив, й розумні смілі очі 
 Уп'яв в свого гнівного пана, 
 А той сидить, як темінь ночі, 
 Коли далеко ще до рана.
 
 І били блискавки та громи, 
 І мчались горами примари, 
 й хитались Зевсові хороми 
 У подихах гризької кари.
 
 І глянув Зевс на Прометея 
 Своїм орлиним гострим зором, 
 Й спинила дух свій мати Гея, 
 Й зірвалась буря понад бором.
 
 Й уста свої відкрив Зевс знову, 
 І затремтіли море й гори, 
 І слухали грізну промову 
 Усі налякані простори:
 
 "Купаний в злиднях смертельних 
 Пташкою линуть не може, 
 й в мріях твоїх неретельних 
 Людське тепліше, як боже.
 
 Може не хочеш ти далі 
 Буть при основі престола? 
 Щось тобі пахнуть печалі 
 Ті, що нема їх довкола.
 
 Може ти хочеш до брата 
 Землю на плечах тримати? 
 Праця Атланта завзята, 
 й славні у нього палати.
 
 Людям подай тільки мрію, 
 Й спиниться нам їх пошана;
 Як же давать тим надію, 
 Хто в безнадії від рана?
 
 Боги тоді тільки боги, 
 Ніч коли тема довкола, 
 Завсіди кращі чертоги, 
 Ніж та розщілина гола!
 
 Пощо огонь земним людям? 
 Полум'я смертним — заглада, 
 Світло шкідливе їх грудям, 
 Як небезпечна принада.
 
 Хай же наїй Геліос ясний 
 Нам лиш збирає проміння, 
 Земний народ же дочасний 
 Криє хай ще ніч осіння.
 
 Хто все життя ріс в темноті, 
 Шкодять такому віконця, 
 Тим то всій земній голоті 
 Годі послать промінь сонця!
 
 Я їх всіх кину до аду, 
 Стали вони бо мудріти, — 
 Годі ж давати пораду, 
 Батька звалили щоб діти!
 
 Зла твоя мова й порада, 
 Краще сидіть тобі б тихо;
 Розум сміливому вада, — 
 Часто накликує лихо.
 
 Може не хочеш ти далі 
 Буть при основі престола? 
 Щось тобі пахнуть печалі 
 Ті, що нема їх довкола!..."
 
 ***
 
 І Прометей встав з словом знову, 
 І знов цвіли довкола рожі, 
 А він точив гарячу мову 
 Про справи людські й справи божі.
 
 І всі замовкли в тихій млості, 
 І слово слухали пророче, 
 І тільки серце в лютій злості 
 В Зевеса вискочити хоче:
 
 "О змилуйся, боже, над світом, 
 Бо люто він гине, як в аді, 
 А міг би тобі бути цвітом 
 Найкращим на земній леваді!
 
 Та ж краще буть паном з панами, 
 Ніж мать під собою голоту, 
 І досить добра поміж нами, 
 Щоб знищити людську бідоту.
 
 Я прагну сидіть при престолі 
 І бути йому за основу, 
 Та все ж не хотів би для волі 
 Копати могилу гробову.
 
 Для мене солодка покора, 
 Як бренькіт небесної ліри, 
 Та зразу бере мене змора, 
 Коли вона супроти віри.
 
 Я знаю, — щасливі покірні, 
 І тепло їм жити на світі, 
 Але серед них не добірні, — 
 йде рибка дрібна на ці сіті!
 
 Покора — як струни в бандурі:
 Рокочуть під тею рукою, 
 Що вміє і радість, і бурі 
 Віддати в перлині спокою.
 
 Хіба не давав я поради 
 Титанів у Тартар загнати? 
 Я глибоко знав їхні вади, 
 Навчила про них мене мати.
 
 Я взявся відважно за діло, 
 Щоб ти на Олімпі став паном, 
 Змагавсь я з титанами сміло, 
 І мчався на них ураганом.
 
 Між нами точилась умова 
 Людей рятувати з темноти, — 
 Хіба не додержиш ти слова 
 Й каратимеш земних, як доти?
 
 Чи ж ти це забув, о мій пане, 
 Що бився і я аж до смерти? 
 Я мріяв: з тобою настане 
 Можливість людину підперти.
 
 й поміг я своїми руками, 
 Щоб ти сів на цьому престолі, 
 Тепер би незгода між нами 
 Повстала б з-за людської долі?
 
 Пошлімо ж Огонь до народу, 
 Подаймо хоч першу Науку, 
 І створимо тим вже породу, 
 Як дальшої зміни поруку.
 
 І будуть тебе величати 
 Спасителем світу повіки, — 
 Подай лиш Огня в їхні хати, 
 На темність пошлімо їм ліки.
 
 Наблизьмо до себе людину, 
 Й поставмо на гори високі, 
 Бо ліпше літати хвилину, 
 Ніж повзати в млі довгі роки.
 
 О змилуйся, боже, над світом, 
 Бо люто він гине, як в аді, 
 А міг би тобі бути цвітом 
 Найкращим на земній леваді!..."
 
 ***
 
 І вдарив Зевс могучим громом, 
 В руках двозубом засвистіло, 
 Втікали хмари понад домом, 
 В аду тряслося кожне тіло:
 
 "Годі вже мови твоєї, 
 Слухать її не охота, — 
 То для богіїв лиш лілеї, 
 Людям — здобуть лиш до рота!
 
 Й доки наш світ буде світом, 
 Богом не стануться люди, — 
 Ви лиш мені будьте цвітом, 
 Й досить нам цеї облуди!"
 
 І з місць своїх зірвались боги, 
 І славу вдарили всі хором, 
 Й тремтіли Зевсові чертоги, 
 І били смілого докором:
 
 "Ми веселі й ясні,
 Як пташки на весні, 
 Бо нового ми маємо пана!
 Хай повік нам живе
 Це правління нове, 
 Громовержець і Гера кохана!
 
 Нам не треба людей,
 Цих темнотних дітей;
 Коли ж хочеш ти знать нашу раду:
 Позбирай з всіх країв,
 І без жалісних слів 
 Відішли їх усіх на загладу!"
 
 І Прометей звів гордо чоло, 
 Й на крилах довгих линув в гори, 
 І сумувало все навколо, 
 А пісня скаржилась в простори:
 
 "Не може жить людина, 
 Щоб в Небо не летіти, 
 й блаженна та хвилина, 
 Коли нам пахнуть квіти!
 
 Пильнуймо мати крила, 
 й летімо Вверх в просторі, 
 Де дише Вища Сила, 
 Де сяють тихі Зорі!
 
 Наш Бог — то Бог Любови 
 До всіх людей юдолі, 
 І треба рвать окови, 
 Щоб люд летів до волі!
 
 Душа все прагне Бога, 
 А серце рветься Вгору, 
 й нема ніде порога 
 Думок крилатих зору!
 
 Душа свята в людині, 
 І Святощів шукає:
 Темнота без Святині 
 І нидіння безкрає..."

VII. І Прометей рішивсь.

 І довго Прометей на крилах 
 Носивсь по долах та горах, 
 йому, холола кров у жилах:
 Задума терлася на прах!
 
 В душі його аж клекотіло 
 З гіркого гніву за образу, 
 Та Прометей дивився сміло, 
 І лік знайшов на це відразу.
 
 Палило те, що він дав віру 
 Зевесу, — й помилився в друзі, 
 Та правду голу взнав допіру:
 Бур'ян росте й на воннім лузі!
 
 Зевесу йшов у допомозі 
 На все відважний Прометей, 
 Бо мріяв щиро, — в цій дорозі 
 Досягне соняшних Ідей.
 
 Спішить товариш, помагати, 
 Щоб досягти й своєї цілі, 
 Та часто це — у снах палати, 
 Безплідні марення засмілі.
 
 Поклався Прометей на пана, — 
 І ось у поросі Ідея! 
 Й пече огнем болюча рана 
 В пречистім серці Прометея.
 
 Й літає високо в просторі, 
 Обнявшись з сумом Прометей, 
 Пісні йому співають Зорі 
 Солодким дзвоником лілей.
 
 Він все женеться за спокоєм, 
 А той, як тінь, втікає далі, 
 Думки гудуть у грудях роєм, 
 А серце рветься від печалі...
 
 У Правду вклав своє він серце, 
 І Правду ставив над усе, — 
 Яік грім, звалилося тепер це, 
 Й що далі Мойра принесе?
 
 його навчала рідна мати, — 
 Вона із чесності всім знана, — 
 Святую Правдоньку кохати 
 Понад добро свойого пана.
 
 Бо Правда — то життя основа, 
 Без неї світ — як арфа мертва, 
 Без Правди всі — немов без крова, 
 Як без любові Богу жертва.
 
 У Прометея ум глибокий 
 Далеко бачив кожне діло, 
 Рвучкий до всього, многоокий, 
 На добру справу йшов він сміло.
 
 Блискучий розум Прометея 
 Олімпу добре знаний здавна, 
 Й його всерадісна Ідея 
 Була богам на небі явна.
 
 Він завжди смілий, завжди пильний, 
 Вперед дивились бистрі очі, 
 І часто бачив розум сильний, 
 Немов у день, і серед ночі.
 
 Він на Олімпі був в пошані 
 За серце світле, Правди повне, 
 І не дававсь вабкій омані, 
 І не встрявав ні в що гріховне.
 
 Злітав омріяний додолу, 
 І зорив земних він дітей, 
 Й пізнав тут скоро правду голу 
 До кривди чулий Прометей.
 
 Але робив це в таємниці, 
 Бо всі кривим дивились оком, 
 Коли в людей свої зріниці 
 Впинав хтось з богів ненароком.
 
 ***
 
 І цілі дні літав по горах, 
 Обнявшись з сумом, Прометей, 
 І по безбережних просторах 
 Зростала в ньому міць Ідей.
 
 І плів вінки з надій пахучих, 
 й вбирав у них зболіле серце, 
 Й воно збувалось хвиль болючих, 
 Немов від леготу озерце.
 
 Вночі йому моргали Зорі 
 Й до Правди тихо закликали, 
 А вдень проміння неозорі 
 Лили тепло на Ідеали.
 
 Й потроху спокій лився в душу, 
 А в серце млосне — міць сталева, 
 Й вкінці сказала горде "мушу" 
 Воскресла воля, воля лева.
 
 І він рішивсь на власну руку 
 Подати поміч земним людям, 
 Хоча б за те й пекельну муку 
 Прийшлось терпіти гордим грудям. 
 Він буде конче рятувати 
 Нещасну Землю тайкома:
 Порве на ній темнотні ґрати, 
 І на ліси втече пітьма.
 
 Й літає Прометей над світом, 
 Туга його взяла на крила, 
 І пестить ласкавим привітом, 
 Як пестить сина мати мила.
Категория: Митр. Іларіон (Огієнко) | 16.11.2007
Просмотров: 1427 | Рейтинг: 3.0/2 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz