Пятница, 28.07.2017, 02:35
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Нужно ли перегонять старые модули к "Цитате" в юникод?
Всего ответов: 7
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Митр. Іларіон (Огієнко)

Прометей, ч.2

VIII. Працює Прометей між людьми.

 Працює Прометей між людьми, 
 Навчає світлого життя, 
 І тихо пахощі п'є грудьми 
 Нового на Землі буття.
 
 З Олімпу тихо він злітає, 
 Й працює пильно на Землі:
 Кінця роботі цій немає, 
 Бо все заснуло в чорній млі.
 
 Широкий світ стеливсь, як море, 
 Та тісно в нім жилось людині, 
 Життя, як мачуха, суворе, 
 й все клало карби їй на спині.
 
 Кругом жили могучі боги, 
 Та з них розради не було, — 
 Не несли людям допомоги, 
 й крутилось вільно в танці зло.
 
 Ой то не сонце сонні рожі 
 В садку веселім оживляє, 
 То Прометей творіння Божі 
 З тенет темноти визволяє.
 
 Скував Мороз був Землю й води, 
 Поміг Гефест той кривоногий, 
 Та Геліос дістав свободи, — 
 Й Мороз мовчить, як бик безрогий.
 
 І Прометей тугого лука 
 Дав в руки людям на звірину, 
 й відразу зменшилась їм мука, 
 Бо вірно лук беріг людину.
 
 Земля була плідна й багата, 
 Та не давалася людині, 
 Й лежала в сні, немов заклята, 
 І по горах, і по долині.
 
 Приніс він жита та пшениці 
 Добірні зерна для ріллі, 
 І скоро радісні Зірниці 
 Лани зорили на Землі.
 
 І плуга він пустив по полю, 
 І Землю зерном запліднив, 
 І хліба люди мали вволю, 
 Як загойдалось злото нив.
 
 Жила людина боса й гола, — 
 Тепер цвітуть коноплі й льон, 
 Й варстати грають скрізь довкола, 
 й женуть з Землі темнотний сон.
 
 І повні риби бігли ріки, 
 Та як ловити їх рукою? 
 Дав велет невода, й навіки 
 Позбавив невід риб спокою.
 
 Навчив всіх плекати звірину, 
 І як привчать її до рук, 
 І цим підвищив він людину, 
 Що позбулася зайвих мук.
 
 Навчив у віз коня впрягати, 
 Навчив мистецтв будування, 
 Й пішла людина жить до хати, 
 Й життя мінялось в непізнання.
 
 Приніс він людям різні ліки 
 й навчив ховатись від хвороби, 
 І смерть образив цим навіки, 
 Пустивши болізні в нероби.
 
 На хвилях загойдались лодки, 
 І зашуміли в них вітрила, 
 й засяли мрії всім солодкі:
 В людини виростуть ще крила!
 
 І била радість з Прометея, 
 Промінням сяли горді очі:
 В життя влітала вже Ідея 
 Звільнити люд з кайданів ночі!
 
 Усе плелося в таємниці, 
 Спокійні боги всі суворі, — 
 Про тайну знали тільки Зорі, 
 І з нею бігли до Зірниці.
 
 Міняв обличчя світ на очах, 
 І вгору люди несли чола:
 Життя джерелом б'є довкола 
 І в день ясний, й по темних ночах.
 
 І Прометей зростав на дусі, 
 Бо бачив плоди пильних рук, — 
 Постійно в праці, завжди в русі, 
 В житті рівняє кожен сук.
 
 А на Олімпі горді боги 
 Ведуть пиятику та танці, 
 й звичайно кидають чертоги, 
 Як блисне Геліос уранці.
 
 А в день всі спали, як побиті, 
 І снились їм зірчасті сни, 
 Усі напоєні та ситі 
 В обіймах вічної весни.
 
 І Прометей працює пильно 
 І між людьми, й на соннім небі, 
 й себе настроює немильно 
 Корисним бути по потребі.
 
 Хто ввесь віддасться на роботу 
 Й її полюбить, немов душу, 
 Той піде сміло й на Голготу 
 Святою путтю, путтю "мушу".
 
 Коли робота щедра в плоди, 
 Вона ростить надійні крила, 
 І забуваються незгоди, 
 й в душі зростає горда сила.
 
 Промінням сяє праця плідна, 
 А надто праця всенародня, 
 й бренить у серці міць побідна, 
 В душі гремить хвала Господня.
 
 Й вкінці йому заграла в очі 
 його всерадісна Ідея, 
 й промінням б'ють думки пророчі 
 В душі щасливій Прометея.

IX. Повік Землі не дать Огня!

 Але небесного знання 
 Не мали люди на Землі:
 Зовсім не знали ще О г н я, 
 й ходили темні, як в імлі.
 
 І бив їх часто холод лютий, 
 Хоч мали хату для життя, 
 І досвід, муками набутий, 
 Звичайно йшов на забуття.
 
 Отак буває в передрання 
 Земля в обіймах спить темноти, 
 Хоч вже бренить надне світання 
 У чуйних пахощах дремоти.
 
 А в небі полум'ям живучим 
 Сміялись радісно Огні, 
 І зором заздрісно-болючим 
 Впинались люди в них журні.
 
 І люди мріяли про зорі, 
 й казки сплітали про Огні, 
 Та все дитячі, неозорі, 
 Як чуда в тихім літнім сні.
 
 Й накази видав Зевс суворі — 
 Повік Землі не дать Огня, 
 А хто б зламав це в непокорі, 
 Той згине люто того ж дня:
 
 "Боги лиш, доти богами, 
 Й будуть над людьми мать владу, 
 Доки Огонь поміж нами, 
 Їм же — погрози лиш аду.
 
 Дайте Огня по'між люди, 
 КІай на Землі він заблисне, — 
 Смілість наповнить їх груди, 
 Й підуть на богів навмисне.
 
 Полум'я — божа це сила;
 Дайте його людям в душу, 
 Зараз їм виростуть крила 
 Знати моря всі та сушу.
 
 Світло святе дасть відвагу 
 В небо всім людям летіти, 
 Збільшить їм заздрісну спрагу 
 Жити, немов божі діти.
 
 Полум'я палить істоту 
 Божим Огнем аж до кості, 
 В душу вливає охоту 
 Знати ясні Високості.
 
 Дайте Огня їв темні груди — 
 й будуть вони поміж нами, 
 Божий Огонь зробить люди 
 Гордими в небі богами.
 
 Людям Огонь — віще зілля, 
 Зросить у душу надію, 
 В серце наллє їм весілля 
 й зростить в нім вонну лелію.
 
 Небо тоді стане спільне, 
 Й заколот в ньому настане, 
 й скінчиться щастя весільне, — 
 Наше життя це кохане!
 
 Хто ж би Огня людям долі 
 Видав бодай на хвилину, 
 Я тому цеї сваволі 
 Збутись не дам до загину!"
 
 І слухав Прометей погрози 
 Спокійно з думкою ясною:
 Пущу я Сонце на морози, — 
 В повітрі пахне вже Весною!
 
 Належить світ лише відважним, 
 А Прометей, як лев той, смілий, 
 І хто до праці щиро вважний, 
 Тому всміхнеться плід дозрілий.
 
 Й заграла громом в ньому сила, 
 Крицева воля й міць сталева, 
 й його до чину окрилила, 
 Як голод крилить смілість лева.

X. Огонь палає на Землі.

 Покрили все небо ясне чорні хмари,
 Лиш цятка блискуча горить, 
 І в душу вриваються чорні примари,
 Й спокою немає й на мить...
 
 Та осьде все шириться цятка блискуча,
 І хмари, як змій, поїдає, — 
 І душу вже пестить надія родюча,
 І світиться щастя безкрає...
 
 Ой заступили чорні хмари 
 Веселі соняшні проміння, 
 Та вдарив вітер на примари, — 
 І знову радість скрізь весіння!
 
 ***
 
 Кував Гефест одного разу 
 У себе в кузні на ковалі, 
 й забувсь суворого наказу, — 
 Заснув від стомлення по балі!
 
 А Прометей підкрався тихо, 
 Й лучину запалив Огнем, 
 І, громовержцеві на лихо, 
 На Землю ніс баским конем!...
 
 І линув Прометей на крилах, 
 Щомить чекаючи погоні, 
 Смілива кров кипіла в жилах:
 Святий Огонь тримав в долоні!
 
 Гефест прокинувся, — та пізно:
 Огонь палає на Землі, 
 Біля лучини аж завізно, — 
 Беруть Огня старі й малі...
 
 Й Гефест Олімпом шкандибає 
 Докласти Зевсові подію, 
 І Прометея вголос лає, 
 Що стовк таки свою олію!
 
 ***
 
 Й Земля засяяла Огнями, 
 З очей всім людям б'є проміння, 
 Бо ночі сталися вже днями, 
 й пора минулася осіння.
 
 І сталось чудо поміж людьми, 
 Воскресли всім прибиті душі:
 Всі світло спраглими п'ють грудьми, 
 Як воду п'є Земля за суші.
 
 Огонь ростить у душах спрагу 
 До світла Божого й знання, 
 І нищить вкорінь всю зневагу, — 
 Ходить людині навмання.
 
 Огонь дає тепло в людину, 
 І воскрешає всю істоту, 
 І крила зроджує до чину, 
 І жити збуджує охоту.
 
 Огонь — Господній дух в людині, 
 Огонь — Душа життя жива, 
 Без нього — вічна ніч в пустині, 
 Як без кебети голова.
 
 Людина рветься все до Сонця, 
 І поглядає вічно Вгору, 
 Немов той в'язень до віконця, 
 Щоб дійсність скрасити сувору.
 
 Над нами сяє Сонце красне, 
 Й тужного духа в Небо тягне, 
 І в серці родить щастя ясне, 
 Й душа до Бога вічно прагне.
 
 Туга Небесного постійна, 
 Бо тужить вічно спраглий дух, 
 й душа величним гордо мрійна, 
 І до Краси наш зір та слух.
 
 Господь у снах нам відкриває, 
 Свої думки, ясні Ідеї 
 Та їх не кожен в чин вбирає, — 
 Їх оживляють Прометеї.
 
 Бувають різні Божі дари, 
 А з них найбільший — дар Огня, 
 Бо він з душі жене примари, 
 І з ночі робить радість дня.
 
 Ясним життям кипить людина, 
 Коли Огня в душі їй вщерть, 
 А прийде темрявна хвилина, 
 То з нею прийде й чорна смерть.
 
 Огонь із неба був, як ліки, 
 На болізну темноту земну:
 Убив у душах він навіки 
 Липку заразу людську темну.
 
 І поспадала всім полуда,, 
 Що їм віками їла очі, — 
 Діждався світ свойого чуда:
 Збулися задуми пророчі.
 
 й зажеврів ясно в людських грудях 
 Жар Прометеїв аж донині:
 Це вічна Божа Іскра в людях 
 Із всеоживної Святині.
 
 І стали бачить темні очі, 
 І стали чуть оглухлі уші, 
 А з серця линули пророчі 
 Слова святі на спраглі душі.
 
 Тому бо тільки сонце красне, 
 В кого в душі Святий Огонь, — 
 йому ввесь вік воно не згасне, 
 Як ласка матерніх долонь.
 
 Огонь налив знання людині, 
 І пам'ять їй зробив ясною, 
 Дав крила розуму рабині, — 
 Ч и т а т ь навчив її Весною!
 
 Правдиве Боже це проміння, 
 його дав людям Прометей, 
 І перше Правди розуміння 
 Зробило Божих з нас дітей.
 
 Росли з читання Дари Божі, 
 У душу линув чистий дух, 
 Запахли в серці вонні рожі, 
 Й відкрився людям віщий слух
 
 Небесні очі — букви Божі 
 Приніс на землю Прометей, 
 Й заграли земні дні погожі 
 Небесним щастям для людей!
 
 І розцвілась ясна госпожа 
 Усіх квіток пахких лелія:
 В душі заграла доня Божа, 
 Пестлива матінка — н а д і я.
 
 Надія — тихі Божі Зорі, 
 Що світять людям серед ночі, 
 Вона провадить їх в просторі, 
 Як смолоскипи ті Пророчі.
 
 Надія — плід Огня Святого, 
 Це Божий Дух в душі людині, 
 й вона горить Огнем від Нього, 
 Як цвіт Господній у Святині.
 
 Людина без Надії мертва, 
 Ходячий труп в густій імлі, 
 Незнана їй найменша жертва, 
 Бездушний раб це на Землі.
 
 Надія світить нам зорею,
 Й провадить всіх в життєвім морі.
 Хвала ж тобі, наш Прометею,
 Що запалив людині Зорі! 
 
 ***
 
 І ввів в життя свої сни красні 
 Під небом смілий Прометей, 
 І одноденки ці нещасні 
 За Божих сталися дітей.
 
 І враз змінилися всі люди, 
 Життя трояндить, як у сні, — 
 Тепло та сяйво грають всюди, 
 Немов від сонця на весні.
 
 І в Небо зводяться всі чола, 
 Й копати гори всім охота, — 
 й вродила щедро скеля гола:
 Дала заліза, міді й злота.
 
 І кузні родяться щохвилі, 
 Кують у них мечі та рала, 
 й притьма росте Земля на силі, 
 А в смерті тупляться стожала.
 
 І танця дим веде на хатах, 
 Бо в них співають теплі печі, 
 А онде воїн мчиться в латах, 
 Меча повісивши на плечі.
 
 І виплив місяць поміж зорі, 
 й очима моргають всі з дива:
 Кругом на земному просторі, 
 Мов море те, хвилює нива!...
 
 ***
 
 Й крутили боги Часу коло, 
 І Час летів на довгих крилах, 
 Аж піт росив старе їх чоло, 
 й сторожа падала на силах.
 
 А то бувало підкрадався 
 До богів Часу Сон у груди, 
 Й на хвилю млосно Час спинявся, — 
 І довголіття мали люди.
 
 Й вставало з моря Сонце зо сну, 
 В руках огненні вонні рожі, 
 Й стелило їх на Землю росну, 
 Щоб оживити душі Божі.
 
 Й дощем лило живне проміння, 
 Й Земля пила його, як лі'ки, 
 Й зростало в душах воскресіння 
 Синами Неба буть навіки.
 
 По праці Сонце клалось спати, 
 І йшла на тиху нічку гожу 
 Тужна Селена, нічна мати, 
 З своїми дітьми на сторожу.
 
 Й по праці міцно опали люди, 
 І тихо спало Сонце в морі, 
 І лиш Селена з дітьми всюди 
 На чатах в Божому просторі...
 
 ***
 
 Люд вийшов на поле, і Сонце веселе
 Линуло на нього струмені, 
 Купається в сяйві, й збирає, - ой леле! -
 Проміння віночками в жмені!
 
 Іде він по полі, й проміння грайливе
 Струмками із нього стікає, 
 А серце радіє, веселе й щасливе,
 Як Небо те зверху безкрає!...
 
 У світі земнім вся культура 
 Лиш Прометеями зростає, 
 Природа людськая похмура 
 Без них — бойовище безкрає.
 
 І Легіт шепчеться з ланами, 
 Й несеться подих чуйним бором, 
 Немов весна пахуча з нами 
 Співає в серці тихим хором:
 
 "Хвала Прометею, 
 Що поміч дав людям, — 
 Воскресло із нею 
 Життя темним грудям!
 
 Огонь він Господній 
 Приніс нам додолу, 
 І витяг з безодні 
 Людиноньку голу.
 
 Й засяли нам Зорі, 
 Як оченьки Божі, 
 І скрізь по просторі 
 Цвітуть для нас рожі.
 
 І вже незабаром 
 Господь до нас злине, 
 Й Своїм Святим Даром 
 Дасть Щастя Єдине.
 
 Хвала ж Прометею, 
 Що поміч дав людям, — 
 Воскресло із нею 
 Життя темним грудям!"

XI. Зяє тобі вічна кара.

 Сидить Зевес на пишнім троні, 
 Стоять круг нього в страсі боги, 
 Вітри аж рвуться на припоні, — 
 В людей всадити гострі роги.
 
 Стоїть, стрільчаста мов тополя, 
 Серед чертогів Прометей, — 
 На суд поставила трайволя, 
 Любов гаряча до людей.
 
 Кругом б'ють блискавки та громи, 
 Це в гнів упав пан над панами, 
 Дрижать листом царські хороми, 
 А він проступця б'є без тями:
 
 "Зрадив свойого ти пана, 
 Зрадив і всіх наших богів, 
 й радість всевічна кохана 
 Мусить втекти з цих чертогів.
 
 Гратись з Огнем нерозумно, — 
 Опалиш себе і палату, 
 й як це сказати не сумно, — 
 В руки дістанешся кату!...
 
 Зрадив ти й люд несвідомий, 
 Пощо Огня йому треба? 
 Жив він віками бездомий, 
 Й ось захотілося Неба!
 
 Пощо те Небо людині? 
 Дай їй лиш хліба доволі, — 
 Стануть ярмом їй на спині 
 Дари твоєї сваволі!
 
 Розум не втопить темноту, 
 Мудрість — безмежна криниця, 
 Маєш до неї охоту — 
 Легко в безодні втопиться!
 
 Людська ж наука — ворота 
 Визнати власне незнання, 
 Й глибша зо світлом робота 
 Вказує боже смеркання.
 
 Пощо людині надія, 
 Ложний Огонь до обманів? 
 Що ж Їм поможе та мрія 
 В краї смертельних туманів?
 
 Серце втягло тебе в зраду, 
 В справах воно — темна хмара, 
 Тим то віддам його аду, — 
 Зяє йому вічна кара!
 
 Кайся, безумче, у зраді, 
 Кайся в безумній провині, — 
 Мучитись люто, як в аді, 
 Будеш на скелі від нині!..." 
 
 ***
 
 Тряслись, як лист, божки лякливі, 
 Ану й на них посуне кара! 
 Скінчив Зевес, й вони щасливі, — 
 Від них відлинула примара!
 
 І боги мечуть злобні зори 
 На брата гордого у люті, 
 й гудуть джмелями їх докори, 
 Й летять їх 'присуди затруті:
 
 "Коли бог за порогом 
 Зачепився довгим рогом, — 
 Нехай його гріх криє хмара!.
 
 Коли ж бог зробив зраду 
 Богам іншим на загладу, — 
 Нехай не мине його 'кара!
 
 Такий бог нехай згасне, 
 його ймення лиш дочасне, — 
 Нехай його мучить примара!"
 
 ***
 
 А Прометей стоїть спокійний, 
 І богів їсть орлиним зором, 
 І бачить, — кожен ненадійний,
 І чує, — буря мчить над бором.
 
 Й свої відкрив він срібні дзвони, 
 І полились слова орлині, — 
 В них плакали народні стони, 
 В них чулись подихи Святині:
 
 "Не мають Спасителя люди, 
 Це небо чуже їм й холодне, — 
 Воно їм постійно та всюди, 
 Немов та пустиня, безводне.
 
 Вони все чекали віками 
 Від богів ясної поради, 
 Проте не знайшлося між вами, 
 Хто б визволив їх від заглади.
 
 Вкінці ти задумав, мій пане, 
 Понищити всіх їх дощенту, 
 І діло твоє це погане 
 Чекало вже тільки моменту.
 
 Я знав це, й пішов їм на руку, -
 Огонь я їм дав на Спасіння, 
 Я дав їм небесну Науку 
 Набратися Правди та вміння.
 
 Робив я все тайно та тихо, 
 Коли на Олімпі всі спали, 
 Коли ви собі тут на лихо 
 Із тернів плели ідеали.
 
 Чого ти скаредний, мій пане, 
 Немов та Земля під час суші? 
 Коли та година настане, 
 Що людям відкриєте душі?
 
 Людина від віку безока, 
 І я їй розкрив темні очі, — 
 Й засипалась прірва глибока, 
 Й почув світ віщання пророчі.
 
 Блаженний, хто вірить в людину, 
 Що стане вона сином Божим, 
 Й що в долю спаде цьому сину 
 Увесь світ у ранок 'погожий.
 
 А служба народу — то жертва, 
 Всерадісна жертва для Бога, 
 Бо нею душа нам не мертва, 
 Й простіша до Раю дорога!
 
 Служити народу — то Богу 
 Служити віддано й правдиво;
 Я вибрав собі цю дорогу, 
 Як віру, для богів на диво.
 
 Людина ж — творіння Господнє, 
 Душа її все невмируща, 
 Чого ж її горе безоднє, 
 А доля — безпремінна пуща?
 
 Багатства в Землі нашій повно, 
 Й воно в ній без руху від віку, 
 Чому ж твоя совість любовно 
 Не вкаже його чоловіку?
 
 Бо щедрим буть в серці на ласку 
 Найбільш Олімпійцям пристало, 
 Та мушу сказать правду жаску, — 
 У вас її звіку замало!
 
 Таж мусять буть боги в розвої, 
 Як хочуть лишитися можні, 
 І форми набратись нової, 
 Щоб люди не стали безбожні.
 
 Я гордий з своєї провини, — 
 Це я вкрав Огонь чоловіку, 
 І буду я в серці людини 
 За крадіж цей славний довіку!
 
 Це крадіж з твого тільки зору, 
 А люди ще звуть Божим Даром:
 Злети цілу Землю простору, — 
 Ім'я моє мовиться з жаром!...
 
 Минуться віки, моє ж діло 
 Ніколи в людей не погасне, 
 Воно, як безсмертне те тіло, 
 Що юне всевічно й прекрасне.
 
 Усе в нас проходить, минає, 
 Це заповідь звіку Господня, 
 Та скону Ідеям немає, 
 І вічна робота народня.
 
 Спочатку Ідея неясна, 
 Та згодом дає свої плоди, 
 Дозрівши ж, як Зіронька красна, 
 Засвітить усім в роди й роди!
 
 Грозиш мені карами, пане, 
 Віддать моє серце на страту:
 Чи ж з того воно перестане 
 Кохати роботу крилату?
 
 А мука, — як Сонце, проміння 
 Все сипле на людську істоту, 
 І нас зберігає від тління, 
 Й очищує душу достоту.
 
 Вона нам зірниця блискуча, 
 Показує стежку до Бога, 
 Терпіння людині — могуча 
 Над злом і гріхом перемога!
 
 Тому я не каюсь у "зраді", 
 Не каюсь у славній "провині":
 Готов я каратися й в аді 
 За щастя небесне людині!
 
 Хто сповнив завітні надії, 
 Того не лякають терпіння, — 
 Вони йому вонні лелії, 
 Вони йому радість весіння!
 
 Багато тиранів на світі, 
 Лютіший Олімп серед них, 
 Бо людям зболілим і в літі 
 Від нього нема днів ясних...
 
 І всяке тиранство — неволя, 
 Що сушить нам серце та духа, 
 І кожна тиранська сваволя — 
 Удар це на душу обуха.
 
 Поглянь, громовержце, додолу:
 Не бджоли гудуть там у рої, — 
 То люди на зміну престолу 
 Працюють круг Правди Святої.
 
 І Правда Небесна воскресне 
 й постелиться світом квітками, 
 А ваше примарне небесне 
 Покотиться в адові брами.
 
 Незнана вам ласка крилата, 
 Незнана вам братня любов, 
 А Той, що гряде, — Він за брата 
 й розп'яття прийняти готов.
 
 Я вірю в Правдивого Бога, — 
 Він скине тебе із престолу, 
 Тоді то із Неба дорога 
 Простягнеться просто додолу!...
 
 Я вірю, — уже незабаром 
 Пізнаємо Бога Любові, 
 Він плідним Своїм Святим Даром 
 Світ звільнить від кривди та крові.
 
 І Сонце правдиве засяє, — 
 Господь сяде в Небі на Троні, 
 І щастя засвітить безкрає, 
 й спочине люд в Нього на лоні..."
 
 ***
 
 Ой гралась пташка щебетлива 
 Й безжурно з вітки скик на вітку, 
 Купалась в промінях щаслива, — 
 Й попала з сонця просто в сітку...
 
 Ой вдарили лихі морози, 
 І повмирали вонні квіти, 
 Й лились довкіллям щирі сльози, 
 Що мусить Прометей терпіти:
 
 "Не зневірюйся, любий мій брате,
 Не плач, не зідхай, 
 Бо розірветься коло закляте,
 Й настане нам Рай!
 
 Не впадай у зневіру з розпуки,
 Угору серця! 
 Проминуться, як сон, оці муки,
 Неправда оця!
 
 І тирани на світі минучі,
 Зникають царі, 
 І доступними стануться кручі
 У світлі Зорі.
 
 Щоб настало кому воскресіння,
 Той мусить померти:
 Будь веселий, — гряде нам Спасіння,
 Бо тілом помер ти!..."
 
 ***
 
 І били скрізь у срібні дзвони, 
 й бреніли шепоти ясні, 
 Й летіли їв Небо вперегони, 
 Як Піснопіння голосні:
 
 "Хвала віковічна 
 Спасителю люду, 
 Й Рука обосічна 
 За нього повсюду!
 
 А кара дочасна 
 Минеться туманом, 
 І Доленька щасна 
 Зодягнеться ланом.
 
 Людина — син Божий, 
 Всерадісна мрія, 
 У ранок погожий 
 Пахуча лелія.
 
 Й хто душу народу 
 Складає у жертві, — 
 Вони в рід із роду 
 Не стануться мертві.
 
 Уже незабаром 
 В світ прийде Спаситель 
 Від Господа з Даром, 
 Як Правди Учитель.
 
 І Голос Господній 
 Розбудить народи, 
 Як Дзвін Великодній, 
 Прокотиться в роди.
 
 Й тоді Прометея 
 Ім'я не погасне, 
 Пахке, як лілея, 
 Як рожа, прекрасне!
 
 Предтеча Любові, 
 Порвав він зла ґрати, 
 Тож будьте готові 
 Пророка прийняти".

ХІІ. І розп'яли його на скелі.

 І розп'яли його на скелі 
 В країні дикій серед гір, 
 В безводній спекотній пустелі, 
 Де танця водить лиш Вампір.
 
 В залізні пута ноги й руки 
 Скував йому Гефест кулявий, 
 Щоб він, бува, не втік з розпуки 
 й Зевесу знов не втяв неслави.
 
 До скелі цвяхами рамена 
 Враз Прометеєві прибили, 
 Й страждання лютого знамена 
 Дарив йому Гефест щосили.
 
 Вкінці забили цвяхи в груди, 
 й джерелом грала кров із рани, -
 Прибив Гефест ретельно всюди, 
 Як наказали злі тирани...
 
 І нісся стукіт по пустелі, 
 Як Прометея розпинали, 
 Луною грались дикі скелі
 Та вили з голоду шакали.
 
 Колхіда дика та самотня 
 Аж на кінці далекім світу, 
 Й душа розп'ятого скорботня 
 Не чула й слова тут привіту...
 
 Аж на Кавказ, у дикі гори 
 Сховали мученика дуки, 
 І тільки спекотні простори 
 Були за свідків цеї муки...
 
 І ось орли, сини пустелі, 
 Злетілись з бійкою на тіло, 
 І на розп'ятого до скелі 
 Їх голод лютий кинув сміло.
 
 І серце горде та любовне 
 Орли роздерли пазурами, 
 Довкілля ж тишею все повне, 
 Лиш чувся посміх небесами...
 
 І кров пили орли неситі, 
 І з криком тіло шматували, 
 При скелі ж, голодом побиті, 
 Ревли вовки й лихі шакали...
 
 В довкіллі з танцями шаліла 
 Бездушна спрагнена спекота, 
 Й впивались п'явками до тіла 
 Самотність люта та скорбота:
 
 "І де ж ви, приятелі-друзі, 
 Що вірність вічну присягали? 
 Чого ви бавитесь на лузі, 
 Коли шматують о'сь шакали?
 
 І де ти, мати вірна й мила, 
 Моя розрадонько єдина? 
 І пощо в світ ти породила. 
 На муки вічні свого сина?
 
 І чути, — лиш Океаніди 
 Над морем плачуть у розпуці, 
 Та стогін щирої Теміди, 
 То з горя тужно ломить руці...
 
 Та й мати рідна не посміє 
 Подати в карі поміч сину, 
 І той на скелі в муках мліє, 
 І п'є отруту без упину...
 
 ***
 
 А кров із ран лилась потоком, 
 І пурпуром багрила скелі, 
 Носилась смерть зрадливим скоком, 
 І тихо, тихо на пустелі...
 
 І тільки Геліос промінням 
 Цілунка слав йому до чола, 
 Й воно розпаленим камінням 
 Душило велета спроквола...
 
 Й коли орел широкі крила 
 При серці хижо розтягав, 
 Лише тоді остуда мила 
 Пливла на мить з пекельних нав...
 
 Коли ж над горами зірниця 
 На сході в крові променіла, 
 Тоді Зевесова десниця 
 Торкалась зраненого тіла.
 
 І оживало тіло знову, 
 І серце силою кипіло, 
 Й вертались знов орли для влову, 
 І пазурі впинали в тіло.
 
 І знову йшли смертельні муки, 
 І знов лилась святая кров, 
 Й щодня з голодної розпуки 
 Орли довбали серце знов...
 
 Воно всю Землю покохало, 
 Й за це конає в вічній карі:
 Обранцю люте смертне жало — 
 Одна від віку плата в дарі...
 
 ***
 
 Хоч вічні муки Прометея, 
 Та вічні й їх живні проміння:
 Щоб стати плідною, Ідея 
 Родитись мусить із терпіння.
 
 Голгота — зерно те родюче, 
 Вона освячує Ідеї:
 Без неї Слово не блискуче, 
 Без неї смертні й Прометеї.
 
 Це Прометей вказав навіки, 
 Яка то служба для народу:
 Проллєш ти поту повні ріки, 
 І життя складеш йому в догоду, —
 
 А він мовчатиме німотно, 
 І не рухне тобі рукою, 
 й сконаєш в муках ти самотно, 
 В житті не бачивши спокою...
 
 "Й до чого, гордий Прометею, 
 За працдо людям дослужився? 
 Віночком плів святу Ідею, 
 Тепер за неї кров'ю впився..."
 
 За те, що світло дав Науки, 
 Ти став спасителем людей, 
 Самотній терпить смертні муки 
 За люд розп'ятий Прометей...
 
 Самотно й дико на пустині, 
 А це ще збільшує страждання:
 Душевні муки в самотині, — 
 Це ніч осіння без світання.
 
 Не бачить він душі живої, 
 Любовного не чує серця, 
 Вони ж як лік води святої, 
 Як легіт з тихого озерця...
 
 Усі покинули титана, 
 Він всім тепер чужий й байдужий, 
 Бо дружба лиш тоді кохана, 
 Коли багатий ти та дужий...
 
 Бо друзі в світі, як погода, 
 Від подиху вітрів мінлива:
 Їх перша знищує негода, 
 І родить щедро мить щаслива...
 
 Хто має серце, як лерлину, 
 І хоче всесвіт ним о'бняти, — 
 Його скривавлять до загину, 
 Й скують на нього товсті ґрати...
 
 Хоч Прометеїв в нас нестало, 
 Та позостались їх терпіння:
 Труйне а обранця всадять жало, 
 Щоб проковтнула ніч осіння...
 
 Тирани в нас на кроці кожнім, 
 Й свого підступно душать брата, 
 Й життя сміється тільки можним, 
 А Правда на хресті розп'ята...
 
 І поки житимуть тирани, 
 То будуть розп'яті Ідеї, 
 Та світ воскресне із омани, 
 І гору візмуть Прометеї!
 
 ***
 
 Не в тому слава Прометею, 
 Що він страждав в пекельній муці, 
 А в тім, що й муках цих Ідею 
 Святою заховав в розпуці.
 
 В Пророка в тім крицева сила, 
 Що зло до нього не пристане, 
 Що й в безнадії ростить крила 
 І лине в Небо мрійно ждане.
 
 Було, злітались боги друзі 
 І Прометея підмовляли 
 З Зевесом стати знов в супрузі, 
 й забути мрійні Ідеали.
 
 А він лиш згорда посміхався 
 На всі ці підшепти лукаві, 
 й висіть на скелі зоставався 
 Тортури зносити в неславі...
 
 Хто завжди волю горду й ревну 
 В своїй душі, як скарб, кохає, 
 Готов за віру він душевну 
 Розп'яття витерпіть безкрає.
 
 Хто Правду серцем покохає, 
 Готов й умерти той за неї:
 Бо щастя в ній самій безкрає, 
 За неї муки — пах лілеї.
 
 Такий в бою стоїть, як криця, 
 й прямує гордісно до цілі, 
 й не будуть ворогу хилиться 
 його думки, й в поразці смілі.
 
 Бо вищі Божі Ідеали 
 За всі принадливі омани, 
 І духа велетам ставали 
 Окрасою за Правду рани.
 
 ***
 
 Найкращі світові палати, 
 Найзапашніші їв нім лілеї, 
 Що гріють всіх, як рідна мати, — 
 Це плідні зоряні Ідеї.
 
 І поки буде світ стояти, 
 В нім будуть славні Прометеї, 
 Бо труться в прах темнотні ґрати, 
 Та вічні зоряні Ідеї.
 
 Нема для думки перепони, 
 Вона летить баским конем:
 Її не спинять всі закони,
 
 Її не спалиш і огнем:
 Ідеї плідні в світі вічні, 
 Й темноту тнуть, мечі двосічні!
 
 ***
 
 Отак між горами в пустелі 
 Конає вічно Прометей, 
 й орли їв розп'ятого на скелі 
 Довбають пелюстки лілей...
 
 Та свіже вічно боже тіло, 
 й орли не виклюють Ідей, 
 І на Олімпі зміни сміло 
 Чекає віщий Прометей.
 
 Блажен, кому цвітуть лелії, 
 Немов весною, й в чорній зморі, 
 І Прометею й в безнадії 
 Всміхались мрійно тихі Зорі.
 
 Він вірив, — Правда переможе, 
 й синами Бога стануть люди, 
 Бо вічне завжди діло Боже, 
 Насильство зчасом згине всюди.
 
 Він був предтечею й Голготи, 
 Що світ заблудлий оживила:
 Хто животів в темноті доти, 
 Тепер зростив цілющі крила.
 
 Конає розп'ятий на скелі 
 Спаситель людства Прометей, 
 Та й тут сплітає він веселі 
 Віночки вонні із лілей:
 
 "Я вірю, настане 
 Новий лад на світі, — 
 І серце пірване 
 Воскресне у цвіті!
 
 Ніщо мені муки, 
 Ніщо мені рани, — 
 З Нової Науки 
 Погинуть тирани!
 
 Бо вся людська слава — 
 Минуща марнота, 
 Дитяча забава 
 З фальшивого злота.
 
 А діло народу 
 Навіки зостане, 
 Воно в рід із роду, 
 Як Сонце, кохане!
 
 Ідея всевічна, 
 Як голос Господній, 
 Вона обосічна 
 У справі народній.
 
 Я Правду дав людям 
 У світлі огненнім, 
 Як пахощі грудям 
 В промінні південнім.
 
 Тяжка моя мука 
 й смертельні терпіння — 
 Це людству порука 
 його Воскресіння!"
 
 ***
 
 І тихо, тихо на пустелі, 
 Кладеться спати сонце гоже, 
 Конає розп'ятий на скелі, 
 Й сконати вічно він не може.
 
 Орел уп'явсь йому до серця, 
 І кров багрить усе навколо... 
 І тихий Легіт, мов з озерця, 
 Цілує Прометея в чоло:
 
 "Пророче терпіння 
 Від віку й донині 
 Несе Воскресіння 
 Завмерлій людині.
 
 Хто служить Народу, 
 Той служить для Бога, 
 й тому в нагороду 
 До Раю дорога.
 
 А пам'ять Пророків 
 Всевічно не згасне, 
 І тисячі років 
 Ім'я їх прекрасне.
 
 Предтеча — денниця 
 Горить перед світом, 
 й правдива Десниця 
 Вже пахне привітом.
 
 Хвала ж Прометею 
 Від віку й донині, 
 Що Божу Ідею 
 Дав в душу людині!
 
 До Неба людину 
 Підніс він ділами, 
 й за це до загину 
 Він вічно між нами!"

СТАРОДАВНІ ГРЕЦЬКІ БОГИ,
що згадуються в цій Поемі.


Ад — пекло, царство померлих, тартар.
Амброзія — божий напиток, божа пожива.
Атлант чи Атлас — титан, брат Прометея. За кару за бунт проти Зевеса тримає землю на своїх плечах.
Геліос — бог сонце, брат Селени-місяця.
Гера — богиня неба, сестра й дружина Зевеса, мати Гефеста. У римлян зветься Юнона.
Гефест — син Зевеса й Гери, бог огню й ковальства. У римлян зветься Вулкан, сторож на Етні.
Гея — земля, мати титанів і Зевеса.
Зевес чи Зевс — син Кроноса, бог неба й землі, цар .богів і людей. За допомогою Прометея переміг старших грецьких богів-титанів, і поскидав їх у тартар. У римлян зветься Юпітер. У руках тримає дворожця; зветься ще громовержець.
Зефір — бог вітру; лагідний вітрець, легіт.
Медуза — найстрашніша з жіночих потвор Горгон, підперезана гадюкою, з гаддям у волоссі. На кого гляне, той обертається в камінь.
Мойра — богиня Долі. У римлян зветься Парка.
Музи — дев'ять богинь поезії, співу, наук та мистецтв, доньки Зевеса.
Океаніди — доньки Океана й Тетиди, океанічні німфи (русалки).
Олімп — оселя грецьких богів, небо, збір усіх богів. Гора між Тесалією й Македонією, де жили грецькі боги.
Орфей — бог співак, що своїми лагідними піснями втихомирював лютих звірів і зворушував скелі й дерева.
Парки — у римлян богині Долі, див. Мойра.
Прометей — син титана Япета й Клімени (по давніх переказах Теміди), титан, що допоміг Зевесу погромити титанів. Сильно любив людей і служив їм. Таємно приніс з неба огонь людям на землю, і навчив їх ліпше жити. Зевес покарав його за це прикував до скелі на Кавказі, де орел щоденно видовбував йому серце (печінку), яке другого дня виростало знову. Пізніше син Зевеса Геракл застрілив орла й визволив Прометея від мук. — Прометей перший відчув пришестя християнства, — уже в давніх Отців Церкви існував погляд на Прометея, ніби на Предтечу Христа. П р о м е т е ї з м, — це вічне прагнення людини до Правди та Волі, вічна спрага летіти Вгору, до Неба, вічне намагання людини стати достойним сином Божим.
Селена — богиня місяць, сестра Геліоса.
Сизиф — титан, цар Коринту. Зевес покарав його тим, що він мусів качати на гору величезну каменюку, яка щоразу скочувалася додолу (звідсі "Сизифова робота" — даремна робота).
Тартар — безодня глибоко під адом, куди Зевес поскидав титанів.
Теміда — богиня правосуддя, дочка Урана й Геї. За старшими переказами ніби й мати Про- метея.
Титани — передолімпійські старші грецькі боги, сини та дочки Урана й Геї. Їх переміг Зевес і поскидав у тартар.
Тифон — стоголовий титан, якого Зевес загнав у гору Етну в Італії, звідки він дише огнем. Син Тартара й Геї.

АРХАЇЗМИ В ПОЕМІ "ПРОМЕТЕЙ".

Блаженний — щасливий

внемлю — пильно слухаю

вонний — запашний

гряде — іде

Десниця — Божа правиця

кров — дах

прах — порох

руці — руки

страж — сторож

чертоги — палати

юдоль — долина, земля, місце нещастя.

Категория: Митр. Іларіон (Огієнко) | 16.11.2007
Просмотров: 2708 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz