Пятница, 23.06.2017, 03:48
  Фарисеевка...аще не избудет правда ваша паче книжник и фарисей, не внидите в Царствие Небесноe...
Меню сайта
Українська ділянка
Мих. Подворняк [9]
Вітер з Волині
Митр. Іларіон (Огієнко) [4]
Прометей
Сегодня
Чтения от Библия-центр

Богослужебные указания
Голосование
Список модулей к "Цитате" лучше давать
Всего ответов: 80
200
-->
Друзья сайта

Библиотека святоотеческой литературы

Marco Binetti. Теология, филология, латинский язык.







Библиотека Якова Кротова



Богословский клуб Эсхатос

Главная » Статьи » Українська ділянка » Митр. Іларіон (Огієнко)

Наголос у рукописних та стародрукованих книжках

а. Зазначення наголосу в церковно-слов'янських рукописних книжках.

У перших віках слов'янського письменства X—XI віків надрядкових значків в найдавніших рукописах звичайно або не було зовсім, або було їх мало. Таке явище не звичайне, бо слов'янський тогочасний правопис старанно взорувався на правопису грецькім, а той мав тоді рясно всяких діякритичних значків. Я це пояснюю тим, що Костянтин (†867 p.) і Методій (†885 p.), виготовляючи церковні книжки, запровадили звичку не ставити в книжках наголосів. Зробили вони це так тому, що добре з практики знали, що різні слов'янські народи вимовляють богослужбові тексти по-свойому, неоднаково, а тому розставлення цих наголосів тільки плутало б вимову, бо Костянтин і Методій виготовляли книжки для всеслов'янського вжитку.

Але з часом число надрядкових значків по пам'ятках, — за грецьким прикладом, — усе збільшується, а вже з серéдини ХІII-го віку, а особливо з віку XIV-го стає їх дуже багато, й розставлення їх у рукописах приймає сталі форми. А вже з ХV-го віку, по правописній реформі в Болгарії Патріярха Євфимія та Костянтина Граматика, південно-слов'янські рукописи геть усіяні різними надрядковими значками.

Вдавнину було три значки для зазначення наголосу (за грецьким звичаєм): 1. На кінцевому голосному ставився тупий наголос, в а р í я , риска похилена зліва направо: водà, рукà. 2. В усіх інших випадках ставився наголос гострий чи оксíя, риска з нахилом справа наліво: вóду, рýку. 3. Був іще третій значок, камóра, в формі додолу відкритого пів-круга, — цього значка ставили на тих формах множини, що бренять однаково з формами однини, для відрізнення від них, напр.: вся высоты Твоя, — тут над усіма тими словами ставиться камóра, цебто ^ [1]

Різні значки наголосу див. в поданому малюнкові з Пересопницької Євангелії 1556 р. на ст. 38.

Але значки ці в наших давніх пам'ятках не визначали тільки самого наголосу. У той час, коли панувало ще так зване непереривне письмо (scriptura continua), у той час цими значками (я зву їх зá значки, щоб відрізнити від наголосів) означували початок або кінець слова, а часом початок та й кінець в одному слові, напр.: гóсподи́пóмилуи́. Ставилися ці зазначки звичайно на початковому голосному звуці слова чи на кінцевому, і це робилося для того, щоб облегчити читáння (співáння) неперивного письма, бо цим способом виразно зазначався початок або кінець слова.

При своїх працях р. 1917-го в Петроградській Публічній Бібліотеці я натрапив був на дуже цікавого невеликого пергаменового рукописа ХІ-го віку, — він писаний був письмом непереривним, і частенько в ньому позазначувано зазначками початок та кінець слів, або початок та кінець разом. Цей самий спосіб розставлення значків для відзначення початку та кінця слова я знаходив по багатьох давніх рукописах XII — XIV віків. Замічу тільки, що ці зазначки знаходимо не в кожному слові; видно, що писець мав якісь свої міркувáння, розставляючи зазначки частіш або рідше. Взагалі за найдавнішого часу ставили їх не часто, але пізніш число їх все збільшується та збільшується.

На мій погляд, цю саму систему постановки власне й значків перерви слів, а не тільки самого наголосу, уперше знаходимо ще в Київських Глаголицьких Листках Х-го віку. В науці прийнято думку, ніби в цих Листках маємо найперші акцентовані слова [2]; з цим можна погодитися, алé з поправкою, що серед тих трьох значків Київських Листків, що ніби визначають наголос, багато є просто зазначок, що мають саме графічне значення: показують початок чи кінець слова.

Підкреслюю тут, що, на мій погляд, дані сучасних слов'янських мов, а також дані церковно-слов'янських пам'яток X — XV віків виразно говорять про те, що наголос в слов'янських мовах був ще на початку історичної доби дуже часто на корінному складі, і вже в історичну добу проста давня система наголосу помалу (під багатьма різними впливами, як напр., редукція голосних ъ, ь, и, аналогія) перетворилася в нову сучасну; від цієї давнини в мові українській, напр., ще й тепер в західніх говорах маємо (у східніх українських говорах наголос відбіг від давнього значно більш, як у говорах західніх) такі форми, як: прошу, кáжу, лю́блю, понéсу, продáли, взя́ли, бýла, пи́танє, оповíданє, бáжане, і т. ін. (східньо-українські й літературні: прошý, кажý, люблю́, понесý, продали́, взялá, булá, питáння, оповідáння, бажáння); пор. у східньо-українськім: на Пéтра й Пáвла, Стрíчання, Здви́ження і т. ін. (але: пішов до Петрá, бачив Павлá, люблю стрічáння з приятелем). Ось через це зáзначка, скажемо, початку слова (корінного складу) в наших давніх рукописах, хоча б і в Київських Листках Х-го віку, може визначати часом справді й наголос (звичайно, цього вже не завсіди можна сказати про зазначку кінця слова).

З бігом часу, головно з XV — ХVІ-го віку, почали при письмі розділювати слово від слова, отже тим самим ніби тратила рацію система зазначок; проте й надалі ця традиційна стара система зазначування початку чи кінця слів лишалася ще довго незмінною. Але тепер уже міцно виступає наперед система правдивих наголосів. З XIII-го віку маємо вже справді акцентовані південнослов'янські пам'ятки, — часом з дуже штучною на перший погляд системою, штучною через те, що тут разом з системою зазначок кінця чи початку слова знаходимо вже й правдиві значки наголосу, що так само зазначувано тими самими значками. Ця давня система зазначок та наголосу, перейнята в основі своїй з письма грецького, найчастіш збереглася в пам'ятках південнослов'янських, особливо в пам'ятках сербських; в пам'ятках східньосло-в'янських цю систему знаходимо значно рідше (звичайно в пам'ятках, писаних з південнослов'янських оригіналів або під впливом їх), може тому, що тут наголос почав відбігати від корінного складу частіше й давніше; і вже з серéдини XIV-го віку, напр., маємо надзвичайно цінний Нови́й Заповіт Митрополита Олексія, родом власне українця чернігівця (по батькові), з давньою послідовною системою наголосів (часом і зазначок). Система зазначок (а не наголосів), часто в суміш із системою наголосів, трималася в нас довго, — часом знаходимо її (правда, непослідовно) ще й в XVII-му віці.

Додам іще, що наголоси зазначалися звичайно в пам'ятках головно церковного змісту, а в пам'ятках світських, напр. у грамотах, такого зазначення не буває. Оригінал "Слова о полкý Ігореві" 1187-го року певне не мав розставлених наголосів, але той список що дійшов до нас, список кінця XV-го віку безумовно мав південнослов'янську систему правопису, а наголосів, певне, не мав. Списки Літописів, Лаврентіївський та Іпатіївський, не мають розставлених наголосів.

б. Зазначення наголосу в південнослов'янських стародрукованих книжках.

Наприкінці XV-го віку розпочалося кирилівське слов'янське друкарство; доля судила, щоб це друкарство започаткували українці, хоч не на своїй землі,— це були краківські Фіолеві видання 1491 року. Безумовно, Фіоль мав у руках рукописи з ясно означеними рисами південнослов'янського правопису; думаю, що ці рукописи мали й південнослов'янську систему зазначок. Але Фіоль, хоч і друкував свої книжки ще без розділу слова від слова, проте не вжив ані зазначок початку чи кінця слова, ані зазначив наголосу. А що оригінали, з яких друкував Фіоль, мали ці зáзначки, на це вказує те, що чáсом, хоч рідко, такі зазначки у Фіоля знаходимо; напр. у Часослові 1491 р. знаходимо: є́диньпоє́диномоу, є́диницю, áврамоу, є́си, є́диносýщнаа, отплóда, óхьтаикъ і т. ін.

Спинене силою, католиками, в Кракові друкарство зараз же відродилося в південних слов'ян, -— у Венеції, в Цетинні та по інших місцях. Друкарі на початку дуже пильнували, щоб друкована книжка якнайбільш нагадувала книжку рукописну, бо повага в Церкві до традиційної рукописної книжки була ще довго більша, як до друкованої, — друкованій книжці довго не довіряли. Ось через це перші слов'янські друкарі перенесли до своїх друкованих книжок і всю ту складну систему зáзначок та наголосів, яку знаходимо в південнослов'янських рукописах до XVІ-го віку.

Ця система зáзначок та наголосів, на перший погляд ніби хаотична та непослідовна, направду така характерна й послідовна, що я вважаю її за найпершу ознаку всіх полудневослов'янських рукописів та стародруків; у системі цій злилися зазначки з наголосами, чому допомагало й те, що в південнослов'янських мовах наголос дуже часто припадає до корінного складу.[3] Опишу цю систему трохи докладніш. Опис роблю з венеціянського видання друкаря Пахомія 1519 р.: "Псалтирь и Часословець".

1. Дуже часто зазначка стоїть на першому складі слова (звичайно, тут вона часто визначає й наголос), наприклад: твóра, пéчалѣхь, вѣщаніе, жéнихь, кóнца, хрáнить, трáва, пýтемь, твóрещему, от сéла, рéкуть, рéче, бóгатьства і т. ін.

2. Значно рідше стоїть вона в кінці слова (дуже часто на буквах ю та и), де частіш визначає просто давню зазначку кінця слова, напр.: своєю́, мною́, пламéнь, камéнь, і т. ін. (у двох останніх словах маємо і наголос).

3. Дуже часто, як то було й удавнину, зазначається початок і кінець слова рáзом (одна з цих зазначок може визначати й наголос), напр.: роýкоý, зéмлю́, пáчé, ли́ванскыи́, вь бóгатьствѣ, прáвдоý, лю́ди́, при́тчоý і т. ін.[4]

4. Цікаво підкреслити, що коли слово має при́ставку, то на ній звичайно не ставлять ані зáзначки, ані наголосу, — їх ставлять постійно на корінний склад (тут зазначка звичайно збігається з наголосом), напр.: сьтвóрише, помышляють, оувéзе, похóтехь, вьзрáтетсе, раздрáжи, полóжи, исхóде, принéсѣте, поклóнитесе, ськроýшить, сьтрéсеть, пови́нисе, посрáмиль, вьзврáтиль, полóжиль, понóшеніє, оупóвахь, разоýма. Це дуже характерна риса південнослов'янських стародруків.

5. Знаючи попередні правила південнослов'янської системи зáзначок та наголосів, нам уже легко орієнтуватися в різних складних випадках з'є́днання зазначок та наголосів, на перший погляд ніби таких хаотичних, напр.: заби́вающеи́, оýпóваю́, і т. ін.

6. Характерною ознакою південнослов'янських стародруків є також подвійний знак тупого наголосу (це так звана кéндема, — дві рівнобіжні лінії з нахилом зліва направо), а саме | |; значки ці знаходимо ще в виданнях Фіолевих, напр. у Часослові 1491 р. над ы, я і т. п. (часто тут кендема визначає й, що й пізніш буває в нас часто); у трохи пізніших виданнях, крім цього, цей подвійний значок часто просто ніби лежить поземо над голосною буквою: =. Ці подвійні значки визначали звичайно довготу наголосу, і їх ставили в певних випадках, особливо в стятненних формах прикметника. Не місце мені тут докладно виясняти, де саме ставили цю подвійну зазначку, — докладно розповідаю про це в окремій статті[5]; підкреслю тільки, що такий спосіб зазначення наголосу, — це характерна ознака південнослов'янських рукописів та стародруків (особливо в сербських, рідше в румунських); ознака ця в східньослов'янських стародруках на початку буває, алé рідко, і то тільки над голосним звуком для означення й ( а лежачі знаки взагалі рідкі), а в кінці зникає, тоді як у південнослов'янських виданнях, скажемо середини XVІ-го віку, від них аж рябить в очах. У Часослові 1519 р. їх багато. А скажемо, у Минеї 1538 p., друкованій в Венеції, уже повно таких значків, і то не тільки похилених, а й поземих =.

Оце така система південнослов'янських зазначок та наголосів в рукописах та стародрукованих книжках; цю саме систему знаходимо не тільки в пам'ятках сербських (тут вона найвиразніша), але й по всіх південнослов'янських та румунських рукописах та друках.

Румунські, напр. валаські видання взагалі виходили під дуже великим південнослов'янським впливом, та й розпочали їх південнослов'янські друкарі. Так, у Літургиконі 1508 р. з Торговища, першій друкованій книжці на румунських землях, маємо: хóтей, троýдишеся, о причéщенїи і т. ін. Євангелія 1512 р. з тієї ж друкарні: дáющому, сéго, кóснется, лéжуще, чи́сло, поси́лаю, отрóчя, въпрóси, прохóдя, накáзанїє, напи́сахь, въ вѣкы, вѣси́ і т. ін. Молитовник 1545 p.: зéмли, лю́бовїю́, пользноую, áми́нь, пи́санїю, напи́сахь, съми́реніе, поспéшенїє, мóлю, вéликааго і т. ін. Усі румунські видання, включаючи тих, що їх видрукували київські друкарі, мають такі самі наголоси та зазначки.[6] Року 1588-го друкарство в Молдавії та в Валахії перервалося, але його року 1635-го відновили українці з Києва, і стали ставити в своїх виданнях тільки українські наголоси.[7]

Ось оцю систему зазначок та наголосів я й вважаю найхарактернішою ознакою південнослов'янських рукописів та стародруків. Система ця в повному свойому складі не повторюється в жодних інших виданнях, — ні в московських, ні в українських. Правда, в східньослов'янських рукописах цю південнослов'янську систему, як правописну звичку, ми таки знаходимо то більше, то менше, але в друках ніде її не знаходимо повно. Так, цю власне систему знаходимо в Пересопницький Євангелії 1556 р.; напр. зач. 2 Луки: днéвныя́, кóторои́, были́, обоє́, хóдили, обычаю́, кáдити, мóлящихся, гóдиноу, покáжденїа, прáвои́, назóветь, вéселїє, мнóзий, вéликый, ви́на, напою́, силою́, илии́ною́, прóтивныхь, мóлчати, изгóтовити, гáврїи́ль, кóторого, кóторыи́, Зáхарїи і т. ін.[8] У Пересопницькій Євангелії південнослов'янська система зазначок так міцно поплутана з живим українським наголосом XVI-го віку, що нефахове око, не звикле до південнослов'янської системи, може сказати, що писець цієї Євангелії ставив значки над голосними звуками по своїй власній уподобі, як собі хотів. А між тим справа зовсім не така: в Пересопницькій Євангелії бачимо правильну, послідовну систему надрядкових значків, тільки в системі цій поплутано старе з новим, зазначки з наголосами.[9] Малюнка з Пересопницької Євангелії, Матвія 19. З — 4, даю на ст. 38.

Щоб легче орієнтуватися в південнослов'янських наголосах та зазначках, подаю тут коротенького Словничка наголосів (може між ними часом знайдеться й зазначка) з Псалтиря 1495 року, якого видрукував чернець Макарій в Цетинні.[10]

бóлѣзнь, вéликь, ви́дѣніе, вои́нь, вои́нство, вьзврáтитисе, вьзлóжити, вьпрóсити, вьсéмоу, глáва, глáса, гóнити, гóтовъ, жéлати, жéна, жи́тїє, зѣло, застоýпати, зéмля, зéмлю, знамéнїє, и́ме, камéнь, кóнець, лéжати, ли́це, лоýкавый, лю́бити, мóлити, мóшти, нóга, повéлѣти, подви́гъ, подóбати, покáзати, поклóнитесе, покóрити, притéшти, прóсити, рабь, рáба, разоýмь, рéшти, рéче, роýка, сéбе, стрáна, соýдь, соýда, сьлоýчитисе, твóрити, тéбе, тéбѣ, оужáснутисе, оупóванїє, хвáла, хвáлити, хóдити, хóжденїє, хрáнитель, хрáнити.

Часто знаходимо тут такі випадки, як: зéмля́, рáдостїю́, тóгдá (19 раз), чáродѣю́, чáродѣяніà і т. ін.

Про південнослов'янський вплив на український правопис та на наш церковний наголос я вже згадував вище, але тут спинюся ще раз на цьому важливому питанні. Південнослов'янський вплив XIV — XVI віків ішов до нас головно як вплив сербський, і безумовно відбивався на нашому церковному наголосові, тільки цього впливу не треба перебільшувати. В наших стародруках маємо багато прикладів накорінного наголосу, що не все оправдується своєю живою вимовою. Так, у Стря́тинському Служебнику 1604 року знаходимо: вéртепъ, грíха, вíком, жи́вый, покóрити, посóбити, пíвець, срéда, стрáна, сýбота і т. ін. А такі наголоси, як стрáна, срéда знаходимо по багатьох стародруках, як звичайні. Це південнослов'янський вплив.

Дуже цікаві ті форми наголосу Служебника 1604 p., що однакові з такими самими сербськими, але що живуть ще й досі або в живій українській мові, або в українській церковній вимові; такими словами будуть: áмінь, беззáконіє, бёсѣда, бéсѣдовати, 6óлѣзнь, бытіе, врáта, врáча, глáва, гóрѣ, гýба, дéсный, одéсную, жи́тіе, зáконъ, зáконный, зéмный, и́ный, кóпіє, ли́ста, мóрскій, нáродъ, óвча, óлтаръ, плóда, плóду, понéдѣльникъ, посрáмити, пóста, прóшеніе, слýженіє, твóрецъ, ýченикъ, шéстый і т. ін.

Коли повстали в нашій мові подібні накорінні наголоси? Думаю, що ще за дуже давньої доби; підставою для такої думки служить мені те, що подібний наголос не тільки поширений по всіх наших рукописах та стародруках XIV — XVI в. в., але й у живій українській вимові, особливо архаїчній. Ця поширенність накорінного наголосу відкидає думку тільки про сам південнослов'янський вплив, — подібні форми наголосу повстали в нас ще задовго до XIV-го віку.

А може такі форми, як зáкон, нáрод і т. п. повстали під впливом польським? Таку думку я відкидаю через те, поперше, що наголос закон, народ уже часто знають українські пам'ятки XV-го віку, коли польський вплив на нашу вимову не був ще сильний. Подруге, вимова закон, законний, народ, народний тепер поширена по всіх західньоукраїнських землях, поширена й серед простого люду, а польський вплив на нашу мову не був такий сильний, щоб так міцно захопити величезні простори нашого селянства, — вплив цей захоплював переважно інтелігентські верстви українського народу, а до наших сіл доходив у дуже обмеженому розмірі.

Грунт до накорінного наголосу в нашій мові повстав іще в доісторичну добу, разом з таким же наголосом у мові сербській, а пізніш його підтримали в нас, особливо в західньоукраїнських говорах, і південнослов'янський вплив, і вплив мови польської.

в. Наголос у східньослов'янських стародруках.

Кожний слов'янський народ, заклавши собі друкарні, друкував потрібні книжки переважно з своїх власних оригіналів, друкував головно з тих списків, що мали поширення в його краї. Перші друковані книжки у всіх народів були звичайно книжками богослужбовими, тими книжками, що голосно й прилюдно читалися в церквах. Значки наголосу з давнього часу служили власне покажчиками для вірного читання вголос в церкві богослужбових текстів.

Є багато підстав твердити про те, що з найдавнішого часу, у всякому разі вже з X — XI віку, кожна з православних слов'янських церков читала богослужбовий текст з певними відмінами, націоналізую-чи вимову його, а в першу чергу — його наголос[11]. Коли пізніш з XIII — XIV віку появляються послідовно акцентовані тексти, то вже з того часу бачимо дуже помітні різниці між наголосами, скажемо, українським, московським, сербським. Пізніш, на час повстання перших друкарень у слов'янських народів в кінці XV-го віку, наголос у всіх слов'янських народів вже постільки був відмінним один від одного, він так уже відлився в певну послідовну систему в кожного народу, що стало рішуче неможливим писати, а особливо друкувати книжки з наголосами не своєї землі, бо це різало б вуха незвиклою вимовою. Слов'яни на той час поділилися, щодо наголосу своїх кирилівських друків, головно на три частині: 1. наголос південнослов'янський, про який розказано вище, — він панував у сербів, а також у болгар (в рукописах) та румунів, 2. наголос український і 3. наголос московський чи російський. Звичайно, це саме було й по інших рукописах.

Наголос московський.

Заснувавши собі друкарство, стара Московія чи Росія з самого початку його стала розставляти в богослужбових книжках свої власні наголоси, наголоси живі, московські, а не старослов'янські; ці наголоси виразно відмінні від тодішніх наголосів українських. Так, скажемо, в московськім Апостолі 1564 р. диякона Івана Федорова знаходимо живий московський тогочасний наголос. З бігом чáсу наголос цей потроху змінювався (скажемо, давнє кромѣ, з наголосом на кінці, перейшло на крóмѣ); змінювався так, що сьогоднішня церковна російська вимова — це вже зовсім не вимова старослов'янська, але в більшості жива московська вимова, яка давніх рис, відмінних від новочасної вимови, заховала не багато. Ця новочасна російська вимова, через московські виправлені богослужбові тексти, за XVIII — ХІХ ст. поширилася й серед усіх інших слов'янських народів, напр. у сербів та болгар; у Великій Україні цю вимову заведено, як ми бачили, урядовою силою; як це не дивно, але в уніятській церкві в Галичині так само через московські книжки ще й тепер скрізь поширений російський (це не давньослов'янський!) наголос у Богослуженні.

Старий український наголос.

Українське друкарство, вже на своїх етнографічних землях, започаткував, як знаємо, друкар-москвитин, — диякон Іван Федоров, що в нас став писатися Федорóвич. І те, що започаткував його не українець, але москвитин, це спричинилося в значній мірі до занечищення української церковної вимови на перших порах появлення постійного друкарства. Федорович видрукував р. 1574-го у Львові Апостола з наголосами московськими, — взагалі це була копія з видання московського 1564 р.; пізніш, p. 1581-го в Острозі видрукував він повну Біблію, так само переважно з наголосами московськими. Правда, життя робило своє: Федорович у Львові мав складачем собі якогось українця або українців[12], і вони, складаючи Апостола, таки внесли трохи й українських наголосів, яких не догледів Федорович.

Звичайно, такий стан справи був зовсім ненормальний, — Федорівські московські наголоси Апостола 1574 р. були непривичні в Україні, й рішуче різали вуха львов'янам; певне, на це у Львові відразу звернули увагу. Як показують нам численні акцентовані українські пам'ятки, на XV-ий вік українці вже мали свою власну, послідовну й стройну систему наголосу, вироблену довгими попередніми віками. Ця давня система українська була навіть послідовнішою, як система сучасна, бо до сучасної української системи сильно увірвалася жива аналогія й поплутала давню послідовність, напр. давнє кни́жка — мн. кни́жки книжками, новий наголос: мн. книжки́, книжкáми. Отже через те, що вже в XV віці українці мали свою власну систему наголосу, відмінну від системи московської, через це зараз же запроваджено її до українських друкованих книжок ще в кінці XVІ-го віку.

Року 1591-го у Львові вийшла перша львівська книжка з власної друкарні, уже з українськими наголосами, — і по цьому вже ніколи аж до кінця XVIII -го віку у Львові нічого не друковано з чужим наголосом. Це був шкільний підручник, — "Адельфотес", граматика грецько-слов'янська. Наголоси цієї книжки скрізь українські; через те, що це, власне, перша книжка, що вийшла вже з своєї львівської друкарні, подам більше прикладів українських наголосів, тих наголосів, що пізніш повторюються по всіх українських друках і що відмінні від наголосів московських: втóрый, вчéра, глагóлъ, глаголá, глаголý, єдинá, єдинó, єдинóму, єдинáго, зéмный, змій — змія́, имя́, исполни́ти, исполню́, кóгда, крóмѣ, моéго, моє́му, нýжда, отрóк, отрóка, отрóку, падéжа, падéжу, прóстий, прóстого, рóдний, самóго, сíя, сíє, сíи, сóсна, твоє́го, твоє́му, твóрець, твóрца, твóритъ, тонкéє, шéстый, і ін.

Слова на -áніє частіш мають наголос на а: по-слѣдовáніе, требовáніє; так само слова на -áтель: слышáтель.

Прикметники на -ѣйшій все мають наголос на Ѣ: благочестивѣйшій, безумнѣйшій, враждебнѣйшій, изряднѣйшій, мужественнѣйшій, праведнѣйшій, славнѣйшій, оудобнѣйшій і т. ін. Цікаво відмітити, що вже в цій книжці найвищий ступінь з най- має наголос на най-: найменшій, найменше, найпаче, найпрудшій і т. ін., що й донині збереглося в західньо-українській мові.

Прикметники та дієприкметники на -éний мають наголос на : благоденствéнный, двойствéнный, дѣвствённый, единствéнный, клятвéнный, явствéнно, множествéннный, молитвéнный, мужествéнный, существéнно. Дієприкметники на -мый мають наголос на складі перед цим -мый: глаголéмый, види́мый.

Дієслова на -áти, особливо на -овати мають наголос на а, а в форамх мають наголос на у: глаголáти. глаголю́, глаголáхъ, глаголю́тся, бодрствовáти, бодрствýю, дѣлáти, дѣлáтельный, здравствýю, здравствýемый, мудрствовáти, мудрствýю, послѣдýютъ, чувствýю, чувствовáхъ, царствовáти, царствовáхъ, і т. ін.

Український наголос зáвжди такий осíбний, що власне з наголосу можна легко й відразу розпізнати, яку саме пам'ятку маємо перед собою, — українську чи московську. Справа в тому, що дуже часто трудно окрéслити національність якогось рукóпису чи стародрукованої книжки, — власне наголос легко покаже нам, яку саме маємо книжку. Наголос — це дуже виразна метода для означення національности рукопису чи стародрукованої книжки.[13]

Року 1639-го друкар Михайло Сльозка видрукував у Львові знóву Апостола, — але тут уже всі наголоси були українські; ось трохи прикладів на наголоси двох Апостолів, 1574 р. і 1639 року:
Апостол 1574 p.Апостол 1639 р.
Наголоси московські:Наголоси українські:
бесѣ́да л. 130бéсѣда 125
вторый 13. 211втóрый 11
вчерá 13 б вчéра 12
глагóлати 9. 22глаголáти 3. 7
глагóлю 3. 6глаголю́́́ 4. 9 б
деснýю 7дéсную 5
закóнъ 15. 26зáконъ 10 б
и́мя 7. 7 бимя́ 3 б. 4 б. 5
нарóдъ 4. 12нáродъ 2. 3
до негó 3из нéго 2 б
к немý 12 б. 14к нéму 10 б. 12
обрѣ́заніе 13. 15обрѣзáніе 11
одéсную 5 б. 15одеснýю 4
осмый 13óсмый 11
óтрокъ 7. 8. 9отрóкъ 6. 7 б
оу менé 7оу мéне 5
моегó 5моéго 3 б
моемý 5 б. 15 моéму 13. 21 б
порабóтаютъ 12 б поработáютъ 11
похвалá 172. 130похвáла 128. 160
сіє́ 2. 9. 18сíє 2. 3 б
сія́ 3 б. 15. 22сíя 1 б. 36. 9
своегó 17своéго 7. 7 б
твоегó 9. 10твоéго 7. 7 б
оýжасъ 7оужáсъ 5 б
оучени́къ 4. 11 боучени́къ 2. 10
хромóму 7хрóмому 5 б
Як бачимо, у Львові мусіли таки відкинути чужі московські наголоси, які заніс сюди москвитин Федорóвич і які різали вуха львов'янам, і мусіли таки видрукувати Апостола зо своїми власними українськими наголосами.

Що в Україні по стародруках дійсно маємо осібні українські наголоси, нехай свідчить про те ще хоч оцей коротенький Словничок давніх українських церковних наголосів; Словничка цього складено на основі двох Служебників, — стрйтинського 1604 р. і київського 1629 р. [14] Порівняйте ці наголоси з тодішніми або теперішніми наголосами московськими, і побачите дуже помітну різницю між ними. Підкреслю, що такі самі наголоси, як у цім Словничку, знайдете ви в якій завгодно давній українській книжці, писаній, чи друкованій, — а це доказ, що вже в той час українці мали свою окрему систему наголосу, в більшості своїй подібну на живу сучасну (особливо в західньоукраїнських говорах). Ось цей Словничок:

Бéдро, бéдра, безмолствýю, бéсѣда, благоденствовáти, благоденствýю, благоденствýетъ, бодрствовáти, бодрствýю, божествéнный, бóлѣзнь, бóязнь, были́, былó, бытíе, вéлми, види́мый, возглáс, врáта, врáтам, врáчу (зовний), втóрый, втóрая, вчéра, глаголáти, глаголю́, глáсять, гóрѣ, Гóсподь, Господéви, гýба, дарýй, дáры, дáровъ, дéсный, дрýгій, днéвный, дышу, дѣлáтель, дѣлáти, єдинó, єдинá, єпитрахíль, єсли́, жертóвникъ, жи́тіє, зáконъ, зáконный, здравствовáти, зéмный, злóба, знаменовáти, избави́тель, имя́, и́ный, исповѣдáніе, исповѣдáти, исповѣдáю, кáдить, кáдятъ, клевéтникъ, кóпіє, крóмѣ, кýпель, любя́щій, малáя, малый, моє́го, моє́му, отъ мéне, милости́вый, мíрській, множéство, мóрскій, набóжный, нáпасть, нáродъ, невиди́мый, отъ нéго, отъ нéя, на нéго, къ нéму, ненáвисть, ненáвистенъ, нéпріятель, обá, обрѣзáніє, одéсную, óлтарь, óлтаря, óсмый, óтпустъ, отчая́ніе, пи́смо, плаваю́щихъ, плóда, плóдовъ, пóкой, полезный, пóлезно, Гóсподу помолíмся! пóхвала, пречéстный, пречéстная, пречéстное, при́язнь, у Гóспода просíм! прóстый, работáти, Римля́номъ, рóдить, рóдный, рóдного, рóдному, самóго, самóму, самýю, своє́го, своє́му, своє́я, у сéбе, сéдмый, сéя, сíє, сíя, сíю, славнѣушую, служáщій, слýчится, содéржитъ, сотвóритъ, сотвóримъ, сотвóрятъ, сподоби́тися, сподоби́, сподоби́вшему, сподоби́вый, стрáны, стрáною, сýдище, твоє́го, твоє́я, твоє́му, твóрецъ, твóрця, твóрю, твóриши, твóритъ, твóримъ, твóрятъ, твóрится, у тéбе, трапéза, оýста, оустá, оутѣши́тель, оýчить, оýченик, оýчится, оýчать, оущедри́, хвáла, ходатáй, ходатáйствую, хóщу, царствовáти, царствýю, царствýй, цáрю мой! чéстный, шéстый, шéстое, щедроты, щедротáми, явствéннѣ.

Як бачимо, у своїй більшості давній церковний український наголос відбивав живий український наголос свого часу, головно той, що й тепер ще живе в західньоукраїнських говорах.

Словничок цей ясно показує також, як далеко відійшла тепер Українська Церква в своїй вимові там, де Службу Божу правлять по церковнослов'янськи, від своєї давньої вимови. В Україні досить таки защепився московський наголос, його часто вживають по українських церквах, — навіть у Галичині його додержують, ніби святощів якихсь, простодушно думаючи, ніби це наголос давній старослов'янський, і тому наголошують "по правиламъ руского языка"[15].

Друкарство в Києві розпочали десь з 1616 року переважно галичани, або люди, що вчилися в Львівській школі, напр. Єлисей Плетенéцький, Памвó Бери́нда, Захар Копи́стенський, Лаврін Зизаній, Степан Бери́нда, пізніш Петро Могила й ін.[16] Ось ці вчені Галичани й перенесли до найперших київських друків немало своїх західньоукраїнських мовних рис, а разом з тим принесли до київських стародруків почасти й свій західноукраїнський наголос.

Правда, з бігом чáсу ці наголоси потроху зникають, і появляються в книжках, мабуть під впливом живої місцевої мови та практичних вимог, наголоси чисто східньоукраїнські. Звичайно, треба мати відповідну вправу в наголосах, щоб легко розрізнити по них видання київське від львівського, — але вже для другої половини XVІІ-го віку робити це не трудно. Довго наголос у стародруках київських та львівських був однаковий; у Львові любили чáсом передруковувати київські видання, і при цих перéдруках звичайно наголосів не зміняли, бо того чáсу київський наголос не різав уха львов'янам. Так, р. 1670-го в Уневі передрукували київський "Выкладъ о Церкви" 1668 p., і всі наголоси в цих виданнях цілком однакові.

Наголос білоруський.

Стародруки віденські, взагалі білоруські звичайно мають наголос переважно український; а це було тому, що вдавнину між друкарнями українськими та білоруськими був найтісніший зв'язок,[17] — по білоруських друкарнях працювало багато українських друкарів, так само багато авторів-українців друкували свої твори в білоруських друкарнях (напр. Мелетій Смотрицький свою Граматику 1616 року видрукував в Єв'ю).

Удавнину Україна й Біла Русь були міцно зв'язані не тільки політично, але й культурно; тоді витворювалася в Литві спільна "руська" літературна мова, з явною перевагою українських елементів. Церква в Литві — як білоруська так і українська — була під одною спільною владою Київського Митрополита, — і в цій Церкві встановилася одна богослужбова вимова, — головно українська. Ось через це білоруські друки звичайно мало мають своїх особливостей у наголосі, — вони звичайно повторюють наголоси українські.[18]

Московський вплив на акцент друкованих книжок дістався був і до Вільни, а то головно по тій самій причині, як він дістався був і до Львова, — Петро Мстиславець, друг і спільник Івана Федорóвича, заклавши друкарню у Вільні "спольнымъ накладомъ" з Кузьмою Івановичем Мамоничем видрукував тут р. 1575 — 1576 Євангеліє та Псалтир (а також і Часовник), видрукував з живим наголосом московським, цебто так само, як він це робив з Іваном Федорóвичем ще в Москві. І ось ці московські наголоси в Євáнгелії, Апостолі та Псалтирі на перший час закріпилися були́ по давніх білоруських виданнях, але не на довго.

Для прикладу подаю трохи наголосів з Євáнгелії 1644-го року, видрукуване в Вільні:

видѣ, видя́й, видѣша, въвержéно, возлюби́ши, возлюблéнный, вóлхвы, глаголáти, глаголю́, глаголи́те, глаголя́, глаголю́щимъ, глаголéмаго, въ глаголáнїи, дéсная, єдинý, зѣло, (рос. зѣлó), злобá, зáкона, землю́, зéмле, имя́, исповѣдáюще, крáдутъ, любя́щыя, мали́хъ, Мáріи, моє́ю, нáпасть, наслѣдя́тъ, огнéнной, плóда, плóды, поругáнъ, послушáвше, прелюбодѣйствувáти, прелюбодѣйствýетъ, проповѣдáти, работáти, разгнѣвáся, речéно, своéго, своéму, сíя, сотвóрить, въ стрáнѣ, сýду, сýдомъ, твоéго, твоéму, твóритъ, твóрите, твóрятъ, убíєши, убíєтъ, утѣшитися, ýченици і т. ін., — усе наголоси такі самі, як і по стародруках українських.

г. Який наголос ставити в старослов'янських текстах.

Читаючи старослов'янські тексти, який наголос треба ставити в словах? Наголосу старослов'янського ми ближче не знаємо, бо до нашого часу не збереглося ані одної пам'ятки старослов'янської мови з розставленими наголосами. В X — XI віці, від яких маємо пам'ятки, однóго наголосу серед слов'янських нарóдів уже не булó, — кожна Церква читала свої тексти по-свойому, і певне тому наголосу в них не ставлено. Такою самою справа з наголосом була і в пізніший час.

Сьогодні в багатьох слов'янських народів прийнято, читаючи старослов'янські тексти, читати слова з російським наголосом. "Удареніе словъ, — читаємо про це у акад. Фортунатова — не обозначалось въ старословянскихъ текстахъ, и, слѣдовательно, намъ не извѣстно въ точности мѣсто ударенія въ старословянскихъ словахъ; въ нашемъ условномъ произношеніи мы ставимъ удареніе обыкновенно тамъ, гдѣ находимъ его въ русскомъ языкѣ, а тамъ, гдѣ въ русскомъ языкѣ нѣтъ соотвѣтственного слова, мы основываемся на традиціонномъ произношеніи церковно-словянскаго языка".[19] Те саме про богослужбові тексти в Галичині твердить і о. д-р Йосип Мільницький: "Въ найдавнѣйшихъ рукописяхъ старословеньскихъ не ма знаковъ удареня голосу. А въ новшихъ рукописяхъ наголошуются слова по большой части по правиламъ руского языка".[20] Так навчали по духовних семінаріях в Галичині...

Такий стан речі зовсім ненауковий, бо ж старослов'янський наголос, як наголос південнослов'янський, має не багато спільного з наголосом російським. На мій погляд, читати старослов'янські тексти мусимо тільки так, як їх читано в X — XI віці: або по-південнослов'янськи, або кожний слов'янський народ нехай читає їх згідно з законами своєї вимови, не оглядаючись на вимову російську, бо вона не давніша за українську.


Приклади з стародавніх пам'яток не мають у цій праці з технічних причин наголосу на ѣ та ы, бо їх не має друкарня. Отже, коли в слові є ѣ чи ы, а іншого складу не зазначено наголосом, то це ѣ, ы наголошені.

[1] Ів. Огієнко: Акцентні значки в наших писаних пам'ятках "Рідна Мова", 1937 р. ч. 6 (54) ст. 275 — 280.

[2] Див. напр Н. К. Грунскій: Памятники и вопросы древне-славянской письменности. Т. І. Юр'їв, 1904. його ж: Къ исторіи удареній въ памятникахъ древне-церковно-славянскаго языка, "Русск. Фил. Вѣстн." за р. 1901 кн. I, ст. 32-34. — Н. К а ринскій: Объ удареніяхъ въ Кіевскихъ глаголическихъ отрывкахъ, "Извѣстія Отд. русск. языка" 1901 р. кн. З т. VI. ст. 281 — 289.

[3] Prof. I. Ohijenko: Akzentzeichen in mittelbulgarishen Sprachdenkmälern, "Zeitschrift für Slav. Philologie" 1932 р. том IX кн. 3 – 4 ст. 395 – 399.

[4] Уже наведені приклади відкидають можність бачити тут т. зв. другорядний наголос.

[5] Див. І. Огієн ко: Кендема (подвійний гравіс), "Записки ЧСВВ. Жовква, 1936 р.

[6] Приклади беру з J. Bianu : Bibliografia Romanesca veche, 1508 — 1830,

[7] Див. Ів. Огіенко: Історія українського друкарства, Львів, 1925 р. ст. 364 — 365.

[8] Видання П. Житецького в "Труды III Археологическая Съѣзда", Київ, 1878 р. ст. 57 — 58.

[9] Ів. Огіенко: Пересопницька Євангелія 1556 — 1561 р. "Путь Правди", Варшава, 1930 р. ч. 1 ст. 12 — 32.

[10] Подаю з статті Стояна Новаковича: Акценти штампаних српско-словенских книга, див. "Гласник срспког ученог друштва" кн. 44, 1877 р. ст. 1 — 61. —Див. ще працю цього ж автора: Акценти трговншког Јеванћеля од 1512 године, Биоград 1878 p.

[11] Див. мою працю: Українська вимова богослужбового тексту в XVII віці, "Elpis". Варшава, 1936 р. кн. 1, а також "Наша Культура" 1936 р. ст. 430 — 441.

[12] Пор. Ів. Огіенко: Історія українського друкарства, т. І, ст. 122 (Корунка), 124 (Мина), 128 (Сачко) і ін.

[13] Див. мою працю: Наголос, як метод означення місця виходу стародрукованих книжок, "Записки НТШ" том 136 — 137 ст. 197 — 224, Львів, 1925 р.

[14] Наголоси в них майже однакові, бо в той час Київ і Львів церковним наголосом майже не різнилися.

[15] Див. о. Йосип Мільницький: Граматика церковно-словеньского языка, Львів, 1900 р. ст. 7.

[16] Іван Огіенко: Історія українського друкарства, т. І, ст. 264 — 265, 1925 р.

[17] Див. про це в моїй праці: "Історія українського друкарства", т. I, ст. 12 –14, 1925 р.

[18] Див. Ів. Огієнко: Розмежування пам'яток українських від білоруських, "Записки ЧСВВ", Жовква, 1934 р. т. VI; окрема відбитка ст. 1 – 32. – Ів. Сидорук: Проблема українсько-білоруської мовної межі, Вінніпег, 1948 р., видання УВАН. – Ів. Огієнко: Українська літературна мова XVI-го ст., Варшава, 1930, т. I, ст. 224 – 252.

[19] Лекціи по фонетикѣ, Спб., 1919 р, ст. 19.

[20] Граматика церковно-словеньского языка, Львів, 1900 р. ст. 7. Для о. Мільницького "руский" – це російський.

Категория: Митр. Іларіон (Огієнко) | 21.04.2011
Просмотров: 5383 | Рейтинг: 3.7/3 |
Всего комментариев: 0
avatar
Залогиньтесь
Поиск
Новости отовсюду
Статистика






Copyright MyCorp © 2017 Сайт управляется системой uCoz